ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ! - СЛАВА НАВІКИ!
СЛАВА УКРАЇНІ! - СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри, необхідність створення цього блогу зумовлена актуальною потребою захисту і плекання СІМЕЙНИХ ЦІННОСТЕЙ у нашому, вельми зраненому багатьма незагойними гріховними ранами, протягом кількох століть поневолення, українському народі.

неділя, 31 липня 2016 р.

31.07.2016р. Б. / Сім’я як дар, таїнство і служіння

Говорячи про день нашого весілля, згадуємо також численні побажання гостей, деякі з яких звучали приблизно так: «Щоб ваша любов завжди була такою, як в цей день шлюбу». Тепер, коли вже минуло 12 років від того часу, як ми одружились, наважимось сказати, що ці побажання були досить «небезпечні». Бо в момент уділення Таїнства Подружжя ми отримали все потрібне, щоб наша любов і єдність тільки зростали. Це був день, коли ми в особливий спосіб були учасниками видимого знаку невидимої Божої ласки. І якщо не розвивати те, що ми отримали завдяки Таїнству, то взаємини справді  можуть залишитись на одному рівні чи зазнати деградації. Адже ми знаємо якщо закопати дари, які отримали, не співпрацювати з Божою ласкою, то ми це все можемо втратити. «Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт 25, 29).

І на жаль, часто є так, що подружжя не розвиває те, що отримує, бо просто не знає, чим насправді володіє. Коли ми хочемо брати участь в якомусь великому святі, ми ж не просто очікуємо, але ми готуємось: перед Різдвом маємо Адвент, перед Пасхою Великий Піст, а перед Таїнством Подружжя ми повинні мати час на приготування, бо це велике свято для майбутньої сім’ї. У цей час Бог вже починає нас знайомити з тими дарами, якими Він хоче нас благословити. Це час коли ми можемо на них подивитись збоку, ознайомитись, а в часі шлюбу з вдячністю їх прийняти, щоб під час спільного життя разом розвивати. І можливість належно приготуватись теж є великим даром для подружжя. Завдячуючи такому приготуванню ми згодом змогли побачити, що Христос нас не тільки покликав до подружжя, але також кличе у подружжі, кличе нас вже як подружжя.

Іван Павло ІІ, якого називають Папою сім’ї, дуже часто говорив про  сім’ю, збудовану на Таїнстві Подружжя, як про домашню Церкву. А ми знаємо, що Христос не заснував миттєво Церкви, спочатку Він готував учнів, проводив з ними багато часу. Так само Він хоче приготувати через передшлюбні науки кожне майбутнє подружжя. І починає це робити навіть ще раніше – через нашу катехизацію в дитинстві. Але передшлюбні науки в особливий спосіб є тим часом, коли Христос ще раз хоче наголосити нам на цьому.

Для нашого подружжя передшлюбні науки стали не тільки приготуванням до Таїнства, але й поштовхом до того, про що в Римі на надзвичайній Асамблеї присвяченій сім’ї говорив його екселенція Архиєпископ Мечислав. А саме: переходом, скажемо так, від не дуже практикуючих християн до практикуючих[1]. Нашому подружжю це дало поштовх шукати глибший зв’язок з Христом і Церквою.

Сподіваюсь, що ми залишимось на цьому шляху до кінця свого життя. Бо розуміємо: що глибший в кожного з нас зв’язок з Христом, то глибша в нас взаємна єдність як чоловіка і жінки. І наші діти можуть відчувати Божу любов, любов батьківську і взаємну любов між собою.

Ісус Христос підніс подружжя до гідності Таїнства; Він дав нам силу досягти святості в подружньому стані, бути взаємною допомогою одне для одного на цьому шляху[2]. Правдива любов покликана тривати вічно[3]. Але без спасіння немає вічності, а отже, немає також любові. Поза спасінням вона гине[4]. Усі святі Таїнства, а також і Подружжя, спрямовані на освячення людей, на будування Тіла Христового. Ми розуміємо, що отримали дар відкривати себе один для одного повністю.

У сьомій главі Євангелія від Матея Ісус розповідає притчу про два будинки[5]. Один з яких збудований на скелі, інший – на піску. Також Христос наголошує, що кожен, хто слухає Його слова і виконує їх, будує дім на скелі. Слово бет, яке перекладено як дім, також часто вживається в Святому Письмі, коли йдеться про сім’ю, родину, спільноту чи навіть цілий народ  (дім Ізраїля). Отож, тим будинком є також подружжя, сім’я. Якщо би нам хтось подарував гарне місце, землю в доброму місці, де близько є всі комунікації, хіба би для нас не був це великий подарунок, великий дар? А Христос через Таїнство Подружжя дарує нам можливість будувати нашу сім’ю на Ньому, на твердій основі. Де тою скелею є сам Спаситель і Його Церква. Що може зрівнятися з таким даром?

Але чи може хтось побудувати будинок, коли він ніколи не мав справи з будівництвом? Важко, правда. А передшлюбні приготування це властиво є час, в якому ми вчимось будувати. Ознайомлюємось з проектом будинку, з матеріалами. Це час, який Церква з радістю готова присвятити майбутній, найменшій і одночасно найбільшій клітині суспільства. Без попередньої підготовки, навіть на піску не вдасться збудувати щось подібне на будинок. Саме тому дуже багато подружів розпадаються навіть за найменшої бурі. Бо вони не тільки не захотіли будувати на скелі, але і на піску не знають, як збудувати.

Будувати на скелі є для подружжя не тільки даром, але одночасно і служінням. Бо вимагає постійних зусиль. Для того, щоб вести будівництво на горі, завжди потрібні будуть більші затрати, ніж для будівництва на долині, на піску. Але навіть коли будинок вже збудований, то він завжди потребує догляду, а щоб жити в ньому, потрібно постійно підніматись на гору і з неї сходити. Це означає – упродовж всього життя докладати зусиль, закладати витрати і мати терпеливість. Однак тільки скеля забезпечує стійкість від всякої бурі. Подружжя, збудоване на скелі, отримує все для того, щоб ніщо і ніхто його не зруйнував, тобто дар єдності та нерозривності. На власному досвіді ми побачили, що отримали дар любові, яка здатна розвиватись і поглиблюватись. Ми побачили, що потрібні одне одному і на дорозі спасіння.

Однак ми не самі. Якщо ми відкрилися на Таїнство Подружжя, то Бог завжди буде з нами. Про Його постійну присутність в подружжі дуже добре говорить приповідка: «Троїста нитка не так швидко рветься» (Проп 4,12). Мотузка, яка складається з двох окремих ниток, досить легко може обірватись. Але ту, що сплетена з трьох окремих ниток, які ще й до того взаємно переплетені між собою, надзвичайно важко розірвати. Щось подібного є в подружжі, в якому є чоловік, жінка і Бог, де і чоловік і жінка мають глибокі особисті зв’язки з Христом.

Надзвичайно важливою для нас і кожного християнського подружжя є підтримка, яку ми постійно можемо знаходити в Церкві. Цю підтримку Церква ще раз потвердила сім’ям на синоді у Ватикані. Бо сучасний світ, як ніколи, хоче зробити все для того, щоб стягнути нас з твердої основи, змусити сім’ї будувати свій дім на хиткому місці, на піску. Прикро бачити, що багато хто, будуючи на піску, а маючи можливість будувати на скелі, хоче, щоб інші теж спустились зі скелі. Не шукаючи Божої волі, такі люди хочуть, щоб всі робили те ж саме.

Для нас, як і для кожного подружжя, яке засноване на Таїнстві є великим даром, а одночасно і покликанням до служіння представляти, уприсутнювати відносини між Христом і Церквою. Це відповідальність, до якої кожну християнську родину кличе Бог, а Церква постійно нагадує, що сім’я – це найменша, одночасно найперша і найстарша і завжди нова з усіх людських спільнот, бо народжується завжди з нової любові, зі союзу чоловіка і жінки.

Святе Письмо розпочинається створенням людини як союзу чоловіка і жінки на образ і подобу Божу і завершується видінням «шлюбу Агнця»[6]. Від початку до кінця, від Буття до Одкровення, Святе Письмо говорить про подружжя, його таїнство, мету і місію. Через сім’ю протікає історія людства, історія спасіння людини, через сім’ю реалізується майбутнє світу і Церкви. Тому Церква серед багатьох доріг, якими невпинно йде, щоб служити спасінню людини, вбачає у сім’ї найпершу, і з багатьох чинників, найважливішу дорогу. Церква зажди підкреслює надзвичайно велику і важливу роль сім’ї як в Церкві, так і в світі загалом.

Засадою взаємної подібності між Церквою та сім’єю, яка виникає з Таїнства подружжя, є найперше факт Божого походження і Церкви, і подружжя. Церкву і єдність між чоловіком і жінкою в шлюбному союзі установив Бог[7]. Як також подібно до Церкви, сімейна спільнота черпає з Божого життя, бере участь в Божому творчому акті та віддзеркалює єдність Бога в трьох Особах. Таким чином і Церква, і сім’я є знаками єдності Триєдиного Бога. Одночасно уприсутнюючи єдність двох осіб, спільнота чоловіка і жінки є неначе першовзірцем двох в одному тілі, тобто першовзірець досконалої єдності Христа-Нареченого і Церкви-Нареченої[8].

Подружжя є есхатологічним знаком надії бо говорить «вже» і «ще ні», Царству Божому. Воно розпочинається радісною урочистістю, але готове йти і крізь різні клопоти щоденного життя. Чоловік і жінка є свідомими того, що ніхто з них не може дати одне одному «неба на землі». Тверезе усвідомлення, що подружжя – це мандрівка крізь життя, яка все ж є недосконалою, оберігає їх від різних небезпек і скеровує обох до Бога і Його милосердя[9].

Іван Павло ІІ говорив, що сім’я є настільки домашньою Церквою, наскільки бере участь у місії Вселенської Церкви, творить правдиву спільноту осіб, служить життю, бере участь в розвитку суспільства[10].  На власному досвіді можемо посвідчити, що дуже важко сім’ї, яка залишається на одинці сама з собою брати участь в місії і завданні Церкви. Для нормального функціонування, зросту і ангажування в місію Церкви практично кожна християнська сім’я потребує спільноти, щоб мати можливість взаємного обміну і взаємної підтримки як в духовному, психологічному, так і матеріальному аспектах. Кожне подружжя потребує ділитися тими дарами, якими його обдаровує Святий Дух і з іншими сім’ями, але одночасно і сама потребує, черпати від інших. Якщо сім’я з якихось причин закривається в собі, то стає практично нездатною виявляти і уприсутнювати відносин між Христом і Церквою.

