31.10.2018р. Б. / ЦЕРКВА ПОКЛИКАНА ТВОРИТИ, ЗАХИЩАТИ І РЯТУВАТИ СІМ’Ю-РОДИНУ

«Як колись в Україні сім’я врятувала Церкву,

так тепер святим обов’язком Церкви є врятувати сім’ю»

(Блаженніший Святослав)

 Церква Христова в особі апостолів отримала від Господа Ісуса, після Його воскресіння, особливу місію і про це читаємо у Святому Письмі: «Ісус же приступив і промовив до них: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28, 18-20). Ця місія триватиме аж до кінця віку і полягає в тому, щоби навчати людей всього того, чого навчив Ісус Христос, перебуваючи на землі зі своїми апостолами.

  Ісус Христос, відвічний Бог, стає в часі людиною і народжується від Діви Марії. Має за опікуна Святого Йосифа, який піклувався про їхню родину – Марію та Ісуса, починаючи від зачаття Ісуса і протягом цілого свого скромного і наповненого тихим служінням, життя. Ісус народжується в родині, звертаючи увагу людей всіх часів на ту незмінну істину, що родина, сім’я – це особлива спільнота присутності Бога, це особливе місце і середовище, яке покликане давати життя дитині, виховувати дитину і готувати її до самостійного та відповідального  життя.

  Тому Свята Церква чується відповідальною у совісті за те, щоб піклуватися про родину, а ця турбота проявляється у її відповідальному ставленні до того, щоб родину творити, тобто готувати молодих людей до відповідального створення родин; щоб родину захищати від різноманітних сучасних нападів та атак на інституцію сім’ї; родину рятувати, коли вона потрапила у життєві бурі і не дає сама собі ради.

  Згідно такого плану, хочу сьогодні разом з Вами, роздумати про ті відповідальності, які лежать на Церкві Христовій, тобто на нас з Вами, дорогі друзі, на священиках і на всіх християнах, які стосуються християнських родин: творити, захищати і рятувати родину.

1. ЦЕРКВА ПОКЛИКАНА «ТВОРИТИ» РОДИНУ

  Ми живемо у часі, коли спостерігаємо неабияку «кризу» родинного життя. Часто люди (хлопець і дівчина) починають жити разом «під одним дахом» до вінчання – «на віру» – без Божого благословення (жити разом без вінчання є важким смертним гріхом), без жодних цивільних зобов’язань одні перед одними (інколи навіть не укладають цивільного шлюбу, так званої «розписки») і без батьківського благословення (батьки християни часто на це не мають впливу). Священики про це мало проповідують і навчають, батьки і родичі на це закривають очі, молоді люди заспокоюють свою совість і оправдовуються тим, що мовляв такі часи і так багато роблять і так живуть, або ж знаходять для цього такий аргумент «краще пожити і попробувати, чи ми підходимо один одному, аніж повінчатися і потім розлучитися». І чисто по-людськи, виглядає, що це правда, але якщо копнути глибше, то бачимо, що тут криється великий обман. Цивільна статистика показує, що серед тих подружніх пар, які розлучилися - 80% жили разом і пробували, але просто життя не вийшло. І я, як священик, вже багато років готуючи наречених до вінчання, кожного разу переконують все глибше і глибше у тому, що якщо Господь не «створить» родину, то родина не втримається. У світі є так багато спокус проти «святого родинного подружнього життя», що людських сил замало, аби втриматися і перетривати всі випробування.

  Коли я кажу, що обов’язком Церкви є «творити» родину, то тут маю на увазі і відповідальність родини-сім’ї, парафії і душпастиря-священика. Батьки християни повинні від дитинства готувати дітей і розказувати їм про можливі покликання у житті: до сімейного життя, до якого покликана переважна більшість людей, до богопосвяченого життя – монашества або ж до життя у дівичому стані (неодруженому). І коли говориться про родинне життя, то треба чітко пояснювати, що тут йдеться про одного чоловіка чи одну жінку, які би жили все життя «аж до смерті» у любові, вірності, чесності та послусі подружньому (остання обіцянка належить лише жінці). Бувають випадки, що батьки претендують, що Церква чи школа повинні виховати дітей, закласти в них християнські цінності, забуваючи, що все починається з родини. Парафіяльна спільнота є спів-відповідальною за «творення» християнської сім’ї, тобто приклад інших родин, які живуть на тій чи іншій парафії, відвідують той чи інший храм, є дуже важливий для формування свідомості наших дітей – майбутніх творців християнських родин. Священик-душпастир має пряму відповідальність за «створення родини», накладену на нього Святою Церквою через уділення Святого Таїнства Священства і призначення його на ту чи іншу парафію для обслуговування Божого люду. Саме священик, який вінчає ту чи іншу пару наречених, є прямим відповідальним за навчання, підготовку молодят до таїнства вінчання. Часто можна почути оправдання, що сьогодні люди роз’їжджаються по заробітках, всі десь працюють, не мають часу і можливості на підготовку.

Але ж Церква зобов’язує священика готувати молодят – проводити науки (якщо ж не може це зробити сам священик, то є катехити, а також існують в містах та районних центрах душпастирські осередки перед-подружньої катехизації, благословенні своїми єпископами і такий священик у совісті зобов’язаний послати на навчання-підготовку своїх наречених). Церква про це навчає у Каноні 783, §1: «Душпастирі зобов'язані турбуватись про те, щоб вірні готувались до подружнього стану: через проповідування і катехизу, відповідно пристосовану до молоді і старших, завдяки чому вірні могли б одержати повчання про значення християнського подружжя, про взаємні обов'язки супругів, а також про головне право й обов'язок, які мають батьки – по змозі дбати про фізичне, релігійне, моральне, суспільне і культурне виховання дітей; через особисте повчання наречених перед подружжям, яке б готувало наречених до нового стану».

Кожен хлопець і кожна дівчина, які хочуть отримати таїнство вінчання у храмі і які, припускається, покладаються на Господа Бога у їхній витривалості, повинні завжди переживати і за те, чи їхні майбутні супутники життя також живуть таким життям молитви, чи сповідаються, чи приступають до Святого Причастя, чи родина є практикуючою християнською? Якщо ж перед вінчанням на це не звертати уваги, то потім можна дуже швидко пожаліти. Церква ці речі повинна доносити до свідомості кожного, хто прийшов до храму просити про вінчання, а вже жити таким життям чи не жити – це відповідальність кожного.

1. ЦЕРКВА ПОКЛИКАНА ЗАХИЩАТИ РОДИНУ

  Сьогодні у світі можна спостерігати цілеспрямовану атаку на родинні цінності, така своєрідна боротьба проти традиційної родини – одного чоловіка і однієї жінки на все життя. Господь на початку світу сотворив родину, він сотворив чоловіка, а потім побачив, що «не добре чоловікові бути самому» (Бут 2, 18) і «з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка» ((Бут 2,22). І озвучує Святе Письмо закон родини: «Так бо полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки , і стануть вони одним тілом» (Бут 2,24).

  Читаємо у Катехизмі нашої Церкви (857): «Господь Бог благословляє подружню любов і обдаровує її жертовністю та плідністю. Вона єднає двох – чоловіка і жінку – в одне ціле, яке людина не може роз’єднати: «Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» (Мт 19, 6). Подружня єдність здійснюється у взаємодаруванні аж до самопожертви: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав Себе за неї» (Еф 5, 25). Церква  також вчить, що «найважливішою метою подружнього життя є сопричастя чоловіка і жінки в любові, щоб, перебуваючи в ній, ще більше пізнавали Бога, що є Любов, і щоб в Його любові їхня любов була плідною: «Що в людині є душа, то є любов у родині. Не стане душі – не стає і життя; буде тіло, але мертве. Родина без любові – як тіло без душі» (Митрополит А. Шептицький). Подружня любов існує перш за все задля добра самих подругів. У подружжі чоловік і жінка покликані до співтворчості з Господом у народженні дітей: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Господь є джерело життя людини, і тому, приймаючи дар нового життя, подруги стають причасниками цього Джерела. Ось чому дар плідності є Божим благословенням для подружжя, скріпленням його в любові. Подружжя є іконою Церкви Христової, яка народжує людей до життя вічного» (Катехизм 869-870).

