ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ! - СЛАВА НАВІКИ!
СЛАВА УКРАЇНІ! - СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри, необхідність створення цього блогу зумовлена актуальною потребою захисту і плекання СІМЕЙНИХ ЦІННОСТЕЙ у нашому, вельми зраненому багатьма незагойними гріховними ранами, протягом кількох століть поневолення, українському народі.

«Лісові пригоди» (1-й серіал оповідань)

ПРИГОДИ МАЛОГО ЛЕВКА
Серіал оповідань: "Лісові пригоди"
           
ПОЛЮВАННЯ НА ГРИБОЧКИ

...Жили були старі дід з бабою, а по сусідству з ними, через паркан, мешкав та господарював, вже окремо, їх син Дмитро з дружиною Марією та двома своїми дітьми Сашком (старшим,  сином-первістком) і Левком (меншим на п'ять років від старшого). Старшому Сашкові було яких 10 років з роду, а меншому Левкові, заледве п'ять.

Якось, одного погідного осіннього дня, ввечері, дід Петро запросив свого онука Левка: наступного дня, удосвіта, піти разом з ним до лісу, на полювання за грибочками.

Левко, почувши цю новину з уст свого дідуся, так запалав від щастя, що на радощах кинувся йому на шию і роздер навпіл газету, яку тримав, розгорнутою в обох руках, дід Петро, поцілував його у колючу від підрослої щетини щоку і... враз, підстрибом, мов гумовий м'яч, поскакав по хаті, а так закрутився дзигою... Бабуся Марія, побачивши й почувши такий гармидер, насупилась і удавано-грізно дорікнула: - "Ой, Левко-о, ану скачи собі, о-о-он там, на подвір'ї або ж трохи легше, бо в мене аж у вухах "лящить" від твоїх веселощів!", - а дідусеві сказала: - "І де в нього, отакого малого, стільки енергії береться? Ото диво, скажи "старий", га?"

Та левко вже не чув можливої відповіді свого дідуся, а чимдуж помчав додому, крізь хвіртку в паркані до сусіднього двору, несучи, найперше мамі, радісну вістку, бо ж, - ЛІС, ГРИБОЧКИ, ПОЛЮВАННЯ, ПРИГОДИ! Як оце йому, отакенну радість, втримати в собі і не поділитись нею з рідними й друзями, як? Ні, вона, ота радість, яка виповнила вщерть його власне серце, проситься і продирається назовні, щоб поділитися нею з іншими людьми.

Левко ще не знав тоді, не міг ще знати, що правдиве щастя є лише тоді, коли щасливі люди оточують тебе самого, а не тоді, коли ти, тільки один, сам в собі, сповнений радості і веселощів. Проте він, якось аж дивно, ніби підсвідомо, десь чи якось розумів, що мусить ними "запалити" інших людей, найперше своїх найрідніших, а так друзів, знайомих і незнайомих, ділячись з ними своїми радощами - зробити їх щасливішими і...

Не все так просто "під сонцем", у світі дорослих людей, які часто, через різні клопоти й турботи за дочасним, забувають чи втрачають вміння, бути радісними і щасливими.

А малий Левко, прибігши на подвір'я рідної домівки, шукав у надії і, сподівався знайти відгук у серцях і емоціях своїх рідних, а найперше в мами, яка прала білизну у великій посудині і тут же, на подвір'ї, вивішувала її сушити на розтягнутих, у всі боки, мотузках.

Вона, його рідна матуся, спромоглася лише на те, щоб вичавити з себе скупу посмішку і... все. Левко метнувся до хати, щоб поділитися "своїм щастям" з братиком Сашком, але... Він сидів за уроками, щось "зубрив", а тут цей Левко припхався зі своїм щастям, ніби ота, набридлива муха, дзижчить під вухом і щось лепече. Він повернувся від столу, крутнувшись на одній з чотирьох ніжок стільця і роздратовано запитав: - "Ну, що там в тебе цього разу? Давай говори швидше, бо в мене обмаль часу, адже мені ще потрібно, ось, задачки з математики порішати!"

Левко, який перед цим, на радощах, скакав "гумовим м'ячем", тепер, враз знітився і якось вже, без попереднього ентузіазму, промимрив: - "Та... ось... дідусь Петро... запросив мене з собою... до лісу... за грибочками..." Ледве вимовив він і заглянув в очі брата, без надії сподіваючись, бодай якогось відгуку на "своє щастя", а почув: - "Тю-у-у, смішний ти, Левко, зі своїми, такими куцими, радощами і щастям, адже в нас тут, у Діївці-ІІ, у всіх її околицях, ніде нема жодного лісу, а є лише миршаві посадки. А щодо грибочків, то я маю великий сумнів, що серед них є їстівні, хіба тільки "бліді поганки" і "дощовики". Гаразд, а тепер йди собі, бо мені нема коли тут, бавитися з тобою."

Левко насупився, й спохмурнівши від такої, несподіваної для себе, реакції і відгуку брата, вже не біг підстрибом, а ледве тупцяв своїми куцими ніжками до майстерні, де його тато майстрував якісь "етажерки" для домашньої бібліотеки, яка була досить великою за кількістю різних книжок. Бо вони, оті всі книжки, річні підшивки журналів і газет, були всюди по хаті, а найперше стояли високими, понад зріст Левка, стосами, попід стінами в дитячій спальні, на всіх шафах та в одному з кутів вітальні.

Левко несміливо спинився на порозі майстерні, де аромат деревини приємно лоскотав ніздрі. Майстерня була за своїми розмірами невеликою і половину її площі займав верстат з усілякими пристосуваннями й кількома електричними двигунами, які допомагали татові обробляти будь-які вироби з дерева. Левко дуже любив, отак, стояти й спостерігати за вправними рухами татових рук. Він був для нього справжнім чарівником, який з "нічого" робив "щось" і те щось було таким чарівно-гарним і досконалим, що Левко просто не міг, не мав сили і змоги, щоб не дивуватися, чудуватися, захоплюватися.

Одного разу тато, виготовив з дерева подарунок для синів, такий-собі дерев'яний кубик 8 на 8 см., мав гладеньку поверхню і вигляд моноліту, але складався купи з 46-ти, різної форми, фігурних паличок, які, якимось таємним, одному татові відомим, чином, складалися один по одному, і один, в паз до іншого, так щільно, що годі було його розбити, а навіть кидаючи ним до шлакоблочної стіни хати. Чи не диво?! І тільки тато, і ніхто інший, не знав та не міг його розібрати на складові "запчастини". Коли ж тато його розбирав і викладав на газетному аркуші всі ті, фігурні палички, то ніхто не йняв віри в те, що це і є отой, щойно монолітний, гладенький поверхнею, рівносторонній, дерев'яний кубик, яким вони, його, не зовсім чемні сини, бавилися, кидаючи до стіни.

Левко стояв на порозі майстерні і зачудовано спостерігав за тим, як тато закладав у станок черговий квадратний брусок і, за якийсь час, виймав з нього круглу, з глянцевим блиском поверхні, гарну фігурну ніжку до "етажерки". І, так, це було для малого Левка справжнісіньким дивом, а тато, його ріднеський тато - чарівником.

Його тато був майстром по дереву, теслею, який міг виготовити з деревини будь-що. Все, що було всередині хати і назовні з дерева, тато виготовив власними руками. І не тільки для власної чи дідусевої господи, він робив, часто, щось на прохання наших сусідів, своїх родичів, друзів, знайомих і незнайомих, але які десь, шось, про нього і його майстерність, чули, йшли і замовляли виробити: чи то двері, чи віконні рами, ставні, чи якісь меблі, чи домовину, чи приклад до рушниці... І коли він тільки встигав оте все робити? А й тепер, чи знайде тато час на нього, свого п'ятирічного сина? Який, все ще, он там, стоїть і мнеться на порозі його майстерні, без надії сподіваючись на відгук татового серця, щоб розділити з ним радість "свого щастя".

Тато, краєм ока, зауважив сина, покинув стаместку, обтрусився від стружки і пилу, підійшов до нього і лагідно взяв на руки, притис до грудей, а так, запитав: - "Ну, що тобі, синку, кажи, що хотів?"

- "Та... ось... дідусь Петро...", - почав було, несміливо вже, говорити Левко, але тато, ніби прочитав думки сина і за нього завершив його речення: - "...Запросив тебе на полювання за грибочками? Так?", і додав: - "І чого ж ти тоді, мій синку, такий оце, не веселий, га? Це ж радість для тебе велика, бо ж - пригоди, чи не так?", - і приголубивши його, притис до своєї, такої ж колючої щоки, як і в дідуся, повернув йому не тільки той радісний настрій, а й дав щирий, довгоочікуваний і сподіваний, відгук свого серця - на щастя свого сина. А так, легенько, лише кутиками своїх уст, посміхнувся і весело додав: - "Це чудово синку, що дідусь Петро запросив тебе з собою на полювання грибочків. То ж, іди, готуйся до мандрівки в ліс, щоб нічого не забув з собою взяти, а також тобі необхідно нині, трохи раніше лягти спатки, бо я прийду удосвіта до твого ліжка будити тебе, щоб ти не проспав ні дідуся, ні полювання, ні пригод."