Закінчуючи, спробуємо дати відповідь на питання, яке часто турбує як молоде, так і з певним життєвим стажем подружжя. Що саме нам потрібно робити, щоб наша сім’я була щаслива, щоб в ній були присутні елементи дару, таїнства і служіння? Відповідь не надто складна. Потрібно робити те, до чого покликаний кожен католик: читати Святе Письмо, роздумувати над ним, мати особисту молитву, мати спільну сімейну молитву, молитву подружжя. Також важливо не обмежувати участь у Євхаристії  тільки одним недільним днем, адже Євхаристія – це і джерело, і вершина всього християнства. Треба регулярно брати участь в Таїнстві Покаяння. Робити щоденний іспит совісті. Читати Катехизм Католицької Церкви та іншу католицьку літературу. Долучитись до парафіяльної чи єпархіальної спільноти, яка найбільше підходить вашій сім’ї. Якщо ж такої поблизу немає то під духовним керівництвом спробувати сформувати таку спільноту і активно брати участь в ній, намагаючись ангажуватись в місію Церкви.  Намагатися дбати, щоб кожен член сім’ї, починаючи від найменших і закінчуючи найстаршими, міг брати в цьому участь. Щоб всі мали змогу взаємного ділення і взаємного збагачення.

Іван та Наталя Гадьо

Джерело:    Воїни Христа Царя

пʼятниця, 29 липня 2016 р.

29.07.2016р. Б. / Папа Франциск: Не дозволяйте, щоби у вас украли мрії, даючи взамін помилкові ілюзії

Учора 28 липня, ввечері, відбулася перша зустріч Святішого Отця Франциска з молоддю всього світу. На початку зустрічі молоді люди зробили Понтифіку малий подарунок – рюкзак паломника. Після чого затанцювали польський танець Краков’як та танці інших народів світу. Далі було ще цікавіше – представники різних континентів представили своїх святих. Таким чином, заохочуючи присутніх брати приклад зі святих.

Перед початком промови Папи Франциска було зачитане Євангеліє про Марту та Марію у ніг Ісуса.

Свою проповідь Папа розпочав зі слів: «Нарешті ми зустрілися!» Подякував владі, духовенству, світським людям, всім, хто зробив можливою цю зустріч і переживати це Свято Віри. «Бо ми сьогодні святкуємо Віру». – підкреслив Папа. Особливу подяку він висловив Йоану Павлу ІІ – ініціатору і засновнику СДМ.

Текст промови:

Дорога молодь, добрий день, от ми і зустрілися!
Дякую за цей теплий прийом! Дякую кардиналу Дзівішу, єпископам, священикам, монахам, семінаристам і всім, які вас супроводжують. Спасибі тим, хто зробив можливою нашу сьогоднішню присутність у цьому місці, які взяли участь у цьому, щоб ми змогли пережити це свято віри. На рідній землі святого Івана Павла II я хотів би подякувати йому за те, що вимріяв і дав імпульс цим зустрічам. Супроводжує він нас з неба, коли ми бачимо багато молодих людей з різних народів, культур, мов, прибулих тільки з однієї причини: відсвяткувати живу присутність Ісуса серед нас. А твердження, що Він живий, означає бажання відновити наше прагнення слідувати за Ним, ревно жити наслідуванням Христа.

Чи є краща можливість, щоб відновити нашу дружбу з Ісусом, ніж зміцнення дружби між вами! Чи є кращий спосіб зміцнення нашої дружби з Ісусом, ніж ділення нею з іншими! Хіба є кращий спосіб, щоб досвідчити радість Євангелія, ніж бажання "зараження" Його Доброю Новиною у багатьох болючих і важких ситуаціях! Це Ісус нас зібрав на цей тридцять перший Світовий День Молоді; це Ісус нам говорить: „Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя" (Мт 5, 7). Блаженні ті, які вміють прощати, які мають співчутливе серце, які можуть дати іншим те, що в них є найкраще. Дорога молоде, в ці дні Польща прикрашена святково; в ці дні Польща хоче бути вічно молодим обличчям Милосердя.

На цій землі, разом з вами, а також єднаючись з багатьма молодими, які не можуть бути сьогодні тут, але супроводжують нас за допомогою різних засобів масової інформації, ми всі разом зробимо цей день справжнім ювілейним святом. Протягом років мого єпископства, я зрозумів одну річ: немає нічого прекраснішого, ніж захоплення бажанням, заангажуванням, пристрастю та енергією, з якою багато молодих людей переживають своє життя. Коли Ісус торкається серця молодого хлопця або молодої дівчини, то вони здатні дійсно до великих справ. Це "надихає", коли чуєш, як вони діляться своїми мріями, своїми запитаннями і своїми бажаннями, щоб протистояти всім тим, які кажуть, що нічого не може змінитися. Це дар з неба, коли ми можемо бачити, як багато з вас, з вашими запитаннями, намагаються змінити існуючий стан речей. Це прекрасно, і моє серце радіє, коли я бачу, наскільки ви імпульсивні.

Сьогодні Церква на вас дивиться і хоче від вас вчитися, щоб відновити свою надію на милосердя Отця, який завжди має молоде обличчя і не перестає нас запрошувати, щоб ми були в Його Царстві. Знаючи ревність, з якою ви беретесь за місію, смію сказати: милосердя завжди має молоде обличчя. Милосердне серце має мужність, щоб відмовитися від зручностей; милосердне серце може виходити назустріч іншим, може охопити всіх. Милосердне серце може бути притулком для тих, хто ніколи не мав домівки або її втратив, воно вміє створити атмосферу дому та сім'ї, для тих, які змушені були емігрувати, воно здатне до чутливості і співчуття. Милосердне серце може ділити свій хліб з голодним, милосердне серце відкривається, щоб прийняти біженців та іммігрантів. Сказати разом з вами "милосердя", це сказати: шанс, майбутнє, заангажування, довіра, відкритість, гостинність, співчуття, мрії.

Я хочу вам зізнатися ще у чомусь, чого я навчився за ці роки. Мене наповнює біль, коли я зустрічаю людей молодих, які здаються передчасними "пенсіонерами". Мене турбує, коли я бачу молодих людей, які „кинули рушницю" перед початком бою. Хто "здався", навіть не почавши боротися. Які йдуть з сумним обличчям, ніби їх життя не має ніякої вартості. Це молоді люди в основному незацікавлені нічим... і нудні. Це важко, а одночасно є для нас викликом, коли молоді люди залишають своє життя в пошуках "здивування" або того досвіду, що вони живуть, ступаючи на темні шляхи, які врешті-решт змушують платити високу ціну. Це змушує задуматись, коли бачиш молодих, які втрачають прекрасні роки свого життя і свої сили, ганяючись за продавцями фальшивих мрій (на моїй батьківщині ми б сказали "продавцями диму"), які грабують вас з того, що у вас найкраще. Тому, дорогі друзі, ми зібралися, щоб допомогти один одному, тому що ми не хочемо дозволити, щоб нас пограбували з того, що в нас найкраще, ми не хочемо дозволити, щоб у нас пограбували енергію, радість, мрії, даючи натомість помилкові ілюзії.

Дорогі друзі, я запитую вас: чи ви хочете для вашого життя цього "здивування", яке відчужує, або ви хочете відчути силу, яка робить вас живими, у повноті? Відчужуюче здивування чи сила благодаті?

Є одна відповідь, щоб реалізуватися, щоб мати відновлені сили: це не річ, це не якийсь предмет, але жива особа, яку звуть Ісус Христос. Ісус Христос є тим, хто може подарувати справжню пристрасть життя, Ісус Христос є тим, хто нас веде до того, щоб ми не задовольнялися будь-чим і давали найкраще, що у нас є; це Ісус Христос ставить нам виклики, заохочує нас і допомагає нам, щоби підніматись кожен раз, коли ми вважаємо себе переможеними. Це Ісус Христос спонукає нас до піднесення погляду і високих мрій.

В Євангелії ми чули, що Ісус, ідучи до Єрусалиму, зупинився у будинку – в будинку Марти, Марії та Лазаря, який Його прийняв. Проходячи, входить в їх дім, щоб з ними бути; обидві жінки приймають Того, про Якого знають, що може зворушити. Багато занять чинять нас на зразок Марти: ми активні, розпорошені, завжди метушливі, але часто ми чинимо як Марія: перед красивим пейзажем або відео, яке послав нам на телефон друг, ми зупиняємося, щоб подумати, щоб прислухатись.

У ці дні, Світові Дні Молоді, Ісус хоче увійти в наш дім; побачити також наші тривоги, нашу біганину наввипередки, як Марта... і буде чекати, аж поки послухаємо Його, як Марія; поки серед усього, що необхідно зробити, ми будемо мати мужність, щоб довіритись Йому. Це будуть дні для Ісуса, присвячені слуханню один одного, щоб прийняти Його в тих, з якими я ділю дім, вулицю, групу або школу. А той, хто приймає Ісуса, вчиться любити, як Ісус. Таким чином, запитує Він, чи хочемо повноти життя: Хочеш повноти життя? Почни з того, щоб дозволити собі зворушитись! Бо щастя народжується і розквітає в милосерді: воно є Його відповіддю, запрошенням, викликом, Його пригодою.

Милосердя завжди має молоде обличчя; так само, як обличчя Марії з Витанії, яка сиділа біля ніг Ісуса, як учениця, яка любить Його слухати, бо знає, що в цьому є мир. Як Обличчя Діви Марії з Назарету, починаючи від Її "так" у пригоді милосердя, Яка буде називатися блаженною усіма поколіннями, Яку ми всі називаємо "Матір'ю Милосердя".

Таким чином, усі тепер просімо Господа: заангажуй усіх нас у пригоду милосердя! Заангажуй нас у пригоду будування мостів і повалення стін (парканів і колючого дроту); заангажуй нас у пригоду поспіху з допомогою жебракові, тому, хто почуває себе самотнім і покинутим, хто вже не знаходить сенсу у своєму житті. Навчи нас, як Марію з Витанії, слухати тих, кого ми не розуміємо, тих, хто є з інших культур, інших народів, а також тих, яких ми боїмося, думаючи, що вони можуть заподіяти нам зло. Зроби так, щоб ми направили наш погляд, як Марія з Назарету під час відвідування Єлизавети, до наших людей похилого віку, щоб навчитися їх мудрості. Господи, ось ми! Пошли нас, щоб ми ділилися Твоєю Милосердною Любов’ю. Ми хочемо Тебе прийняти під час цих Світових Днів Молоді, ми хочемо підтвердити, що життя повне лише тоді, коли ми його переживаємо, починаючи з милосердя, яке є найкращою частиною життя, якої ми ніколи не будемо позбавлені.