  У сучасному світі для нищення віри і моралі та загальнолюдських цінностей послуговуються різними фальшивими «вченнями» чи  ідеологіями. Величезну загрозу  для кожної людини і для родини несуть теорії ґендеру (від англійського gender – «рід», «тип», «стать»), які намагаються зруйнувати сприйняття людської статевості як Божого дару, що природно пов’язаний із біологічною відмінністю між чоловіком і жінкою, і таким способом  знищують також і природнє розуміння сім’ї-родини – як стабільного і відповідального зв’язку одного чоловіка і однієї жінки; ці теорії також впроваджують вільний спосіб співжиття та спілкування між людьми у статевій сфері. Тому кожен християнин повинен знати хто така людина і що таке родина, щоби не потрапити у пастку людей «зіпсутого розуму й позбавлених правди» (І Тим 6,5). А Церква покликана це все пояснювати людям – розкладати по поличкам, робити порядок в головах людей, бо порядок йде від Господа Бога, а хаос і безпорядок – від диявола.

КІЛЬКА  ДУМОК ПРО ЛЮДИНУ І ПРО РОДИНУ

А)        Кожна людина є творінням Бога і її цінність полягає в тому, що вона сотворена «на образ і подобу Бога», має безсмертну душу і Господь, через посередництво батьків, дарував їй прекрасне тіло – чоловіче або жіноче. Читаємо у Біблії: «Сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу»… І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут 1, 26-27). Божий образ – це невід’ємна природна гідність і духовна краса кожної людини.

Б)        Особливим творінням Бога є подружжя, бо чоловік і жінка, які стають одним тілом, є образом Божим. «Людина є особою, однаково чи то чоловік, чи жінка, бо обоє створені на образ і подобу особового Бога. Кожна з обох статей із рівною гідністю, хоча різним способом, є образом сили і ніжної любові Бога» (ККЦ, 2334-2335). Побачив Бог, що «не добре чоловікові бути самому» (Бут 2,18).

В)        Церква вчить, що «створені на образ єдиного Бога, наділені такою самою розумною душею, усі люди мають ту саму природу і те саме походження… усі мають рівну гідність» (ККЦ, 1934).

Г)        Статевість, як даний під час сотворення Божий дар бути чоловіком або жінкою, інтегрально охоплює всі природні виміри існування людської особи: тіло, душу та дух. Особа покликана прийняти виражений у її статі Божий задум щодо себе – оскільки стать не залежить від людського вибору – та втілити його у своєму житті. Людська сталевість – це природний Божий дар і саме в ній відкривається радість бути співтворцем. Ґендерна теорія представляє схиблені поняття про сталевість, а відтак і про родину.

Д)       Основою ґендерних теорій є розрізнення між біологічною статтю, даною людині від зачаття, та ґендером – певним особистим вибором сексуальної поведінки. Згідно цієї теорії, статева приналежність більше не вважається даром Божим, а декларується предметом особистого вибору людини. Статева ідентичність базується на біологічній психофізичній дійсності, гендерна відмовляється від бінарності (чоловік або жінка) на користь широкої та довільної гами самоідентифікації. Отже, стать – природне явище, а ґендер – дійсність психічного самосприйняття, часто зумовлена суспільним впливом. Ґендерна ідеологія наполягає, що людина може вільно обирати і втілювати в життя свою сексуальну ідентичність незалежно від біологічної статі. Таке відокремлення та протиставлення статі та ґендеру є небезпечним, бо спотворює традиційні устої суспільства, основані на Божому і природному законі.

1. ЦЕРКВА ПОКЛИКАНА РЯТУВАТИ РОДИНУ

Неодноразово сьогодні можна почути про родинні труднощі – непорозуміння, скандали, ревнощі, зради, як духовні так і фізичні, сварки… Як покликаний реагувати кожен християнин на ці виклики? Або, можемо себе запитати, як я реагую на такі ситуації? Як я стараюся вирішити той чи інший конфлікт у цій сфері і якими правилами чи законами я керуюся? Якщо мене просять поради у таких конфліктних ситуаціях: яку даю пораду і чим я керуюся в таких випадках?

Церква і її представники священики мають святий обов’язок не лише «творити» родину і залишити її на «самобуття», але супроводжувати її, піклуючись про їхній духовний супровід, про те, як молодята переживають перші роки їхнього подружнього життя чи моляться разом, чи не пропускають недільної Служби Божої. Пастир повинен знати своїх овець і турбуватися про їхні потреби, розділяти з ними радощі, святкувати з ними разом їхні нагоди, повинен разом з ними плакати і розділяти труднощі та горе, які можуть трапитися в житті кожного; повинен, як каже Папа Франциск - «пахнути» вівцями, тобто знати чим живуть його вірні, чим вони радіють і які труднощі переживають, щоб прийти їм на допомогу.

Сучасний світ, який так швидко розвивається і так багато прагне встигнути, зустрічається з цієї небезпекою, що люди не мають часу один на одного.  А якщо це трапляється у родині, то це початок випробувань, «бурі», бо коли немає доброго спілкування, то починаються непорозуміння; коли немає спілкування в родині, то природно люди починають шукати цього спілкування поза родиною, а це стає початком нових непорозумінь. Є гарний приклад зі Святого Письма про бурю на морі і ясний приклад, як з цього вийти. Читаємо, що коли Ісус «увійшов до човна, слідом за ним увійшли його учні. Аж ось зірвалася на морі така велика буря, що хвилі заливали човен. Він же спав. Ті кинулись до нього, збудили й кажуть: «Рятуй, Господи, ми гинемо!» А він до них каже: «Чого ви лякливі, маловіри?» Тоді встав погрозив вітрам і морю, і настала велика тиша…» (Мт 8,23-26).

Отже, щоб не було «бурі» в родині, треба ще перед вибором майбутнього чоловіка чи жінки звернути увагу на наступні речі: якими цінностями живе та чи інша людина, чи молиться, чи приступає до Святих Таїнств Сповіді і Причастя. Для когось може видаватися дивними ці запитання, але, з мого невеликого душпастирського досвіду кажу, що саме ці три речі дуже і дуже допомагають врятувати родину, коли є «бурі». А коли вже є бурі, то треба кричати: «Рятуй, Господи, ми гинемо!». Коли є труднощі, проблеми, випробування є два способи виходу з тих ситуацій: перший – розлучитися і сказати, що я до цього чоловіка чи до цієї жінки не маю відношення, «вмити руки» і залишитися «білими і пухнастими», або ж вирішувати проблеми із середини, змінювати свій спосіб життя, поведінки, мислення і ставлення до родини. Перший спосіб є простішим, але він не вирішує проблеми, а її збільшує, а другий спосіб є важчим – але коли покладатися на Господа Бога і вирішувати все з Богом і по-божому, то краса і спокій подружнього життя повернеться і родина житиме щасливо.

Церква завжди стоїть на стороні збереження родини, бо Церква творить родину, захищає і покликана рятувати її у небезпеках та «бурях» життєвого плавання.

Тому, дорогі друзі страймося завжди молитися за наші християнські родини, дякувати Богові за наших батьків – тата і маму, без яких нас би не було і пам’ятати, що основою, фундаментом родини повинен бути Господь Бог, Свята Матір Церква, а засобами для витривалості у цьому стані життя є молитва, Свята Сповідь і Святе Причастя.

о. Йосафат Бойко, ВС    Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя

30.10.2018р. Б. / Складні запитання: парафія

Які критерії приналежності до певної парафії?

Критерії приналежності до тієї чи іншої парафії і до єпархії перераховані в Кодексі канонічного права. Проживаючи на певній території, віруючий стає парафіянином місцевої територіальної парафії.

У канонічному праві використовуються терміни «місце проживання» і «квазімісце проживання». Згідно з каноном 102, «місце проживання набувають відповідно до такого проживання на території тієї чи іншої парафії або хоча б єпархії, яке або пов'язане з наміром залишитися там назавжди, якщо ніщо не відкличе звідти, або тривало повних п'ять років».

Таким чином, якщо охрещений католик при переїзді має намір залишитися на новому місці назавжди, якщо певні обставини не змусять залишити і це місце, – він уже належить до місцевої парафії.

Квазімісце проживання означає проживання з наміром залишитися принаймні на три місяці. Місце проживання та квазімісце проживання на території парафії називається парафіяльним. Католик може вважати себе парафіянином цієї парафії з канонічного погляду, тобто користуватися правами, пов'язаними з приналежністю до даної парафії (наприклад, в тому, що стосується хрещень і вінчань).

Але, безумовно, саме слово «парафіянин» можна і потрібно тлумачити і в пастирському сенсі, як відвідування парафії та участь у парафіяльному житті. Таке тлумачення особливо актуальне для тих випадків, коли віруючий проживає в такому місці, де є не тільки територіальні парафії, а й «квазіпарафії» (згідно з каноном 516, громади вірних Христові в окремій Церкві, доручені священику як її пастирю, і через особливі обставини ще не встановленій як парафія), а також, відповідно до канону 518, парафії можуть бути персональними, визначеними, наприклад, на підставі обряду, мови, національності вірних Христу, які проживають на будь-якій території.

Джерело:     Воїни Христа Царя

30.10.2018р. Б. / Складні запитання: чистилище

Що таке чистилище?

