ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ! - СЛАВА НАВІКИ!
СЛАВА УКРАЇНІ! - СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри, необхідність створення цього блогу зумовлена актуальною потребою захисту і плекання СІМЕЙНИХ ЦІННОСТЕЙ у нашому, вельми зраненому багатьма незагойними гріховними ранами, протягом кількох століть поневолення, українському народі.

вівторок, 31 жовтня 2017 р.

31.10.2017р. Б. / Молитви за душі в чистилищі на кожний день тижня

На неділю:
Господи Боже Всемогутній! Благаю Тебе заради Найдорожчої Крові Твого Сина Ісуса Христа, яка потом стікала з Нього в Гетсиманському саду, визволи бідні душі з чистилища, а передусім найбільш нещасну душу. Введи її до своєї слави, де вона прославляла б Тебе навіки. Амінь.
Отче наш... Радуйся, Маріє...
Зі Святими упокой, Христе, душі слуг Твоїх там, де немає ні болю, ні смутку, ні зітхання, а тільки життя вічне.

На понеділок:
Господи Боже Всемогутній! Благаю Тебе заради Найдорожчої Крові Твого Сина Ісуса Христа, яку Він пролив під час бичування: визволи бідні душі з чистилища, передусім ту душу, яка найскоріше має увійти до Твоєї слави, щоб якомога швидше почала Тебе славити і благословляти навіки. Амінь.

На вівторок:
Господи Боже Всемогутній! Благаю Тебе заради Найдорожчої Крові Твого Сина, яку Він пролив під час свого болісного вінчання терням, визволи душі з чистилища, передусім ту душу, яка засуджена на довгі муки, щоб вона якомога швидше могла прославляти й благословляти Тебе в Твоїй славі навіки. Амінь.

На середу:
Господи Боже Всемогутній! Благаю Тебе заради Найдорожчої Крові Твого Сина Ісуса Христа, яку Він пролив за нас на єрусалимських вулицях, несучи на своїх плечах хрест: визволи душі з чистилища, а передусім ту, яка перед Тобою найбагатша заслугами своїми, щоб якомога швидше славила і благословляла Тебе навіки в незбагненній славі, яка для неї приготовлена на небі. Амінь.

На четвер:
Господи Боже Всемогутній! Благаю Тебе заради Тіла й Найдорожчої Крові Твого Сина Ісуса Христа, які Господь і Бог наш у надвечір’я своїх Страстей дав на поживу своїм учням, своїй Церкві – на вічну жертву, а вірним своїм як хліб життя залишив: визволи душі з чистилища, особливо ту душу, яка мала велику побожність щодо цієї таємниці нескінченної любові нашого Спасителя; щоб через цю таємницю разом з Твоїм Сином і Святим Духом прославляла і благословляла Тебе в Твоїй славі навіки. Амінь.

На п’ятницю:
Господи Боже Всемогутній! Благаю Тебе заради Найдорожчої Крові Твого Сина Ісуса Христа, яку Він пролив сьогодні на хресному дереві, особливо з Пресвятих Рук і Ніг своїх: визволи душі з чистилища, передусім ту, за яку я найбільше зобов’язаний (-а) молитись, щоби з моєї вини не спізнилась вона ввійти до Твоєї слави, де б Тебе славила і благословляла навіки. Амінь.

На суботу:
Господи Боже Всемогутній! Благаю Тебе заради Найдорожчої Крові, яка витекла з Пресвятого Серця Твого Сина Ісуса Христа, і безмірного болю Його святої Матері: визволи душі з чистилища, особливо ті, які мали найбільшу побожність до нашої Матері, щоб ці обрані душі якомога швидше ввійшли до Твоєї слави, аби прославляти Тебе навіки. Амінь.

На закінчення молитви:
Ісусе Христе, Боже Премилосердний! Схиляємося перед Тобою і несемо до Твого Престолу всі голосіння, ридання і «скрегіт зубів» тих нещасних, які страждають у чистилищі. Молимо Тебе зі сльозами та серцем сокрушенним: Господи, помилуй ці душі!