вівторок, 26 липня 2016 р.

26.07.2016р. Б. / Папа написав передмову до книги про Матір Терезу

Папа Франциск написав передмову до збірки "Давайте любити тих, кого не люблять" (Amiamo chi non è amato), присвяченої блаженній Матері Терези з Калькутти. Книга містить дві промови відомої в усьому світі монахині, з якими вона звернулася до молоді і черниць під час зустрічі з ними 18-19 жовтня 1973 року в Мілані, і відповіді на багато питань, які прозвучали після них.

"Перечитуючи ці сторінки, я подумав об'єднати свої роздуми навколо п'яти слів", - написав Папа. Ними стали молитва, благодійність, милосердя, сім'я і молодь.

Мати Тереза ​​починала день з участі в св. Месі і завершувала його поклонінням Ісуса в Святих Дарах. Так можна перетворити роботу, яку виконуємо протягом дня, в молитву, вважає Франциск. Мати Тереза, додав він, невпинно запрошує нас черпати з джерела Любові - Ісуса, Який був розп'ятий і воскрес, залишився присутній в Євхаристії, щоб мати силу допомагати найбіднішим, з серцем, сповненим радості.

Благодійність, підкреслив Святіший Отець, означає наближення до "периферії" людей, яких зустрічаємо щодня, прояв співчуття по відношенню до них. А це можливо тільки тоді, коли біль і потреби інших ми приймаємо в своє серце. Благодійність - це свідчення доброти Бога до кожної рани людства.

Говорячи про милосердя, Франциск закликав проявляти його в конкретних вчинках для духовного і тілесного. Саме вони були для Матері Терези провідником по життю, дорогою до святості, підкреслив Папа, і повинні стати такими для нас.

Сім'я особливим чином виділяє особистість матері. Вона є "серцем дому, тією, яка формує сім'ю, приймаючи, люблячи, дбаючи про своїх дітей", говорила блаженна. Вона закликала бути радістю і Божою втіхою для сім'ї, нести в неї молитву, нагадав Франциск.

Нарешті, Папа згадав особливе співчуття, яке мала Мати Тереза ​​до молодих людей, і в своїй передмові до книги закликав їх "не втрачати надії, не дозволити вкрасти в себе майбутнє, яке їм належить". "Залишайтеся в Господі і любіть, як любить вас Бог, будьте будівельниками мостів, щоб зруйнувати логіку розділів, відчуження, страху один одного, служіть бідним, сміливо виходьте назустріч життю, яке є Божим даром", - написав Папа Франциск.

Збірник "Давайте любити тих, кого не люблять" підготувало видавництво "Editrice Missionaria Italiana". Книга опублікована 23 липня 2016 року і з'явиться на полицях книжкових магазинів через тиждень, 29 липня. Тексти виступів блаженної, що увійшли до збірки, присвячені темі "Бідні є надією".

4 вересня 2016 року в Ватикані відбудеться канонізація Матері Терези з Калькутти, засновниці Згромадження Сестер Місіонерок Божої Любові. Урочистості з цього приводу будуть тривати в Римі вісім днів.

понеділок, 25 липня 2016 р.

25.07.2016р. Б. / Людина завжди має вибір: бути з Богом, або стати у ряди його ворогів, - митрополит Ігор

Слово Митрополита Львівського
на 5-ту неділю по Зісланні Святого Духа
Рм 10,1-10; Мт 8,28-9,1.

Достойні сестри і брати,

приємно вітати усіх вас та молитися до нашого Бога спільно у цій чудовій церкві! Добре те, коли людина пам’ятає, що вона володіє безсмертною душею, яку для неї особисто створив Господь! З силою віку розуміємо, що наше тіло слабне, що воно кволе, підлягає змінам, хворобам тощо. А, що дух? Дух не старіє, не виснажується, дух людини стає якісним або негативним в міру відповідного життя людини на землі. Коли людина старається жити у рамках Господніх, тобто, виконує Заповіді Бога, пам’ятає про свою відповідальність перед Богом у вічності після закінчення життя на землі, кається за вчинені гріхи, тоді, примирена з Господом отримає нагороду в небі. Усім нам необхідно про це пам’ятати, боротися за вічне щастя, що під силу кожній людині. Потрібно уникати злих вчинків, слів, думок, наставляючи себе на цілісне позитивне життя, а негативи можливо завжди усунути через щиру сповідь та каяття.

Сьогодні церковний календар пропонує нам життя блаженної Ольги, що отримала при хрещенні ім’я Олена. Вона була дружиною князя Ігоря. По смерті князя, свого чоловіка, їздила землями Русі зі своїм сином Святославом, пізнаючи життя й потреби народу. За час її правління, поки доростав син, уміло керувала країною, зберігаючи мир з різними ворожими племенами…  Згодом, мудра княгиня Ольга пізнала віру Христову, знала про християн, бо уже її попередники Аскольд і Дир були християнами. Охрестилася у Царгороді в 957 році від патріарха Полієвкта, про це написав літописець Нестор. Коли повернулася в Русь, вела правдиве християнське життя. Любила споруджувати хрести в честь нашого Спасителя. Незважаючи на своє високе становище в країні, Ольга провадила гідне життя, давала добрий приклад християнки, пам’ятаючи на вічність. Мала позитивний вплив на свого внука, пізніше, князя Володимира. Прожила коло 80 років (+969). Просила за життя свого сина Святослава, щоб не влаштовувати після її смерті поганських тризн та, щоб не сипати курганів на могилі. Дуже вчасно після смерті, княгиню Ольгу уважали за святу.

А короткий уривок із Євангелія, заохочує нас міцно триматися віри у Христа, як нашого Бога і Спасителя. Ісус Христос прийшов у світ спасти увесь людський рід від насилля диявола та вічної кари, яку людина через непослух у раю накликала на себе. В гадаринському краю Ісус зустрів біснуватих людей, мучених дияволом. Вони назвали Христа Сином Божим, це чув народ, який уважав Ісуса за пророка. З незадоволенням звернулися до Спасителя, що він мучить їх тут на землі. Значить, дияволи діяли й діють в людях на землі, бо якраз два чоловіки були опановані ними, що мешкали серед гробниць, нападаючи на людей. До цього часу ніхто не міг порадити із ними. У людей панував лише страх перед нападами та побиттям. Біси зрозуміли своє безсилля перед Сином Божим, промовляли до нього устами людей, щоб дозволив їм увійти в стадо свиней. Сталося диво, бо в одну мить усе стадо безрогих потонуло у воді. Святий Іван Золотоустий навчає, що ті люди мешкали на гробах тому, що дияволи бажали посіяти грішне вчення, що душі померлих перемінюються в бісів, що є великою неправдою (пор. св. Ів. Золот., Бесіда XXVIII на Мт п.2). Душі, які покинули тіла, не можуть блукати по землі.

Нечестиві духи спосібні чинити тільки зло, бо їм не стоїть на перешкоді круча, вода, стадо свиней; лише Бог, без кого не сміють навіть нападати на свиней. Ми пам’ятаємо історію про праведного Іова, якому диявол міг чинити зло, тільки з дозволу Бога, правда, Господь не дозволив торкатися самого чоловіка, лише його майна та дітей (див. Іов 1,12). Згодом, Господь погодився, щоб диявол знущався над праведним чоловіком, який не лихословив Бога жодним словом, а диявол не мав права забрати у нього життя (див. Іов 2,6). Диявол може випробовувати людину на вірність Богові, лишень з дозволу Всевишнього. Мабуть, мешканці краю були далекі від служіння Богові, тому Господь дозволив злій силі вчинити шкоду мешканцям тієї землі, щоб вони зрозуміли загрозу, що може їх досягти і то, не тільки в цьому житті, але у вічності. Переконуємося про те, що злі духи зі своєї зіпсутої волі не можуть, навіть тваринами заволодіти, не кажучи про людину. Але Господь дозволив їм мучити людей і через опанованих лякати інших, щоб було зрозуміло велике зло, яке чекає кожну особу, яка віддаляється від Бога. Хто покидає Бога, така особа ніби приречена на вплив диявола, бо сам Христос сказав: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт 6,24). Дуже ясно і чітко визначив Ісус Христос межі служіння людини на землі, яка завжди має вибір: бути з Богом, або стати у ряди його ворогів, дияволів.

Прослідкуймо за нашим милосердним Спасителем, який не нав’язує себе нікому, бо бажає, щоб людина з доброї волі, а не з примушення служила йому. Стадо потонуло в морі, люди понесли матеріальну страту, а пастухи сповістили мешканців про цей випадок. Писання розповідає, що усе місто вийшло напроти Ісуса, однак, не запросили його до себе, лише, «щоб відійшов з їхніх околиць». Спаситель залишив ці околиці, разом з тим, ці люди залишилися з спорожнілими серцями від Бога. Не бажали бачити Христа у себе, не хотіли послухати його повчань, бо матеріальне було для них вище оцінене від духовних потреб.

На сьогодні зустрічаються подібні ситуації, коли людину ніщо не може стримати від біснування: ні ланцюги, ні гроби, ані померлі, ані живі, жодні перестороги та гідні докори… І до вашої церкви приїжджав священик, щоб молитися й виганяти злих духів з тих, на кого вони нападали. Погляньмо навколо і зрозуміємо, що злий дух покинув людей по приказу Спасителя. Однак, багато людей живуть негідним, грішним життям й зовсім не приймають волі Господньої, лише, так поступають, як їм заманеться. Багато бажають диктувати свою волю Богові, навіть, недавно, знаємо про терориста, що на смерть подушив у Парижі кілька десятків людей вантажним автомобілем. Чи тому винен Бог? Ні! Так вчинила людина, вибрала негідний вчинок, позбавляючи багатьох життя. Їхав містом немов пустинею, бо люди для такого чоловіка - ніхто. Подібно діється у нашій державі на сході, де випускають снаряди зі смерчів та ураганів немов на стрільбищах, на полігоні, в пустині, а там гинуть люди, за що потрібно відповідати перед Богом. Скільки кривди в нашому суспільстві та у світі приносять одні другим не один раз, терплять тисячі через безвідповідальність владних осіб. Чуємо по радіо Ера, що розповідають фахівці про екологічні катастрофи, наприклад, відкрито спалюється сміття, яке викликає різні хвороби в навколишніх мешканців, вирізають ліси, незаконно збагачуються певні особи кривдою інших… Дияволи залишили мучити людей, послухали Бога, а людина не слухає свого Творця, продовжує чинити беззаконня різними способами, численними гріхами. Звертаюся до вас, любі сестри і брати, прислуховуймося, пізнаваймо та виконуймо Заповіді Божі, чинімо його волю, тоді жодне зло не буде мати місця в нашому серці: не можете Богу служити і мамоні. Хай пресвята Богородиця виблагає нам дару покаяння за гріхи та сердечного виконання волі Бога!