І Левко, підстрибом побіг збиратись до мандрівки, радий, веселий та щасливий тим, що в татовому серці, його "щасливість", нарешті, знайшла собі відгук.

Отже, удосвіта, проснувся від легенького і лагідного дотику татової, шорсткої від мозолів, руки, розплющив оченята, побачив, у напівтемряві спальні, палець лівої руки на устах батька і, тихесенько, щоб не розбудити братика, який солодко спав скраю ліжка, зсунувся додолу, на підлогу, і крадькома, навшпиньках, як котик-муркотик, посунув на кухню, де тато (ото диво!), приготував для нього вже сніданок, його улюблену картоплю-топтанку, підігріту й підсмажену на два боки коржем, яку тато, знову, як справжній чарівник, підкинувши, сковорідкою за довгу ручку, у повітрі перевертав на інший бік і нею ж, вправно і влучно ловив та ставив підсмажувати інший бік. Чи не диво?!  А ще більшим дивом майстерності було те, коли мама зваривши вареники з картоплею, капустою, сиром, просила його перемішати їх у великій мисці разом з олією і смаженою цибулею, то це був справжній цирк, а тато, як жонглер, підкидав усі вареники в повітря, високо, аж попід саму стелю, а так знову вправно й влучно ловив їх мискою і знову підкидав, а вони, мов ті метелики під нічним ліхтарем, кружляли по-одинці і роїлися разом, у якомусь чудернацькому танку...

Хтось би з дорослих отак зауважив, що інколи, для осягнення правдивого щастя, не так вже й багато людині потрібно. Коли ж мається на увазі життя дитини, то ще менше...

Левко поснідав, подякував татові за смачну їжу так, ніби це тато, а не мама готувала те все, а він лише вдало підігрів готовеньку бараболю топтанку, досмаживши її на сковорідці. Левко ще не знав тоді, що головне: не якість самого продукту, а якість подачі продукту. Тож подякував, натягнув на себе вітрівку, братикові, трохи завеликі чобітки і побіг до сусіднього двору на зустріч з дідусем Петром.

Дідусь вже чекав на онука, сидячи на лавці у напівтемряві під хатою. Він дав онукові, приготовлений для нього наперед, маленький кошик, а так підвівся і тихенько, щоб не розбудити сусідського гавкучого собаку, посунули попідтинням до "перелазу". Відсунувши набік дві, неприбиті цвяхами внизу, дошки, один по одному пропхалися на інший бік двору, де починалася широка толока, яка тягнулася до польової дороги, а так пірнала косогором вниз, майже до вузької долини між горами.

Там, внизу, вилася змією ще одна, крайня вулиця їхнього селища, за якою містився малесенький потічок, який ділив собою дві гори, на той час  "ворожі" території, Першої і Другої Діївки.

Згодом, перейшовши той, короткий на два-три метри, місток через потічок, вони з дідусем подерлися нагору, долаючи забур'янений косогір до лісу, навпростець, щоб зрізати шматок дороги і, щоб не дратувати собак на "ворожій" території. 

Левко "жебонів" своїми коротенькими й немічними ніжками вслід за дідусем Петром і ледве встигав ступати в його сліди прим'ятої високої трави, яка підступно і безсовісно чіплялася до його "байкових" штанцят і сповільнювала, й без того виснажливий рух.

Дід, назагал, не був мовчуном, але зараз, на "ворожій землі", обачно стримувався від бажання поговорити з онуком та підбадьорити його своїм словом. Тож, йшли мовчки. А Левко, лише голосно сопів від натуги, мов той їжачок, який мешкав під купою дощок, попри паркан їхнього двору, а вони з братом носили йому молока в мисочці, щоб пригостивши його, поспілкуватися з ним, а він... ото диво!, навіть не лякався їх і не скручувався в клубочок, а лише сопів, коли дитячі руки торкалися його колючок на шубці.

Тож тепер, отак сопів Левко, від виснажливої ходи і відчував, як у його скронях гупають якісь, ніби молоточки, чи що? Він, не дивлячись на свій, ще зовсім дитячий вік, розумів, що не можна тут, на "ворожій землі", порушувати тишу, своїми плачами чи жалями і, як сильно не кортіло йому, оце зараз, пожалітися дідусеві та попросити його про перепочинок, він стримувався і ліз мовчки далі. А його любий дідусь, ніби відчитуючи думки й жалі свого онука, час-від-часу, брав його до себе на руки, ніс кілька-надцять метрів через високі, густі і колючі чагарі бур'яну, а так знову ставив його на власні ніжки й Левко мусив чимчикувати ними далі, бо ж - ЛІС!, он-де, вже зовсім недалеко видніє у напівтемряві, бо ось-ось, вже новий день опроміниться проблисками світанку від ясноликого сонечка.

Враз, Левко відчув, що його штанцята мокрі, але... ні, ні, це не він їх намочив, а роса на тих підступних бур'янах. Завдяки отим, братовим, хоч дещо завеликими, збитими й доволі поношеними чобітками, які він, на диво, ще жодного не згубив, його ноги були сухими майже до колін.

Нарешті, ось вже й ліс... вони проминули край узлісся з рідкими деревцятами, кущами ліщини і, якимись дивними, бо зверху і з боків, густо повитими килимом плюща, який надавав їм казкових, неймовірних форм різних потвор... бр-р-р! Левко весь напружився, притиснувся тісніше до дідусевої ноги, шукаючи захисту і, відчув, як волосся в нього на голові заворушилося та напружилось, мов дріт. Але вже світало і тому, коли перший промінчик сонця щойно торкнувся верхівок дерев, то всі ті потвори, які так налякали Левка, десь зникли й розчинилися, мов дим, а кущі, повиті плющем, були вже кущами, а не жахливими потворами.

І, нарешті, дідусь Петро заговорив напів-голосом до онука, ніби тепер вже боявся, щоб не порушити спокій лісу і його мешканців, та зауважив:
- Онучку, ти йди отак праворуч, неподалік від мене, отам, щоб я тебе не загубив, захопившись полюванням на грибочки, добре?!
- Добре, дідусю. А ножа мені дасте?
- Так, звичайно, ось візьми оцей маленький, як і ти, але доволі гострий, то ж зрізатимеш грибочки попри саму земельку, щоб грибочок не зломився і не зруйнував грибівницю, гаразд?!
- Гаразд, дідуню, то я вже йду?!
- Та йди вже, йди-и, але час від часу озивайся, бо тут тобі легко заблукати, добре?

Та Левко вже чкурнув попід гілки кущів та низькорослого підліску і, хто-зна, чи чув він останні слова свого дідуся...

Полювання на грибочки - почалося!

Левко ходив туди й сюди, кружляв і метушився, як "муха в окропі", бо майже кожен сухий листочок під деревом чи кущем нагадував йому собою грибочка, то ж він миттю біг по нього, щоб відкривши ним рахунок, наповнити свій кошик... Коли ж бачив, що очі його підвели й цього разу, то робив зі своїх рученят грабельки і розгрібав оте, напів-зопріле, старе, але з ароматом грибів, листя і, з насолодою вдихаючи той запах, так захопився, що згодом, мов той затятий, охоплений чи зачарований азартом, справжній грибар... забув про все на світі, а й про дідуся і про те, що треба час від часу озиватися до нього... Був тільки він, оцей казковий ліс, осяяні променями сонця, чарівні дерева, кущі, квіти, трава на галявинах, листя, грибочок, листя, знову листя... і про час забув. Аж, раптом, прийшов до тями, але лише після того, як почув голосне гарчання, ніби якогось сердитого собаки, у своєму шлунку, який нагадував йому, що пора б вже щось перекусити і... о, лихо! Де ж мій дідусь?! 

Згодом, Левко вже й захрип від того "ау-кання", а дідуся нема.

Припавши обличчям до землі, в надії побачити попід кущами та низькорослим віттям крислатих дерев, бодай якийсь рух, чи почути шерех листя від кроків дідуся, але... ні, нема. "І, як я міг забути про свого дідуся?", - подумав він, а так: "А тепер, я ось один однісінький серед лісу, голодний і спраглий... Що ж мені робити? Де йти? В якому місці шукати дідуся? В який бік бігти? Чи мо' краще сидіти ось тут, на пеньочку, і чекати, а раптом дідусь сам мене знайде?"...