Милосердний Ісусе, Ти, що схилив на хресті свою пресвяту голову, закривавлену й увінчану терням! Вислухай нашу молитву й поглянь на душі ближніх наших, скороти їм час очищення, який живеш і царюєш на віки вічні. Амінь.

понеділок, 30 жовтня 2017 р.

30.10.2017р. Б. / «Папу можете лишити, але хрест усуньте»

Завершилася «справа про хрест», яка тривала у Франції з 2006 року. Судовим рішенням від 25 жовтня 2017 р. постановлено усунути хрест із пам’ятника Івану Павлу ІІ в Плоермелі.

Французька Державна рада (найвищий адміністративний судовий орган цієї країни) тим самим підтвердила вердикт адміністративного суду в Ренні від 2015 року, який послався на закон від 1905 року про відділення Церкви від держави. На думку Державної ради Франції, хрест це «демонстративний релігійний символ», який порушує принцип світськості держави».

Справа найбільше стосується поляків, оскільки пам’ятник був подарований Франції на прохання польської діаспори. Речник польського уряду Рафал Бохенек сказав, що влада намагатиметься надалі розмовляти з французькою стороною в справі пам’ятника, який зараз перебуває у Бретані, в місті Плоермель. Прем’єр-міністр Беата Шидло повідомила, що її уряд докладе старань, аби «уберегти від цензурування» пам’ятник папі-поляку. «Ми запропонуємо перенести його до Польщі, якщо буде на це згода французьких властей і місцевої спільноти», — сказала вона.

Мер Плоермеля, Патрік Ле Діффон, підтримує ініціативу п. Шидло. «Польща підтримує нас у нашому прагненні захистити хрест», — сказав він. Речник польського уряду назвав рішення суду «курйозним». «Це дуже сумна інформація… пам’ятник нашого співвітчизника, великого папи Івана Павла ІІ, який був великим заступником об’єднаної Європи, нині має бути відцензурований, із нього має бути відмонтовано хрест. Це курйозне», — оцінив п. Бохенек. На його переконання, те, що ми нині бачимо у Європі — відхід від християнських цінностей, — «у кінцевому підсумку приведе Європу до падіння».

«Зрештою, ніхто інший як отці-засновники Євросоюзу, як хоч би Роберт Шуман… казали, що ЄС та об’єднана Європа мають будуватися на християнських цінностях, а попри все — погляньмо, що діється, у багатьох країнах Західної Європи християнські цінності покинуто, їх ігнорують, ба навіть видаляють усілякі символи, пов’язані з християнством», — зазначив п. Бохенек.

Нині, нагадав він, триває беатифікаційний процес Роберта Шумана — колишнього прем’єр-міністра і голови МЗС Франції, одного з засновників європейської спільноти.

Спірний монумент представляє собою папу під аркою, увінчаною хрестом. Загалом пам’ятник має понад 8 м заввишки.

«Спір про хрест» тривав від 2006 року, коли пам’ятник був змонтований. На усунення хреста мерія Плоермеля має півроку. Якщо це не буде зроблено, то пам’ятник має бути повністю видалений із публічного простору.

Про видалення хреста подало позов товариство вільнодумців департаменту Морбіан (Libre Pensée du Morbihan). Хрест, з огляду на свою безсумнівну «християнськість» і розміри арки, був визнаний надмірністю.

Вже 2009 року Libre Pensée du Morbihan, за підтримки групи місцевих мешканців, домоглося, аби місто віддало 4500 євро субвенції з Генеральної ради департаменту, виділені на цоколь для пам’ятника. Також це товариство вимагало (досі — безрезультатно) перенесення пам’ятника в непублічний простір.

Мер Плоермеля підкреслює, що Іван Павло ІІ був ушанований у публічному просторі не як людина Церкви, а як державний діяч. Також він побоюється, що як усуне хрест — інтегральну частину пам’ятника, — то це стане підставою для судового позову з боку автора монументу. Витвір російського скульптора грузинського походження Зураба Церетелі має захист як інтелектуальна власність автора, який уже раніше висловлював протест проти будь-яких змін у його скульптурі.