+ Ігор
Митрополит Львівський, УГКЦ

24 липня 2016 р.Б. Парафія Всіх святих Українського народу, м. Львів

субота, 23 липня 2016 р.

24.07.2016р. Б. / Після чисельних скарг батьків Півн. Вірджинія призупиняє дію трансгендерних розпоряджень

Освітня рада Північної Вірджинії стикнувшись із опором батьків та їхніми чисельними скаргами призупинила дію власних розпоряджень, які дозволяли використання жіночих туалетів, душових і роздягалок у школах фізичним чоловікам, які заявляють про себе що вони трансгендерні жінки. Про це повідомляє pro-life сайт «LifeSite».

Про це було оголошено прес-релізом після закритого засідання Освітньої Ради Північної Вірджинії.

Джерело:    Воїни Христа Царя

пʼятниця, 22 липня 2016 р.

22.07.2016р. Б. / Подружжя з мами і тата — найкраща форма розвитку людства

Гомосексуалізмтема, яка не втрачає гостроти. Навколо тільки самих теорій походження гомосексуальності тривають палкі дискусії. Ми вирішили запитати у науковця, як узагалі формується гомосексуальна орієнтація. 

Юрій Мончак, директор лабораторії молекулярної діагностики, професор медичного факультету Макгільського та Монреальського університетів у Канаді, відповідає на це запитання з погляду науки, моралі та віри.

— Поясніть, будь ласка, що таке статевість?

— Жіноча і чоловіча стать у тварин (ссавців) та людей визначені хромосомами. Чоловік народжується з хромосомами X та Y, жінка має дві хромосоми X. Тож біологічно у природі запрограмовано дві окремі статі. Так само запрограмована і потреба біологічної репродукції, яка забезпечує обмін генетичним матеріалом між різними статями. Такий обмін дуже потрібен, бо він закладає різнородність, аби людський і тваринний рід продовжувався. Своєю чергою, різнородність допомагає оминути всілякі генетичні ускладнення. Адже відомо: якщо схрещувати тварин лише однієї породи, згодом у них можуть з’являтися генетичні хвороби. Те ж саме стосується людей: в етнічних чи релігійних групах, які живуть компактно і далеко від цивілізації, генетичний склад звужується; відповідно, з’являються генетичні хвороби. Можливість схрещення і перемішування генів виводить у нащадків здоровіші характеристики. Таким чином, природа сама собі гарантує здоровий розвиток, і таку «запрограмованість» можна назвати нормальним станом.

— Якщо говорити про гомосексуалізм: він генетично запрограмований? 

— Найперше хочу зазначити, що не лише люди можуть мати гомосексуальні нахили. Їх також мають тварини: миші, собаки, коти тощо. Існує теорія, що причина гомосексуальних нахилів криється у генах. Але також доведено, що вони проявляються за певних зовнішніх обставин. Наприклад, досліджено, що якщо миші живуть у надто перенаселених середовищах (у тісних клітках, де багато мишей), то у деяких з’являються гомосексуальні тенденції. Тобто ненормальне середовище спричиняє деякі відхилення від нормальної поведінки. У людини також можуть з’являтися різні відхилення, спричинені чи то зовнішніми факторами, чи її внутрішнім психологічним станом. І це стосується не лише гомосексуалізму, а й інших відхилень — алкоголізму, залежності від азартних ігор чи навіть екстремальних видів спорту.

Наприкінці 1980-х років деякі науковці почали досліджувати, чи існує якесь генетичне підґрунтя, що зумовлює потяг до гомосексуалізму. Ці досліди проводили як на чоловіках, так і на жінках, секвенуючи структуру генів, аби визначити, чи є у певних генах елементи, притаманні лише гетеро- або гомосексуалістам. (Секвенування ДНК — набір біохімічних методів визначення послідовності нуклеотидних основ ДНК. — Ред.). У лесбіянок, яких порівнювали з жінками традиційної орієнтації, ніяких відмінностей у генах досі не знайдено. А ось у гомосексуальних чоловіків знайшли прояви деяких тенденцій: у них секвенція певних генів була наявна у більшій пропорції, ніж у гетеросексуалів. Але це не точна відмінність, бо багато гетеросексуалів також мали специфічну форму генів, так звану гомосексуальну. Отже, конкретного збігу немає.

Ще у 1970-ті роки один дослідник зауважив, що у чоловіків-гомосексуалістів одна частинка гіпоталамуса мозку мала дещо іншу форму, ніж у чоловіків із традиційною орієнтацією. Цей збіг також був лише частковим, бо 60% гомосексуалістів мали таку характеристику, а 40% не мали. Дослідник також наголосив, що ми не знаємо, чи ці відхилення у головному мозку є причиною, а чи наслідком нетрадиційної орієнтації, оскільки дослідження проводили вже після смерті.

Цікавими були досліди, проведені на близнюках. Учені помітили, що якщо в одного з близнюків є схильність до гомосексуалізму, то існує висока імовірність, що брат-близнюк також виявлятиме таку схильність. У жінок-близнючок схожої тенденції не знайшли. Важливий той чинник, що ці двоє близнюків виростали і були виховані у дуже подібних умовах. Імовірно, зовнішнє середовище також відіграло у цьому випадку важливу роль.

Задля справедливості варто зауважити, що всі ці результати досліджень залежать від того, які методи обирають науковці для підрахунку статистичних даних. Від того, як ви аналізуєте результати, можуть варіюватися і висновки. Іноді вони виявляються абсолютно протилежними. Так сталося з деякими дослідженнями щодо гомосексуальних проявів. Це доволі нечітка сфера науки, яка фактично залежить від підходів до статистичного аналізу.

Отже, гомосексуалізм не має як такого генетичного підґрунтя, хоча науковці його інтенсивно шукають. Повторюю: виявлено частковий генетичний збіг у чоловіків, але його не знайшли у лесбіянок, бісексуалів та представників інших видів сексуальної орієнтації.

— Ви згадували про інші відхилення: алкоголізм, любов до азартних ігор або екстремальних видів спорту. Чи така поведінка закладена у наших генах? 

Науковці досліджували й ці відхилення. Виявлено деякі генетичні показники, які частіше фіксувалися у родинах алкоголіків чи в людей-ігроманів. Але, знову ж таки, ті самі секвенції знайшли й у тих, хто не має потягу до алкоголізму чи азартних ігор.

Також доведено, що в любителів екстремальної лижної їзди скелями і крутими схилами рівень дофаміну (так званий гормон щастя. — Ред.) у мозку занижений, порівняно зі звичайними лижниками. Цей гормон частково відповідає за задоволення. Відповідно, аби людина з нижчим рівнем дофаміну отримала те саме задоволення, що людина з нормальним рівнем, вона мусить робити щось екстремальне.

Із цього можна зробити висновок, що гени нам диктують схильність до певного роду поведінки, але це не вирок. Ми, люди, маємо вибір і можемо обрати, як нам поводитися. Також важливу роль грає зовнішній фактор. Якщо у суспільстві якийсь тип поведінки гостро засуджують, то людина, яка має до нього схильність, радше таку поведінку відкине.

— А що ж тоді запрограмоване у нашому генотипі?

Можна сказати, що генетика людини до певної міри надає їй тло і часткову перевагу одних характеристик над іншими, але у підсумку людина сама обирає, куди хоче йти. Ми знаємо багато прикладів, коли люди ставали надзвичайно здібними завдяки важкій праці над собою, а були генії, які не мусили дуже тяжко трудитися. Наприклад, у школі я дуже любив природничі науки й без надмірних зусиль розв’язував задачі та отримував добрі оцінки, а ось математика голови не трималася. Мій рідний брат — навпаки: з легкістю вирішував математичні головоломки, а природничих наук не любив. Правдоподібно, я маю малесенькі секвенції у різних генах, які мене більше схиляють до біологічних наук. Але це не означає, що я б не міг вивчити математики і бути добрим математиком. Я просто пішов шляхом найменшого опору.

У нас є певна генетична запрограмованість, але ми не приречені. Певні вроджені здібності ми можемо використовувати, але деякі можемо набувати впродовж життя. Гени — це лише схильності, які не можуть нам диктувати поведінку. Хоча деяких речей ми змінити не можемо, бо певні гени збігаються з нашим фенотипом. Наприклад, колір волосся, очей ми ніяк природним способом змінити не можемо. Також багато хвороб можна передбачити на підставі дослідження генів.

— Повернімось до гомосексуалізму. На Вашу думку, це хвороба, відхилення від норми чи природний стан людини?

Гомосексуалізм не є хворобою, бо не лікується якимись препаратами. І лікувати його було б несправедливо. Я вважаю, що це відхилення від норми. Кожна людина має свобідну волю і самостійно може вирішувати, як їй поводитися. Проте, роблячи вибір, важливо дбати не лише про власне добро, а й про добро родини, друзів, суспільства, людства загалом. Людина за своїм характером є суспільною істотою, кожен член суспільства повинен дбати про загальне благо і йти на певні жертви. Можливо, я надто ідеалізую, але вірю, що такий підхід — найкращий. Зі свого боку, суспільство має не наказувати, а виховувати, переконувати поводитися відповідно до загальних норм. Як науковець я вважаю, що гетеросексуалізм — найкраща форма розвитку людства. І не лише з фізичного погляду (бо лише гетеросексуалізм забезпечує творення нових поколінь і відтворення роду), а й із соціального. Почуття любові, вірності, шляхетності, довіри — це ті характеристики, на яких можна формувати здорове суспільство. Коли ми відкидаємо котрусь із них, відбувається деградація, соціум перестає бути творчим і не має позитивного прогресу.

