ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ


субота, 21 квітня 2018 р.

21.04.2018р. Б. / «Старість і молодість не обчислюється роками, а це є стан душі», — Блаженніший Святослав про старість (+VIDEO)

Старість потрібно розглядати в контексті стосунків між старшими і молодшими особами. Зокрема ми, як християни, стараємося приймати старшу людину в контексті нашого ставлення до Всевишнього. Саме тому перед старшою людиною завжди потрібно встати, їй завжди потрібно вклонитися, а також належить відкрити своє вухо для того, щоб її почути. Адже тільки тоді через неї можна почути голос Божий.

На цьому наголосив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у п’ятницю, 20 квітня, під час ефіру програми «Відкрита Церква», яка була на тему старості.

«Старість не радість, а молодість не вічність. Вважаю, що від того, з якою повагою ставимося до старших осіб з досвідом, які прожили життя, залежить наше сьогодення та майбутнє. Є багато різних висловів та афоризмів, які намагалися дати визначення, що ж таке старість. Зараз мені пригадується вислів Лоуренса Пітера, який говорив, що старість — це коли у тебе є відповіді на всі запитання, але ніхто не запитує. Можна сказати, що старість — це умовне поняття», — зазначає духовний лідер греко-католиків.

За його словами, Книга мудрості Святого Письма говорить нам, що старість і мудрість людини не обчислюється кількістю років. Старість і молодість — це стан душі. Людина може бути літньою, але мати молодечого духа та почуватися молодою, активною, плідною. А хтось може бути за віком молодий, але вже думає чи мріє про спочинок і тихе життя, тобто старіє духом.

«Якщо ми подивимося і заглибимося в Боже Слово, у Святе Письмо, то побачимо, що старша людина є своєрідним посланням Бога до людей. Господь промовляє до людини в особливий спосіб через старшу особу. Зокрема, старша особа завжди асоціюється з мудрістю, яка є участю чи віддзеркаленням божественної мудрості. Звідси випливає повага до старшої людини, повага до її слова, яким вона може і повинна промовити. Якщо ми візьмемо Книгу Йова, то можемо побачити, що вона немовби залишає нам певний етикет древнього ставлення до старшої людини. Адже тоді молодша за віком людина навіть не могла висловлюватися доти, доки слово не взяли старші за неї присутні особи», — зауважив наприкінці Предстоятель УГКЦ.


пʼятниця, 20 квітня 2018 р.

20.04.2018р. Б. / Папа: не існує «євангелізації з м’якого крісла»

Усі християни мають обов’язок та місію євангелізувати, просячи у Господа благодаті бути «слухачами Святого Духа», Який допомагає вийти поза себе самих та бути близькими до людей. На цьому наголосив Папа Франциск у проповіді під час Святої Меси у ватиканській резиденції «Дім Святої Марти» у четвер, 19 квітня 2018 р.

До цих роздумів Святішого Отця натхнула біблійна розповідь про апостола Филипа, який послухав Святого Духа та підійшов до колісниці етіопського скопця, що повертався з прощі до Єрусалиму. Проповідник вказав, що ця розповідь із книги Діянь Апостолів є трактатом євангелізації, адже показує, якою повинна бути євангелізація, до якої саме євангелізації нас запрошує Господь.  При цьому, він наголосив на трьох ключових словах у цій місії: встань, підійди та починай із конкретної ситуації.

Папа пригадав, що після смерті мученика Степана розпочалось велике переслідування християн, а учні розпорошились по різних місцевостях. Але саме цей вітер переслідувань спонукав учнів до виходу із своєї батьківщини. Отож, змушені переслідуванням до виходу «поза» себе самих, вони почали засівати зерна Божого Слова у різних місцях. Євангелізаціє не є добре підготовленим планом прозелітизму. Це Святий Дух нам наказує, в який спосіб маємо діяти – як нести Боже Слово, як нести Ісуса Христа іншим. І все розпочинається із слова «встань». Не існує «євангелізації з м’якого крісла». Необхідно піднятись та вийти, перебувати в русі. Проповідник пригадав, як багато чоловіків та жінок залишили свою батьківщину та пішли у далекі краї, несучи Боже Слово іншим людям. Часто, задля різних хворіб, на які захворіли, євангелізуючи у віддалених країнах, чи задля переслідувань, вони помирали у молодому віці, або віддавали життя за Христа.

Далі Глава Католицької Церкви пояснив, що не потрібен жоден «вадемекум євангелізації», потрібна близькість, тобто, підійти, наблизитись до людей, а також нести людям Бога, починаючи від конкретних ситуацій. Отож, підсумовуючи Папа зазначив, що євангелізуючи своїм словом та прикладом, потрібно пам’ятати ці три ключові слова: встань, підійди та починай із реальної ситуації. Не забуваючи при цьому, що євангелізація завжди повинна відбуватись у слуханні Святого Духа.

четвер, 19 квітня 2018 р.

19.04.2018р. Б. / “Ми відслужили Євхаристію, яка єднає дві Церкви — Міланську Церкву Святого Амвросія та Київську Церкву Святого Володимира!” — Глава УГКЦ (+VIDEO)

18 квітня 2018 року, вперше в історії Патріаршого Собору Воскресіння Христового відбулася Божественна Літургія Амврозіанської традиції (св. Амврозія Медіоланського) за участю духовенства Міланської архиєпархії РКЦ під головуванням Блаженнішого Святослава. 120 священиків приїхали з Міланської архиєпархії РКЦ в Україну для проведення річних виїзних реколекцій (які вони проводять в різних місцях та містах).

Під час зустрічі Предстоятель УГКЦ поділився історією нашої Церкви та історією Патріаршого Собору Воскресіння Христового. Ба більше, на зустріч приїхали також й отці з Київської архиєпархії, щоб разом помолитися в соборі з і священиками з Мілану.

“Я приймаю вас у цьому Патріаршому Соборі Воскресіння Христового із великоднім привітанням: “Христос Воскрес!”. Для перших християн Пасха була завжди пов’язана з Євхаристією та з Церквою. Адже Церква як тіло Воскреслого Христа народилася в день Пасхи!” — звернувся радісно та урочисто до всіх присутніх, а особливо до гостей храму, Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав.

“Тож сьогодні ми зібралися біля цього вівтаря та відслужимо Євхаристію, яка єднає дві Церкви — Міланську Церкву Святого Амвросія та Київську Церкву Святого Володимира. Окрім цього, вперше в історії цього храму служитиметься Літургія в амвросіанському обряді. Це є дар Воскреслого Христа для нас! Ми разом будемо звершувати пресвяту Євхаристію, яка є знаком найвищого і найбільшого вираження єдності Христової Церкви. Просімо у Христа, аби Він допомагав людям зараз віднаходити мирний шлях до єдності і миру в житті. Просімо, щоби ця Євхаристія перемінила нас на те, що будемо звершувати”, — наголосив духовний лідер греко-католиків.


середа, 18 квітня 2018 р.

18.04.2018р. Б. / Семінар у Хмельницькому. «Ґендер — виклики і загрози»

Україна взяла чіткий курс на інтеграцію у Європейський Союз. Однак віруючих людей непокоїть ухвалення певних документів, які явно скеровані проти інституту сім’ї та гідності людини як такої. Зокрема тиск на українське суспільство виразно проявився завдяки листу обмудсмена Філіпішиної щодо скасування петиції проти поширення гомосексуалізму, а також  у нещодавно ухваленому документі Кабінету міністрів України, де використано термін «ґендер».

Ми бачимо негайну потребу реагувати на такі провокації. А це означає насамперед інформувати місцеве населення та всіх людей доброї волі про цю небезпечну ідеологію та наслідки, до яких вона провадить.

З благословення ординарія Кам’янець-Подільського, отця-єпископа Леона Дубравського, у Хмельницькому (на базі парафії св. Анни в Гречанах) 28 квітня 2018 року відбудеться семінар «Ґендер — виклики і загрози». Його вестиме доктор біблійних наук о. Роман Лаба OSPPE.

Запрошуємо вас взяти участь у цьому семінарі: не тільки щоб отримати інформацію, але також виразити свою позицію. Ми стверджуємо, що для нас важлива людина, сотворена на Божий образ і подобу, а не якісь експериментальні ідеології, які є явно ворожими проти людини та інституту сім’ї.

вівторок, 17 квітня 2018 р.

17.04.2018р. Б. / Звідки у диявола такі можливості на землі і де є межа його впливу?

ПИТАННЯ: Звідки у диявола такі можливості на землі і де є межа його впливу?