Отже, якщо не усунуть хрест, то весь пам’ятник має зникнути з публічного простору. Ле Діффон роздумує над іншими виходами з ситуації: зміною класифікації місця, де стоїть монумент, так, аби воно не було публічним простором. Тоді пам’ятник стояв би й далі там, де стоїть, — на площі св. Івана Павла ІІ.

Якби пам’ятник мав бути усунутий, то угорці охоче заберуть його до себе, у місто Тата. «Якщо Франція, яка вважає себе країною свободи, не бажає пам’ятника Іванові Павлу ІІ, то ми з радістю знайдемо для нього місце у нашому місті», — написав ще 2015 року бургоміст Йожеф Міхл до мера Плоермеля.

«Це скандал, що такі рішення ухвалюються у ХХІ столітті», — зазначив угорський бургомістр, вказуючи, що «у Франції явно проблема з християнськими коренями Європи». Мер запевняє, що мешканці його міста з радістю приймуть пам’ятник святому папі, який може стояти на площі імені папи-поляка.

субота, 28 жовтня 2017 р.

28.10.2017р. Б. / Новий фільм «Єпископи» на українських обласних та національних телеканалах

У суботу, 28 жовтня 2017 року Львівський обласний державний телеканал покаже новий двохсерійний фільм «Єпископи», створений режисером Олександром Ушаковим за підтримки єпископа Мар`яна Бучека (перша серія - 11.00, друга - 15.00). Цей же фільм вийде також на Київському обласному державному телеканалі, Першому національному та П`ятому телеканалах.

Окрім того, 3 листопада цього року в 21.30 Київський обласний державний телеканал покаже також фільм «XX сторіччя Кароля Войтили» з повторенням 4 листопада о 18.05.

четвер, 26 жовтня 2017 р.

25.10.2017р. Б. / Пандемія міграційного божевілля

Пояснюючи доцільність і справедливість багатьох старозавітних норм, св. Тома Аквінський аналізує у тому числі і передбачений Законом Мойсея підхід до мігрантів-іноплемінників (S.Th. 2-1,105,3). Цей підхід передбачав чітке розрізнення чужинців. Аквінат наголошує на справедливості таких засад цього підходу як врахування рівня етнічної і культурно-історичної спорідненості, а також характеру міжетнічних взаємин, обмеження прав мігрантів аж до третього покоління (допоки вони належним чином не інтегруються), розмежування можливості приєднання до культу Єдиного Бога (істинну віру може прийняти кожен незалежно від етнічного походження) і надання іноплемінникам громадянських прав, яке відбувалось чи не відбувалось у відповідності до двох попередніх засад. Окремо Тома підкреслює справедливість надання іноплемінникам громадянських прав через їхні заслуги перед ізраїльським народом.

Аналізуючи старозавітні приписи щодо іноплемінників, Аквінат фактично виокремлює їхній універсальний стержень, відмежовуючи його від ситуативних обставин. Зрозуміло, що для християн, які є представниками різних народів та епох, не має значення те, що приписувалося древнім ізраїльтянам стосовно їхніх сучасників ідумейців, єгиптян, аммонитян, моавитян та амаликитян. Сам же принцип диференційованого підходу до чужинців є універсальним. Він пізнається природним розумом і спрямований на захист інтересів конкретної спільноти (Аквінат обґрунтовує справедливість згаданих приписів через категорію спільного блага).