Можливо, його дідусь не такий затятий грибар, як цей азартний онук, і не забув про нього, а вже десь шукає. Ну ж бо, прислухайся уважніше, нагостри свої вушка, а раптом почуєш? Ні, нема. Тиша, спокій, де-не-де якась птаха подасть голос, тихий шелест вітру в листочках дерев, а ще ось ці коники в травичці, тільки знай собі, шарудять своїми лапками і їм цілковито байдуже, що цей малий загубився, заблукав, що він голодний і спраглий, що сумує за своїм дідусем, що йому вже, вкрай прикро за свою неслухняність і... Ой, що це? Тільки-що, он там, праворуч від крислатого дуба, тріснуло? Чи це, раптом, не дідусь йде вже по нього? Левко весь напружився і, ніби стиснувся пружиною, як отой кіт, перед стрибком на мишу, готовий у будь-яку мить рвучко випростатись і стрибнути. А серце, його маленьке серце так голосно калатає, що відлуння від нього аж у вуха віддає. Воно, як і він сам, напружилося так, що ось-ось ладне вискочити з грудей, як та пташка з клітки на волю, але потоком радості і щастя... аби лиш оце був дідусь?! Ні, знову тиша навкруги і, ні гу-гу, ні ау-у...

Левко ледь не впав у розпуку від горя... аж раптом, знову затріщало десь там, в глибочині лісу і він, нагостривши вуха, весь перетворився в слух... та й почув, ніби кроки, а так рвучко підвівшись, чимдуж скочив на той звук, попід гілки ліщини, а потім крізь чагарі високого бур'яну і пробігши яких кільканадцять кроків, раптово вискочив на розлогу галявину та й... сторопівши, остовпів, став, немов вкопаний, та перше, ніж встиг злякатися, здивуватися чи виявити якісь інші емоції або ж зреагувати під їх впливом.

Ні, це був не дідусь, а якась, раніше небачена ним, дивна, казкова тварина чи звір і такий же казково-чарівний та гарний з вигляду, що в Левка аж подих перехопило від подиву і захоплення, підсиленого контрастом кольорів на фоні різних відтінків зеленого листя дерев, трави, папороті, під яскравими, лагідними променями сонечка, яке світило згори, ще трохи навкіс так, що Левкові доводилося оглядати звірятко прикривши долонькою свої оченята, але навіть без тіні страху чи хвилювання.

Тут треба додати, що оте казкове звірятко (це була малеча косулі) теж, замість злякатися Левка і чкурнути від нього у гущавину лісу, стояло і, мабуть, з не меншим захопленням та цікавістю, розглядало його.  А так, повільно наблизилось і стало обнюхувати Левка своїм вологим і ніжним носиком... і, о диво! Воно дозволило йому себе торкатися, гладити свою голівку й вушка, вкриті м'якеньким хутром, мов оксамитом.

Левко, знову, як і перед тим, у захваті за полюванням грибочків, геть про все забув, а й про те, що ось, щойно сумував і ледь гірко не плакав, що заблукав у лісі, що загубив свого дідуся, що спраглий і голодний...

Йому було тепер надзвичайно добре, удвох наодинці з оцим, казково-чарівним звірятком, яке, ось так довірливо, дозволяло йому себе пестити, а й само теж, час-від-часу, лизало Левка своїм ніжним язичком, так, ніби вмивало від сліз і заспокоювало, мовляв: "Не плач і не сумуй, разом зі мною, ти не пропадеш!"...

В ту мить, ні Левко, ні звірятко, навіть не здогадувалися про те, що за ними назирають ще дві пари очей - тваринних і людських...

Так, це були очі мами-косулі і дідуся Петра, які спостерігали за отими, двома малятами, з відстані в кільканадцять кроків і, ніби змовились про те, щоб дати їм ще трохи часу для взаємного спілкування, втіхи і забави. Дорослі, вони обидва стояли і, ледве дихаючи, назирали за тим дійством, дійсно казковим і чарівним, стояли без руху, остовпіли, затамувавши подих, щоб бува не порушити, необережним рухом чи тріском сухої гілочки під ногами, тишу та гармонію магічної сцени і... невимовно тішились лагідними взаєминами своїх підопічних малюків, які, ось так, легко і просто, щиро і зичливо, чистими серцями і розумом, спілкувались і бавилися один одним та разом, на взаємну втіху та о-о-он тих дорослих істот, що затаїлись і принишкли в гущавині лісу. Тих, які, чомусь, вже не можуть отак, в мирі і злагоді спільних взаємин, бути разом у гармонійній єдності створінь, що в творчому задумі Творця, як колись, як ось ці двоє малят, он там, зараз, в цю мить і наступну, та ще одну, ну, ще трохи...

Господи, всемилостивий і милосердний Отче, будьласка, дай, оцим двом малятам, ще трохи часу, щоб побути разом у гармонійній єдності любові, отого, як передсмак, правдивого й ніколи непроминаючого щастя у Царстві вічного блаженства і буття.


=============
"У ліс, по... рибу?!"
(спроба перша, невдала)

Село Китайгород. Не знати чому, але багато-хто думає, що його заснували якісь китайці. Ні, зовсім ні. Перше була (і ще нині є) "Китай-гора", на якій у сиву давнину козаки, замість сигнального вогню, розпинали на чотирьох дерев'яних стовпах великий шматок червоної матерії (т.з. "китайки") на знак небезпеки від нападу "татарви", а так козацький зимівник, хутір і, згодом село, яке стало носити назву Китайгород - від Китай-гори. Потім виник там і справжній город, тобто городище, козацька фортеця, о-городжена загостреними вгору, товстими, дерев'яними палями...

Але облишмо давню історію, хай вона турбує істориків, краєзнавців і тих, горе-українців, які ще й досі не знають історії свого рідного краю.

Отже, чарівне село Китайгород розкинулося на доволі розлогих просторах, бо від центру села і до дворища Левкової бабусі Оришки ("хата скраю") треба було пройти пішки понад три і пів-кілометра, перетинаючи, і то двічі, широкі луки між хуторами села...

Село не мало вже свого лісу, але натомість з одного боку його підпирала велика лісопосадка акацій, сосни, подекуди мішана з іншими деревами, а з іншого була, славна колись, річка Оріль. (Вона, щоправда, й нині ще трохи є, але це вже не та річка, і далеко не славна...) За річкою ж, якраз напроти за бабусиним дворищем, був справжній "Могилівський" ліс, але теж вже дещо обкраяний, затиснутий полями, поритий комунікаціями баз відпочинку і піонер-таборів... та все ж, клапоть справжнього ландшафту, якимось, незбагненним дивом, зберігся й до нині.

Такий довгий вступ оповідання, на думку автора, вкрай необхідний для того, щоб ввести читача (і слухача) до казкового й чарівного середовища, в якому будуть відбуватися не менш чарівні події, драми, пригоди, одним словом - бувальщина.

Якось одного разу, перебуваючи в селі на канікулах від школи, старший брат Сашко запросив п'ятирічного Левка до лісу:

- Ходімо Левко зі мною та іншими хлопцями-селюхами до лісу... по рибу. Ти будеш носити відро, а я лазитиму по балках, багні і кошурях, збиратиму рибу, яка там у ямках та вибалочках позалишалася, коли річка, після розливу, повернулася у свої береги!

- ЧУ-ДО-ВО-О-о! Ходімо.., а де відро?, - радісно вигукнув Левко, у солодкому передсмаку лісових пригод, а до того ж ще й таких, ось, казкових - "У ліс, по... рибу!?".

Левко, не дивлячись на свій, ще доволі короткий вік, вже мав певні знання і, навіть досвід лісових пригод, тож був вельми здивований братовою пропозицією щодо мандрівки в ліс, за... рибою, а не за грибочками, як торік, коли він ходив з дідусем Петром, у Діївці...

Та казкова пригода захопила його серце і розум так сильно, що він собі місця не знаходив від нетерплячки, в очікуванні тих пригод, бо ж - ЛІС..! РИБА..!

Левко вихопив з руки брата цеберку (так у селі називали відро) і дзигою закружляв, завертівся в танку, а так, підстрибом, помчав поперед братом, з хати на дорогу (дивно, але селяни ніколи не називали "Нечаяну" вулицею, а тільки "дорогою"), яка, для малого Левка, була вельми фантастичною, бо брала початок "невідомо звідки" і тяглася, покрученою змією, через все село Китайгород, (і сусіднє село Ягорину) та й аж ген "невідомо де...", губилася в далині.

Отже, Левко підстрибом біг Нечаяною вздовж ряду дерев шовковиці, що росли попід дворищем бабусиної хати, утворюючи разом з кущами смородини і плюща "живопліт" і, щойно вибігши з-під їх тіні на гарячий, розпалений спекотним сонечком, пісок, як припік ніжну шкіру підошов своїх ніг, притьмом, зробив півколо та повернувся до брата, який йшов повагом позаду, щоб взяти в нього свої сандалики, взутися та бігти далі, знову попереду.