ВІДПОВІДЬ: Для початку давайте визначимося, що ми розуміємо під словом «диявол». В даний час існують дві крайності. З одного боку, серед сучасних християн чимало тих, хто взагалі не вірить в реальність диявола, не вірить в його здатність впливати на наше життя. Деякі думають, що диявол - це міфічна істота, в якій персоніфіковано світове зло. З іншого боку, є чимало людей, які надають дияволу перебільшене значення, які переконані, що він діє на всі сторони життя людини, і скрізь бачать його присутність. Такі віруючі постійно бояться, що диявольські сили так чи інакше на них подіють.

Катехизм стверджує, що лукавий - зло - не є абстракцією, але означає особистість - сатану, ангела, який повстає проти Бога. "Диявол", діа-болос, - той, хто "йде наперекір" Божому задуму і Його справі спасіння, здійсненому у Христі. Душогуб споконвіку, «брехун і батько брехні» (Ів. 8,44), «сатана, що зводить увесь всесвіт» (Об'явл. 12,9): саме через нього гріх і смерть увійшли в світ і через його остаточну поразку все творіння буде «звільнене від тління гріха і від смерті (ККЦ 2850-2851).

Диявол - істота, Бог його створив благим, світлоносним і добрим, але потім він «по самовласному свавіллю змінився з природного в протиприродне, загордився проти  Бога, що його створив і захотів стати проти Нього і перший, відпавши від блага, опинився у злі» (Йоан Дамаскин).

У Старому Завіті сатана ясно виступає як зла істота, яка старається нашкодити  людині і ввести її в гріх. У Книзі Буття розповідається, як він, увійшовши в змія, схилив Адама і Єву порушити заповідь Божу - скуштувати плодів від забороненого дерева (Бут 3); далі такою ж злою істотою є диявол і в книзі Йова (Йов 1,6-12, 2,1-7). У книзі Хронік говориться, що «повстав сатана на Ізраїля і намовив Давида перелічити ізраїльтян» (1 Хр 21,1). Тут сатана представляється як той, що спонукав Давида до перепису ізраїльтян і таким чином ввівши його в гріх, який сам Давид визнав перед Богом (1Пар. 21,8) і за який Господь покарав ізраїльський народ моровою виразкою (1Пар. 21,14).

У Новому Завіті також знаходяться ясні вказівки на те, що диявол вводить людину в гріх. Перш за все про це говорить сама його назва - «спокусник» (Мт. 4,3; 1Фес. 3,5), тобто, той, хто спокушає людину, спонукаючи її до провини. Спокусником сатана є навіть по відношенню до Ісуса Христа (Мт. 4,1-11; Мк. 1,12-13; Лк. 4,1-13).

Роль диявола в появі гріха в людському роді ясно показана в притчі про насіння і кукіль (Мт. 13,24-30, 36-43). «Царство небесне подібне до чоловіка, що посіяв був добре насіння на полі своїм. Коли ж люди спали, прийшов ворог, і куколю між пшеницю насіяв, та й пішов»(Мт. 13,24-25). «Поле, - за поясненням Спасителя, - це світ, добре ж насіння - сини Царства, а кукіль - сини лукавого; ворог, що посіяв їх є диявол»(Мт . 13,38-39).

Таким чином, зло в світі виявляється посіяним дияволом або тим, що походить від диявола. За свідченням Євангелія, сатана підкинув думку Юді зрадити Ісуса первосвященикам і книжникам (Лк. 22,3; Ів. 13,2;27). Апостол Іван також ясно визнає диявола винуватцем походження гріха, коли говорить: «Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив. Для цього ж з'явився Син Божий, щоб знищити справи диявола» (1Ів. 3,8). Тут гріховні дії людини прямо називаються справами диявола. У словах апостола Петра, в яких він застерігає християн від підступів диявола, ми також знаходимо вказівку на участь диявола в походженні гріха. «Будьте тверезі, пильнуйте, бо противник ваш диявол ходить, як  лев рикаючий, шукаючи, кого пожерти» (1Петра 5,8). Тут він є противником людини, який намагається її погубити і він губить людину тоді, коли вводить її в гріх.

З представлених місць Старого і Нового Завіту ясно видно, що диявол впливає на походження гріха в людині. Важливо пам'ятати, що диявол не може нічого нам зробити, якщо ми самі не відкриємо йому вхід - двері, кватирку або хоча б щілину, через яку він проникне. Єдине, на що диявол здатний, - це підкинути людині будь-який гріховний помисел. Вселивши людині якісь помисли, диявол не здатний проконтролювати, що станеться з ними далі. Диявол стає сильнішим в міру того, як гріховний або пристрасний помисел проникає в людський розум.

На жаль, існує безліч забобонів, від яких не вільні і люди церковні. Придумано безліч «народних засобів», які перешкоджали б сатані проникнути в людину. Наприклад, деякі люди, позіхаючи, хрестять рот, щоб через нього не увійшов диявол, серед студентів перед здачею іспитів у відповідь на фразу: "Ні пуху, ні пера" прийнято посилати "до біса". Сюди ж відноситься крилата фраза: "Тричі плюнути через ліве плече". На католицьких форумах можна знайти розповідь про те, що на одному плечі у нас сидить ангел, а на іншому - біс: осіняючи себе хресним знаменням, ми перекидаємо ангела з одного плеча на інше, щоб він вступив в боротьбу з бісом і переміг його. Комусь це може здатися смішним і безглуздим, але багато в це вірять. На жаль, це не анекдоти, а реальні розмови, які можна почути в деяких парафіях. Люди, які так мислять, живуть в упевненості, що все життя пронизане диявольською присутністю. При такому ставленні все життя перетворюється на тортури, тому що все воно пронизане страхом, постійним побоюванням, що людину «зіпсують», наврочать, що на неї наведуть нечисту силу і т. д. З християнським ставленням до диявола все це нічого спільного не має.

Ми також часто забуваємо, що біс може увійти в тіло людини через гріх і під дією чаклунства. Небезпечна, крім того, будь-яка роздвоєність. Коли людина, подібно Юді, починає крім Христа шукати світської слави, її совість, розум і серце роздвоюються, людина стає дуже вразливою для дії диявола.

Демони не знають думок людини, але вони, безумовно, знають ті думки, які самі цій людині вселили. Знову ж таки, вони не можуть знати, прийняли ми ці думки чи ні, але здогадуються про це по наших діях. Що стосується помислів від Бога або якихось природних помислів, то вони можуть здогадатися про них по нашій поведінці, але в точності знати їх не можуть.

Дія, влада і сила диявола мають тимчасовий характер. На якийсь час диявол відвоював собі у Бога якусь духовну територію, якийсь простір, на якому він діє так, ніби є там паном. Христос Своїм спокутним подвигом, Своєю смертю на Хресті і сходженням у пекло вже здобув перемогу над дияволом - ту саму перемогу, яка стане остаточною після Його другого пришестя. І пекло, і смерть, і зло продовжують існувати, як вони існували до Христа, але їм вже підписаний смертний вирок, диявол знає, що його дні полічені. У Велику суботу ми чули чудові і дуже глибокі слова: "Сонце Незахіднє - Христос, Син Твій, Який, зійшовши над пекло, осяяло Своїм мирним світлом людський рід і живе і царює на віки віків. Амінь" ( "Exultet").

понеділок, 16 квітня 2018 р.

16.04.2018р. Б. / Католицтво – релігія для тих, хто думає, і здатен взяти відповідальність за себе

Від самого початку свого існування християнство опинилося у ситуації, коли потрібно було визначитись:  приписи Закону Мойсея зобов’язують новонавернених з поганства чи ні. Собор апостолів у Єрусалимі визначив, що ні, зобов’язавши новонавернених з поганства лише до дотримання скороченого варіанту того, що вже у тогочасному юдаїзмі було відомим, як сім заповідей синів Ноя (див. Ді 15,29). Але що робити із юдейським Танахом (Старий Завіт)? Як його сприймати? В якому ключі тлумачити? В ключі Послання до євреїв, як праобрази і натяки? Чи в ключі Маркіона, як шкідливі вигадки, яких потрібно зректися?

Пізніше виникають нові і нові запитання. Чи можна брати участь у різних святкуваннях, що їх святкують родичі-погани? Як ставитись до римської держави, до держави взагалі? Яка природа Христа? І кількість цих питань не тільки не зменшується протягом історії християнства, а постійно зростає.