— Самі гомосексуалісти не вважають, що аж так шкодять суспільству… 

Рано чи пізно певна форма поведінки впливає на загальну ситуацію. І йдеться про негативний вплив на суспільну психологію. У гомосексуальних стосунках виключений природний біологічний процес прокреації, продовження роду. Тож партнерам із нетрадиційною орієнтацією треба шукати інші, альтернативні способи мати дітей. Наприклад, усиновлення. Легалізуючи усиновлення для гомосексуалістів та лесбіянок, ми змушуємо дитину, яка у той час не має вибору, жити у гомосексуальній сім’ї. Чому особистий вибір одного чи двох людей має впливати і накладати відповідальність на третю особу? Легалізація також породжує питання сурогатного материнства, донорства, які є новими моральними викликами. Я вважаю егоїзмом, коли люди, які хочуть жити гомосексуальним життям, хочуть ще й мати ті самі права, що й гетеросексуальні сім’ї.

— Чому суспільство відкидає нетрадиційну орієнтацію? 

— В історії розвитку людства така поведінка не була бажаною, бо люди переконалися, що вона призводить не до еволюції та розвитку, а радше до розпаду. Суспільство з нетрадиційною орієнтацією вимирає, бо не може самовідтворюватися. Чи задумувалися ми, що гетеросексуальна поведінка і життя людини у парі (а не з кількома партнерами одночасно) є природним вибором, вона дає позитивний поштовх до розвитку людства? Вибір жити гомосексуальним життям не повинен накидати правила решті суспільства й усіх змушувати пристосовуватися до них.

— Дослідження свідчать, що відсоток гомосексуалістів в усіх без винятку спільнотах ніколи не буває нижчим за 1%, а присутність осіб нетрадиційної орієнтації в суспільстві не залежить від того, визнає їх соціум чи переслідує. Як вважаєте, нинішній сплеск гомосексуалізму — це певна мода чи звичайна тенденція?

Той 1% якраз з’являється через певне генетичне тло і є його наслідком. Наше суспільство у сексуальному плані стає дедалі вільнішим. Секс перестав бути табу, і з однієї крайності — забороненої теми — перейшов до іншої: відкритої та вседозволеної, коли сексуальні стосунки навіть для підлітків перед шлюбом є нормою. У тому, щоб відкинути стерильне сприйняття сексуальності, є певна рація. Проте сексуальна революція породила й нові рухи, одним із яких став гомосексуалізм. І ті люди, які колись не обрали би такої форми поведінки, тепер, коли мораль та етика доволі понизили свою планку, не бачать у цьому нічого поганого. Відповідно, багато хто за інерцією обирає гомосексуалізм як стиль життя. Зниження планки суспільної моралі можна порівняти з імунітетом: коли він падає, з’являються різні чужорідні клітин у нашому тілі, відповідно, активізуються різні види хвороб. Такою ж є суспільна мораль. Якщо її планку понижують, з’являються нові види аморальності. Чому, наприклад, не дозволяти полігамію, коли один чоловік має кілька жінок, або навпаки? Чому не дозволяти одружуватися зі своїми домашніми тваринами? Якщо йти за принципом «маємо вільний вибір», то дозволено будь-що. Якщо ми понижуємо соціальні вимоги, з’являються різні види ненормальної поведінки.

У Канаді вже легалізовано одностатеві стосунки. Як це виглядає на практиці? 

— У Канаді гомосексуальні сім’ї мають право усиновлювати дітей, відбуваються гей-паради, дуже часто такі акції зводяться до неприємних сцен та екстремальних виявів гомосексуальної поведінки прилюдно. Такі крайнощі шокують і знижують загальний рівень толерантності у суспільстві. А загалом в осіб нетрадиційної орієнтації спрацьовує механізм: якщо ми домоглися чогось одного, обов’язково треба домагатися ще чогось. Але суспільство мусить мати певні рамки. Це працює, як у дитячій психології: поки дитина не бачить межі, вона поводитиметься гірше й гірше.

— Як суспільство має реагувати на вияви гомосексуалізму? 

— Суспільство повинно боронити власне добро. Якщо люди вважають, що певна поведінка — як-от крадіжка, алкоголізм тощо — наражають їх на небезпеку, то треба себе оберігати від цього. Місія суспільства — рости. І якщо є щось, що зупиняє цей ріст, треба відповідно реагувати. Слід мати відкритий розум і жити не лише за принципом «бо так я хочу». На мою думку, егоцентризм це погано. Йдучи за лінію найменшого опору, аби задовольнити всіх, ми скочуємося до найнижчого рівня еволюції. Згодом таке суспільство допускає й інші відхилення — ми вже зіткнулися з проблемою клонування, генетичними маніпуляціями тощо. Важливо не утискати чи забороняти, а пояснювати, бо, утискаючи якісь явища, ми їх лише підсилюємо.

Розмовляла Вероніка Саврук
Інтерв’ю опубліковане в журналі КАНА №7, липень-серпень 2016 р.

четвер, 21 липня 2016 р.

21.07.2016р. Б. / Час

Час. Чи задумувались ви хоча б раз над тим, що воно таке? Звичайно всім нам відоме визначення ще з шкільних уроків фізики. Час — це одне з основних понять фізики і філософії, одна з координат простору-часу, вздовж якого протягнуті світові лінії фізичних (матеріальних) тіл.

Як філософська категорія час, вочевидь, є невід'ємним атрибутом світу, він почався із народженням світу й зникне, коли світ добіжить кінця. Та чи можна обмежити визначення часу коротким правилом? Так, Час - це ріка, яка тісно переплетена з матерією. Ми живемо в часі, залежимо від часу. Чи можна ставитись так легковажно до чогось настільки важливого?!

У християнстві марнування часу є доволі важким гріхом. Те, що ми не вміємо користуватись відведеним нам часом, є доволі таки важливою проблемою. Ми часто витрачаємо час на всілякі нісенітниці, пускаємо на вітер такі дорогоцінні хвилини. Найчастіше  ми витрачаємо час бездумно, навіть не задумуючись над тим, скільки добра ми могли б зробити за ті години, що їх ми потратили за все життя. Скільки таких випадків буває в нас щодня, а скільки їх ще буде. Раціональне використання часу є однією із найголовніших складових успіху. Існує вислів: "час - гроші". Та слово гроші, можна змінити словами: щастя, радість, користь. Якщо навчитись детально планувати свій день, можна досягнути неймовірних успіхів. Часто можна почути: "більше робиш, більше встигаєш". Цей вислів також не є безпідставним. Хто робить багато справ, поволі вчиться планувати свій день, вчиться цінувати свій час.

 У нашого народу є особлива хвороба - хвороба п'яти хвилин. Завжди кудись запізнитись на п'ять, або й більше тому, що годинник відстав, затори на дорогах були, домашній улюбленець бешкетував, дощ, ожеледиця, але все це лиш пусті відмовки. Ми просто не вміємо розпоряджатись своїм часом.

 Для того, щоб навчитись організовувати свій робочий день і вільний час, перш за все необхідно навчитись розставляти пріоритети, відділяти важливе від менш важливого і неважливого. Наступним кроком може бути розподілення своїх справ на категорії. Наприклад: молитва, догляд за собою, домашні справи, робота, вільний час і сон. Ще одним помічником в організації свого часу може стати щоденник. Так, він є необхідним не лише людям, які працюють в офісах, бізнесменам і т.д. Ви можете завести собі зошит, у який щовечора записуватимете свої плани на наступний день. Так ви не забудете про найголовніше, а менш значуще просто "відфільтруєте". Цей зошит стане для вас такою собі «лабораторією вивчення науки розставляння пріоритетів». Не потрібно брати приклад з Юлія Цезаря, навіть якщо вам вдається добре впоратись із кількома завданнями одночасно, не потрібно піддаватись ілюзіям і стрибати вище голови. Щоб виконати конкретне завдання, мобілізуйте усі свої сили і намагайтеся зробити його максимально добре і швидко. Таким чином ви заощадите енергію, час і якість виконаної роботи буде відповідно вищою.

Важливо також молитись, щоб Бог навчив і допоміг нам правильно, логічно і раціонально використати наш час на славу і честь Йому, і на користь та радість нам.

Дамян Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

середа, 20 липня 2016 р.

20.07.2016р. Б. / Правове поле Ватикану як ознака міжнародно-правової суб'єктності

На праві Ватикану, як на одній з найбазовіших ознак державності цього організму, варто зупинитись детальніше. Ми вже зазначали, що беззаперечним і абсолютним главою держави Міста-Держави Ватикан є Папа Римський. Останній виконує також ролі глави Римо-Католицької Церкви, Вселенського Архієрея, Єпископа Римського та примаса Італії. Тобто, Папа Римський — політичний керівник Ватикану (теократичний монарх), релігійний керівник Римо-Католицької Церкви і голова цієї церкви в Італії.

      Т. Л. Сироїд підкреслює: “Правова система Ватикану основана на канонічному праві (ius canonicum), законодавстві самого Ватикану і Італії. Головними джерелами діючого у Ватикані права є: 1) Кодекс Канонічного права (Codex Juris Canonic) і апостоличні постанови; 2) закони, промульговані для міста Ватикану Верховним главою церкви або делеговані йому владою, а також постанови, прийняті компетентною владою” [15, c. 815]. Законодавча, виконавча і судова влада Ватикану в повному обсязі належить Папі Римському. Він делегує певні повноваження для здійснення “мирської влади” Римській курії і Колегії кардиналів.

      С. Дьяченко визначає форму правління Ватикану як “виборну монархію особливого типу” [5, c. 18]. Дьяченко вперше деталізував обширне поняття “абсолютної теократичної монархії”, яке вживали відносно Ватикану юристи-міжнародники Л. Опенгейм і М. Гердеген [4; 16; 17]. Про виборний характер ватиканської монархії говорила також Ема Веселі у своїй книзі “Вибори Папи” [3]. Ми цілком погодимося із цією формулою. Папу Римського обирають на конклавах кардинали. По суті, конклави якраз і виступають такими зборами кардиналів, що збираються спеціально для обрання Понтифіка. Папа Римський обирається на пожиттєвий термін і, згідно з Кодексом канонічного права, здійснює свої обов'язки до кінця життя, “якщо йому вистачає духу”. Саме це формулювання дозволило вперше в історії інституту папства залишити трон Папі Бенедикту XVI у 2013 році. В разі смерті чи зречення престолу, обов'язки правителя Ватикану і розпорядителя Римо-Католицької Церкви виконує камерленго [22; 23].