Левко, за віком, був наймолодший серед ватаги сільських хлопчаків, які оце мандрували зараз "до лісу... по рибу" і тому йому було не цікаво з цими лобуряками, що час від часу кпинили з нього, просто так, аби лиш посміятися, задля веселощів. Тож він біг сам наодинці попереду, немов той кіт "що ходить сам по собі", де хоче і як хоче.

Отак пробігши дорогою якусь сотню метрів до повороту праворуч на стежину, порослу килимом споришу, Левко знову роззувся, скинув свої сандалики, дочекався братика, а так, дав йому до рук, а сам чкурнув що-духу, по ній, аж до краю урвища над річкою.

І тут, дивлячись на плесо води Орели внизу, він зробив помилку, бо замість дочекатися старших, скотився клубочком вниз до ще одного карнизу кручі, а так знову витріщився оченятами крізь товщу води, де помітив крім чарівного підводного світу, якийсь рух і погляд очей на себе. І дійсно, якесь створіння з-під води витріщалося своїми очима на Левка, ніби питаючи: "Ти хто? Що за істота? Така смішна і дивна!".

Щодо малого Левка, то така нахабна поведінка підводного, темно-бурого створіння з величезною головою, водночас обурила і злякала не на жарт. Він, раптом, відчув як волосся на його голові ожило й заворушилося, а так напружилось, немов той металевий дріт і стало сторча... Потім він з жахом відсахнувся назад до стіни кручі, болісно вдарився до неї і ледве не покотився перевертом по крутосхилу вниз до води, в останню мить встиг вхопитися щосили за жорстку траву й так завис. І там його підхопив брат, що надійшов в ту мить, разом з іншими хлопцями. Витяг, пригорнув до себе і дивлячись у сповнені жахом очі Левка, запитав:

- Що сталося? Чому ти такий наляканий? І чому висів над урвищем?

А Левко, ще не міг вимовити й слова, а тільки пальчиком показував братові вниз, на плесо води, попри берег річки, де крутилась бурунами течія, бо там була невеличка ямка, близько метра глибиною, а під поверхнею води, коливались довгими хвостами якісь водорості і оте "щось", що аж так дуже налякало його. Брат уважно простежив за напрямком його пальчика і, збагнувши все, раптом голосно й весело засміявся, а так додав:

- Тю-у-у, смішний ти Левко, бо то ж сомик дивився на тебе, а ти... Ех ти-и, а ще козак, гайдамака-а... Вдома, скажу татові, щоб він тебе більше так не називав, бо козаки - гайдамаки були відважними й сміливими воїнами, які ніколи, нічого і нікого не боялися, а навіть тортур і смерті.

А хлопці, ой, ті ж хлопці, вони так кіньми реготали, що аж хапалися обома руками за свої черева (щоб не порозривалися від сміху). Левкові враз стало дуже соромно за себе і свою заячу вдачу, він відчув, як запалало вогнем все обличчя, від вух аж до підборіддя і... чкурнув щодуху стежкою, попри берег річки вгору, біг так, що ніг під собою не відчував, біг... аж раптом "що це?", ой, ой-йой-йой. Він потрапив босими ніжками просто на галявину з "рогатками" і відчув, як кілька встромилися у ліву підошву ноги, а ще кільканадцять в праву. Присідаючи від болю на траву, відчув, як кілька "кавунців" вп'ялося в шкіру задниці і, падаючи, знеможений від жахливого болю, на правий бік та лікоть руки, пронизливо закричав, бо й в них вп'ялися колючки... 

Надбігли лобуряки з його братом і так вихопили Левка на свої руки з тенет підступних рогаток, але вже без сміху і навіть без усміху на устах, навпаки, повні співчуття, стали допомагати братові виймати з тільця малого Левка численні колючки, а листям лопухів затуляти криваві рани...

Його, всього скривавленого і знеможеного численними болями, хлопці принесли назад, додому, та й передали під опіку бабусиних ніжних рук, на лікування і зцілення. В бабусі Оришки, на все, на будь-які рани, подерті, подряпані, проколені чи різані, був лише один, але вельми ефективний лік, це - КЕРОСИН. Так, так, це не помилка в тексті, а чиста правда.

Незабаром все повітря навколо малого Левка, у коморі, наповнилося ароматом цього чудо-ліку. Малому було не звикати до запаху керосину, бо вдихав його ще з немовля, він був для нього частиною запахів рідної домівки.

Ось так, несподівано й негадано, завершилася для Левка, його перша, невдала  пригода - "В ліс, по... рибу-у!".

                                                                   ***

Примітки (пояснення чи історичні додатки):

1). Село Китайгород, що на велику прикрість кацапам, не вимерло цілковито, у часі здійснених ними трьох штучних голодоморів, все ж було доволі довго занедбаним та позбавленим прогресу з "лампочкою ілліча", тобто без електрики, а всі селяни засвічували собі свічки та "каганці", разом зі смерком днини, вночі.

2). Зараз, нинішнім дітям 21-го століття, мабуть варто описати в кількох словах той диво-пристрій - "каганець", яким користувалися селяни кілька десятиліть, аж допоки й до них, нарешті, дотягли дроти з електрикою.

Отже, каганець, це - металева, кругла ємність, бачок з керосином, що водночас була основою самого пристрою, з металевою дужкою, щоб тримати рукою, збоку припаяній до бачка, а зверху і в центрі було закріплено пристрій горілки з матерчатим гнотом, що лише краєчком витикався з бачка, а решта гноту плавала всередині, замочена в керосині. Збоку залізної горілки, гніт притискало зубчате коліща з довгою віссю і вентелем на кінці, щоб крутити ним рукою і в такий спосіб регулювати яскравість світла від меншого до більшого полум'я вогню, тобто чим вищий гніт, тим більше полум'я і навпаки. Верх того дива завершувався скляною колбою, що нижнім, звуженим краєм, тісно входила в паз кругу залізної горілки, а верхній, теж звужений край, був димоходом. 

3. "Кавунці" - це така рослинка, що зростаючи від кореня, в'ється довгими пагонами по землі, подібно до огудинки баштанного овоча - кавуна, саме тому в народі, тобто між селянами, закріпилася за нею така назва. Ось тільки, замість смачних плодів, та рослинка родить безліч маленьких, близько сантиметра величиною насінин з міцними шипами на всі боки і незалежно від того яким боком той "кавунець" лежить у траві, на землі чи на стежці, один з кількох його шипів стирчить обов'язково догори.

***
=============

"У ліс, по рибу!"
(спроба друга, вдала)
                                         
Через тиждень чи два, після першого полювання на рибу в лісі, сільські лобуряки вирішили піти на лови ще раз, бо на їхню думку, по де-яких балочках там, серед лісу, у нетрях важкопрохідних хащ, могла ще залишатися риба, яка, якщо її не повизбирувати, здохне від браку достатньої кількості води.

Тож наш Левко, який, у дивовижний спосіб зцілився від усіх своїх численних ран чудодійними ліками і, вже майже зовсім забув про них, мріяв піти з ними й цього разу, але...

Але тепер, маючи гіркий досвід, вже не виганявся вперед, а йшов разом з усіма. А навіть попри те, що вся ватага хлопців, йдучи дорогою до річки й лісу, без упину кидали проміж собою всілякі, незрозумілі для Левка, жарти й дотепи, від яких голосно сміялись, реготали кіньми, сичали зміями, пирскали котами, квакали жабами... він витривало йшов далі, поруч з братом, бо ж - "ЛІС!" - "РИБА!" - "ПРИГОДИ!".

Коли з Нечаяної звернули на стежку, що вела їх змійкою до річки, то селюхи, мабуть знічев'я, пригадали Левкові, його "страхіття", з минулої мандрівки:

- А що Левко, ти мабуть оце, боїшся того "звіра", що минулого разу тебе так сильно перелякав своїми баньками, га? - і всі вибухнули багатоголосим реготом, бо бач, їм байдуже було з чого чи кого кпинити аби лише сміятися.

Левко мовчки проковтнув чергову образу, бо вчасно пригадав собі, як вони його рятували з "мінного поля", звільняли від чисельних гострих колючок та несли аж додому, до хати, на своїх руках, до лагідних рук цілительки бабусі Оришки.

"А," - подумав собі Левко, - "хай собі сміються, аби не лиш плакали..."

Попри те, що рівень води в Орелі вже зменшився, ніхто не насмілився йти просто зі стежки у воду, щоб вбрід долати переправу на інший берег, бо вона ще була дуже холодна, майже крижана. Тож всі посунули понад берегом далі, аж до дерев'яної кладки. Вона, якимось незбагненним дивом трохи уціліла, її не змила потужна й швидка течія річки. Тобто не ціла кладка, а оті, колись і кимось, добротно забиті, в річкове дно, палі, на які тепер, теж хтось, невідомо хто, поклав кілька свіжих дощок, щоб по них переходити на протилежний бік Орели, до Могилівського лісу.