Сьогодні християни опинилися в інформатизованому світі, в якому інформаційний цунамі загрожує знести будь-які переконання, посіяти хаос у кожній голові й кожному серці. Сумнів – це вже більше не інструмент критичного пізнання світу, а спосіб буття, який веде до повного релятивізму. Все частіше перед християнами хитромудрими способами постає питання вибору не між добром і більшим добром, а між меншим та більшим злом.

Частина християн ще у ХVІІІ столітті пішли шляхом радикального відкидання сучасної їм культури, шляхом радикальної ізоляції від усього, що навіть приблизно мало натяк на небіблійність. Часто під керівництвом авторитарних провідників ці протестантські групи пішли шляхом меншого спротиву – відкинувши духовно-інтелектуальний пошук відповідей на актуальні питання, щоб вберегти те, що їм виглядало, як чистота християнського правовір’я.

Сьогодні виникли й інші форми відповіді на виклики сучасності: радикальне прийняття сучасної культури, сучасної цивілізації через відкидання основних фундаментів християнської ортодоксії. Від запровадження, під впливом фемінізму, жіночого «священства», до «вінчання» одностатевих пар, під впливом гендерної ідеології. Більше того, типово ортодоксійне християнське розуміння Бога як безконечної Любові й одночасно справедливого Судді сьогодні пропонують радикально зруйнувати на користь Бога, який безумовно, без покаяння, без зміни людиною способу життя всім все прощає.

Попри всі внутрішні пертурбації, які пов’язані із спробами внести в католицтво радикальні ліберальні ідеї, з одного боку, а з іншого – закрити католицтво у своєрідне псевдоортодоксійне ґетто, католицька ортодоксійність вимагає від католика і надалі залишатися у стані розпізнати позитивні елементи не тільки традиційної культури, але й культури сучасного людського суспільства й інтегрувати їх у своє християнське життя, але також і вимагає і надалі залишатися здібним розпізнати підступи зла й радикально їх відкинути. Саме це й відрізняє католицтво від інших форм християнства: здатність залишатися в апостольській науці й одночасно розвиватися, даючи адекватні відповіді на виклики сучасності.

Католицтво, на відміну від інших форм християнства, творить власну католицьку багатогранну культуру, яка залишається здатною модифікуватись під культурні потреби конкретної етнічної чи національної групи вірних. Відштовхуючись від визначення культури, яка свого часу дав Кліформ Ґірц, можемо визначити католицьку культуру як систему знаків і символів, модифікованих відповідно до обставин, через які новому поколінню передається світогляд і спосіб життя, оперті на католицькій ортодоксії. 

В інформаційному хаосі сучасності, коли певні сили в інформаційному просторі й по за ним, стараються католику накинути переконання і норми поведінки, які не тільки руйнують католицьку культуру, але й католицьку ортодоксію, католику, щоб залишатись католиком, необхідно не тільки знати де знаходяться фундаментальні істини його віри, але й у відповідний спосіб могти на основі фундаментальних відповідей, сформульованих у джерелах католицької ортодоксії, дати відповідь на конкретні питання власного життя й щоденного морального вибору.

Сучасний католик, як можливо ніхто з його одновірців до цього в історії, якщо хоче зберегти свою віру й діяти, як вона того від нього вимагає, змушений бути людиною, яка думає і бере відповідальність за власні рішення та вчинки. Беручи до рук Біблію чи Катехизм Католицької Церкви, чи Документи ІІ Ватиканського Собору, чи Компендіум соціальної доктрини, чи навіть Enchiridio symbolorum (який так і не перекладено на українську), сучасний католик мусить вміти знайти там відповіді на питання, які перед ним виникають щодень. І не тільки знайти відповіді, але й знайти той потенціал свобідної волі, яка готова співпрацювати з Божою милістю, щоб діяти відповідно до знайдених відповідей.

Звичайно, набагато легше поставити себе у позу «маленької» людини, яка як може, так і вершить свої релігійні обов’язки: раз в тиждень відмордувати Літургію, нікого не вбити, нічого не вкрасти, помолитися, якщо не забуде, з ранку і у ввечері, кинути на тацу, принести покропити щось до церкви, чи привести священика до хати, чи на цвинтар, чи на поле, щоб покропив. Але цього в теперішньому часі є аж надто замало. І як це не дивно, але саме цей тип вірних спокійно можна назвати охрещеними поганами, які нібито і християни, і добрі люди, однак за першої-ліпшої можливості тягнуться на бік противників Церкви.

Історичні процеси у нашому часі пришвидшилися. Те, що відбувалося колись десятками років, зараз відбувається за лічені дні. І все це пришвидшує процес диференціації у світі – «за» чи «проти» Христа та Його Церкви. На жаль, ця диференціація стосується і Церкви Христової. І в Ній цей процес відбувається. І кожний, хто свідомо і добровільно не ставатиме на сторону Христа щодень, рано чи пізно опиниться у таборі Його противників. Це, на жаль, подобається нам чи ні, реальність нашого часу.

о. Орест Дмитро Вільчинський    Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя

пʼятниця, 13 квітня 2018 р.

13.04.2018р. Б. / Хрещення визначає все наше життя, спрямовуючи в мандрівці до Небесного Єрусалима. Слово Папи на загальній аудієнції 11 квітня 2018 року

Християнське життя – І: Таїнство Хрещення 

Дорогі брати і сестри, доброго дня!

П’ятдесят днів великоднього літургійного періоду – це нагода усвідомити образ християнського життя, яке походить від самого Христа. Адже справді, ми – християни тією мірою, якою дозволяємо Ісусові Христу жити в нас. А звідки ж почати, щоб оживити це усвідомлення, як не від самого початку, від того таїнства, яке пробудило в нас християнське життя? Це хрещення. Христова Пасха, з її запалом оновлення, сягає нас через хрещення, аби перетворити на Його образ: хрещені належать Ісусові Христу, Він – Господь їхнього буття. Хрещення – це «основа всього християнського життя» (ККЦ, 1213). Це перше таїнство, двері, які дозволяють Христу Господові знайти в нашій особі прихисток для Себе, а нам – поринути в Його таємницю.

Грецьке дієслово «хрестити» означає «занурювати», «пірнати» (пор. ККЦ, 1214). Купіль із водою – це типовий для різних вірувань ритуал, вказівка на перехід від одного стану до іншого, знак очищення для нового початку. Але ми, християни, маємо пам’ятати: якщо тіло занурене у воду, то душа занурена у Христа для прощення гріхів і осяяння Божественним світлом (пор. Тертуліан, «Про воскресіння мертвих», VIII, 3: CCL 2, 931, PL 2, 806). Силою Святого Духа хрещення занурює нас у смерть і воскресіння Господа. У купелі потопає людина стара, підвладна гріху й відокремлена від Бога, а народжується нова, наново створена в Ісусі. У Ньому всі сини Адама покликані до нового життя. Тобто хрещення – це відродження. Я певен, що кожен із нас пам’ятає дату свого народження, певен. Але питаю себе, бо маю певні сумніви, і запитую вас: чи всі ви пам’ятаєте дату свого хрещення? Дехто каже «так» – це добре. Але ця ствердна відповідь звучить доволі слабко, бо, схоже, багато хто цього не пам’ятає. Але якщо ми святкуємо день народження, то як можемо не святкувати – чи принаймні не пам’ятати – дня відродження? Я дам вам домашнє завдання на сьогодні. Ті, хто не пам’ятає дати свого хрещення, спитайте матір, родичів і близьких, спитайте: «Ти знаєш дату мого хрещення?» – і ніколи не забувайте її. І того дня завжди дякуйте Господу, бо саме тоді Ісус увійшов у нас, Дух Святий увійшов у нас. Ви добре зрозуміли домашнє завдання? Нам усім треба знати дату свого хрещення. Це ще один день народження: день відродження. Будь ласка, не забудьте зробити це.

Згадаймо останні слова Воскреслого Господа апостолам; це чітке доручення: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт 28, 19). Через хрещальну купіль ті, хто вірує в Христа, поринають у життя Трійці.

У хрещенні ми маємо не просто якусь воду, а воду, на яку закликають зійти Духа «Животворного» («Вірую»). Подумаймо про те, що Ісус сказав Никодимові, аби пояснити народження до божественного життя: «Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможен увійти у Царство Боже. Що народжується від тіла – тіло, а що народжується від Духа – дух» (Йн 3, 5-6). Тому хрещення також називають «відновленням»: ми віруємо, що Бог спас нас «з Свого милосердя, купіллю відродження і відновленням Святого Духа» (Тит 3, 5).