Згідно з ученням Церкви, спасається і потрапляє в рай той, хто перебуває в стані Божественної благодаті. Однак це не означає, що в рай потрапляють негайно: шлях до нього лежить через чистилище. чистилище – це не покарання, а милість. Як свідчить Катехизм Католицької Церкви, «ті, що вмирають у благодаті та дружбі Божій, але не зовсім очищеними, хоча їм і забезпечене вічне спасіння, після смерті зазнають очищення, щоб набути святості, потрібної для вступу в радість небесну».

Церковне Передання, посилаючись на деякі тексти Святого Письма, говорить про очисний вогонь: «Що стосується невеликих провин, то треба вірити, що перед судом існує вогонь очищення, бо так твердить Той, Хто є Правдою: коли хтось говорить хулу на Духа Святого, то це йому не буде прощено ні в цьому житті, ні в майбутньому (Мт. 12,31-32). З цього твердження ми можемо зрозуміти, що деякі провини можуть бути прощені в цьому житті, а деякі з них – у майбутньому» (Катехизм Католицької Церкви 1031).

Апостол Павло говорить, що «коли чиєсь діло, що його він збудував, устоїться, той прийме нагороду; а коли чиєсь діло згорить, то він зазнає шкоди; однак він сам спасеться, але наче крізь вогонь. Хоча догмат про чистилище Католицька Церква прийняла тільки в XV ст., і на Заході, і на Сході Церква завжди вірила, що душі тих, що покаялися не до кінця, або померли хоча і не в смертному гріху, але в недосконалості, після смерті повинні пройти очищення, і тому їх підтримують заупокійними молитвами.

Джерело:      Воїни Христа Царя

29.10.2018р. Б. / Гендер, неомарксизм і Стамбульська Конвенція

Попри відсутність суспільного консенсусу, нещодавно Кабінет Міністрів України поставив собі за мету прискорення ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, ширше відому як Стамбульська Конвенція. Про це йдеться у розпорядженні уряду від 5 вересня 2018 року № 634-р щодо ліквідації дискримінації щодо жінок.

Однак цими днями чималий резонанс в українських наукових колах спричинила публікація двох докторів права Польщі – професора Александра Степковскі та Йоанни Банасюк, які викривають неомарксистську ідеологічну основу Стамбульської Конвенції. Більш того, наводять наукові аргументи про неефективність запропонованого гендерного підходу у боротьби з насильством проти жінок.

Ця публікація вартує прочитання у повному обсязі, зважаючи на триваючі дебати про доцільність ратифікації Стамбульської Конвенції в Україні, проте головні висновки науковців такі:

1. Автори Стамбульської Конвенції свідомо уникають використання поняття "стать" на користь поняття "гендер", прагнучи втілити в міжнародне право феміністичну гендерну ідеологію, ґрунтовану на ідеях марксизму про боротьбу статей, що нерозривно пов’язана з класовою боротьбою. Саме ця боротьба статей, на їхню думку, обумовлює пригноблене становище жінки та подальше насильство стосовно жінок. Хоча – ні, не стосовно "жінок", а щодо осіб будь-якої статі, які вважають себе жінкою. Але чому так?
2. В ідеальному суспільстві з точки зору неомарксистів, які стали натхненниками Стамбульської Конвенції, стать людини не повинна мати жодного значення – людина наділяється правом власного визначення свого гендеру (жіночого, чоловічого чи іншого з кількох десятків). І будь-яке заперечення та обмеження цього власного вибору вважатиметься дискримінацією та причиною "гендерно обумовленого насильства".
3. У підсумку, Стамбульська Конвенція відкидає будь-які інші фактори, які провокують домашнє насильство, – такі як зловживання алкоголем чи наркотична залежність, а тому зовсім не передбачає механізмів реагування на них.
4. Лобістами гендерної ідеології робиться спроба (не в якихось фантастичних романах-утопіях, а вже за допомогою міжнародного права) реалізувати соціальний експеримент, де стать чи вибраний самостійно гендер вже не матимуть жодного значення в суспільному житті, так само як колір очей чи довжина пальців на ногах.
5. Однак практичні результати цього соціального експерименту свідчать про зворотній ефект. За результатами порівняльних досліджень вчені Енріке Гарсіа та Хуан Мерло довели факт, що в країнах Північної Європи, які на найвищому у світі рівні втілили гендерну рівність, відмічається найвищий (серед держав-членів ЄС) рівень насильства серед жінок. Це явище автори назвали "скандинавським парадоксом", який також підтверджують висновки звіту 2014 року Агентства ЄС з фундаментальних прав.

Зрештою, польські науковці дійшли висновку, що розробники Стамбульської Конвенції додали до неї конкретну ідеологічну позицію, що полягає у запереченні значення людської статі та намаганнях досягнути справедливого майбутнього "без статей". Однак практика свідчить, що гендерна ідеологія, на яку спирається Концепція, не має успіху в реальному житті, але навпаки – може призвести до збільшення насильства щодо жінок.

Як приклад, боротьба з "гендерними стереотипами" у школах на підставі статей 12-14 Стамбульської Конвенції може призвести до того, що будуть знецінені притаманні українському суспільству та покладені в основу виховання наших дітей уявлення про жінку, яка є більш тендітною особистістю, потребує особливого пієтету та захисту з боку чоловіків. Якщо за задумом неомарксистів стать немає жодного значення в суспільстві, то яке ми очікуємо ставлення до жінки, яка нібито нічим не відрізняється від чоловіка? Чи зменшиться кількість насильства щодо жінок, якщо буде усунено культурні традиції шанобливого ставлення до жінки? 

Відтак, зауваження до згаданої вище гендерної ідеології, які в Україні протягом останніх років лунали здебільшого з боку церков і просімейних організацій, вже не можна ігнорувати, з огляду на представлену наукову аргументацію. Більш того, проблема алкоголізму та наркоманії в Україні як каталізатора насильства залишається без відповіді, а тому протидія домашньому насильству не повинна зациклюватися на сумнівному гендерному підході, але бути більш комплексною.

Звісно, у Конвенції міститься низка технічних рішень, які мають на меті збільшення рівня захисту від насильства й допомогти жертвам насильства. Проте багато з цих правових стандартів держави-члени Ради Європи значною мірою вже запровадили власним національним законодавством. Інколи навіть краще, ніж це пропонує Стамбульська Конвенція, що може пояснити відмову в її ратифікації, як приклад, з боку Великобританії.

Парламент України теж пішов шляхом відмови від ратифікації Стамбульської Конвенції, розвиваючи водночас національне законодавство. Відповідні закони проти домашнього насильства, зокрема і доповнення до Кримінального кодексу України, були прийняті у грудні 2017 року і цілком можуть вдосконалюватися у майбутньому.

Максим Васін, правозахисник,
виконавчий директор Інституту релігійної свободи 

Джерела: https://censor.net.ua/b3093721

Воїни Христа Царя

28.10.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл. 6,11–18:  «Мене ж не доведи, Боже, чимось хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа»

Коли дивитися на тогочасний світ, хрест – місце ганьби, місце смерті злочинців, до яких був зарахований також Ісус Христос. Ніколи в нашому житті ми не надаємо аж великої пошани місцю, де загинула наша близька, рідна, важлива для нас людина. 

Це місце для нас – місце втрати, смерті. Хрест – це теж місце смерті. Але не тільки людської смерті, а й перемоги життя над смертю. Це місце, де Ісус Христос обдаровує нас життям вічним. Це місце смерті Ісуса Христа, і місце народження нас до життя вічного. Саме тому апостол каже, що він буде хвалитися хрестом як місцем, де він стає учасником Царства Небесного. Хай Господь дасть нам мудрість поцінувати хрест Господній як місце нашого освячення і спасення!

***

Лк. 16,19-31:  «Навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять»

У притчі про вбогого та багача бачимо, що Лазар, який на землі перетерпів невигоди й труднощі, удостоюється радості у вічності, а багач, який уже мав свою радість і своє щастя на землі, у вічності отримує терпіння. Коли ж багач розуміє всю незворотність своєї ситуації і просить можливості попередити своїх рідних, щоб інакше жили на землі, то на це чує відповідь. «Навіть якби хто з мертвих воскрес – не повірять». 

Господь завжди промовляє до нас. У кожній ситуації нашого життя Бог хоче щось нам сказати. Чи це хвороби, чи невдачі, чи якість труднощі та непорозуміння – через них Бог промовляє до нас, на щось хоче звернути увагу. Маємо чувати й бути уважними до всіх ситуацій і подій, які з нами трапляються: що Бог прагне промовити всім цим? 