Левків рідний брат Сашко, завбачливо роздягся до трусів, одяг склав до відра і дав йому до рук, мовляв - "Тримай міцно. Не впусти!", потім ухопив Левка собі на плечі і вийшов на дошки кладки, які дуже скрипіли, загрозливо прогиналися під тягарем їхніх тіл, але не ламалися. Левко весь напружився, ніби стиснута пружина, але не стільки зі страху, як з бажання допомогти братові себе нести. Ото дивак!? Чи ж не смішний? Він, ніби ота бабця з анекдоту про кобилу, що сиділа на возі з мішком картоплі на своїх плечах, мовляв "Хай! Аби кобилі було легше!"...

З кожним наступним кроком протилежний берег був все бижче й ближче і, коли до нього лишалося кілька метрів, чи й менше, брат втратив рівновагу на підступній дошці та полетів вниз, але вже падаючи, в останню мить, відірвав від своєї шиї Левкові рученята та й сильним ривком кинув його, разом з відром, вперед, на берег... а сам пірнув з головою у воду. Кілька хлопців, які перейшли кладку перед ними, вихопили брата з води і вивели на піщаний пляж. Левко сидів пасочкою там, де й упав, перекотившись м'ячиком через голову, але й далі міцно тримав і не випускав відро, чим вельми потішив брата, що тепер мав бажання якнайшвидше одягтися в сухий одяг. Він весь тремтів від холоду, немов осиковий листок під подувами вітру, та цокотів зубами.

Успішно здолавши найважчу перешкоду цієї мандрівки, всі весело побігли до лісу, а там, занурившись у хащі, лише чули один одного, але не бачили через густий підлісок з кущами ліщини, оповиті свіжозеленим плющем. Ліс! Чарівний ліс!..

Левко стояв серед лісу і роззирався довкола. Ліс! Скільки то він таїть у собі всіляких таємниць? Ліс жив своїм життям, незалежним від довколшнього світу метушливих, заклопотаних людей, що за своїми, щоденними турботами, навіть не бачили, не могли бачити, ось цієї чарівної краси. Ліс був сповнений прерізними кольорами, голосами, звуками й, пахощами так, що Левко, якби тільки міг, радо б розчинився у ньому... став частинкою отого, ясного промінчика сонечка, що ледь пробивалося крізь густі крони дерев... або ж пелюсточком тієї, неземної краси, маленької квіточки... частиною мережива зеленого килимка, що покривав товстий шар старого, опалого й напів-зіпрілого листя...

Але, на відміну від малого, старший брат пам'ятав мету їхньої мадрівки, тож смикнувши за руку, повів Левка вглиб лісу, бо ще ж - "Риба!"

Серед лісу траплялися невеличкі галявини, які уповільнювали й без того ледь помітний поступ до мети, бо вони були так густо порослі високою травою, що Левко заплутувався своїми коротенькими ніжками, зашпортувався і падав, підводився, робив один-два кроки й знову падав... Тож Сашко брав його на плечі та ніс через усю галявину, а так знову ставив його на ноги та разом продиралися попід гіллям кущів і дерев далі.

Аж ось, брат різко зупинився і остовпів. Якусь хвилину прислухувався до різнорідних звуків лісу, щоб серед того розмаїття вловити один, але зараз найпотрібніший з усіх інших, щоб легко зорієнтуватися на місцевості та визначити напрямок подальшого руху. Так, він намагався почути голоси "кум-каючих" жаб, основних мешканців лісових озерець.

Нарешті він почув бажаний звук і вони посунули у той бік. Тепер вже й Левко, попри багатоголосе щебетання пташок, чув голоси тих "кум-канів", бо з наближенням до озерця, вони співали щораз то виразніше. Звісно, воно можна було б, і то багато легше й швидше, рухатись полем, понад краєм лісу, але брат вирішив зрізати чималий шмат дороги, тож тепер йшли навпростець...

Аж ось тепер, серез великого розмаїття прерізних ароматів, на них, ніби хтось дихнув з величезної пащеки, холодним і сирим подувом вітру, з виразним запахом муляки, комишів, кошурів тощо, а попереду замайорів шматочок чистого плеса води. Трохи згодом вони вже стояли удвох з братом на березі чарівного озерця і від надмірного захоплення тією, неймовірною красою, що відкрилася для зору їхніх очей, скам'яніли, так, ніби боялися, що своїм, якимось необрежним, рухом порушать чарівну мить і щезне назавжди, це диво-озерце.

Отак, простоявши без руху, пів-години чи й більше, хто зна, бо для них, час, ніби зупинився або й не існував, вони тихенько обернулися та й пішли, понад берегом, але лісовими хащами, подалі від того дива, щоб не порушити його таємниць, а потім домовилися зберегти між собою ту тайну диво-озерця і нікому про нього не розповідати, ну-у, хіба-що колись... через багато років... своїм дітям чи онукам... колись...

Раптом попереду залунали знайомі голоси сільської ватаги, то ж вони, незабаром, приєдналися до спільної компанії і почали "збирати" врожай риби.

Левко ходив з відром понад берегом, а брат час-від-часу підходив з болота і клав туди кілька замурзаних рибинок, які носив замотаними під гумкою власних трусів, а так повертався до решти рибалок, які, дослівно, визбирували рибу на самісінькій поверхні води, якої там було так мало, що риба лежала в ній, хіба-що по риб'ячі "коліна". Отак, від дна пів-метра муляки, а зверху тільки п'ять-сім сантиметрів води, тож як інакше назвати це рибалення, як не збиранням врожаю?

Хлопці визбирували рибу у різний спосіб, хто, подібно як Левків брат Сашко, просто руками, хто власною сорочкою з зав'язаними рукавами, хтось, більш досвідчений, збирав, наперед приготовленою, сіткою - "хапою". Коли невдовзі відро, що його носив Левко берегом, наповнилось рибою майже по вінця, так, що він ледве волочив його по землі, аж тоді Сашко сказав: "Ну-у, досить вже." - Та й виліз з болота на берег, немов той "водяний", весь, від стіп до голови замурзаний, у муляці, кошурях та рясці.

Повертаючись додому, вирішили, що вже не підуть лісом "навпростець", а попід лісом або ж через поле за лісом, просто і, якомога швидше - до річки, щоб змити з себе весь отой бруд. А разом з тим помити й рибку у відрі та полічити скільки впіймали, ну, так, для годиться, раптом родичі запитають, бо зараз це зробити було неможливо, вона там у відрі, цілковито перемішана з мулякою...

Додому поверталися всією ватагою і, знову, як і перше було, але ще більше жартували, кпинили один над одним й, весело реготали. А як же, ви тільки подивіться на отих замурзаних істот, які лише за формою нагадували собою гуманоїдів, а виглядом були немов якісь неземні звірята.

Отак, швидко й непомітно, за веселими жартами й розмовами, незабаром вже були на березі Орели, де всі, окрім хіба-що одного Левка, щільною лавою окупували піщаний пляж і, нахилившись над водою, мились, прались, бризкались... Потім мили та лічили рибу і, звісно ж, хвалилися тим, хто з них більше "вполював".

Сашко нарахував 32 рибини, разом з дрібними, яких хотів було відпустити на волю, але... та дрібнота, нім її донесли до річки, вже встигла задихнутись і плавала на самій поверхні води, догори пузом. Тож взяли її теж додому, як трофей чи гостинець для кота.

На протилежний берег всі перейшли без поганих пригод, а там кожен чкурнув своєю дорогою додому, щоб чимшвидше принести свіжої рибки родичам, на юшку, бо час вже був обідній.

Нарешті, наші рибалки повернулись до рідного двору. Сашко, не без гордості, висипав рибу просто з відра до великої металевої миски, на очах усіх родичів, що сиділи на лавках у холодку під коморою, відпочивали, після роботи в полі, і від спекотної днини.

Першим з усіх, хто вчув для себе приємний запах та прийшов поглянути на рибу, звісно ж, був Мурчик. Він обійшов довкола миски і, не відводячи зачарованих очей від рибки (з якої де-які ще були живі, бо відчувши рідну стихію, почали плавати кругами і розтинати води своїми спинними плавцями), раптом, незважаючи ні на кого, зухвало й швидко, запхав лапку у воду і... так, так само швидко висмикнув назад та й, почав нею кумедно тріпати, немов сушити.