Тому хрещення – це дієвий знак відродження, дороги нового життя. Апостол Павло нагадує християнам у Римі: «Чи ж ви не знаєте, що всі ми, що в Христа Ісуса охрестилися, у смерть Його хрестилися? Ми поховані з Ним через хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим 6, 3-4).

Занурюючи у Христа, хрещення робить нас також членами Його Тіла – Церкви, учасниками її місії у світі (пор. ККЦ, 1213). Охрещені, ми не ізольовані: ми – члени Тіла Христового. Життєва сила, яка плине з хрестильного джерела, виражена такими словами Ісуса: «Я – виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, – той плід приносить щедро» (пор. Йн 15, 5). Те саме життя, що походить від Духа Святого, плине від Христа до охрещених, об’єднуючи їх в одне тіло (пор. 1 Кор 12, 13), освячене святим помазанням і насичене євхаристійною трапезою.

Хрещення дозволяє Христові жити в нас, а нам жити в єдності з Ним, співпрацювати в Церкві, кожен по-своєму, задля переображення світу. Отримане лише один раз, хрещення визначає все наше життя, спрямовуючи в мандрівці до Небесного Єрусалима. І розпочинається вона ще до хрещення. Це таїнство передбачає шлях до віри, який називається катехуменатом, – він очевидний, коли про хрещення просять дорослі. Але дітей також із найдавніших часів хрестять у вірі їхніх батьків (пор. Ритуал хрещення дітей, Вступ, п. 2). І про це я хочу вам дещо сказати. Дехто думає: навіщо хрестити дитину, яка нічого не розуміє? Мовляв, сподіваймося, що вона виросте, все усвідомить і сама попросить про хрещення. Але це вказує на брак віри в Духа Святого: адже коли ми хрестимо дитину, то вона здобуває Святого Духа, Який зрощує в ній християнські чесноти, що розквітнуть згодом. Потрібно завжди давати цю можливість кожному, всім дітям, аби вони могли мати в собі Святого Духа, Який скеровуватиме їх протягом усього життя. Не забувайте хрестити дітей! Ніхто не заслуговує на хрещення, це завжди безкорисливий дар усім, дорослим і новонародженим. Але, як трапляється з насінням, сповненим життя, цей дар укорінюється та приносить плоди в землі, підживлений вірою. Хрестильні обітниці, які ми оновлюємо щороку в Пасхальну Вігілію, потрібно оживляти щодня, аби хрещення «христосувало»: не треба боятися цього слова; це таїнство «христосує» тих, хто прийняв його й іде «христосований», переображений у Христі, перемінений у Христа; хрещення справді робить людину ще одним Христом.

Франциск, Папа
Ватикан, площа святого Петра
11 квітня 2018

Переклад КМЦ за vatican.va

Джерело:  Воїни Христа Царя

середа, 11 квітня 2018 р.

11.04.2018р. Б. / Важкі питання. Чи можливо, що Бог простив Юду?

ПИТАННЯ: Святий Августин назвав провину Адама "щасливою", тому що він дав нам такого Спасителя. А гріх Юди - "щасливий"? Що говорить Католицька Церква про Юду? Чи можливо, що милосердний Бог простив його? Де знаходиться його душа - в раю чи в пеклі?

ВІДПОВІДЬ: Ми не маємо права судити про те, засуджена людина чи спасенна. Але ми можемо міркувати про вчинки людини, давати цим діям моральну оцінку. Набравши в інтернет-пошуку ім'я Юди Іскаріота, можна знайти масу вельми цікавих історій, але в переважній більшості випадків це не історичні відомості, а легенди.

Якісь з'явилися в 5-му, якісь в 10-му столітті, але до життя апостолів історичного відношення вони не мають. Давайте розглянемо тільки те, що визначено сучасною богословською наукою як достовірні відомості.

Що відомо про життя Юди Іскаріота?

Про апостола-зрадника Юду Іскаріота збереглися такі відомості: батька Юди Іскаріота звали Симон (Ів 6,71). Після обрання апостолом Юда Іскаріот був скарбником і показав себе нечесним. Коли одна жінка вилила на ноги Христу запашне миро і обтерла ноги волоссям, Юда бурчав: «Чому б не продати це миро за триста динаріїв і не роздати вбогим?». Апостол Іван іронічно зауважує: «Сказав же так не тому, що піклувався про бідних, але тому, що був злодій: із скарбнички, яку тримав при собі, крав те, що туди вкидувано» (Ів. 12,5-6).

Після того, як на нараді у Каяфи було вирішено "підступом взяти Ісуса" (Мт. 26,4), але так, "щоб бува не виникла колотнеча в народі" (Мт . 26,5), з'являється Юда Іскаріот і пропонує судити Христа. Напередодні свята Великодня Юда Іскаріот прийшов до первосвящеників і поцікавився, що ж він отримає, якщо зрадить Христа. За послугу Юди Іскаріота в вигляді зради первосвященики пообіцяли йому виплатили тридцять срібняків (Мт. 26,15), велику на ті часи суму. "І з того часу він шукав слушного часу, щоб видати Його" (Мт. 26,16). Під час Тайної вечері Ісус Христос оголошує Своїм учням про те, що один з них зрадить Його. Після цих слів, вказуючи на те, що зраду здійснить саме Юда Іскаріот, Спаситель подав йому вмочений шматок хліба зі словами "що робиш, роби швидше" (Ів. 13,27). Юда Іскаріот "узявши кусок хліба, зараз вийшов, а була ніч" (Ів. 13,30). Потім Юда привів в Гетсиманський сад озброєний натовп, якому попередньо сказав: "Кого я поцілую, то Він, беріть Його" (Мт. 26,48). В темну палестинську ніч схвильований Юда підходить до Ісуса - і цілує Його. Це знак, і вже нічого не можна буде переграти. Але врятувати душу Юди ще можна. І Ісус запитує: «Друже, для чого ти прийшов?» (Мт. 26,50). Після цього поцілунку Спаситель запитав: «Юдо! цілуванням видаєш Сина Людського?»(Лк. 22,48). Після того, коли Юда Іскаріот дізнався, що Ісус Христос засуджений синедріоном, він "повернув тридцять срібняків первосвященикам і старійшинам" (Мт. 27,3). Повернув він ці гроші зі словами "Я згрішив, невинну кров видавши" (Мт. 27,4). Вони сказали йому у відповідь, що нічого вже змінити не можуть. Вчинок, здійснений Юдою добровільно, їх не стосується. Тоді "кинувши в храм срібняки, він вийшов, пішов і повісився" (Мт. 27,5). Святий Августин пише: "повішання Юди сталося,очевидно, через кілька годин після засудження Христа, нема жодної підстави думати, що це сталося після воскресіння Христа" (св. Августин, «Про згоду євангелістів», III, VII: 28 сл.).

Свята Катерина Сієнська каже: «Все йде від любові, все влаштовано до спасіння людини, що Бог не робить - все заради цього» (Діалоги 4,138). Схоже, закликавши слідувати за Собою таку людину, Христос дає йому можливість перевиховатися і звільнитися від гріховних якостей. Що відчував Юда, перебуваючи поруч зі Спасителем? В душі Юди, безсумнівно, відбувалися якісь процеси. Перебувати поруч з Ісусом, втіленою Любов'ю, і залишатися незмінним - жадібним і дріб'язковим - неможливо. Нехай, зрадивши Ісуса, Юда програв цю сутичку зі своїми пристрастями. Нехай він не знайшов у собі сили покаятися, як знайшов Петро, який тричі відрікся від Христа. Однак ми знаємо, що і жити, заглушивши в собі голос совісті, Юда не зміг. Кинувши гроші, отримані за зраду, він пішов і повісився...

Ми не знаємо долі Юди. Ісус сказав про нього: "Горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина!, Краще було б, щоб той чоловік не народився" (Мт. 26,24). Але це не означає, що Юда в пеклі. Протягом двадцяти століть своєї історії Церква канонізувала тисячі святих, але ніколи урочисто не заявляла, що хтось засуджений і перебуває в пеклі. Для того, щоб відправитися в пекло, потрібні справді серйозні причини. Жодна людина в світі, навіть Папа, не може сказати, чи дійсно грішник свідомо образив Бога і відкинув Його назавжди. Тільки Бог може судити. Саме тому Церква в своєму вченні ніколи офіційно не заявляла, чи знаходиться та чи інша людина в пеклі.

вівторок, 10 квітня 2018 р.