Бог, який є любов’ю, завжди має що нам сказати!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.10.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр. 5,1–10:  «Тому й намагаємося з усіх сил Йому подобатися»

Чи Бог лиш прагне й очікує, щоб ми Йому подобалися? Очікує, щоб ми були добрі, найдосконаліші, прекрасні? Бог любить нас, дбає про нас і тому очікує від нас взаємності! 

Фундаментом наших стосунків із Богом має бути те, що ми усвідомлюємо Божу дбайливість і турботу, любов, яку має Отець до нас. Коли ми сповнені цієї свідомості та розуміння, то неминуче хочемо відповісти Богові тим самим. Як дитина, яка почувається любленою, завжди хоче відповісти тим самим своїм батькам. Їй прикро, коли вона ображає батьків, коли робить їм боляче. Вона завжди хоче не тільки сподобатись їм, але й бути вдячною за те, що вони роблять для неї. 

Тому наше життя – це життя вдячності Богові за все, що Він для нас робить, вдячності діяльної, яка спонукає нас любити Бога і ближнього тією ж любов’ю, яку відчуваємо від Отця!

***

Лк. 7,1-10:  «Я недостойний, щоб Ти зайшов під мою покрівлю»

Часто ми живемо так, як нам підходить, не раз забуваємо про Бога, відходимо від Нього... Але коли стаємо на молитву, то хочемо, аби Господь одразу показав нам свою присутність, щоб негайно нас вислухав і відповів на наші прохання. І завжди немовби маємо право просити щось у Бога. 

Бачимо внутрішнє налаштування цього сотника, який каже: «Я недостойний». Маємо, як той сотник, усвідомлювати свою ситуацію: ким є Бог, а ким є я, якою є велич Бога, а якою моя поведінка. Маємо повсякчас із трепетом та благоговінням стояти перед Господом. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.10.2018р. Б. / ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВІРНИХ БУЧАЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ УГКЦ ЩОДО СВЯТКУВАННЯ ХЕЛЛОВІНУ

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ!

Дорогі у Христі, внаслідок різних обставин в українському суспільстві щороку стають популярними нові різноманітні святкування, які не мають жодного коріння в нашому народі. До таких можна віднести від недавна наполегливо популяризоване святкування Хелловіна (31 жовтня), напередодні якого можна почути запрошення на вечірки та забави з нагоди святкування.

Це старовинне кельтське свято, що святкується в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, знаменувало закінчення літа у північних народів дохристиянського (язичницького) періоду. На їхнє переконання мертві душі в цей день поверталися на землю для реалізації нездійснених планів та мрій, могли для цього приймати різні обличчя, і в цей день, на їхню думку, вся нечиста сила спускалася на землю. Сама природа завмирала, починався холодний період року. Для того, щоб захистити людей від нечистих духів і мертвих душ, язичницькі жерці проводили церемонії поклоніння темним силам, де приносили в жертву коней, котів, чорних овець, буйволів та навіть людей.

У Католицькій Церкві Римського обряду 1 листопада святкується День Всіх Святих, а на наступний день – спомин всіх померлих вірних, який бере свій початок разом із культом перших мучеників. Християни відзначали «День народження до неба», що був днем мучеництва поодиноких християн.

Східна Церква також вшановує свято Всіх Святих в першу неділю по Зісланні Святого Духа (П’ятидесятниці). Це підкреслює зв’язок святості з дією Святого Духа. Щодо поминання померлих, то у Східній Церкві кожна субота вважається днем молитви за всіх померлих, окрім цього, в церковному календарі відзначені кілька субот впродовж року, коли відбувається вселенське поминання всіх померлих.

Однак, не дивлячись на те, що більшість наших співвітчизників – українців є охрещеними, багато з них вважають, що святкування Хелловіна є нормальним явищем і нешкідливим для нашого суспільства.

Багато з нас були і є свідками того, як Боже Слово, згадане у притчі про Божественного Сіяча, падає на край дороги, як воно всихає і як, зрештою, диявол забирає його з душ наших дітей та молоді. Господь сказав: «Я – дорога, правда і життя» (Ів.14,6). Шкода, що дехто з нашої молоді в той день може бути не на дорозі з Христом, а край дороги зі злим духом. Боляче спостерігати те незрозуміле пожвавлення, яке викликає Хелловін у дітей та молоді. Боляче спостерігати як наші діти із християнських сімей, які колись устами своїх хресних батьків у Тайні Хрещення аж тричі відрікалися сатани і стільки ж разів обіцяли служити Христові, вшановують всяку нечисть, а рідні батьки власноруч із захопленням та завзяттям допомагають перетворювати обличчя своїх дітлахів на обличчя упирів, відьом, чаклунів, тощо. Один наперед одного жартують над тим, над чим, насправді, треба бити на сполох.

Як ми можемо називати себе християнами, а чинити те, що противиться християнству? Як повернути дитину на дорогу, щоб йти за Христом, коли йти край дороги є веселіше і приємніше?

Можемо впевнено зробити висновок, що Хелловін – це свято зла, яке прославляє демонів, пропагує жорстокість, ідолопоклонство і аморальність.

В одному з популярних фільмів головний герой каже слова: «Найважливішим досягненням диявола у сучасному світі є те, що він переконав людей, що його не існує». Ми з посмішкою слухаємо історії про нечисту силу і вважаємо це просто казками. Але диявол існує і старається перетягнути людство на свій бік. Ми стали сліпими і глухими до Слова Божого, де чітко написано про те, що не можна робити, але ми це з задоволенням робимо, особливо у свято Хелловіну. Ми думаємо, що це дитячі іграшки і нікому вони не приносять шкоди, але саме в такий спосіб ми не приймаємо серйозно диявола, його силу і вплив у нашому житті. Ми не сприймаємо його серйозно, але діє він вельми серйозно.

Насправді ми, українці, маємо свою настільки багату культуру і свої звичаї, що не мусимо йти позичати це у інших народів. Але найперше перед нами стоїть завдання відновити нашу країну, зупинити війну, а цього всього не можливо зробити без Божої допомоги. То кому ми збираємося служити? З ким ми вибираємо йти по дорозі життя? Бо коли з демонами, то йдемо без Бога. Двом панам служити не можливо. Тому використаймо цей день, щоб підготуватися до Дня всіх святих, помолитися за душі усопших з наших родин, за тих, про кого нема кому згадати, про наших героїв Небесної Сотні та воїнів, які віддали своє життя на Сході України за нашу свободу.

Ми усі покликанні до святості і повинні прожити життя так, щоб хоч на крок до цієї святості наблизитися. Традиція відвідувати наших померлих на цвинтарях 1 листопада дає нагоду нам подивитися на ту короткочасність життя і запитати себе, а чи все я зробив, щоби стати ближче до Бога.

Дорогі у Христі, звертаюсь до усіх Вас, звертаюсь до керівників навчальних закладів, вихователів і вчителів з проханням донести до нашої молоді правдиву інформацію про Хелловін, звертаюсь особливо до батьків – вбережіть своїх дітей від участі у цьому псевдосвяткуванні!

Дорога молоде, святкуймо притаманні нам свята, що мають на меті наш духовний і загальнолюдський зріст, щоб бути добрими християнами і чесними громадянами, а не шукаймо чужих і поганських свят, які нам можуть принести шкоду.

† Дмитро ГРИГОРАК
Єпарх Бучацький

Дано в Канцелярії Бучацької Єпархії УГКЦ
Дня 26 жовтня 2018 року Божого, Вих. № 281/18

Джерело:    Прес-служба Бучацької єпархії УГКЦ

26.10.2018р. Б. / Замінити дитині емоційний і духовний контакт з рідними не можуть жодні гаджети чи подарунки (+VIDEO)

«Боже, зроби мене телевізором, щоб мої батьки частіше дивилися на мене», – сказав якось один хлопчик. Якщо це був і жарт, то невеселий.

«Чому нам бракує часу на виховання дітей?» – тема «Вечірніх діалогів» на «Воскресіння. Живе радіо» від 24 жовтня за участі о. Назара Гавриляка.

Справа не стільки у браку часу, скільки у невмінні розподілити цей час, виділити найголовніше, а також у спробах обманути – і себе, і дитину, як підміною потреб дитини власними потребами, так і компенсаціями у вигляді подарунків. Проте, ніщо не може замінити емоційного контакту дитини з батьком чи мамою – найближчими людьми, відчуженість яких ранить глибоко, часто закриваючи серце назавжди.

«Нам бракує часу не кількісно, у годинах чи хвилинах, а у простих поведінкових речах. Одне із найважливішого – бути у даний конкретний момент з дитиною, бути присутнім, – говорить о. Назар Гавриляк. – Дивитися одне одному у вічі. Говорити. Слухати. За дослідженнями психологів, сучасні батьки в середньому спілкуються з дітьми всього 12 хвилин на день. В основному це розпитування: як справи в школі? які оцінки? чи поїв?, перевірка завдань, якісь розпорядження. На інші слова, які, на думку батьків, не мають особливого значення, але є такими важливими для дітей, часу бракує».