      Хоч вся повнота трьох гілок влади і належить Понтифіку, він, за Кодексом канонічного права, може делегувати частину своїх повноважень найбільш заслуженим кардиналам. Так, керівником виконавчої влади є державний секретар Ватикану. Він очолює державний секретаріат Ватикану, що виконує функції уряду. Про це ми вже зазначали.

      В свою чергу, державний секретаріат є “дикастерією”, тобто інституцією, що входить в Римську курію. Вона є найголовнішим адміністративним органом Ватикану та всієї Римо-Католицької Церкви. У Римській курії юридично об'єднано менеджмент Церкви і Міста-Держави. Вона діє “від імені і по завданню” Папи Римського та є органом виконавчої влади для католицизму загалом [24].

      Історична еволюція Римської курії досить цікава. Першопочатково вона складалась із “помічників Папи”. По суті, повноваження “допомоги Папі” зберігаються і сьогодні. У середньовіччі вона складалась із судей, нотаріусів, палатинських дияконів, апостольських адвокатів, папських капеланів. Їх було організовано у “відомства” пенітенціарної системи, апостольської палати, папської і світської канцелярій. Римська курія допомагала Папі Римському в управлінні Папською областю до 1870 року. Після захоплення Риму Італією Римська курія переорієнтувалась переважно на міжнародні справи та міжцерковні відносини [25].

      Першу реформу Римської курії здійснив Папа Сикст V, що видав у 1588 році апостольську конституцію “Immensa Aeterni Dei”. Саме з 1588 року почався сучасний етап юридичного розвитку цієї управлінської інституції. До складу Римської курії було долучено Колегію кардиналів.

      У 1908 році Папа Пій Х видав апостольську конституцію “Sapienti consilio”, текст якої був повністю одобрений “Кодексом канонічного права” в редакції 1917 року. Ця конституція, підкріплена Кодексом, оформила сучасну структуру курії: вона мала складатись з конгрегацій, трибуналів і управлінь. При цьому, трибунали мали виконувати судову владу в рамках Церкви, а управління займались політико-економічними питаннями. Основні ж повноваження (на рівні міністерських) надавались Конгрегаціям (чи Священним Конгрегаціям). Саме вони мають координувати систему управління як Римо-Католицькою Церквою, так і Ватиканом. Ще з XVI століття в Римі існувало п'ятнадцять Конгрегацій. Апостольська конституція Пія Х зменшила їхню кількість до дванадцяти [1; 25].

      В цьому контексті, особливо важливими виявились положення Другого Ватиканського Собору. Декрет Собору під назвою “Christus Dominus” проголошував новий курс для Римської курії: інтернаціоналізація, церковна глобалізація, залучення до роботи в установах курії примасів і архиєреїв з усіх католицьких країн і спільнот. Папа Павло VI 15 серпня 1967 року видав апостольську конституцію “Regimini Ecclesiae universae”, що повністю запроваджувала усі рішення Другого Ватиканського Собору відносно адміністративної реформи Ватикану.

      Папа Павло VI скоротив кількість Священних Конгрегацій з дванадцяти до дев'яти. Він же розпочав у 1974 році підготовку наступного етапу ватиканської адміністративної реформи. Завершити її судилося Івану Павлу ІІ, який 28 червня 1988 року видав апостольську конституцію “Pastor bonus”. Стаття 38 конституції Івана Павла ІІ оголошувала про необхідність розробки статуту кожним підрозділом курії.

      Апостольська конституція 1988 року була доповнена двома “motu proprio” (папськими юридичними документами, що видаються з його особистої ініціативи). Перший документ — “Lusti iudicis” регулював положення про “куріальних адвокатів та юристів”. Другий документ — “Nil primo anniversario” оголошувала про створення “Управління справами Апостольської Столиці”. Ним було затверджено той склад Римської курії, який існує і сьогодні.

      Отже, Римська курія складається з Державного секретаріату Святого Престолу, Секретаріату у справах економіки Святого Престолу, 9 конгрецій із чотирма комісіями, 3 трибуналів, 9 папських комісій, 12 папських рад, 5 міжвідомчих комісій. До складу Римської Курії входить також ряд інших установ Ватикану. Розгляньмо їх детальніше.

      Однією з найдавніших та найавторитетніших Священних Конгрегацій є Конгрегація доктрини віри або ж “Конгреграція Віровчення”. Це найголовніша установа Римської курії. В сферу її повноважень входить нагляд за дотриманням ортодоксальності та чистоти віри, католицької моралі та боротьби із відступниками — схизматиками. Вона була заснована в 1542 році і діяла до 1908 року під назвою “Верховна Священна Конгрегація Римської і Вселенської Інквізиції”. Протягом 1908-1965 років вона носила назву “Верховна Священна Конгрегація Священної Канцелярії”. В 1983 році її було переіменовано в “Священну Конгрегацію Доктрини Віри”. В 1542 році Конгрегацію було засновано як центральний судово-адміністративний орган Священної Інквізиції згідно з буллою Папи Павла ІІІ “Licet ab initio”. Статус римської Конгрегації наданий був цьому органу 22 січня 1588 року апостольською конституцією Папи Сикста V “Immensa Aeterni Dei”. Де-юре, від самого початку, юрисдикція Конгрегації розповсюджувалась на “вселенські масштаби”. Це відповідало і її назві. Де-факто, більшість своїх повноважень Конгрегація здійснювала в межах Папської держави. Аж до 1965 року Конгрегацію очолював особисто Папа. Це було підтверджено і Кодексом канонічного права в редакції 1917 року. Однак, Папа Павло VI реорганізував організацію цієї інституції на основі рішень Другого Ватиканського Собору спеціальним motu proprio під назвою “Integrae servandae” від 7 грудня 1965 року. Конгрегацію було позбавлено назви “Верховна” і замість Папи її тепер очолює кардинал-префект. Слід зазначити, що префектом цієї Конгрегації протягом 1981-2005 років був майбутній Папа Бенедикт XVI (Йозеф Ратцінгер). До складу Конгрегації Доктрини Віри входить три особливі комісії: комісія з тлумачення розриву шлюбів, Папська Біблейська комісія, Міжнародна богословська комісія. Станом на сьогодні, Конгрегація Доктрини Віри складається з префекта, 3 архієпископів, 1 єпископа та 25 кардиналів. Загальний штат Конгрегації: 33 члени [22].

      Конгрегація у справах Східних Церков була створена Папою Григорієм ХІІІ в 1573 році з метою підтримки східних католицьких церков, тобто таких, що сповідують візантійський обряд. Вона одразу зайняла помітне місце в сфері міжнародних відносин, підтримували стосунки з грецькою та ієрусалимською церквами. Після Берестейської унії 1596 року Конгрегація виступала керівним органом Греко-католицької церкви в Україні та Білорусії. Однак, вже в 1622 році спеціальною буллою Папи Григорія XV Конгрегацію було реорганізовано. З 1627 року існувала спеціальна “Комісія у справах східного обряду”. Відновлено давню Конгрегацію було лише 1 травня 1917 року Папою Бенедиктом XV. Це рішення було продиктовано розпадом Російської імперії та можливістю розповсюдження Греко-католицької віри на теренах України та Білорусії. Можливість ця була нівельована більшовицькою революцією, але Конгрегація залишилась і до сьогодні. Її роль зросла після 1991 року і нині вона є керуючим органом у справах Української Греко-Католицької Церкви та інших католицьких церков візантійського обряду. Реформування Римської курії піля Другого Ватиканського Собору призвело до оформлення в 1967 році чотирьох управлінь Конгрегації: візантійського, вірменського, антіохійського та александрійського. Очолює Конгрегацію префект-кардинал, членами Конгрегації є східні католицькі Патріархи. Для Конгрегації особливу вагу займає проблематика так званого “екуменічного діалогу”. Екуменізм за визначенням Другого Ватиканського Собору розуміється як “всехристиянський рух” за об'єднання усіх церков. В рамках екуменізму в Конгрегації по справам Східних Церков діють комісії по літургії, по вивчення християнського Сходу, по підготовці духовенства, Папська Палестинська Місія і Католицька Асоціація Допомоги Близькому Сходу [8; 9].

      Конгрегація Богослужіння та Дисципліни Таїнств була створена Папою Павлом VI 11 липня 1975 року на основі апостольської конституції “Constans nobis”. Цією конституцією зливались в одну структуру Конгрегація Богослужіння та Конгрегація дисципліни таїнств. Протягом 1984-1988 років вона була знову розділена, але в 1988 році Папа Іван Павло ІІ вирішив повернути її до статусу 1975 року. Конгрегація спостерігає за правильним дотриманням таїнств, богослужінням, вшануванням мощів. Також Конгрегація займається теоретичними і практичними питаннями щодо молитов і практики благочестя.

      Конгрегація по Канонізації Святих веде свою історію ще від 1588 року, коли було засновано Священну Конгрегацію Обрядів. Ця установа проіснувала з 1588 до 1969 років. Сучасну інституцію було запроваджено Папою Павлом VI в апостольській конституції “Sacra Rituum Congregatio”. Останні зміни в Статут Конгрегації були внесені Папою Іваном Павлом ІІ апостольською конституцією “Divinus perfectionis Magister” 25 січня 1983 року. Головне завдання цієї установи — підготовка беатифікаційних і канонізаційних матеріалів.

      Конгрегація Євангелізації Народів була створена ще 1622 року як “Конгрегація пропаганди віри” Папою Григорієм XV. Ця Конгрегація від самого початку займалась проблематикою навернення в католицьку віру жителів колоніальних регіонів — Латинської Америки та Африки. Конгрегація справляла значний політичний і юридичний вплив на теренах Іспанської та Португальської імперій. Поряд із Конгрегацією Священної Інквізиції вона була найбільш могутньою папською установою. В сучасному вигляді вона була створена Папою Іваном Павлом ІІ в апостольській конституції “Pastor Bonus”. Ця Конгрегація займається адмініструванням місіонерської діяльності, має значний міжнародний вплив. Одним із найголовніших сучасних завдань Конгрегації є участь в проекті “Нової Євангелізації Європи”, що набув великої актуальності після Другої світової війни.