10.04.2018р. Б. / ЧИ ТИ ЛЮБИШ ЦЕРКВУ? 8 ДУМОК ПРО ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

«Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля),
і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають»
(Мт. 16,18)

        Цей весняно-великодній випуск нашого парафіяльного вісника «Місіонери Слова» я вирішив посвятити темі Церкви та деяким аспектам нашого щоденного життя, пов’язаних з Церквою. В цих днях ми святкуємо світлий празник Христового Воскресіння, згодом у травні будемо відзначати Храмовий Празник Святих Кирила і Методія (цього року припадає на 20 травня) і свято Зіслання Святого Духа та народження Церкви Христової (цього року 27 травня). А трішки пізніше, у липні, святкуємо празник верховних апостолів Петра і Павла, перший з яких став основою, «скелею», на якій Христос збудував Церкву. Це особливі нагоди, коли численні вірні виявляють свою любов і повагу до Господа Бога, до Церкви, відвідуючи свої храми і беручи участь у спільнотних молитвах.

        Хочеться, в такі складні часи, коли кожен думає, каже, пише і чинить все, що забажає, інколи без оцінки змісту і користі від того всього, донести до серця кожного читача та кожної особи потребу і необхідність правдивого життя у Церкві. Часто-густо можна почути як говорять чи пишуть про Церкву, як про якусь там третю особу: Церква погана, Церква грішна, Церква… Пишуть і говорять про Церкву інколи навіть ті, які жодного відношення до Неї не мають. А хто ж така Церква? Та це ж ми – і вірні і духовенство, і кожен з нас відповідальний за те, щоб Церква була такою, якою її хоче бачити Господь, а не та чи інша категорія людей. Святі називали Церкву «святою грішницею»: свята, бо оснував її Святий Господь, а грішниця, бо має у собі таких, як я з Вами, грішників.

        Господь Ісус Христос оснував Церкву, як спільноту віруючих людей, перед тим, як відходив з цього земного життя. І призначення Церкви – одне-єдине – провадити людей до Царства Небесного. Про це читаємо у Євангелії: «Прийшовши в околиці Филипової Кесарії, Ісус спитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Христителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу ж думку», – до них каже, – «хто я?» Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти – Христос, Бога живого син». У відповідь Ісус сказав до нього: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт 16, 13-19).

        Декілька думок про Церкву, якими я прагну поділитися з Вами, дорогі наші парафіяни, прихожани чи просто приятелі, з якими ми час від часу зустрічаємося на спільні молитви, святкування, паломництва чи при інших нагодах.
  1. Церква – це не групка досконалих і святих осіб, але це спільнота віруючих у Христа-Господа людей, які мають перед собою чітко означену ціль – спасти свою душу і потрапити до Царства Небесного з допомогою божої благодаті. Це часто дуже різні люди, які прикладають, інколи, величезні зусилля, щоб жити святим життям, і цінують ті засоби, які пропонує Церква – святі Таїнства Покаяння (Сповіді) і Євхаристії (Святого Причастя), щоб впорядковувати своє життя. Кожна людина має свій шлях до Господа і до Церкви, тому за кожну нову людину у Церкві та у храмі треба подяку складати Господу, радіти і допомогти людині себе комфортно почувати. Боляче, коли «несвідомі» або «лукаві» християни претендують, що в Церкві всі повинні бути святими і використовують кожну нагоду, аби викривати чи пліткувати про слабкості окремих осіб, які належать до Церкви і таким способом зневажають святе ім’я Церкви Христової. Боляче, коли ми не переживаємо за наших рідних і близьких і за їхнє «церковне життя», мовляв це не наша справа.
  2. Церква відкрита для всіх, бо Христос її заснував для всіх, без винятку, людей. Тому ті особи, які прагнуть жити з Господом, вони покликані приймати всіх інших людей, як своїх ближніх, які також мають свої обмеження і слабкості, але які прагнуть належати до спільноти Церкви. Тому в Церкві не може бути різних «групок», які вважають себе особливими і незамінимими, але всі взаємно повинні одні одних сприймати, поважати і любити. У Церкві всі покликані служити іншим, як цього нас навчав Ісус Христос, а служіння – це любов, це піклування, це турбота про інших, а не просто «тішення самими собою та своєю праведністю». Боляче, коли у церковній спільноті трапляються, десь частіше, десь рідше, ситуації, коли одні не сприймають інших чи уникають зустрічі, або просто ігнорують своїх ближніх, знаходячи для цього масу причин і оправдань. Це не по-християнськи. Так робив фарисей, який казав «Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар» (Лк 18,11).
  3. Є різні нагоди у Церкві, які допомагають людині по-новому відкрити для себе Церкву. Це таїнство Хрещення, коли хтось у родині народився; це таїнство урочистого Святого Причастя, коли діти готуються до такого величного дня зустрічі з Христом; це таїнство Вінчання для двох свідомих і зрілих християн – хлопця і дівчини, які здатні взяти на себе подружні обов’язки і ними жити вірно і в любові аж до смерті; це різні ювілеї та святкування; це християнські похорони; це вкінці кінців – недільні і святкові богослужіння. Боляче, коли християни, інколи, розглядають ці нагоди, як чисто обрядові моменти і не вникають у суть тих чи інших таїнств; коли спочатку планують святкування в ресторанах, а потім вже організовують справи з уділенням тих чи інших таїнств, підлаштовуючи головне другорядному; коли вперто вірять різного роду забобонам, тим самим зневажаючи віру в Єдиного Господа та святі традиції Церкви Христової і не мають бажання виправлятися і, більше того, вимагають чи претендують, що Церква має сприймати ті чи інші штучки, забобони чи їхні «традиції». Христос сказав: «Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете моїми учнями і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів 8, 31).
  4. Церква – це спільнота свідомих віруючих людей, які розуміють, що діти і молодь – це наше майбутнє і майбутнє Церкви. Тому нормальна церковна спільнота старається допомагати і сприяти всьому, що стосується навчання і формування молодого покоління (катехизація, ораторій, християнські табори та відпочинки, прощі, поїздки). Кожна парафіяльна спільнота повинна зробити все для того, щоб діти і молодь у храмі почувалися добре, щоб їм хотілося приходити до храму. Священик є перший відповідальний за організацію таких дитячих і молодіжних заходів на парафії, але без здорового сприяння батьків, інколи, не можливо зробити щось більше і краще. Боляче, коли батьки так організовують життя своїх дітей, що їм стає часу і грошей на все (гори, море, лижі, аквапарк, поїздки та інші розваги і відпочинки), але не залишається часу на недільну Службу Божу, на катехизацію, на здоровий християнський відпочинок з їхніми однолітками. Є така чудова фраза з народної мудрості: якщо з дітьми не говорити про Бога, то потім прийдеться все життя з Богом говорити про дітей. Щиро дякую батькам, які допомагають нам організовувати різні заходи для дітей і молоді і фінансово підтримують різні ініціативи. 
  5. Благодійна діяльність у Церкві – це щось дуже цінне і невід’ємне від життя нормальної парафіяльної спільноти. Тому важливо відкликатися та особисто брати участь у різних загально-церковних ініціативах, організованих такими організаціями як «Карітас» та Мальтійська Служба Допомоги, як і підтримувати парафіяльні благодійні проекти. Часто у парафіях є потребуючі люди чи родини: хто як не Церква повинна відкликнутися на допомогу? У нашій парафії, на даний час, ми завершили парафіяльний проект «Купівля житла для багатодітної родини», підтримуємо потерпілу від пожежі родину і ретельно займаємося питанням будівництва парафіяльного дитячого садочку «Ковчег». Молоді люди, парафіяни, прихожани і просто приятелі – на Вас надія – не опустіть нагоди стати «фундатором» і «благодійником» будівництва нашого дитячого садочку. Але в нас є одне правило, яке нам залишив Ісус Христос: «Нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна» (Мт 6,3-4). Боляче, коли люди претендують на привселюдну подяку чи ображаються, коли їх, випадково чи через забуття, не похвалили чи забули згадати при певних нагодах, коли їм не вручили грамоти чи медалі. Я дуже мрію, щоб всі, що чинять добрі діла отримали нагороду від Господа, а не просто людську подяку. Дякую Вам, що підтримуєте нас у благодійній діяльності.
  6. Етика поведінки у храмі – це певні необхідні найпростіші правила, які сприяють тому, щоб всі у храмі могли легко спілкуватися з Богом і щоб не заважали іншим це робити. Деякі правила є спільними для всіх, а якісь різняться відповідно до окремих місцевостей та парафій. Є такі, на які варто звернути увагу нинішнім християнам. Нині згадаю три моменти: не личить користуватися телефоном – в часі богослужінь відповідати на дзвінки, читати чи відписувати «смс», переглядати пошту чи соцмережі, виходити чи вибігати під час богослужінь з храму, щоб вирішити «термінову» справу. Люди добрі, невже є настільки важливі речі, які не почекають однієї годинки, поки ми не вийдемо з храму? Ще одна річ, яка є очевидною у храмі – коли люди мають в устах жуйку, заходячи до храму і жують під час богослужінь. Не красиво «жувати жуйку» в часі перебування у храмі, а тим більше, що тим порушується євхаристійний піст для тих, які мають нагоду приступити до Святого Причастя. Я, зазвичай, перед уділенням таїнства Хрещення чи Вінчання, добрим способом прошу про дві речі: вимкнути телефони і викинути жуйки. Але невже це треба нагадувати? Не можна перебувати дітям на дитячому майданчику на подвір’ї храму в часі Служби Божої, саме від батьків залежить дотримуватися цього правила чи нехтувати ним, таким чином не поважаючи інших батьків і дітей. Боляче і неприємно на це звертати увагу, але, інколи, є необхідно.
  7. Активна участь у богослужіннях – це щось дуже цінне і є ліком проти нудьги. Саме активна участь допомагає людині не розсіюватися і вникати у зміст молитов. Інколи люди жаліються, що їм нудно у храмі. Щоб не було нудно, необхідно старатися розуміти, що відбувається і брати участь у богослужінні. Цьому допомагають молитовники, уважне слухання читань Апостола і Євангелії, уважне слухання проповіді із зусиллям пригадати ввечері про що йшлося у проповіді і які читання були на Святій Літургії. Також важливо приходити завчасно до храму, заздалегідь передбачивши необхідний час для приготування і на дорогу до храму. Боляче, коли люди знаходять оправдання на те, що запізнюються або на те, що досі не розуміють що правиться і який порядок богослужінь і взагалі, не вникають у зміст молитов і відправ. Якщо людина не забажає розуміти, на силу цього ніхто не зробить і якщо людина не вийде з дому завчасно, то аж ніяк не зможе вчасно прийти на богослужіння.
  8. Фінансове питання у Церкві – це гаряча тема, але яка повинна бути чіткою і ясною. Відколи існує Свята Церква – існували пожертви, як засіб існування та утримання Церкви і священиків. Ще в Старому Завіті Господь установив закон про десятину – тобто закон, який передбачав пожертву десятої частини свого заробітку на храм і на служителів храму. Цього закону ніхто не відміняв і сьогодні є вірні, які стараються частину свого прибутку, інколи десятину, віддати на благодійність чи на діяльність Церкви. Ці люди часто дають свідчення про те, як Господь благословляє їх добробут. У храмах збирають пожертви або, як у нашому випадку, є скриньки, куди вірні вкидають свої пожертви. У нашому храмі є «Скринька благодійності» –  пожертви з неї йдуть на потребуючих і тих, хто просить про милостиню; є «Скринька для пожертв за Служби Божі» –  пожертви йдуть на утримання священиків; є інші скриньки у храмі – це пожертви, які використовуються для утримання храму і всієї нашої парафіяльної господарки, для розвитку парафії. Частина з цих грошей, як цього просить Церковний  Уряд, використовується для катехизації та євангелізації. Є ще одноразові річні фінансові допомоги для утримання та розвитку Церкви в цілому: «Катедратик» на потреби Архієпархіального Управління; «Алюмінатик» –  на потреби семінарії і навчання семінаристів; «Петрів гріш» та «Андріїв гріш» –  це символічні внески на потреби Церкви в Україні та у світі. Ці фінансові внески – пожертви – це свідома участь кожного вірного нашої Церкви у житті, діяльності та розвитку нашої Церкви. Нехай Господь віддячить сторицею за кожну вашу пожертву і підтримку Церкви і нас, священиків. 
Не можливо, тут і зараз, обговорити всі запитання, що стосуються нашого церковного життя. Але я радо відповім на всі Ваші запитання, які би Вас цікавили і Ви не маєте нагоди чи можливості когось запитати. Ваші запитання можна надсилати на мою електронну адресу: josafatboyko@ive.org. Дякую Вам за те, що Ви любите Церкву. І на завершення пропоную Вам слова Святого Івана Золотоустого: «Не відходи від Церкви, тому що нема нічого сильнішого від Церкви. Церква – твоя надія. Церква – твоє спасіння. Церква – твій захист. Вона вища від неба, обширніша від землі. Церква ніколи не старіється, але завжди цвіте. Тому Святе Письмо, підкреслюючи її твердість і непорушність, називає її скелею» (Гомілія на Псалом 44).