За твердженням про брак часу так чи інакше стоїть обман: не маю часу, бо маю роботу, втомлений, не маю сил/бажання тощо. Тож вихованням дитини займається хтось інший – у кращому випадку, бабуся, няня, вихователь, вчитель. Але коли час врешті знаходиться і плануються якісь спільні дії, часто діти відвертаються від батьків й уже не прагнуть цього спілкування.

Тому настільки важливим є постійний духовний, емоційний зв’язок між батьками і дітьми, вміння слухати і чути питання, потреби, мрії і тривоги дитини. Саме у такому спілкуванні народжується спільна молитва і спільний час для Бога – важливий етап у духовному житті й вихованні дитини.

«Найважливіше – це наш спільний час для Бога, – говорить отець Назар. – Нам бракує такого часу в родині, ми обмежуємо спільний час нашої молитви і спілкування. Скільки часу на рік ми разом, родиною, молимося? Різдво, Йордан, Великдень, та й, мабуть, усе… Але, напевно, не варто чекати, поки нога дитини виросте до 40-го розміру, щоб почати говорити про важливе у нашому житті…»

Повний стрім передачі можна дивитися тут:

reradio.com.ua

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

25.10.2018р. Б. / Початок проекту «Покликані до любові та витривалості»

24 жовтня 2018 року згідно плану роботи Навчально-методичного центру освіти м. Львова та Освітньо-методичного центру ім. Ю. Дзеровича відбувся І модуль проекту «Покликані до любові та витривалості».

Про виховання, цінності та сенс життя розважали з керівником напрямку шкільництва Патріаршої комісії у справах освіти і виховання УГКЦ – отцем Петром Майбою.

Великий досвід роботи директором Гімназії Шептицького дозволив збагатити розповідь цікавими прикладами і розставити чіткі рамки: що є добрим у вихованні дітей, а як виховувати не варто. Мали можливість «розширити рамки свого життя до безкінечності» й усвідомити, як важливо виконувати свою щоденну роботу з радістю і любов’ю.

У практичній частині учасники працювали у групах із сестрою Георгією Припутницькою, директором ОМЦ ім. Ю. Дзеровича, Референтом у справах освіти і виховання Львівської Архиєпархії та більш детально опрацювали вивчений матеріал.

ІІ модуль відбудеться 24 січня 2019 року.

Фейсбук-сторінка Навчально-методичного центру освіти м. Львова 

Джерело:    Прес-служба Львівської архиєпархії УГКЦ

24.10.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кл. 3,17–4,1:  «Усе, що тільки чините, робіть від душі, як для Господа, а не як для людей»

У нашому житті ми маємо перед собою реальних людей, реальні обставини, і в тих обставинах робимо реальні вчинки для тих чи тих людей. Але ці люди аж ніяк не випадкові в нашому житті – Бог їх нам дав. І немає різниці, з якими стосунками та в якій субординації ми з ними перебуваємо, апостол каже, щоб ми служили їм, як Господеві. 

Уявімо на хвилину, яким би став цей світ, коли б ми служили одне одному як Господеві! Яке б ставлення не виявляли нам наші ближні, стараймося до кожного ставитися з думкою про Бога, який перший нас полюбив, ще коли ми були грішниками. Не чекаймо любові та добра від інших, пробуймо виконувати те, що каже апостол: чинити все, як для самого Господа, а не як для людей. Тоді приймемо від Господа нагороду вічне життя – єдину нагороду, за яку варто змагатися в цьому земному житті!

***

Лк. 9,44-50:  «Хто найменший поміж усіма вами, той – великий»

Бог не потребує, щоб ми грали для Нього ролі – чи то праведників, чи то грішників. Господь потребує, щоб ми стали перед Ним у правді – такі, які ми є. 

Кожен із нас має якісь таланти, вони є даром Бога. Однак коли Господь закликає бути найменшим, то вказує, що, попри свою цінність в його очах, ми мусимо одночасно усвідомити і свою малість. Це не означає, що маємо поливати себе брудом, применшувати себе, – мусимо усвідомлювати, що наша велич залежить від того, наскільки Бог діє в нас. У грішнику Він не перестає діяти хоч би на один відсоток або навіть на одну десяту відсотка, а що більше наближаємося до Бога, то більше Він діє в нас. У житті кожного зі святих Господь діяв, умовно кажучи, на шістдесят, сімдесят, а то й на вісімдесят відсотків. 

Усвідомити власну меншість – це дати простір Божій величі діяти в нас. Адже недаремно співаємо в богослужіннях: «Дивний Бог у святих своїх». І як казав Йоан Предтеча: «Мені треба маліти, а Йому – рости». 

Тож даваймо Богові щораз більше можливостей діяти через нас!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.10.2018р. Б. / У Львові при храмі УГКЦ відкрили Центр денного дозвілля для літніх львів’ян

У вівторок, 23 жовтня, у Львові в мікрорайоні Знесіння Міське управління соціального захисту спільно з Міським територіальним центром соціального обслуговування (надання соціальних послуг) відкрили новий Центр денного дозвілля для літніх людей.

Він працюватиме при храмі Пресвятої Богородиці Володарки України УГКЦ (на вул. Новознесенській, 34), і стане уже дев’ятим таким Центром денного дозвілля для літніх людей у Львові.

«Людина, яка прожила своє життя до глибокої старості, переживає неначе чотири пори роки: весна — як дитинство, літо — як юність, осінь — як зрілість, і зима — як старість. Кожен із цих періодів є надзвичайно важливим. І ось цей період старості кожен з нас має зустріти. Зустріти його достойно, з поглядом у минуле — що ми зробили, що залишили після себе, і розпочати новий етап життя. Адже в цьому періоді ми можемо дати добру пораду, тішитися внуками, і цей період є благословенний тим, що в ньому ми уподібнюємося до дітей. Бажаю вам в таких спільнотах знайти багато друзів, підтримку», — зазначив отець Зеновій Хоркавий, парох храму Пресвятої Богородиці Володарки України УГКЦ.

Варто зазначити, що новий Центр денного дозвілля для літніх людей при церкві Пресвятої Богородиці Володарки України (вул. Новознесенська, 34) працюватиме у вівторок та четвер з 11.00 до 13.00. Відвідувачами Центру денного дозвілля будуть львів’яни поважного віку.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

23.10.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кл. 2,20–3,3:  «Думайте про горішнє, а не про земне»

Коли оцінити роки, місяці, дні, години нашого життя, можемо зауважити, скільки свого часу, старань і зусиль ми приділяємо земному. Погляньмо навколо нас: гарні будинки, різні мистецькі речі, різні витвори людських рук, це часто робота тих людей, яких уже давно немає разом із нами. Це показує нам у що ми вкладаємо щодня свої зусилля і старання. 

Звичайно, ми, які живемо на землі, неминуче мусимо вкладати свої зусилля в земне, однак маємо завжди пам’ятаючи про небесне. У Євангелії читаємо, що де наш скарб, там буде і наше серце. Що це означає: земне триватиме декілька десятків років, а небесне – вічно. Якщо будемо дбати більше про збирання скарбів довкола нас тут, на землі, то якоїсь мить усе залишимо, скоріше чи пізніше. Якщо ж дбатимемо про те, щоб здобути Царство Небесне, матимемо той Скарб усю вічність. 

Де ми збираємо собі скарби – на небі чи на землі? До чого ми докладаємо найбільше своїх зусиль і старань, на що витрачаємо свій дорогоцінний час? І хай наші скарби на Небі примножуються щодня!

***

Лк. 9,23-27:  «Коли хто хоче йти за мною, хай себе зречеться»

Кожен із нас має свої плани, міркує, що робити, щоб почуватися щасливим. І навіть якщо ми до кінця не певні, чи те, чого ми хочемо, справді зробить нас щасливими, все одно постійно чогось прагнемо. 

Для справжнього ж щастя треба, аби початком і кінцем усього в нашому житті була Божа воля. Бог є альфа й омега, початок і кінець. Тому важливо цю Божу волю пізнавати. 