      Конгрегація у Справах Духовенства була заснована ще 2 липня 1564 року як “Конгрегація кардиналів по виконанню і тлумаченню постанов Тридентського Собору”. Перетворення її в сучасний інститут відбувалось протягом 1908-1967 років. Ця Конгрегація має три основні управління: по розгляду діяльності духовенства, по питанням апостольства і катехизації, по питанням майна Церкви.

      Конгрегація у Справах Інститутy Посвяченого Життя та Спільнот Апостольського Життя майже повністю сконцентрована на управління монастирським життям і організаційною роботою щодо монастирських груп. Вона є спадкоємницею “Священної Конгрегації по консультування монашествуючих”, яку заснував Папа Сикст V 27 травня 1586 року. Сучасної назви Конгрегація набула вже за часів Івана Павла ІІ.

      Конгрегація Католицької Освіти є особливо важливою інституцією Римської курії. Вона відповідає за католицьку загалом і теологічну зокрема освіти в усьому світі. Її також називають “Конгрегацією семінарій і католицьких університетів”. Вона була створена ще Папою Сикстом V, але сучасного вигляду набула після апостольської конституції “Quod divina sapientia docet” Папи Льва ХІІ. З 1967 року в структурі Конгрегації існують управління: католицьких університетів, католицьких семінарій і католицьких шкіл.

      Конгрегація по Справам Єпископів має історичне коріння ще в 1588 році. Вона займається питанням об'єднання та розмежування церков, визнанням чи невизнанням нових церковних організмів всередині Римо-Католицької Церкви. В сучасному вигляді існує після видання Папою Іваном Павлом ІІ в 1988 році апостольської конституції “Pastor Bonus”.

      Вся повнота законодавчої влади у Римо-Католицькій Церкві та Місті-Державі Ватикані належить Папі Римському. Однак, він і тут делегував ряд повноважень окремій інституції. Згідно з декретом Другого Ватиканського Собору “Christus Dominus” за часів Папи Павла VI було створено дорадчий орган у законодавчих справах Церкви при Римській курії. Називається він “Синод єпископів”. Синод єпископів є зменшеною формою церковного Собору. По суті, на момент зібрання Вселенських Соборів, останнім з яких був Другий Ватиканський Собор, дорадчі функції у законодавчих справах належать саме їм. Оскільки ж зібрання Соборів відбувається лише в особливо важливих питаннях, щоденну роботу із підготовки та впровадження церковного законодавства, зміни та реформування канонічного права здійснює саме Синод єпископів. Цей Синод залишається складовим інститутом Римської курії. Однак, якщо Священні Конгрегації виконують роль виконавчої гілки влади, то Синод концентрує свою діяльність саме навколо здійснення законодавчої влади. Повний склад Синоду збирається раз на три роки. Очолює Синод Папа Римський, він же затверджує всі його рішення. Варто зазначити, що під егідою Синоду єпископів практикується також скликання так званих “єпархіальних синодів”, завданням яких є релігійно-політична мобілізація духовенства та мирян того чи іншого регіону [25].

      Судова гілка влади в Римській курії представлена трьома трибуналами. Перший — Верховний Трибунал Апостольської Пенітенціарії. Його основним завданням є вирішення питань щодо “внутрішньої підсудності”. Пенітенціарія є органом адміністративної юстиції Святого Престолу. Основну частину своєї влади вона здійснює саме відносно світського виміру правового поля Міста-Держави Ватикан. Юрисдикція Апостольської Пенітенціарії розповсюджується на зняття відлучення від церкви, диспенсацію та менеджмент індульгенцій. Фактично, Апостольська Пенітенціарія слугує прикладом перенесення канонічного законодавства у мирську площину. Цікавим юридичним аспектом є видання та управління розповюдженням індульгенцій. Очолює цю установу Великий Пенітенціарій. Сфера його діяльності стосується насамперед здійснення адміністративної юстиції. Перелік повноважень Великого Пенітенціарія відомий ще з часів Папи Гонорія ІІІ, але в офіційну юридичну площину він був переведений аж у 1988 році апостольською конституцією Папи Івана Павла ІІ “Pastor Bonus”. Згідно з нормами цієї конституції, Великим Пенітенціарієм зазвичай має бути кардинал [22; 25].

      Верховний Трибунал Апостольської Сигнатури був створений Папою Пієм Х в 1909 році. До того ще з часів ХV століття при Святому Престолі існувала Сигнатура Правосуддя. По суті, Верховний Трибунал Апостольської Сигнатури виконує функції Верховного суду Святого Престолу. Він є найвищим судовим органом Римо-Католицької Церкви і Міста-Держави Ватикан. Сучасний стан верховного судочинства Ватикану та Римо-Католицької Церкви був визначений Іваном Павлом ІІ в апостольській конституції “Pastor Bonus”. Очолює Верховний Трибунал префект, членами Трибуналу виступають кардинали та єпископи. Всіх членів Верховного Трибуналу призначає Папа Римський. Він же призначає і “референтів” цієї установи — “доповідачів”, які виконують основний обсяг світської юридичної роботи. Завданням Верховного Трибуналу є синтез світського та церковного права в “істинному та правдивому судочинстві”. Існує три секції Верховного Трибуналу: секція верховного судочинства Ватикану, секція управління системою правосуддя Римо-Католицької Церкви та секція керівництва адміністративною юстицією. Секція верховного судочинства Ватикану займається розглядом справ пов'язаних з оскарженням дій ватиканської влади та здійсненням загальної юрисдикції на Містом-Державою. Секція управління системою правосуддя Римо-Католицької Церкви займається створенням міжєпархіальних та регіональних церковних судів, розглядом внутрішньоцерковних справ по всьому світу. Секція керівництва адміністративною юстицією розглядає оскарження нормативно-правових актів Святого Престолу, рішень Синоду єпископів та рекомендаційних рішень Римської курії. Адміністративна секція також регулює публічно-правову взаємодію між Священними Конгрегаціями, Синодом єпископів та єпархіями Римо-Католицької Церкви.

      Апостольський Трибунал Римської Роти є другим за значенням судовим органом Римо-Католицької Церкви. Його історія нараховує понад 800 років і традиційно Трибунал називають “Священною Римською Ротою”. Він є вищим апеляційним судом Римо-Католицької Церкви, а також католицьких церков східного обряду. Члени Роти — аудитори та голова — Декан, призначаються Папою Римським. Аудиторами Роти призначаються найкращі церковні судді з усього світу. Трибунал готує “декрети” або “пропозиції” і публікує їх латинською мовою. Рота має виключну юрисдикцію в цивільно-правовій і господарсько-правовій сферах Ватикану та в галузі приватного і канонічного права Римо-Католицької Церкви. Рота є апеляційним судом третьої інстанції, вона розглядає справи, що не були остаточно вирішені початковими судами чи першими апеляційними судами Римо-Католицької Церкви. Цей Трибунал має повну юрисдикцію в розгляді питань щодо будь-якої галузі канонічного права. У випадках якщо відповідачем є єпископ, Рота має первинне право юрисдикції. Слід однак зазначити, що рішення Трибуналу Римської Роти можуть бути скасовані Верховним Трибуналом Апостольської Сигнатури [14; 15].

      Отже, специфічне правове поле Ватикану є невіддільним від правового поля Римо-Католицької Церкви. Вивчаючи міжнародно-правовий статус Святого Престолу слід також акцентувати і на аспектах канонічного права.

      Римська курія також складається з Папських Рад, Папських комісій і Папських комітетів. Вони відіграють помітну роль в законотворчій діяльності Синоду єпископів та Папи Римського. По суті, спеціалісти цих інституцій готують необхідні документи, а також вивчають політичне, релігійне, соціально-культурне підгрунтя для впровадження нормативно-правових актів Римо-Католицької Церкви.

      Папська рада у справах мирян була заснована на основі декрету Другого Ватиканського Собору під назвою “Apostolicam Actuositatem”. Її головна мета — створення платформи для взаємодії між Папою Римським і католицькими організаціями всього світу. Під цими організаціями маються на увазі структури “Католицької дії”, “Opus Dei” та інші [8]. Діяльність цієї ради є особливо важливою в контексті сучасної еволюції католицьких релігійно-політичних рухів. Йдеться про здійснення Папської юрисдикції над всесвітнім католицьким громадянським суспільством. Раду було створено Папою Павлом VI в motu proprio “Catholicam Christi Ecclesiam” від 6 січня 1967 року. З 15 вересня 1967 року Рада входить до складу Римської курії. Її структура та значення повністю приведені у відповідність з канонічними нормами діяльності Священних Конгрегацій.

      Папська рада по підтримці християнської єдності має на меті налагодження екуменічного діалогу. Створена в сучасному вигляді вона була на основі апостольської конституції Папи Івана Павла ІІ “Pastor Bonus”. Рада складається із секції по відносинам із східними церквами та секції по відносинам із західними церквами та Всесвітньою Радою Церков. Діяльність цієї інституції є особливо важливою в контексті участі Святого Престолу у системі міжнародних відносин. Протягом останнього часу наростає значення запровадження діалогу з нехристиянськими релігіями. В цьому контексті, Папська рада продовжує виконання рішень Другого Ватиканського Собору.

      Папська рада по справам сім'ї була заснована Папою Іваном Павлом ІІ на основі motu proprio “Familia a Deo Instituta” від 9 травня 1981 року. Ця рада покликана підтримувати в сучасному глобалізованому світі традиційні та християнські родинні цінності, сприяти налагодженню правильного внутрішнього клімату в родинах. Її діяльність є тим більше важливою та цікавою, оскільки до складу ради входить також велика кількість мирян, зокрема і одружених пар.

      Папська рада справедливості та миру була заснована в 1967 році, але сучасний вигляд їй надав Папа Іван Павло ІІ апостольською конституцією “Pastor Bonus”. Рада повністю зосереджена навколо вироблення та юридичної імплементації соціальної доктрини Римо-Католицької Церкви. Коло її зацікавлень — соціальні, культурні та економічні процеси в усьому світі.

      Папська рада “Єдиним Серцем” увійшла до складу Римської курії також на основі апостольської конституції Івана Павла ІІ “Pastor Bonus”. До складу ради входять Фонд Івана Павла ІІ, який бореться із поширенням засухи та її наслідками і Фонд розвитку найбідніших сільських общин Латинської Америки. Ця рада зосереджена навколо проблематики надання гуманітарної допомоги і матеріальної підтримки потребуючим цього регіонам. Основні акценти робляться на Африці та Південній Америці.