о. Йосафат Бойко, ВС   Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя

неділя, 8 квітня 2018 р.

08.04.2018р. Б. / «Бажаю, щоб це свято стало святом переміни наших сліз у радість!» — Блаженніший Святослав з нагоди Великодня (+VIDEO)

Свято Воскресіння Христового говорить усім нам, що наші з вами муки, наші страждання, наші болі та наші труднощі не є вічними! Вічним є життя у воскресінні й навіть смерть не є кінцем, а є переходом до вічного життя з нашим Воскреслим Спасителем у свято перемоги! Свято, коли життя перемагає смерть, свято, коли Всевишній ділиться з нами своїм вічним життям у воскресінні.

Про це наголосив Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав у своєму великодньому привітанні до вірян.

«Ми святкуємо найбільше і найперше величне християнське свято — Воскресіння нашого Спасителя, Пасху Господню. Це свято для нас має життєдайне значення. Я думаю, що саме це свято дасть нам можливість відповісти на фундаментальне питання: хто ж такі християни? Відповідаючи на це питання, яке, можливо, нам ставлять зараз люди інших релігій, віровчень чи навіть невіруючі, ми можемо з упевненістю сказати, що християни — це є ті, які стали причасниками смерті і Христового воскресіння у Тайні Хрещення. Християни — це свідки воскреслого Христа», — зазначив Предстоятель УГКЦ.

За його словами, апостольська проповідь зводилася до двох слів: «Христос воскрес!» Апостоли бачили воскреслого Спасителя, бачили рани на Його прославленому тілі, чули Його слова, споживали вечерю після Його воскресіння, а відтак по цілому світу рознесли вістку про те, що Христос воскрес і смерть переможена. Апостоли були свідками Христового воскресіння.

Глава Церкви також додав, що ми як християни третього тисячоліття є спадкоємцями тих, які бачили і торкалися воскреслого Христа. Тож ми сьогодні можемо сказати до сучасної людини слова апостола Івана Богослова: «Те, що очі наші бачили, те, чого руки наші дотикалися, слово життя звіщаємо вам, щоб ваша радість була повна!».

«Ми знаємо, що християнські мученики усіх часів і усіх народів, ідучи на муки за віру Христову, були свідками воскресіння. Так, вони входили в смерть, дозволяли себе вбити, але у момент свого мучеництва свідчили про життя, про життя після смерті. А також вони свідчили і те, що та смерть, якою їм погрожують мучителі, — є переможена. Адже та смерть є Пасхою, а їхня дорога — є у життя!» — підкреслив очільник греко-католиків.

Блаженніший Святослав побажав усім вірянам, щоби це свято було святом оновлення нашої віри, надії та любові. «Бажаю, щоби кожен з нас у святкуванні цієї Пасхи ще раз зрозумів, ким ми є як християни. Бажаю, щоб ми знову відчули, що ми вже живемо життям вічним і прямуємо до нашого Господа, навіть незважаючи на смерть. Бажаю, щоб це свято стало святом переміни наших сліз у радість!» — зі щирістю промовляє духовний лідер греко-католиків.

«Нехай воскреслий Христос завітає до кожного з нас: до кожного, хто лежить у своєму замкненому гробі, у своїй шкаралупі, можливо, боячись вийти назовні і змінити світ на краще, який є довкола нас. Я хочу, щоб воскреслий Христос завітав сьогодні до кожної нашої домівки, в домівки кожного християнина, кожного українця в Україні і на поселеннях та подав нам свою життєдайну десницю воскреслого Спасителя, й повів нас за собою у життя! Христос воскрес! Воістину воскрес!» — привітав українців Блаженніший Святослав.


середа, 4 квітня 2018 р.

04.04.2018р. Б. / «Чуда святих» - духовна подорож в товаристві святих

Ісус промовляє та піклується про нас і після своєї смерті на Хресті. Давши владу учням чинити чуда, Господь продовжує виявляти свою любов до людей.