"Ба, який дивак, отой кіт?! Рибку - любить, а води - боїться! І де тільки в нього ота любов до неї взялася? Мабуть колись, його предки-коти води не боялися і плаваючи, ловили рибку та й живилися нею", - так, чи подібно так, думав малий Левко, а вистава тривала далі, бо дорослим було цікаво: чи дасть собі раду з рибою отой Мурчик, чи ні?

Котик нарізав круги довкола миски, підводився на задні лапки, а передніми спирався на верхній край, навіть, кілька разів замірявся одною лапкою, тобто цілився у повітрі, але... вдруге ризикнути, так і не посмів, бо страх перед водою, переміг його хижацький інстинкт та голод.

Чи ж не лихо! Ба, яка КОТОстрофа.!?

Врешті-решт він сів посеред двору на траві, рівно напроти глядачів і вп'явся, своїми зеленими очима, в очі кожного з них, по-черзі, немов-би у надії знайти для себе - співчуття чи ж, бодай трохи милосердя. А що всі продовжували сміятися та кпинити з нього, мовляв: "А що Мурчику, впіймав облизня?!", тож він, не дочекавшись від них, відповідної реакції, розпачливо похилив на бік свого хвоста і скочив на коліна дідуся, до його лагідних рук... жалітися.

Аж тут тільки всі родичі схаменувшись, занепокоїлись та й почали просити Сашка, щоб поділився рибкою з Мурчиком, бо ж, дивись, як він, ото - прагне!

Авжеж, Сашко, можна сказати, наперед, спеціально для кота, приготував кілька менших, "білих" риб, тож тепер ними й пригощав цього члена родини, що сам собі безпорадний, сам для себе спіймати рибки не може, навіть з миски, але... дуже хоче.

Левко ж, вільно чи невільно, дивився на ту "трагедію" Мурчика, що муркочучи втішався на руках дідуся, знову, як і завжди, жахливо ревнував, а також робив висновки для себе, з тієї вірності двох істот, які пронесли свою любов і вірність, - попри всі труднощі, незгоди й перешкоди, - крізь усе життя.

                                                           ====================

"У ліс, по хмиз..."

Оскільки селяни, переважно через крайню бідність і нужду, топили плити й печі, порожніми качанами кукурудзи, стовбурами соняшників або ж хмизом з лісу та дрівцями, то, час від часу, була потреба їх збирати, сушити, ламати, рубати. Тож майже всі ходили за тим промислом до могилівського лісу, бо непомітно й несподівано, підкрадеться, немов злодій, зима і запитає: "Ану ж-бо, чи маєте чим рятуватися від мого морозу? Чи подбали завчасу, ще влітку, за дрівцями? Чи, можливо, на своє лишенько, забули про мене і мій, не раз лютий холод, заметілі, завірюхи, снігові замети?"...

А вона таки прийде, незабариться... вчасно чи не вчасно, але настане.

І, отже, якось восени, одного погідного ранку, майже удосвіта, Левко вчув своїм гострим слухом якесь шарудіння в хаті і миттю підвівшись на ліктях поглянув з верхотури печі вглиб понурої напівтемряви хати, де ворухалися невиразні тіні бабусі й дідуся. Він позіхнув, потягся немов кіт та й запитав:

- А де це ви, бабусю з дідусем, зібрались, га-а?
- Спи ще, онучку, спи-и! А ми підемо до лісу, збирати хмиз до печі!

Левко, щойно це почув, миттю, немов стисненою пружиною підскочив та й злетів з печі, ступаючи на лежанку як на східець, а так зістрибнув на долівку.
"Як це? Без мене і до лісу? Ні-і-і, я такої нагоди не пропущу", - думав собі Левко, похапцем натягаючи на себе одяг і сандалики.

На ганку бабуся спинилася і обернувшись до Левка, що плентав вслід за нею, запитала:

- А в що ти взутий?

- У сандаликах, а що?

- Те взуття не годиться, візьми собі в сінях Сашкові чобітки. Але рухом, бо треба вже наздоганяти дідуся, що пішов до комори по віжки та хапи* для хмизу, тож поквапся, не барися!

Левко, миттю обернувся і навпомацки знайшов в одному з кутів сіней братикові чобітки, вони, щоправда, трохи завеликі, але за те не будуть тиснути пальчики, як алчині*, що були на один розмір менші за його власні.

Вузенькою стежкою до річки дідусь йшов попереду, бабуся за ним, а Левко плентав хвостиком позаду. Ось так, вишикуваний колоною, дідусевий загін рухався до мети. Левко замикав колону не тому, що не міг вигнатися попереду всіх, а тому що дуже любив, шанував і поважав дідуся.

 А поважав не лише тому, що дідусь колись був фронтовиком, цілих п'ять років воював у совєцько-московській армії, "гарматним м'ясом" у штрафбаті*, разом з "неблагонадьожними", де спирту давали стільки, скільки хочеш, хоч залийся... Не тільки тому, що дідусь був дуже мудрим, бо одним пронизливим поглядом своїх очей міг легко розпізнати в іншій людині: чи вона говорить правду, чи лукавить... Не тільки тому, що він був талановитим ковалем і в сільській кузні міг викувати що завгодно: від делікатного персня на палець, до плуга чи й гармати... Не тільки тому, що дідусь був надзвичайно сильним, бо легко, лише трьома пальцями одної руки, гнув "п'ятаки", а двома руками, піднісши перед собою, зав'язував у вузлик шестигранний прут у пів-дюйма товщиною та ламав кінські підкови... Не тільки тому, що він був добрим і дбайливим господарем та все, що в хаті й поза хатою, а й саму хату вибудував власними руками... Не тільки тому, що виховуючи своїх шістьох онуків, ніколи, не те що не бив, але жодного разу не лаяв, а навіть не підвищував голосу, щоб ним скартати оцих шибеників і шкідників...

Ні, він лише дивився, перехоплював погляд тієї чи іншої дитини, яка чинила якісь збитки, дивився лагідним зором і... більш нічого, але в тому погляді було стільки ласки, милосердя, лагідності, ніжності й любові, що дитина відразу, миттю схаменувшись, каялась і, щосили прагнула виправити завдану шкоду, робити лише добрі вчинки, щоб якось, бодай трохи, подобатися дідусеві.

Для Левка його дідусь був суцільною чеснотою, крім одної вади, яка, щоправда, ніколи і нікому не завдавала жодної образи, кривди чи шкоди...

Доволі часто бувало, що Дідусь приходив, майже щодня, пізно ввечері, добряче "пригощений" з кузні, де селяни та інші "добрі люди" частували його мед-горілкою за прерізні ковальські послуги, а Бабуся... ох та, його бабуся, вона щоразу вітала дідуся гіркими й колючими словами, називаючи його, то різними домашніми тваринами, то частинами їхніх тіл... А що ж дідусь? Дідусь, мовчки, покірно, визнаючи рацію за бабусиними словами, йшов до хати та падав до ліжка, де майже миттєво засинав і голосно хропів.

Левко ж почувався так, ніби це його самого бабуся лаяла та ображала, а не дідуся. Саме так, він почувався, немов той шкварок на розпеченій сковороді.

І якось він запитав свого дідуся:

- Дідусю, а як це - бути п'яним?

- Е-е онучку, це ніби так, якби ти, отак, став на одному місці і кружляв усім тілом довкола себе, та все в один і той самий бік, довго-довго, стільки, скільки зможеш і... тоді будеш знати "як воно бути п'яним", гаразд?

Левко ж, не довго думаючи, вирішив спробувати втілити на практиці цей експеримент і... закружляв на подвір'ї, закрутився дзигою, а потім.. ой, що це? Весь світ пішов обертом, йому зробилося від того дуже погано аж так, що він впав на землю і, лежачи подивляв той коловорот довкола себе, а навіть при заплющених очах. Коли ж, наступного дня, дідусь прийшов з роботи таким же, як і попереднього дня, а бубуся, як зазвичай, заповзялася лаяти його, то Левко вступився за дідуся та й промовив:

- Бабусю, будьласка, не лайте дідуся, бо йому оце й так, дуже-дуже погано...

І отже тепер дідусь вів свій "загін" вперед, до лісу, але найперше до броду через річку Оріль. А що вода вже була по-осінньому холодною, то дідусь переніс у брід їх обох, свою бабусю й онука, вхопивши в оберемок, немов ті два снопи, а разом з ними й хапи та віжки.

Щойно ноги Левка торкнулись протилежного берега Орели, він миттю вихопився наперед і побіг учвал до лісу, а там видерся котом на крайнього, крислатого дуба та й звідти вже виглядав своїх рідних... Незабаром надійшли дідусь з бабусею та й посідали під тим дубом, щоб перепочити. Вони стиха щось нерозбірливо говорили між собою, а Левко, що сидів на гілляці над ними, вельми тішився і, дубом і, краєвидом з нього і... родинною злагодою, бо не все так мирно, як у цей день, було між ними.