Те, що було у приписах універсальним, не втратило актуальності і по нинішній день. Так, зокрема, європейські народи мають повне право відмовляти в поселенні представникам неєвропейських народів — через те, що вони радикально відмінні в культурному і етнічному вимірі. Зрештою, питання прийому мігрантів має вирішуватися з огляду на те, як це позначиться на інтересах корінного народу: принесе користь, принесе певну шкоду, яку, одначе, можна стерпіти заради милосердя (наприклад, прийом дійсних біженців), чи принесе шкоду, якої не варто допускати. Коли канадська влада заохочувала переселення колоністів із Європи, вона чинила розумно. Збільшення кількості населення і освоєння мігрантами прерій відповідало інтересам країни. Мігранти були європейцями і християнами, а, отже, могли належним чином інтегруватися у канадське суспільство, не роблячи виклику його ідентичності. Натомість коли нинішня влада Канади з якимось маніакальним завзяттям сприяє поселенню мігрантів-неєвропейців, вона чинить злочин проти власного народу, прирікаючи його на розчинення у мультирасовому і мультикультурному болоті.

Аби зрозуміти ці речі, необов'язково читати П'ятикнижжя чи Аквінатову “Суму теології”. Для цього достатньо здорового глузду, яким нас обдарував Творець. Одначе тут існує велика проблема: сучасність стає все тотальнішим запереченням здорового глузду, і багато християн опиняються втягнутими у цю пандемію божевілля — у якості не лише жертв, але й активних переносників інфекції.

Це прикро визнавати, але велике число католицького духовенства включно з найвищою ієрархією стало співучасником мігрантського вторгнення до Європи та Північної Америки. У Центральній Європі ситуація краща, але й там можна спостерігати негативні тенденції. Інколи голос правди лунає з Ватикану. Влітку цього року префект Дикастерії сприяння інтегральному людському розвитку кардинал Пітер Тарксон закликав зупинити міграцію із Африки. Кардинал Тарксон озвучив очевидний факт: з Африки до Європи переселяються не біженці, а саме мігранти, які просто хочуть поліпшити умови життя, і європейці не мають морального обов'язку їх приймати. Заява префекта була особливо цінна тим, що він сам африканець, і якось звинуватити його у “ксенофобії” чи “расизмі” було б дуже важко. Та в цілому, попри винятки на кшталт заяви Тарксона, ситуація невтішна.

Про витоки і зміст підтримки католиками мігрантського вторгнення можна говорити дуже довго. Обмежуся кількома ключовими моментами такої позиції: маніхейством, конформізмом та тим, що можна назвати анархічною любов'ю.

Маніхейство. Лібералізм має тривалу історію існування, впродовж якої він зазнавав багатьох змін. Сучасний лібералізм — це, власне, суміш динаміки розвитку класичного лібералізму та трансформованого марксизму. Однією з найхарактерніших його рис є неоманіхейство. Подібно до автентичних маніхеїв, які ненавиділи плоть як творіння “злого бога”, сучасні ліво-ліберали бачать зло у природних, ба, навіть, біологічних даностях людини. Найчіткіше це проявляється у концепції гендеру. Самоочевидна вкоріненість людини у власну біологічну стать розглядається приблизно під тим кутом зору, під яким маніхеї сприймали “поневолення душі тілом”. Визволення від тіла несе гендер — духовна, нематеріальна  сутність.

Табуювання етнічності та, передусім, расовості відтворює подібну логіку. Те, що проявляється на біологічному рівні, заперечується. Людина як носій конкретних расових ознак є невільником “злого бога”. Вільною, духовною є лише загально-людина. Заселення до Європи та Північної Америки неєвропейців з паралельним нав'язуванням культу “недискримінації” і заохоченням міжрасового змішання є проявом агресивного прагнення заперечити етнічність і расовість. Щось подібне до того, як маніхеї в ім'я перемоги над плоттю вкорочували собі віку.

Підтримка християнами міграції робить їх союзниками лібералів-неоманіхеїв не лише на ситуативному, але й на більш сутнісному рівні. Чинячи спротив гендерній ідеології, але підтримуючи “антирасизм”, християни діють вкрай непослідовно. Не менш непослідовно, ніж той, хто тримає людину, що висить над прірвою, за одну руку і б'є по іншій, по тій, якою ця людина намагається схопитися за скельний виступ.