Блаженна Мати Тереза з Калькутти, святий Юда Тадей, отець Піо, святий Шарбель, Іван Боско та багато інших праведників ще під час земного життя жертвували себе для інших. Сьогодні сотні людей прибігають до них у молитвах, просячи про заступництво. Зцілення від лейкемії та неврозу, повернення зору, народження дитини після багатьох років очікування, євхаристійні чуда – і це лиш маленька частина чудес, які сталися завдяки міцній вірі та молитві.

У книзі “Чуда святих” від видавництва “Свічадо” авторка зібрала чимало історії з різних куточків світу про зцілення та вияв Божої любові за посередництвом святих. Вона показує нові, часом незнані нам, факти з життя праведних.

Історії, зібрані у цій книзі, підтверджують, що ми не самі зі своїми проблемами. Святі чують наші прохання, вони лише чекають, коли ми довіримося Божій волі: «Бог любить людей і чинитиме все, щоб виявити свою любов до нас, особливо за посередництвом знаків». Часто, зроблені чуда є для людини чимось надприроднім та незрозумілим. Але вони потрібні нам, щоб поглибити нашу віру.  Авторка впевнена, що події, які перевищують людське розуміння в результаті мають «вказувати на покликання людини до Царства Божого».

У часі випробувань ми часто зневірюємося, починаємо звинувачувати Бога у своїх невдачах. У такі моменти здається, що увесь світ проти нас. Лікарі лиш розводять руками, кажучи «вже пізно», друзі та рідні намагаються допомогти, але ви розумієте, що нічого вже не зміниш. Але пам'ятаємо, що Бог є люблячим батьком, який допускає людині лише ті випробування, які вона може витримати. Ця книга пригадує нам, що Господь є завжди поруч, але й ми маємо робити все те, що від нас залежить.

А ставши свідком чуда, несімо цю звістку серед людей, дякуючи Господу. А ця книга нехай стане добрим прикладом, що чуда існують, коли є глибока віра. Наостанок пам'ятайте слова Альберта Ейнштейна: «Є два способи жити: ви можете жити так, як ніби чудес не буває і ви можете жити так, як ніби все на цьому світі є дивом».

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 3 квітня 2018 р.

03.04.2018р. Б. / Святий великий вівторок. Слово св. Івана Золотоустого про милостиню та про десятьох дів

Існують численні й різноманітні шляхи покаяння, щоб спасіння було для нас легким. Якби Бог дав нам лиш один шлях покаяння, то ми мали б таку відмовку: не можемо йти сим шляхом, не можемо спастися.

Та, щоб позбавити тебе таких відмовок, Він дав тобі не лише один шлях, і не два, і не три, а численні й різноманітні, щоб через таке розмаїття зробити для тебе легким сходження на небо.

Покаяння не важке, і немає в ньому жодного тягаря. Ти грішник? Увійди в храм і скажи: я згрішив! – і загладиш гріх. За приклад маєш Давида, який згрішив і загладив гріх.

Існує й другий шлях – плач за гріхи. І се не важко: не треба ні витрачати гроші, ні долати далеку путь, ні щось інше подібне робити, а треба лише заплакати над гріхом.

А третій шлях представляє Священне Писання, коли говорить про фарисея і митаря: фарисей, що надмірно хвалився, втратив праведність, а митар, виявивши почуття смирення, вийшов з плодом праведности: дав слова, а отримав оправдання на ділі.

Тепер зробімо ще один крок уперед і розміркуймо над четвертим шляхом покаяння. Се – милостиня, цариця чеснот, найвірніша захисниця, яка одразу возносить людей у небесні висоти. Се слово самого Бога, Який каже: Що ви зробили одному з сих найменших, те мені зробили (Мт 25:40). Отож, хоч би скільки було в тебе гріхів – твоя милостиня перевершить їх усіх.

Хіба не знаєш у Євангелії притчу про десятьох дів, як вони, не маючи милостині, залишилися поза весільною світлицею, хоч і подвизались у дівстві?

Соромлюся я й червонію і плачу, коли чую про немудру діву, що зосталася немудрою після таких великих чеснот, після подвигів дівства, після того, як тілом вони піднялися на небо і порівнялися з вишніми силами. І після сього їх названо нерозумними, і справедливо, бо, звершивши велике, вони зазнали поразки од малого. Були в нерозумних світильники, однак у світильниках мудрих був єлей, а в них не було. Бо ж дівство – се вогонь, а милостиня – єлей. Тому так, як вогонь гасне, коли до нього не підливати єлею, так і дівство вгасає, коли не має милостині.

Хто ж продавці того єлею? – бідні, що заради милостині сидять перед церквою. А за скільки він продається? – за скільки хочеш: ціни не вказано, щоб ти не посилався на вбогість. Що маєш, за те й купи. Маєш дрібний гріш? Купи ним небо, не тому, що небо дешеве, а тому, що Господь – чоловіколюбний. Не маєш і дрібного гроша? Подай чашу холодної води, бо хто напоїть одного з сих малих чашею холодної води ради мене, той не втратить нагороди своєї (Мт 10:42). Не маєш і сього? Поплач із нещасним і отримаєш нагороду – нагороду не за вимушену, а за вільну справу.

Дай хліб – і візьми Рай, дай мале – і візьми велике, дай тлінне і візьми нетлінне! Дай бідному, і навіть коли ти сам мовчатимеш, тисячі уст говоритимуть на твій захист, бо милостиня піднесеться і захистить тебе. Милостиня – се відкуплення душі.

Молитвами святих отців наших, і святителя Івана Золотоустого, Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас. Амінь.

понеділок, 2 квітня 2018 р.

02.04.2018р. Б. / Покута ≠ покарання (+VIDEO)

Доходить до завершення Великий Піст — час, коли чи не найбільше людей стараються зробити аналіз свого життя, помиритися з усіма, з ким у певні моменти могло виникнути непорозуміння і врешті, відновити свої стосунки з Богом. Про те, чим особливий цей час і взагалі,  яка суть посту у передачі Живого радіо „Воскресіння“ говорив Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ Володимир Груца.

Треба дивитися ширше на поняття Великого Посту та й посту взагалі. Маємо щонайменше чотири пости в році. І їх ціллю не мають бути черги до наших сповідальниць. А це час покаяння, навернення, переміни свого життя.

Піст — це не дієтичний захід. Він має очищувати нас від нечистих помислів. З душі має вийти те, що заважає бути в єдності з Богом. Саме Сповідь і Святе Причастя — таїнства які звільняють нас від перепон бути в єдності з Богом, допомагають нам протистояти гріхові. Навіть ціллю земного життя Ісуса  було оздоровлення людей від гріхів.

Покаяння може бути синонімом до сповіді чи примирення. Це більше, ніж просто прийти і назвати всі свої гріхи, пильнуючи, щоб щось не забути. Метаноя (покаяння, розкаяння) — це переміна людини, стилю думання, самого життя. Буває, що людина не може розпочати нове життя, бо наша історія, наші зранення супроводжують нас. Та ми завжди маємо шанс і привілей обрати новий напрямок у житті. Саме покаяння і є тим обранням  повернення до ласки хрещення.

Ми часто вважаємо, що Бога образили, скривдили. Думаю, що ні. Бо найперше, коли грішимо, то шкодимо собі, кривдимо інших людей. Гріх має суспільний вимір.

Парадоксально, та перед тим як грішити не соромимося і не боїмося. А коли йдемо до сповіді, то боїмося. Кого ми боїмося? Не священика, а самі себе. Бо гріх вже починає працювати в нашому житті, виконує зранення, нищення людини. А коли ми хворі, то йдемо до лікаря, щоб оздоровитися.

Завдання сповіді НЕ в тому, щоб покарати, оштрафувати. В цій ситуації люди часто не розуміють суті покути — це не покарання, а медицина для зцілення.

Маємо п’ять умов доброї сповіді:
  • В тиші зосередитися над своїм життям, зробити іспит сумління і побачити свою недосконалість.
  • Зрозуміти, що сповідь — це не бухгалтерія пригадування усіх провин, а запрошення Бога, як велику любов, у своє життя.
  • Також це відчуття жалю за те, що віддалилися від Божої любові.
  • Постанова поправи. Бо без цього не може бути сповіді як такої.
  • Виконання покути, яка довершує процес зцілення від гріха.
Підготувала Наталія ПАВЛИШИН


неділя, 1 квітня 2018 р.

01.04.2018р. Б. / Про Лазареву суботу

"Голос Твій, Господи, знищив царство аду,
і слово Твоєї власти піднесло з гробу чотириденного.
І став Лазар прообразом спасенним воскресення... "

(Стихира вечірні Лазаревої суботи).