А сьогодні, оце зараз, він переживав найщасливіші миті свого, босоногого дитинства, він жив теперішнім, бо минулого не мав, а майбутнього не знав. Звісно ж він волів аби так було щодня і завжди, але... той стан щасливості від нього зовсім не залежав. Він подивляв і захоплювався усім, що оточувало його, у всьому добачав "щось", що невимовно занепокоювало його дитяче серце, зачаровувало, притягало невидимим магнітом і провадило до пізнання...

- Ну, що ж Левко, ходімо вже збирати хмиз, - покликала його бабуся та й додала, - Ми з тобою удвох будемо збирати дрібний хмиз "на розпал" до печі, а дідусь тягатиме колоди на дрівця.

Левко підхопився з гілки і, пробігши нею до найтоншого віття, що під його вагою схилилося аж до землі, легко зіскочив та й пішов з бабусею у нетрі лісу, до густих хащ. Під ногами приємно шелестіло старе, напів-зітліле листя дерев, ніздрі лоскотав запах грибів, але нині він за ними не назирав, не вишукував поглядом своїх гострих очей, бо ж тепер він прийшов сюди не "на полювання", а "по хмиз". Тож збирав по одній, по дві чи кілька гілочок, а так притискав охапку до грудей, потім ніс до купки, щоб згодом забрати хапою додому.

Раптом, ой, що це? О-он там, у напів-темряві густої тіні від верболозу? Він вже було підхопився, щоб бігти у той бік і, зробив кілька кроків, як бабуся покликала його до себе, кажучи:

- Левко, а ходи-но сюди, притисни отут віжки, я хочу зав'язати вузлика!

- Та я той, хотів подивитися на ту звіринку, що отам, на тому дереві, зовсім недалеко звідси. Така руденька, з пухнастим хвостиком, притиснутим до спинки..

- Облиш її, Левко, де тобі за нею вгнатися?! Хіба ти не знаєш, яка вона прудконога, ота білочка? Та тобі до неї, як куцому собаці до сірого зайця, по швидкості пересування. Та й не чекатиме вона тебе, щоб ти на неї роздивлявся. Там, де була, її вже давно нема. З гілочки на гілочку, з дерева на дерево, миттю поскакала, аж ге-е-ен, хто-зна де-е. Тож іди сюди, допоможи бабусі зав'язати вузлика.

Тож він мовчки пішов до бабусі, а сам у собі далі продовжував мріяти: "Ну, що ж, хай, ось піду якось сам до лісу, видерусь на дерево, заховаюся в гущавині гілок і листя, та й буду спостерігати за всім і за всіма стільки, скільки захочу і, ніхто мене не турбуватиме..."

Але згодом, так захопився збиранням сухого хмизу до купок, що вже й забув про свої мрії, а вся його увага була прикута до сортування та підрівнювання гілочок, щоб якомога щільніше їх укласти на хапу та більше принести до хати.

Цей азарт до будь-якої роботи чи заняття, разом з ревним натхненням, він проніс крізь усе своє життя аж до старості і, щоразу, кожного разу та, щораз більше, він подивляв у собі цей неймовірний дар, який приносив йому стільки невимовної насолоди, яку ні з чим і, жодним чином не можна порівняти...

Незабаром, вони, всі троє разом, зібралися на галявинці, щоб перепочити перед зворотнім шляхом додому та на останок помилуватися різнозеленими барвами аж до яскраво-жовтих, мережаних золотом, листям дерев і кущів чарівного лісу, послухати співу прерізих пташок, подихати ароматами безлічі осінніх квітів.

Знову, як і перше, їх маленкий загін очолював і провадив колоною один за одним, їх командир - Дідусь. Кожен з них виносив з лісу на своїх плечах "трофей" - хапу з хмизом. Найменша хапа дісталась Левкові, а дідусеві - найбільша та ще кілька колод, зв'язаних віжками докупи, на лівому плечі, а величезна хапа з хмизом на правому. Левко, плентаючи позаду за бабусею, тішився дідусем, що отак, ніби просто і легко, немов велетенський ведмідь, ніс стежкою цілу гарбу дрівець додому. "Гаразд, ось виросту, я теж такий могутній буду, як дідусь", - думав дорогою Левко і мріяв про далеке майбутнє.

Попереду їхній загін чекала кумедна оказія... Це сталося після того, як дідусь переправив їх, обох з бабусею та хмизом і дрівцями, на інший берег річки, де йдучи один за одним понад краєм берега, в одному місці мали здолати невеличку перешкоду, бо там була, на метр чи трохи більше шириною, затока з Орели. І ось дідусь першим йшов і сходу скочив у повітря та й перестрибнув її одним махом, а бабуся й собі, вслід за ним, але... не долетіла до сухого і, впала на п'яту точку опори, просто посеред рукава затоки, у воду, та ще, як на лихо,  мала необережність гукнути вголос "Гг-о-оп!", коли була в повітрі під час стрибка... ото лишенько, так лихо!

Звісно ж, дідусь порятував свою стареньку, але сміявся так голосно і довго, що своїм сміхом налякав зграйку горобців, які враз, цілою хмаркою злетіли високо в небо, з куща шелюгу. Бабуся ж, сором'язливо м'яла свою спідницю ззаду і, як могла викручувала, щоб бодай трохи просушити. Насміявшись вволю, дудусь промовив до бабусі: - "А що, Стрибо, чи Стрибабо, ходім вже додому, га?!", - і знову посміхнувся, але не вголос, а самими лише кутиками уст, та все ж не без натяку, мовляв: "Звикай оце, старенька, бо від нині й надалі зватиму тебе саме так!".

Коли дідусь отак кпинив з бабусі і сміявся, онук, повний співчуття, забрів босими ногами у воду до неї і, пригорнувшись, намагався бодай якось їй допомогти, але, на свій превеликий жаль, не міг, бо був ще малий і кволий. Але згодом він збагнув, що дідусь не злорадів з бабусиного невдалого стрибка, а жартував, цитуючи українське народне прислів'я: "Не кажи ГОП, доки не перескочиш!" Колись, у недалекому майбутньому, воно, оте прислів'я, не раз стане йому в нагоді, бо остереже його від непродуманих слів та вчинків і, вбереже від втрати честі й гідності в очах його ровесників та старших.

Отже, коли вони всі разом вийшли на крутий берег Орели і стали над самісіньким краєм урвища, що стрімко, майже одвісною стіною, спиралася своїм рудим підніжжям у бурхливі води річки. Дідусь, раптово пригадав у голос, що потрібно ще витягти з води якогось корча, тож посунули до стежки зі сходами, які дбайливо видовбала чиясь рука на тому крутосхилі.

Левко, майже м'ячиком, швидко скотився до низу і, незнаючи броду, ледве не пірнув у воду, бо з розгону не міг вчасно загальмувати, ноги під ним самі котилися далі, попри його бажання зупинитись.

Дідусь підхопив Левка собі на плече та й переніс на протилежний, пологий і піщаний берег, а коли отак брів, то вода сягала йому майже до грудей, тобто онукові там було б з головою. Бабуся сиділа під кручею, спостерігала за ними через плесо води і давала свої поради дідусеві, щоб вдало витягти з води величезного, напів-замуленого піском, дубового корча. Дідусь, напевно не дуже прислухався до її порад, але мовчки слухав і не заперчував ні слова, а так виліз на нього зверху, вхопився обома руками за верхній пагін кореня та й почав розгоуйдувати його вагою власного тіла, потім зліз, пірнув з головою до дна і підхопивши дужими руками за нижній пагін, перекинув на інший бік, тоді випірнув, прив'язав до верхнього пагона віжки, заклав на плече та й потяг на берег.

Левко не без гордості спостерігав за діями свого дідуся і, знову, як завжди, мріяв та марив про той час, коли: "Ось виросту і буду теж таким могутнім, як дідусь..." Корч був у кільканадцять разів більший і, мабуть, важчий за Левка, але дідусь його витяг, на кілька метрів від краю води, майже без напруги, а навіть не "захекався".

На цьому пологому березі річки був пляж, тобто білий пісок покривав доволі велику площу і широкою смугою тягся від могилівського лісу, вниз по течії, аж до соснової посадки над кручею, десь близько кілометра чи й більше. Попри сам берег, зовсім близько біля краю води, росли кущі шелюгів, місцями поодинокі дерева тополі та верболозу. Тож Левко поліз у ті хащі кущів, щоб подивитися чи нема там чогось цікавого або ж потрібного для господарки вдома. Нераз швидкоплинні води річки заносили сюди, не знати звідки і в кого "крали", прерізні предмети домашнього вжитку, тож хіба ледачий не захотів би підняти та забрати собі ті речі. Левко й раніше приносив до двору ту "здобич", як от всілякі дитячі іграшки, м'ячики, ляльки, машинки, дерев'яні ложки та миски і т.п.. 