Для християнина справді має бути неприйнятним расизм у сенсі зоологізації расових відмінностей, применшення людської гідності представників інших рас, расової ненависті. А от сам факт расової і етнічної різноманітності людства має бути предметом пошани. Адже у цьому різноманітті криється прояв Божої волі, і християни мають його берегти. У тому числі християни-європейці мають берегти своє етнічне і расове обличчя, але аж ніяк не ставати спільниками тих, хто ненавидить реальну людину, протиставляючи їй свої маніхейські вигадки.

Конформізм. У сучасному християнському дискурсі дуже багато риторики, присвяченої “обділеним” і “пригнобленим”. Причому така риторика здається дуже віддаленою і від здорового милосердя, яке століттями штовхало християн допомагати дійсно нужденним, і, наприклад, від культу, який створив св. Франциск Асизький, будучи закоханим у свою прекрасну Пані Бідність. Утім, ця віддаленість становить окреме питання, на яке ми не будемо відволікатись. Підтримка міграції чудово вкладається у риторику захисту “обділених”. Одначе, виступаючи на захист міграції, церковні ієрархи насправді опиняються у ролі прислуги “сильних світу цього” — глобальної олігархії, що стоїть за міграційними процесами.

Нині модно вважати, що від Костянтинового хрещення і впродовж усього Середньовіччя Церква перебувала у невластивому для себе стані союзу з державою. Говорити так може хіба той, хто не розуміється у традиційній політичній теології християнства. Але навіть за умов, якби теза про “Костянтинове гріхопадіння” християнства була істинною, ті християни, які з відразою дивляться на минуле і захоплюються сучасністю, перебували б у незручному становищі. У минулому Церква знаходилася у союзі не просто з державою, а саме з християнською державою. Якщо монархи християнських королівств поводилися вкрай негідно, їх зазвичай відлучали від Церкви. Церква неодноразово вдавалася до різких заходів, аби відстояти власну незалежність і підкреслити правильне співвідношення світської і духовної влади. Сьогодні ж за умов радикальної секуляризованості політичної системи ієрархи часто ставлять Церкву на службу відверто антихристиянським політичним силам. Держава відлучена від Церкви, зате ті, хто керують політичними процесами, достатньою мірою користуються послугами представників Церкви.

Церква переживає новий Авіньйонський полон. І те, що союз із “сильними світу цього” прикривається риторикою захисту “обділених” та “пригноблених”, лиш доповнює конформізм лицемірством.

Анархічна любов. Християнське богослов'я знає прекрасне поняття: ordo caritatis, порядок любові. Християнин має плекати у своєму серці якнайпалкішу   і найширшу любов. Але ця любов не сміє бути анархічною, позбавленою системності та ієрархії. Передусім не можна любити людину більше чи так само, як Бога. Любов до людей також не може бути однаковою. Особливо ж її вияви. Не можна дбати про сусідів більше, ніж про власну родину. Одруженій людині не можна любити власних батьків або дітей більше, ніж іншого члена подружжя. Порядок любові відповідає метафізичному становищу людини і її включеності у складну систему соціальних відносин із переплетінням низки форм вірності, відповідальності, піклування. У тому числі порядок любові відповідає обов'язкам людини перед своєю земною батьківщиною.

Християни, які дотримуються промігрантської позиції, ігнорують порядок любові. Їхнє розуміння любові та милосердя анархічне. Відомий заклик “зводити мости, а не стіни” — це заклик у ім'я хибної любові ігнорувати власні обов'язки. Адже керівники держави покликані захищати довірені їм суспільства, піклуватися про них, а не жертвувати їхніми інтересами.

Навряд чи режисерам мігрантського вторгнення ідеться про любов стосовно самих мігрантів. Мігранти для них є лише інструментом знищення того, що лишилося від християнської цивілізації Заходу. Одначе тема любові — це дуже зручний предмет для спекуляцій. Дієвість таких спекуляцій сповна продемонстрована на сучасних християнах. А це говорить, що багато християн нездатні до есхатологічного розпізнавання. Хибно бачити Антихриста у якихось страхітливих барвах ненависті. Ні, Антихрист остаточно встановить свою владу, говорячи про мир і любов. Християни, які під вивіскою любові долучаються до нищення встановленого Богом порядку, полегшують йому роботу.