І якраз відречення від себе – це шукання не того, що я хочу, а того, в чому є Божа воля. Божа воля – це найкраще добро для нас, адже лише Бог знає, що є істинним добром для нас. Пригадаймо: коли Христос молився, то спершу висловив свою позицію, а тоді сказав: «Хай буде Божа воля!» Отож, у кожній життєвій ситуації маємо право на свою думку, на своє бажання, але остаточним добром для нас мав би бути пошук Божої волі.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.10.2018р. Б. / Синод: Церква повинна допомогти молоді в здійснення мрій

У суботу вранці в залі засідань Синоду Єпископів, під час 17-го загального зібрання, відбулося представлення напрацювань 14-ти мовних груп, підсумовуючи працю над третьою частиною Робочого документа

Наскільки Церква готова сьогодні дозволити на те, щоб її «потурбували» мрії молоді, наскільки готова прямувати пліч-о-пліч з ними, допомагаючи їх здійснити? Таке запитання ставлять учасники XV Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів на тему «Молодь, віра та розпізнавання покликання», підсумовуючи працю над третьою частиною «Instrumentum laboris». Під час 17-го загального зібрання, що відбулося вранці, 20 жовтня 2018 р., представлено доповіді 14-ти груп, які збиралися в четвер після обіду та в п’ятницю.

Душпастирське навернення

У згаданих доповідях стверджується необхідність душпастирського та місіонерського навернення, що є вимогою слідування за Христом, навернення, спрямованого на оновлення Церкви. І суттєвий внесок у таке навернення надходить, власне, від молоді, яку – підкреслюють Отці Синоду – не слід сприймати лише як «адресатів» пастирських зусиль, але також як головних дійових осіб та активних учасників процесів прийняття рішень у перспективі співучасті та колегіальності, бо й вони можуть запропонувати багато цінного.

Виклики сучасної молоді

Сьогодні не бракує викликів, з якими покликана рахуватися молодь. Це і маргіналізація, зокрема, жінок, що стають жертвами нерівності в правах, різні форми залежності, питання осіб із гомосексуальними схильностями, які потребують душпастирського супроводу, щоб зростати у вірі й не бути дискримінованими, проблеми безробіття, питання, пов’язані зі статевою сферою і захистом життя, поширення окультизму.

Перед обличчям згаданого, першочерговим завданням Церкви є передавати дар віри разом зі супроводом, розпізнаванням та інтегруванням, наголошуючи на першості слухання Божого слова та шукаючи найефективніші способи зіставлення з молодими людьми, як от за допомогою музики чи спорту. Церква повинна бути такою, що виходить назовні, й невідкладною є потреба оновленої місійної духовності.

Молодіжне душпастирство та душпастирство сімей

У доповідях не забракло роздумів про сім’ю, «маленьку Церкву», школу любові та людяності, що є відправною точкою на шляху до Христа. Тому, на думку учасників Синоду, про молодіжне душпастирство неможливо думати відірвано від родинного душпастирства. Слід також переосмислити роль парафії, як місця слухання, спільності та місії: існує потреба в братерських, радісних спільнотах, в яких молоді люди можуть брати на себе відповідальність, навіть ризикуючи зазнати поразок, які, маючи належний супровід, завжди є нагодою для зростання.

Відповідальне «цифрове громадянство»

У доповідях також вказувалося на необхідність присвятити особливу увагу цифровому світові, як його позитивним сторонам у сфері євангелізації, так і негативним, як от порнографія чи цькування в мережі. Слід опрацювати відповідні протоколи для поширення відповідального «цифрового громадянства». Отці Синоду також говорять про необхідність підтримати католицькі навчальні заклади, здатні цілісно формувати людську особу.

Старання на користь соціальної справедливості

Робочі групи зупинилися також на нагальності посилення зусиль на користь соціальної справедливості. Вибір на користь бідних, що є богословським місцем зустрічі з Богом, часто збігається з рішенням на користь молоді, яке нерідко перебуває в стані бідності. В цій сфері католицька молодь може творити екуменічні та міжрелігійні союзи, як також вести діалог з невіруючими.

Формування молоді в світлі соціальної доктрини Церкви, на думку Отців Синоду, є суттєвим елементом в боротьбі з корупцією та сприянні мирові й збереженню довкілля. Юнаки й дівчата, у дійсності, можуть бути будівничими цивілізації любові, захисниками спільного дому, перетворюючи зсередини світ політики, економіки, охорони здоров’я та мас-медіа за допомогою євангельських цінностей і Божого милосердя.

Молодь як «апостоли мігрантів»

Синод закликає присвятити більше уваги християнам, які є жертвами переслідування, свідчення яких прозвучали в залі засідань, як також мігрантам, яких слід прийняти й підтримати. Водночас, заохочується поширювати допомогу потенційним мігрантам на батьківщині через місцеві Церкви. В цій сфері молодь може надати серйозну підтримку, стаючи справжніми «апостолами мігрантів», серед яких також не бракує їхніх ровесників.

Паломництва як шлях до віри

Предметом обговорень також стали різні вираження народної побожності. Зокрема, відзначено паломництва як засоби, що можуть допомогти юнакам і дівчатам здійснити шлях відкривання християнської доктрини та моралі завдяки «євангелізаційній силі», вміщеній у них.

Покликання до святості

Учасники Синоду стверджують, що молодь гаряче прагне святості життя, а тому хоче почути практичні поради, що допоможуть на цій дорозі. Тому, важливо не занедбувати духовний вимір, який допомагає розпізнавати дорогу, яку накреслив Господь Бог. З одного боку, потрібні компетентні супровідники, що допомагатимуть юнакам і дівчатам приймати вірні рішення, але з іншого – опрацювання стилю християнського життя, властивого для молоді, як от відповідного стилю молитви, молитовного читання Святого Письма чи літургійних відправ.

У різних доповідях наголошується на тому, що роздуми, проведені на Синоді, стануть початком тривалішого процесу, який немов полум’я, поширюватиметься на місцевих рівнях.

Джерело:      НОВИНИ ВАТИКАНУ

21.10.2018р. Б. / Кожна мама має особливий привілей від Бога

Я почула його плач через динамік радіоняні. Невже знову? Мабуть, так. Три ночі поспіль він плакав. 

Я була на межі. Піднімаючись сходами, придумувала план, як би швидше втекти з його кімнати. Але щойно моя нога ступила в коридор до його кімнати — я відчула м’який поштовх від Бога: «Пригальмуй, сьогодні він потребує твоєї колискової та ніжності».

Я глибоко вдихнула — і наступні сорок хвилин співала моєму переляканому хлопчикові, щоб він заснув. Мої колискові заспокоїли і втішили його.

«Я втихомирив і заспокоїв мою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, немов дитя — душа моя у мене» (Пс 130,2).

 Господь заспокоює і втішає наші душі, як мати.

Кожен знає, які емоції ми переживаємо поруч із мамою. Нам безпечно!

Коли дитині боляче або страшно, або вона хворіє, то кличе маму. Бо цілковито довіряє їй. Якщо мама, якій довіряє дитина, вчить, що є Той, Кому її душа може довіряти ще більше, тоді одного дня дитина звернеться до Бога.

Блага Божа мета для матерів виходить за межі годувань, зміни підгузків… Він створив тебе, дорога мамо, щоб ти стала для своєї дитини першим уявленням про Його любов до нас у Христі. Ніхто не годяться для цього краще за тебе. Який це привілей для тебе — показати твоїм дітям зразок Божого характеру, умиротвореної душі.

Псалом 130 — це спокій душі, вкорінений не в обставини, а в Бога, який ніколи не змінюється у своїй досконалій відданості нам у Христі.

Коли наші діти приходять до нас, боячись чогось чи переймаючись через щось, — у нас є Богом даний привілей: запропонувати наші обійми, дотики, слова й колискові, які зцілять їх від цього.

Пропонуючи їм непохитну любов і вірність, ми підтримуємо їх, прощаємо, демонструємо їм доброту, вислуховуємо їх і підбадьорюємо їх щодня, ділячись із ними звісткою про Ісуса Христа.

Материнство — виснажливе. Воно вимагає нашої енергії — розумової, фізичної, і наприкінці дня часто складається враження, що робиш усе це марно. Подеколи здається, ніби ти відмовляєшся від власного життя заради своєї дитини. Якщо це відбувається — будь мужньою: ти все робиш правильно.

«З цього ми спізнали любов, бо він за нас поклав свою душу; і ми також повинні за братів душі класти» (1 Йн 3,16). 

Знайди сьогодні час, щоб поцілувати свою крихітку, витерти сльози і поспівати колискових. Нехай твої діти знайдуть спокій із тобою зараз, щоби згодом навчилися знаходити спокій в Ісусі.

Джерело: CREDO

20.10.2018р. Б. / Папа: Христос не толерує лицемірства

У проповіді під час Святої Месу у п’ятницю, 19 жовтня 2018 р., Папа Франциск говорив про лицемірних християн, які не приймають закваски Святого Духа, що спонукає вийти поза себе самих.