Майже кожний тиждень Великого посту має свої богослужбові особливості. Треба передовсім сказати про суботи й неділі, кожна з яких присвячена якійсь події з життя Церкви, Ісуса Христа, його Пресвятої Матері або святих.

І якраз шостий тиждень святої 40-ці відзначається тим, що духовно готує нас до двох великих і світлих подій з життя Ісуса Христа: воскресення Лазаря, якому присвячена субота перед Квіт­ною неділею, і тріюмфальний в'їзд Христа Господа до Єрусалима, який Церква празнує у Квітну неділю.

Тож погляньмо дещо ближче як на саму седмицю Квітної неділі, так і на святкування Лазаревої суботи та її духовне значення.

СЕДМИЦЯ КВІТНОЇ НЕДІЛІ

У наших церковних книгах цей тиждень має назву седмиці ваїй (себто пальмових гілок), квітної або квітоносної. Головна тема богослужень цього тижня — це завершення Великого посту, приго­тування вірних до великого чуда воскресення праведного Лазаря і до тріюмфу Квітної неділі.

У п'ятницю цього тижня властиво закінчується Великий піст. Субота Лазаря вже поза постом святої 40-ці. На цьому наголо­шують богослуження тижня. У п'ятницю на стихирах вечірні співа­ємо: "Довершивши корисну для душі 40-цю, дозволь нам, Чоло­віколюбче, видіти і святу седмицю Твоїх страстей, щоб прославити в ній велич Твою і невисказане задля нас провидіння Твоє та одно­душне заспівати: "Господи, слава Тобі".

У перших віках християнської віри монахи мали такий звичай, що на час Великого посту багато з них ішло поза монастир на самоту чи в пустиню, щоб там у молитві й пості проводити час святої 40-ці. А в п'ятницю перед суботою Лазаря вони знову повер­талися до своїх монастирів. Тому в четвер на каноні утрені Церква звертається до них: "Ви, що в пустинях і печерах, зійдіться і прийдіть, щоб стрінути піснями грядучого на осляті Господа слави" (Четверта пісня). На великій вечірні перед Квітною неділею всі монахи, зібравшись разом, уже радісно співали: "Сьогодні бла­годать Святого Духа нас зібрала, і всі, взявши хрест Твій, кличемо: "Благословен, що йде в ім'я Господнє, осанна во вишніх".

Головна особа церковних богослужб цієї седмиці — праведний Лазар. Богослужба понеділка називає цей тиждень присінком до суботи Лазаря: "Відчинився присінок Лазаревого воскресення, — сказано у восьмій пісні канону утрені, — бо йде Христос, щоб зі сну воскресити померлого й побороти життям смерть". На восьмій пісні канона утрені вівторка співаємо: "Радуйся, Витаніє, вітчизно Лазаря, бо Христос, прийшовши до тебе, велике звершить воскре­сивши Лазаря".

У відправах цього тижня Церква часто закликає вірних, щоб добрими ділами гідно готувалися до зустрічі Христа: "Несучи гілки добрих діл і пальмами чистоти, всі приготуймося на зустріч Христа, що надходить до Єрусалима, як Бога нашого" (Дев'ята пісня канону утрені понеділка). "Злучивши любов з милосердям, спішімось, вірні, щоб послати їх Христові на вмоління, щоб і нас воскресив із гробу прихованих похотей наших" (Четверта пісня канону утрені четверга).

СВЯТКУВАННЯ ЛАЗАРЕВОЇ СУБОТИ

Святкування події воскресення Лазаря в суботу перед Квітною неділею сягає перших віків християнства. У IV столітті на Сході Лазарева субота вже була загальним урочистим празником.

Паломниця IV віку Сильвія Етерія подає детальний опис того­часного святкування суботи Лазаря в Єрусалимі. У щоденнику її паломництва читаємо, що того дня після ранішньої Літургії була окрема процесія до дому Лазаря у Витанії, віддаленої на дві милі від Єрусалима. У процесії брав участь єпископ Витанії, священики, монахи і багато вірних. Процесійний похід по дорозі, недалеко Витанії, відвідував церкву, що була на тому місці, де Марія, сестра Лазаря, зустріла Господа і звістила йому про смерть свого брата. У цій церкві читають уривок зі святого Євангелія, в якому сказано про зустріч Марії та Христа Господа. Потім усі, співаючи гимни і псалми, ішли до гробу Лазаря. Тут уже було так багато людей, що вони вкривали всі довколишні поля. При гробі Лазаря правили богослужбу, на якій читали Євангеліє про воскресення Лазаря.

Церковні піснеписці VII і VIII століття: святий Андрій Критсь­кий, святий Косма Маюмський і святий Йоан Дамаскин — склали стихири й канони для служби Лазаревої суботи. Ця служба має характер Господського празника, про що свідчить на її утрені "Ангельський Собор", "Христово Воскресеніє" і "Свят Господь Бог наш", взяті з неділі. Цього дня, замість "Святий Боже", береться на Літургії "Єлици во Христа", бо колись у Лазареву суботу відбу­валося хрещення катехуменів (оглашенних).

За церковним переданням праведний Лазар після свого воскре­сення покинув Витанію, бо жидівська старшина хотіла і його вбити. Він пішов на острів Кипр, де був єпископом і там помер, проживши ще ЗО літ від свого воскресення.

Пролог, себто книга життєписів святих Східної Церкви, подає перенесення мощей праведного Лазаря на 17 жовтня. Тут сказано, що грецький цісар Лев Філософ (886-912) збудував у Царгороді церкву на честь Лазаря. Він віднайшов його мощі на Кипрі, що мали бути в мармуровій труні з написом: "Лазар чотириденний, друг Христовий". Ті мощі цісар Лев наказав покласти до срібної домовини і перевезти до церкви Лазаря у своїй столиці.

Латинська Церква вшановувала пам'ять Лазаря у п'ятницю 4 тижня Великого посту і другий раз 17 грудня.

ЗНАЧЕННЯ ЧУДА ВОСКРЕСЕННЯ ЛАЗАРЯ

Ісус Христос здійснив багато чудес за час Свого життя та жодне з них не було таке велике, як воскресення Лазаря.

Це чудо було для багатьох дуже переконливим доказом Хрис­тового божества. Один з Отців Церкви каже: "Спаситель вирвав дочку Яїра з рук смерті, юнака з Наїну із зубів смерті, а Лазаря зі самого нутра смерті". Ця подія становить кульмінацію Христо­вого об'явлення за допомогою чудес. Тут Христос виступає як Пан життя і смерті, як Переможець смерті, як всемогутній Бог. Відо­мий церковний письменник і аскет о. М. Мешлер, розважаючи про велич цього чуда і його дію на жидів, каже: "Це вже не був Ісус із Назарета, ані могутній учитель, ані один з давніх пророків, ані якийсь дух з другого світу, — це був Сам Живий Бог. Одне його слово дзвенить через безодню вічності і знову приводить душу з кінця потойбічного світу. Промінь блискавки проходить крізь темно­ту гробу і засвічує в мертвих костях іскру життя" (Життя ГНІХ у Розважаннях, т. II, с. 103-4). Це чудо є водночас символом славного Христового воскресення і прообразом воскресення всіх людей.

Велич і слава цього чуда були безпосередньою причиною Хрис­тового тріюмфального в'їзду до Єрусалима у Квітну неділю. Захо­плений нарід вітав Христа не тільки як свого пророка, але і як свого Месію, свого Царя і Господа.

Укінці воскресення Лазаря прискорило муки і смерть нашого Спасителя. Багато людей увірували в Христа та йшли за Ним, а це занепокоїло жидівську старшину, яка скликала раду. "Зібрали тоді первосвященики та фарисеї раду, — читаємо у святому Євангелії від Йоана, — і заговорили: "Що робити нам? Силу чудес отой чоловік робить! Якщо залишимо його так, то всі увірують у Нього...

Від того дня, отже, ухвалили вони Його вбити" (11,47-48 і 53). "Тоді первосвященики ухвалили і Лазаря вбити" (12,10).

Хай це величне й дивне чудо воскресення Лазаря скріпить і нашу віру в Христове божество та наше власне воскресення. Той самий Христос, що воскресив чотириденного Лазаря, у свій час і нас воскресить до щасливого й вічного життя. Він сам нас запев­няє: "Я — воскресення і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши — житиме!" (Йо. 11,25).

З книги о. Юліана Катрія "Пізнай свій обряд"