Ігор Загребельний  Авторська колонка

середа, 25 жовтня 2017 р.

25.10.2017р. Б. / 6 звичок, які руйнують шлюб, і як їх уникнути

Під час звершення Таїнства Подружжя наречений і наречена  промовляють обітницю: «доки смерть не розлучить нас». Але розставання, безумовно, може відбутися й задовго до смерті, якщо не докласти зусиль для захисту стосунків від небезпек.

Міцний союз побудований не на простих почуттях, а на розважливості й жертовності. Нижче поговоримо про 6 речей, яких слід уникати, якщо чоловік і дружина прагнуть дотриматися своєї обітниці.

1. Бути центром всесвіту
Пам’ятайте, що ви — пара. Завжди думайте, як ваші дії та рішення можуть вплинути на вашу кохану людину. Не закривайтесь у собі й своїх почуттях. Ви маєте звертати увагу на емоції вашого партнера. Запитайте його/її думку щодо важливих рішень, які впливатимуть на сім’ю, і уважно вислухайте, перш ніж реагувати. Ви йдете пліч‑о‑пліч в одному напрямку, і жодні рішення не можуть бути ухвалені самостійно.

2. Бажання абсолютного контролю
Фінанси, домашні справи, виховання дитини, поїздки тощо — є багато речей, з якими можна справлятися самотужки. Але якщо ви хочете мати здоровий шлюб, то повинні приборкати тенденцію брати все на себе. Нехай кожен у подружжі має голос. Подружжя — це союз, і щоби він був щасливий, останнє слово не може завжди бути за вами. Дайте вашому коханому можливість брати участь у рішеннях. Вчіться поступатися.

3. Показ презирства до любові
Обійми, поцілунки, тримання за руки та інші ознаки прихильності — без цих складників подружжя стає сумною і холодною рутиною. Усі людські істоти потребують прихильності. Навіть якщо це просто поцілунок, обійми, пригортання на дивані під час перегляду фільму — варто звертати увагу на жести, які дозволять щодня виражати вашій половинці якийсь знак любові.

4. Зловживання словами
Образи, постійна критика, осудження — усе це тягне додолу почуття власної гідності людини. Не викликайте розчарування у чоловіка/дружини. Це нормально, коли часом людина відчуває роздратування, але не дозволяйте гніву цілковито оволодіти вами, щоб через вас не промовляла жорстокість. Вчіться говорити про ваші розчарування без використання образ. Майте достатню витримку.

5. Обмеження часу на перебування разом
Це правда, що діти дуже важливі; але час, проведений разом як пари, теж надзвичайно потрібний. Ваші стосунки це фундамент сім’ї; зробіть цей фундамент міцним. Ваші діти бачитимуть у вас приклад того, як можна зробити шлюб таким величним. Знайдіть час, щоб побути разом без дітей. Навчіться будувати найкращі дружні стосунки в подружжі.

6. Брехня задля миру
Щоб уникнути суперечок або важких розмов, чимало людей обирають легкий шлях, кажучи неправду або приховуючи інформацію. Ця звичка може перерости, у кінцевому підсумку, в небезпечний порок. Жоден шлюб не встоїть, якщо в його основі лежать ілюзії. Будьте чесні і будуйте свої відносини на правді. Вірність означає емоційну чесність у подружжі та прийняття емоцій одне одного.

вівторок, 24 жовтня 2017 р.

24.10.2017р. Б. / Як уникнути депресії. Поради владики Венедикта

Владика Венедикт розповідає, як молитва змінює життя кожної людини:

«Якщо ми не будемо з Богом онлайн, то діятимемо на власний розсуд. Ми завжди маємо свої погляди, стереотипи, знання, але це все з минулого, кожна ситуація унікальна, неповторна. У кожній ситуації ти не знаєш, як правильно чинити. І саме молитва – один із тих моментів, коли ми пізнаємо Божу волю. Тому для мене молитва – найпринциповіше з християнського життя», – розповів владика Венедикт у коментарі для департаменту інформації УГКЦ.