Глава Католицької Церкви, проповідуючи в каплиці ватиканської резиденції «Дім Святої Марти», закликав вірних завжди прямувати вперед із закваскою Святого Духа, Який провадить до спадкоємства, яке нам усім залишив Господь Ісус. Опираючись на біблійних читаннях цього дня, Папа звернув увагу учасників Євхаристійного Богослужіння на два види людей, про які, зокрема, йшлося у євангельському уривку, які зростають у своєму житті в різних напрямках, протилежних між собою.

Христос не толерую лицемірства

Ісус говорить про закваску, яка спричиняє ріст. Проте, буває також і погана закваска, яка здатна довести до руїни, вона спонукає рости «всередину». Таке лицемірство, за словами Святішого Отця, було притаманним саме фарисеям, заноковчителям та садукаєм того часу. Мова йде про осіб «закритих у собі», зациклених на собі, які бажають лише назовні здаватись добрими, прагнучи, щоб про їхні добрі вчинки знали всі довкола.

Переживання тих людей полягає у тому, щоб забезпечити те, що вони носять у собі, свій егоїзм, свою особисту безпеку. Коли появляється щось, що завдає їм труднощів, як наприклад побита розбійниками та залишена напівмертва людина чи прокажений, вони відвертають свій погляд, прислухаючись до свого «внутрішнього закону».

Така закваска є небезпечною; її, тобто, лицемірства, слід остерігатись. «Ісус не толерує лицемірства», – наголосив Вселенський Архиєрей, додавши, що Спасителеві не до вподоби, коли людина бажає назовні здаватись доброю, поводиться пристойно, проте, всередині сповнена поганих звичок. Лицемірство сприяє зростанню людини в протилежному напрямку – всередину, у себе саму, позбавляючи її можливості принести у житті добрі плоди, адже егоїзм не здатний принести доброго плоду. Інший вид людей – це ті особи, які є протилежними і зростають в напрямку інших, ростуть назовні, а не всередину.

Обітниця великого щастя

Папа Франциск пригадав, що у Посланні святого апостола Павла до християн Ефесу автор зазначає, що усі ми є спадкоєнцями Божої обітниці. Мова йде про спадкоємців, про тих осіб, які не замикаються у собі, але ростуть назовні. Ці люди іноді помиляються, але виправляються, іноді падають, але підводяться з упадків, іноді й грішать, але каються. Вони зростають до тієї спадщини, яка була їм обіцяна. Ці люди є радісними, адже Господь пообіцяв їм велике щастя: що вони будуть для прослави Його величі. Закваскою для таких людей є Святий Дух, Який спонукає їх бути прославою Бога та Його величі.

З радістю у серці

Печать обіцяного Святого Духа є завдатком нашої спадщини для повного викуплення. Сам Ісус Христос бажає, щоб ми завжди прямували із закваскою Святого Духа, Який ніколи не спричиняється до того, щоб ми росли всередину, як законовчителі, як лицеміри: Святий Дух спонукає виходити назовні, до горизонтів. Спаситель прагне, що ми були такими християнами, які, незважаючи на проблеми, труднощі, упадки та терпіння, завжди прямують вперед у надії «знайти спадщину», адже ми отримали завдаток – Святого Духа.

Папа пригадує, що Ісус Христос перестерігає перед фарисейською закваскою. Закваскою для християн є Святий Дух, Який спонукає виходити назовні, рости попри усякі труднощі на шляху, попри усі гріхи, але рости завжди у надії. Він, святий Дух, є завдатком цієї надії, цієї прослави і радості. Лицеміри не знають, що означає радість.  

Джерело:     НОВИНИ ВАТИКАНУ

19.10.2018р. Б. / «Українська молодь шукає в Церкві спільноту, а не холодну інституцію», - Глава УГКЦ на Папському Синоді

Учора Блаженніший Святослав, Патріарх УГКЦ, виступив на Папському Синоді, який цього місяця проходить у Ватикані. Він розповів синодальним отцям про душпастирський досвід УГКЦ у контексті війни.

«Уже п’ятий рік Україна є жертвою військової агресії Російської Федерації. Саме молоді українці різних етнічних, мовних, культурних та релігійних приналежностей кожного дня гинуть за нашу Батьківщину, захищають її як справжні герої та протагоністи трансформації нашого суспільства», - розповів Глава УКГЦ.

У своєму слові Блаженніший Святослав зазначив, що «саме молодь попросила мене донести до уваги синодальних отців, що вони потребують Церкви, яка була б для них матір’ю. «Вони шукають не якусь інституцію, а спільноту людей з автентичною вірою. Молодь відчуває певну антипатію до Церкви, яка представляє себе як холодна інституція, що бореться за власне виживання та геополітичні інтереси. Вони говорять, що така Церква ніколи не буде молодою. Саме тому сучасна українська молодь просить Церкву зрозуміти, якою мірою вона є інституцією», - сказав Предстоятель УГКЦ.

Глава УГКЦ також зазначив, що для душпастирського служіння серед молоді Церква потребує «по-справжньому зрілих людей». «Не завжди дорослі віком чи ті, хто здобув вищу освіту або вчився в семінарії, можуть вважатися зрілими людьми. Часто молода людина, яка пережила певне страждання, дивилася в очі смерті на полі бою чи рятувала від смерті цивільних людей під час бомбардування, здобула величезний життєвий досвід, розуміє ціну життя краще, аніж зарозумілий священик чи клептократичний політик. Не духовний сан, а людська, духовна та професійна зрілість є необхідними для того, щоб допомогти молодій людині розпізнати власне людське та християнське покликання», - сказав Блаженніший Святослав.

Доповідач завершив своє слово до учасників Синоду зверненням від імені української молоді: «Не думайте про те, що ви повинні зробити для нас, а думайте про те, що ми повинні робити разом».

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

18.10.2018р. Б. / Папа: Ігнорувати, ображати та зневажати ближнього – це форма вбивства

Продовжуючи роздуми над п’ятою заповіддю, Святіший Отець звернув увагу на те, що вона стоїть також на сторожі гідності людини. “Байдужість вбиває, адже це немовби сказати іншій людині: «Ти для мене мертвий»”. На це звернув увагу Папа Франциск під час загальної аудієнції в середу, 17 жовтня 2018 р., повертаючись до роздумів над п’ятою Божою заповіддю «Не убий».

Ненависть – це вже вбивство

Святіший Отець нагадав, що як йшлося минулого разу, ця заповідь вказує на те, що «в Божих очах людське життя є цінним, священним і недоторканним». А тому ніхто не може «зневажати життя іншого чи своє власне», адже «людина носить у собі Божий образ та є об’єктом його безмежної любові». Ісус же об’явив ще глибше значення цієї заповіді, стверджуючи, що на Божому суді також і «гнів проти брата є формою убивства», а тому апостол Іван писав: «Хто ненавидить брата свого – той убивця».

«Однак, Ісус не зупиняється на цьому, але в світлі тієї є логіки додає, що також образа та зневага можуть убивати. А ми звикли ображати інших. Це правда. І образа іншого стає для нас немов подихом», – сказав Наступник святого Петра, зауважуючи, що Ісус каже нам: «Зупинися, бо образа коїть лихо, вбиває». Зневажати – це «форма вбивства людської гідності», а тому «було би прекрасним, якби це повчання Ісуса ввійшло в наші серця та уми», вилившись у постанову ніколи нікого не зневажати.

Примирення, як передумова молитви

«Жоден людський кодекс не прирівнює настільки різні вчинки, надаючи їм той самий ступінь осуду. І будучи послідовним, Ісус заохочує навіть припинити жертвоприношення, якщо згадаємо про те, що брат носить у своєму серці образу на нас, щоб піти й намагатися помиритися з ним. І також ми, йдучи на Святу Месу, повинні мати таке ж наставлення примирення з людьми, з якими ми мали проблеми, про яких ми погано думали, про тих, яких ми ображали», – сказав Папа, завернувши увагу на те, що, натомість, дуже часто можна побачити, як чекаючи на початок Святої Меси, вірні пліткують і когось обмовляють…

Байдужість вбиває

За словами Святішого Отця, настільки поширюючи сферу п’ятої заповіді, Ісус хоче сказати нам, що людина має «благородне життя», а її «сокровенне “я”» є не менш важливим від фізичного існування. «В дійсності, щоб зранити невинність дитини достатньо несвоєчасного вислову. Щоб розбити серце юнака вистачить перекреслити його довіру. Щоб звести людину на ніщо, достатньо ігнорувати її. Байдужість вбиває. Це немов би сказати іншому: “Ти для мене мертвий”, бо ти вже вбив його в своєму серці», – сказав він, додаючи, що не любити – це перший крок до вбивання, а не вбивати – перший крок, щоб любити.

«Хіба я сторож свого брата?...»