 Але щойно він почав роззиратися довкола себе, як дідусь покликав онука до себе і, Левко, не без жалю та розчарування в серці, виліз звідти. Дідусь оглянув онука і поздирав з нього густе мереживо павутиння, а так підхопив його одним махом собі на шию, іншою рукою взявся за віжки та й потяг до броду, через Оріль, свій "трофей".  

Бабуся сиділа на березі і не тільки спостерігала за ними, а й давала дідусеві цінні поради: "Олексію, бери трохи праворуч, там менша глибина... ой, ні, а тепер трохи ліворуч... ось, так, ось так, добре, молодець..." А дідусь мовчки, казковим велетнем, долав швидку течію річки та наближався до рідного берега.

Коли ж вийшов на берег і зняв з шиї свою дорогоцінну "ношу", то раптом, ніби враз щось собі пригадавши, жартома промовив до бабусі: "А що, Стрибо, чи навариш нам нині галушок, га?"

- Гаразд, наварю. А що це ти Старий, раптом за галушки згадав? Загалом, на вечерю, я збиралася "затірку" зварити, але якщо хочеш галушок, то хай будуть галушки.

Бабуся зробила вигляд, ніби не розчула отого кумедного звернення до неї "Стрибо", або ж пропустила повз вуха. Але те, своєрідне нове її ім'я, від сьогодні закорінилося надовго, майже до скону дідуся.

Отже, Левко вивчив для себе дуже корисний урок: "Не кажи ГОП, доки не перескочиш."

Перше, ніж їхній загін дійшов до гаю з осичок, перед рідним дворищем, на стежці їх перестрів кіт Мурчик, який очолив, замість дідуся, колону та й повів усіх додому.

Мурчик сунув вперед, ніби хвацький генерал, з піднятим угору жезлом, тобто хвостом "трубою" і переможно, ледь не на білому коні "під тріумфальну арку", зайшов до брами двору...


--------примітки:
* хапа - це така сітка сплетена з міцних мотузок і натягнута на два дерев'яні луки, тобто гнуті до середини палиці. Коли хапа лежить розкладена, то нагадує по формі майже правильне коло, а коли складається купи, то пів-місяць. Посередині тих палиць міститься невеликий паз чи виріз для ременя, що зв'язує дві половинки разом петлею "на удавку", а два довгі кінці ременя кладуться на плече, щоб нести ту ношу. Хапу, переважно, використовували для перенесення сіна, соломи, хмизу, а інколи для кукурудзи та кукурудзиння, чи голів та стовбурів соняшника, тощо.

*"алчині чобітки", тобто Алка - це ім'я двоюрідної сестрички Левка, на рік молодшої і трохи дрібнішої за нього, тож він не міг скористатися її чобітками, бо вони були трохи замалі, на один розмір менші за його власні.


================== 

"Ночівля у лісі"
 
У попередніх оповіданнях ми вже нераз згадували, що Левко був жахливим і невиправним мрійником, який міг отак собі, вилізти на самісіньке верхів'я дикої груші, біля бабусиної хати і... задивлений у далечінь, у неозорі, чудесні краєвиди рідного села... годинами сидіти, майже без руху і, дивитися аж до сліз в очах і... мріяти, мріяти, мріяти... Але оскільки для його мрій вкрай необхідні були спокій і самота, то він шукав поза рідним дворищем такого місця, як на оцій грушці, з якої його час-від-часу зганяли додолу рідні, кликали до якоїсь роботи чи на сніданок, обід і вечерю... і часто сварили за те, що не з першого поклику старших відгукувався... та й злазив з груші далеко не відразу.

Тож він тинявся побіля Орели, але там не було високого дерева, щоб бачити з нього широкі виднокраї. Потім перетнув річку і занурився у хащі "могилівського лісу", шукав і підбирав потрібне дерево, аж поки не знайшов свого улюбленого дуба, що ріс край лісу, біля висохлого озерця, за яким змійкою петляла грунтова дорога, а за нею поле... далеко за полем маячив сосновий штучний ліс, а далі, ледь вгадувалося, річище Орели... ще далі кілька димарів рідного хутору села Китайгород, а ще, аж ген-ген, майже синьою, напів-прозорою смужкою Крівець і Закрівці...

Це на Захід від дуба, на Південь майже нічого не було видко, крім, хіба-що верхівок інших дерев цього ж лісу. На Схід, те ж саме - зелене море лісу, а на Північ було видно, немов на долоні, тирло, де селяни (чергою, по-двоє) випасали свою худобу, за яким був центр села, а далі, аж за селом, у мареві гарячого повітря, маячила вершина Китай-гори...

І що? Це все? Так, це все, але на тверде переконання Левка цього було цілком достатнього для того, щоб у власних мріях і неймовірно живій уяві, літати аж ген за небокрай... І він, літав.

Літав безліч разів, ширяв пташиною у небо і за небо, але у тих мріях був один незначний та й, з рештою зовсім малесенький недолік: не було з КИМ поділитися своїми враженнями, а хотілося б. Тож він вирішив піти на крайню авантюру і, якось вмовити свого двоюрідного братика Юрка та його маму, піти з ним на ночівлю до улюбленого дуба, у лісі.

Братика вмовив доволі легко, а з його мамою довелося трохи погомоніти, бо їй не легко було, отак просто, відпустити від себе дитя, яке завжди і скрізь, майже невідлучно, тупцяло "хвостиком" вслід за нею, повсякчас тримаючись за поділ її спідниці. До того ж, як відпустити його з оцим, малим ще, але дуже нахабним лобурякою, невиправним мрійником та авантюристом?

Та все ж Левкові дуже пощастило того вечора, бо по його боці були дідусь і бабуся, які не лише сказали своє звичне "так-таки-так", а разом заспокоювали доньку, мовляв: "А що там, у лісі, може з ними поганого статися? Адже вовки вже не водяться, а дикі поросятка, під цю пору, уникають зустрічі з людиною. Хай підуть. Хай потішаться удвох побіля вогнища, напечуть картопельки, посмажать сальця на патичку, повечеряють та й подрімають до ранку. А вранці, на світанку, під прохолодний вітерець, прибіжать додому... Ну ж бо, що скажеш, Тамаро? Хай зазнають трохи тих пригод, га?!"

- Гаразд, хай сходять до лісу, але вранці, найпізніше до сьомої, щоб були вже вдома. Ти чув Левко? Досі ти в мене був у довір'ї, тож не губи його й надалі, добре?

- Гаразд, тітонько, не хвилюйтеся, все буде добре, ось побачите!

Поки Левко дослухував від тіточки наказів, бабуся Оришка потурбувалася про все необхідне і склала до його похідної "торби" напів-фабрикати (хлібного коржа, кілька картоплин, сало, цибулю і сіль) на вечерю, та де-який інструмент (маленьку сокирку, ножика та мотузку), так, про всяк випадок...*

Отже, обидва наші мандрівники чи шукачі пригод, нарешті, зібралися і рушили з двору на дорогу, під прискіпливими поглядами рідних та лагідними променями вечірнього сонечка. Тепер оце, на два кроки попереду чимчикував малий Юрко, а позаду нього, повагом і, не без гордості в серці, сунув Левко, подібно до того, як колись, ще кілька років тому, пильнував і "випасав" його, рідний старший брат Сашко.

А як же, адже тепер вже, він оце старший, Левко і, "випасає" меншого братика та несе за нього відповідальність перед його мамою, яка, якимось неймовірним дивом дала себе переконати в тому, що з ними "буде все гаразд!"

Левко, раптом щось собі пригадав і, пришвидшивши крок, додав ходу, наздогнав Юрка, вхопив його за руку і потяг за собою. Певно він прагнув якомога швидше віддалитися від дому, але не тільки тому, що хтось передумає їх відпускати самих, у темний ліс ночувати, а тому що треба було прийти до улюбленого "дуба", на місце ночівлі, ще за світла днини, щоби все приготувати до темряви ночі: зробити заготівлю дрівець і хмизу, розгорнути товстий шар листя, викопати в землі неглибоку ямку для безпечної ватри, видовбати сокиркою зарубки в корі дуба, щоб малий братик міг легко видиратися за ним на верхів'я дерева, споглядати чарівні краєвиди, або ж у разі якоїсь, непередбачуваної небезпеки.

Ба, він, оцей безтурботний волоцюга, не лише посерйознішав, а враз, ніби подорослішав, відчув на своїх плечах весь тягар відповідальності, бо став більше турбуватися потребами брата, ніж власними забаганками. Це було "щось", чого раніше він ще ніколи не відчував, але те "щось" приносило йому, крім зайвих клопотів, невимовну втіху й насолоду.  


ДАЛІ  БУДЕ... 

Немає коментарів:

Дописати коментар