      Папська рада по пастирській опіці над мігрантами і подорожуючими була створена Іваном Павлом ІІ в 1988 році. Сьогодні діяльність цієї ради активізувалась в зв'язку з посиленням відтоку мігрантів з Близького Сходу на Європейський континент.

      Папська рада по пастирській опіці над працівниками охорони здоров'я була заснована Папою Іваном Павлом ІІ в motu proprio “Dolentium Hominum”. В сучасному вигляді рада існує з 1989 року. Її діяльність є важливою для світового процесу розробки норм біоетики та медичного права. По суті, це найстаріший державний інститут в сфері розробки нормативно-правового підгрунтя для медичного права.

      Папська рада по інтерпретації законодавчих текстів має на меті “інтерпретацію законів Церкви”. Вона координує свою діяльність із Синодом єпископів. Сучасна рада склалась на основі Папської комісії, заснованої Іваном Павлом ІІ в 1984 році під назвою “Комісія по ревізії та автентичному перекладу Кодексу Канонічного права”. В Папську раду комісія була перетворена в 1999 році.

      Папська рада по міжрелігійному діалогу була створена 28 червня 1988 року Папою Іваном Павлом ІІ. Її діяльність базується на основі рекомендацій Другого Ватиканського Собору і спрямована на встановлення тісних контактів із нехристиянськими релігіями.

      Папська рада по культурі розпочала свою діяльність як вища церковна установа одразу після закінчення Другого Ватиканського Собору. В Папську раду вона була перетворена 20 травня 1982 року Іваном Павлом ІІ. Нині Папська рада складається з двох секції: “Віра і Культура” та “Діалог з Культурами”.

      Папська рада по масовим комунікаціям була створена на основі апостольської конституції Івана Павла ІІ “Pastor Bonus” 28 червня 1988 року. Вона займається підготовкою релігійних фільмів і телепередач, католицьким телебаченням. Сьогодні в діяльності Папської ради збільшується акцент на сучасних соціальних мережах.

      Папська рада по підтримці нової євангелізації була створена 28 червня 2010 року Папою Бенедиктом XVI. Вона є однією з наймолодших установ Римської курії, але поле для її діяльності неймовірно обширне. Ця рада займається проблемами “повернення” європейської спільноти у лоно Римо-Католицької Церкви.

      Папська комісія у справах Латинської Америки була заснована Папою Пієм ХІІ 19 квітня 1958 року. Її організація та діяльність також були відрегульовані апостольською конституцією Івана Павла ІІ “Pastor Bonus”. Сьогодні значення комісії особливо зросло після приходу на папський трон першого вихідця із Південної Америки — Папи Франциска.

      Папська комісія по культурній спадщині Церкви була створена Іваном Павлом ІІ. Її діяльність багато в чому збігається з роботою Папської комісії по священній археології і Папською Біблейською Комісією. Ці три Папські комісії займаються культурною спадщиною римо-католицизму. В їхньому середовищі зосереджено велику кількість фахівців-науковців. Вони також консультують Священні Конгрегації, Синод єпископів і Папські ради. Багато в чому ці комісії допомагають іншим двом комісія — Папській комісії “Ecclesia Dei” та Міжнародній Теологічній Комісії. Основним завданням першої є налагодження контактів із католиками-традиціоналістами, що не визнають новий варіант літургії, запроваджений на основі рішень Другого Ватиканського Собору після 1970 року. Міжнародна Теологічна Комісія теж була заснована одразу після Другого Ватиканського Собору. Її засновником є Синод єпископів. Разом із тим, вона відіграє важливу роль в тлумаченні канонічного права.

      Папський комітет по міжнародним євхаристичним конгресам був оформлений ще в 1879 році, але сучасна його структура була заснована Іваном Павлом ІІ в 1986 році.

      Папський комітет по історичним наукам був створений Папою Пієм ХІІ 7 квітня 1954 року “для вивчення історії Святого Престолу”. Папський комітет виступає об'єднуючою державною установою для наукових інституцій Ватикану.

      Неймовірно цікавою установою з позицій юриспруденції виступає Папська комісія по справам Міста-Держави Ватикану. Комісія складається з шести кардиналів, котрих на п'ятирічний термін призначає Папа Римський. По суті, ця комісія, що входить до складу Римської курії, виконую роль законодавчого органу Ватикану. Якщо Синоду єпископів Папа Римський делегував законодавчі повноваження в контексті всієї Римо-Католицької Церкви, то Папська комісія по справам Міста-Держави Ватикан займається виключно суверенітетом самого Ватикану. При цьому, вона координує свою діяльність із Синодом єпископів.

      Папська Дисциплінарна Комісія Римської курії була створена 5 жовтня 1981 року Іваном Павлом ІІ. Її діяльність співвідноситься із трьома ватиканськими трибуналами. Однак, первинним завданням Комісії є застосування дисциплірнарних заходів саме до працівників Римської курії.

      До складу Римської курії входить також Апостольська Палата. Вона слідкує за матеріальними цінностями Святого Престолу та за майном Папи Римського. Майновими правами займаються також Адміністрація церковного майна Святого Престолу, Управління фінансової інформації Святого Престолу, Префектура економічних справ Святого Престолу. Остання виконує функції “Державного Банку Ватикану”. Питаннями церемоніалу Папи Римського займаються Префектура Папського Дому і Служба Папських Літургічних Церемоній. “Фабрика Святого Петра” займається питаннями історико-культурного збереження Базиліки Святого Петра. До складу Римської курії входять також Прес-служба Святого Престолу, Центральна статистична служба Церкви, Служба Папських милостей. Окремо варто зазначити, що під юрисдикцією Римської курії також знаходяться Швейцарська гвардія, Ватиканська апостольська бібліотека, Ватиканський секретний архів і Кадрова Служба Святого Престолу.

      Виконавчу владу на території Ватикану здійснює Губернаторство Міста-Держави Ватикан. Протягом 1929-1952 років існувала посада Губернатора Міста-Держави Ватикан, яку займав Камілло Серафіні. До 1997 року Губернатора Ватикану не призначали. Лише в 1997 році згідно з постановою Папи Івана Павла ІІ було визначено, що той, хто очолює Папську комісію у справах Міста-Держави Ватикан є одночасно і Губернатором Ватикану. Губернаторство Міста-Держави Ватикан здійснює виконавчу владу над Ватиканом від імені Папи Римського.

      Отож, правове поле Ватикану складається з двох різновидів політичної влади — Святого Престолу і Міста-Держави Ватикану. Римська курія водночас керує і Римо-Католицькою Церквою, і Ватиканом. При цьому, існує автономне Губернаторство Міста-Держави Ватикан, що теоретично зосереджує в собі ознаки світської влади. На чолі всієї цієї системи стоїть Папа Римський. Від його імені та з його дозволу працюють всі інституції Ватикану. Наявність Папської комісії у справах Міста-Держави Ватикан, Губернаторства Міста-Держави Ватикан і Синоду єпископів лише підтверджують нашу тезу про те, що Ватикан є повноцінною державою, а отже, і повноцінним суб'єктом міжнародного права.

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики

Література:
1. Адамов Е. А. Дипломатия Ватикана в начальную эпоху империализма. / Е. А. Дахин. — М., 1931. — 320 с.
2. Аллан Т. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права. / Т. Р. С. Аллан. — К., 2008. — 388 с.
3. Веселі Е. Вибори Папи: від святого Петра до Франциска. / Ема Веселі. — Жовква: Місіонер, 2014. — 392 с.
4. Гердеген М. Міжнародне право. / Матіас Гердеген. — К.: КІС, 2011. — 516 с.
5. Дьяченко С. В. Особенности международной правосубьектности Святого Престола. / С. В. Дьяченко. // Автореферат канд. дисс. — М.: МГИМО (У) МИД России, 2008. — 27 с.
6. Компаративістське дослідження у конституційному праві. // Проблеми сучасної конституціоналістики. / За ред. М. П. Орзіха. — Випуск 1. — К., 2011. — с. 58-87.
7. Конституция Сан-Марино (от 8 июля 1974). — Режим електронного доступу: https://archive.is/20120730082422/worldconstitutions.ru/archives/140.
8. Лєкомт Б. Таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2012. — 344 с.
9. Лєкомт Б. Нові таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2015. — 312 с.
10. Лубський В. Історія релігій. / В. Лубський, В. Козленко, М. Лубська, Г. Севрюков. —  К.: Тандем, 2002. — 640 с.
11. Льон О. І. Міжнародна правосуб'єктність Ватикану. / О. І. Льон. // Режим електронного доступу: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/224/Lyon_mijn_pravosub_vatikan.pdf;jsessionid=97842E38E217A9E218DAD6C34F3DC90D?sequence=1.
12. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015. — 552 с.
13. Мельник В. М. Міжнародно-правове становище Сан-Маріно в геополітичному контексті. / В. М. Мельник. // Наука. Інновації. Соціально-економічний розвиток. / Матеріали ХХХ Міжнародної науково-практичної конференції, Чернівці, 15-16 грудня 2015 р. — Том 5. — Київ: Науково-видавничий центр “Лабораторія думки”, 2015. — с. 25-27.
14. Отрош М. І. Особливості міжнародної правосуб'єктності Святого Престолу. / М. І. Отрош. // Режим електронного доступу: http://kul.kiev.ua/images/chasop/2013_1/yyyyy/312.pdf.
15. Сироїд Т. Л. Міжнародно-правовий статус Ватикану. / Т. Л. Сироїд. // Форум права. — №4. — 2012. — с. 814-818.
16. Тункин Г. И. Теория международного права. / Г. И. Тункин. — М.: Зерцало, 2000. — 507 с.
17. Устрялов Н. Италия: колыбель фашизма. / Николай Устрялов. — М.: Алгоритм, 2012. — 240 с.
18. Хоружий Г. Ватикан: історія і сучасність. / Григорій Хоружий. — Львів: Місіонер, 2007. — 280 с.
19. Шоню П. Цивилизация классической Европы. / Пьер Шоню. — М., Екатеринбург: АСТ, 2008. — 604 с.
20. Cardinale H. The Holy See and the International Order. / H. Cardinale. – England, 1976. – 375 p.
22. Kock H. Holy See. / H. S. Kock, in: EPIL, Bd. 2, 1995. – p. 866.
24. Williams Paul L. The Vatican Exposed. / L. P. Williams. – New-York:


Джерело:    Воїни Христа Царя