Папа вказав на те, що на початку Біблії читаємо «жахливі» слова, які зринули з уст першого вбивці, тобто, Каїна: «Хіба я сторож своєму братові?». Саме так говорять вбивці: це мене не стосується, це не моя справа. То чи є ми сторожами наших ближніх? «Так, ми є ними», – відповідає Святіший Отець, пояснюючи: – «Людське життя потребує любові. А яка любов є справжньою? Та, яку нам показав Христос, тобто, милосердя. Любов, яка нам не може забракнути, це та, яка прощає, яка приймає того, хто заподіяв нам лихо. Ніхто з нас не може вижити без милосердя, всі ми потребуємо прощення. Всі. Отож, якщо вбивати означає нищити, усувати когось, то не вбивати означає дбати, цінувати, приймати. І також прощати».

Не вистачить тільки не робити нічого злого

Папа підкреслив, що не слід обманювати себе думкою про те, що зі мною все гаразд, коли не роблю нічого зло. На відміну від каменя чи рослини, від людини вимагається чогось більшого. «Існує добро, яке слід зробити, яке приготоване для кожного з нас», – сказав він, наголошуючи, що «Не вбивай» – це заклик «до любові й милосердя».

Джерело:  Воїни Христа Царя

17.10.2018р. Б. / Проголошено Маніфест про утворення Християнської Суспільної Платформи

Наприкінці дня 13 жовтня групою засновників християнської ініціативи «Християнська «Суспільна Платформа» біля входу у Софійський Собор було проголошено спеціальний маніфест, з текстом якого можна ознайомитися нижче.

Місце для цієї знакової події було обрано невипадково – Свята Софія є сакральним символом єдиної та цілісної християнської України, що не належить жодній конфесії чи деномінації і була закладена ще до розколу Христової Церкви на Східну і Західну та задовго до Реформації. Перед актом проголошення Маніфесту учасники зазначеної акції у неперервній розарійній молитві та читанні Слова Божого сім разів обійшли будівлю Софійського Собору, просячи Бога зруйнувати в українському суспільстві сатанинські духовні мури, як це уже колись у історії Божого Народу відбулося зі стінами Єрихону. Цей молитовний марафон розпочався о 17:00, а завершився о 19:00 – у останні години єврейського шабату з переходом у святкування християнської Святої Неділі: особливої для України неділі, адже 14 жовтня   відзначаємо День Покрови Пресвятої Богородиці. Саме 14 жовтня стало символічною датою набуття чинності Маніфестом у світі духовному та світі земному. Останньою виголошеною молитвою перед зачитуванням Маніфесту як фактичного акту проголошення Духовної Війни у суспільному вимірі за Україну та Українську Націю стала молитва – звернення до Архистратига Михаїла.

Координатором Християнської Суспільної Платформи було визначено Михайла Канафоцького.

Маніфест відкритий для приєднання іншими християнськими організаціями та рухами незалежно від конфесійної та деномінаційної приналежності,  які поділяють його харизму, принципи та цілі.

МАНІФЕСТ

про утворення Християнської Суспільної Платформи

задля утвердження

Христового світоглядно-цивілізаційного вибору в Україні

Ми, представники християнських мирянських організацій, об’єднань та рухів, розуміючи відповідальність перед Богом за майбутнє України,

ОПИРАЮЧИСЬ на думки, викладені  1 грудня 2011 року у Зверненні глав традиційних Українських Церков до українського народу,  до вірних та до всіх людей доброї волі з нагоди двадцятиліття референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України, а згодом у Декларації Ініціативної групи «Першого грудня»;

ВИЗНАЮЧИ, що ситуація в Україні постійно  ускладнюється через війну, корупцію, економічну кризу, соціальну несправедливість, духовний занепад, моральну деградацію, руйнування інституту сім’ї, аборти та засилля гендерної ідеології, масову еміграцію молоді та людей працездатного віку, алкоголізм і наркоманію, знищення довкілля тощо, в результаті чого виникає реальна загроза безпеці Держави і збереженню Нації;

УСВІДОМЛЮЮЧИ важливість об’єднання зусиль для спільної праці на благо духовного відродження українського суспільства та повернення Українському Народу Віри, Надії, Любові, щоби з Божою допомогою засіяти у його лоні зерна істинного християнського життя, аутентичної національної ідентичності, просвітництва, самоорганізації і взаємодопомоги;

ПРАГНУЧИ утвердження світоглядно-цивілізаційного вибору з боку українців як великої християнської європейської нації, а також побудови гідного майбутнього для України та її громадян;

МАЮЧИ НА МЕТІ розбудову громадських, державних, соціальних, економічних, освітніх інституцій та формування нової культури суспільно-політичних відносин на базі основних принципів Соціального Вчення Церкви, котрі  зводяться до найвищої заповіді любити Бога і ближнього та розглядаються в їхній єдності і взаємозв’язку, а також  мають глибоке моральне значення, адже стосуються найважливіших інституційних засад життя в суспільстві, а саме:

• принцип людської гідності, який становить підґрунтя всіх інших принципів;
• принцип спільного блага;
• принцип субсидіарності;
• принцип солідарності,

та на нероздільних з цими принципами фундаментальнних цінностях, таких як:

• істина;
• свобода;
• справедливість;
• любов,

котрі притаманні закладеній Богом природі людини і стимулюють її справжній розвиток на подобу Господню;

прийшли до згоди об’єднати  зусилля в рамках цього Маніфесту  і закликаємо усіх відповідальних християн  та людей доброї волі долучитись до розробки і реалізації довгострокової стратегії розвитку України з метою становлення Християнської Ери Милосердя на її теренах та здійснення Українцями їх Покликання як невід’ємної частини Божого Народу.

Об’єднуючись в ім’я торжества в повноті Божої Любові, Божого Миру та Божого Закону на нашій землі, в державі, в громаді, в родині, в кожній українській душі, ЗОБОВ’ЯЗУЄМОСЯ РЕАЛІЗОВУВАТИ завдання, визначені Євангельським Вченням, зокрема Соціальною Доктриною Католицької Церкви, а саме:

• розпізнавати та пропагувати цілісне бачення щодо майбутнього шляху розвитку Українського Простору як осередку сучасної християнської цивілізації в духовному, світоглядному та соціальному вимірах;
• розвивати, поширювати та укорінювати базові християнські цінності у владі, освіті, медіа, культурі, бізнесі, інших сферах суспільного буття;
• захищати та зміцнювати інститут християнської родини, боротися за збереження життя від зачаття і до моменту смерті, протистояти поширенню гендерної ідеології та інших подібних смертоносних доктрин у суспільній свідомості, законодавстві та житті.

Таким чином  ми утвердимо не лише свій духовний, а й базований на ньому світоглядно-цивілізаційний вибір Українців як християнської європейської нації, увійшовши у визначені для нас Господом Місію та Покликання у сучасному світі.

НА ПІДТВЕРДЖЕННЯ СКАЗАНОГО ВИЩЕ

МИ ПІДПИСАЛИ ЦЕЙ МАНІФЕСТ

Михайло Канафоцький, Голова Соборного Патріаршого товариства святого Рівноапостольного Великого київського князя Володимира

Мирослав Данилків, Голова Громадського об’єднання «Християнська Україна»

Ігор Шулік,  Голова Християнської Служби Порятунку

Мирослав Возняк, Заступник голови Івано-Франківського християнського Руху  за життя”

Володимир Клименко, Голова Християнського  товариства  “Єдність”

Контакти для зацікавлених:

Михайло Канафоцький

7hir.ua@gmail.com

На завершення акції була молитва Митрополита Андрея Шептицького за Україну:

“Просимо Тебе, Царю Небесний, Духу правди, любові і справедливості, до Тебе підіймається наша молитва!

Зігрій і просвіти наші уми й серця, показуй нам правильну дорогу в нашій праці для добра свого народу, благослови наш труд, і подай нам братню єдність у всіх наших зусиллях для щастя нашої Вітчизни й народу та для нового розквіту Христової Церкви в Україні.

Благослови, всемогутній Боже, український народ. Даруй йому ласку вірно Тобі служити і доступити колись вічної нагороди в небі, бо Тобі, Боже, у Святій Тройці єдиній, Отче, Сину і Духу Святий, належить вся слава, честь і поклін на віки віків.

Амінь”.

Принагідно нагадаємо, що проголошення Маніфесту про утворення Християнської Суспільної Платформи стало одним із плодів проведеного у серпні цього року у Львові Форуму відповідальних християн «Бог-Людина-Україна».

Проміжним етапом формування Християнської Суспільної Платформи було звернення представників християнських мирянських об’єднань та рухів до ієрархів Християнських Церков, Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-Міністра України про віддання України під Покров Пресвятої Богородиці 14 жовтня цього року.

Джерело:     Християнська Служба Порятунку