Єпископ переконаний: якщо людина навчиться молитися, то з її життя зникнуть проблеми, депресії та безвихідні ситуації, тому що в Бозі нема проблем, у Ньому є відповіді на все.

«Дуже важливо, – вважає єпископ, – аби ми знаходили час перечитувати тексти молитов. Вони не придумувалися десь за письмовим столом. Молитва – це пережитий досвід людини, який закарбували й записали. І треба вдумуватися, вчитися, розважати, щоб цей досвід перейняти».

Найбільшою проблемою він вважає те, що у суспільства немає усвідомлення, що молитва є цінністю сама по собі. «Молитва – це не тільки прохання про щось, це є прослава Бога, та подяка Йому», – зазначив владика Венедикт.

Владика радить молитися разом, щоб ділитися своїм досвідом: «Звісно – це спершу буде важко, бо ми не відважні, але крок за кроком це б розвивалося. Вважаю, що і священик міг би прочитати якусь доповідь, проповідь про молитву... Дуже важливо ділитися цим. Я впевнений, що Бог, як Отець, кожному з нас дав певний досвід молитви. Тому в парафіях треба творити такі майданчики, де люди могли б переймати досвід одне одного».

субота, 21 жовтня 2017 р.

21.10.2017р. Б. / Глава УГКЦ: «Не шукаймо собі інших месій, бо в Бозі є наша сила, віра і перемога!» (+VIDEO)

Кожен християнин має поставити собі запитання: хто такий християнин сьогодні? Тепер ми живемо в непростому світі, наповненому викликами практично в усіх інституціях. Саме тому ми маємо об'єднуватися між собою та, насамперед, із Богом! Адже Він є набагато ближче, ніж ми собі думаємо. Про це говорив Блаженніший Святослав у четвер, 19 жовтня, під час Служби Божої в катедрі Пресвятої родини в Лондоні. Із ним співслужили владики Гліб (Лончина) та Володимир (Ґруца).

«У сьогоднішньому євангельському читанні ми чуємо розмову між Ісусом Христом і учнями Івана Хрестителя. Це є розмова про основні запитання, які задають учні Івана Хрестителя Ісусові: “Чи Ти той, хто має прийти? Чи іншого нам чекати?” Власне, це питання означає: хто Ти є? Це консолідація питання про ідентичність, про тотожність», ‒ такими словами розпочав свою проповідь Патріарх УГКЦ.

За його словами, старозавітний народ очікував приходу Месії за певними ознаками. Ісус Христос відповідає їм на це запитання. «Прихід Ісуса Христа означає близькість Бога до людини. Не людина прийшла до Бога, але Господь прийшов до людини. Не людина торкнулася Бога, але Він торкнувся її», ‒ підкреслив Глава Церкви.

На думку Блаженнішого Святослава, в особі Ісуса Христа ми бачимо прихід до нас Царства Божого ‒ реального, видимого, і відчуваємо присутність Бога між людьми. «Ісус промовляє: “Блаженний той, хто через мене не спотикнеться...” Що ж Він мав на увазі? Люди так звикли, що Бог є далеко; що до Нього треба кричати, щоб Він почув; треба майже силою стукати в двері Небесного Царства, щоб Господь нам їх відчинив... Тож коли в Євангелії зазначено, що Він є близько, то люди тепер навіть у це не вірять», ‒ сказав проповідник.

Блаженніший Святослав вважає, що все те, що Ісус хоче дати людині, вона не завжди хоче прийняти. Вона повинна повірити і бути з Богом, який є частиною її життя. «Я думаю, що це складне питання “хто ти є?” мусить поставити собі кожен християнин. А хто ж такий християнин сьогодні? ‒ роздумує Предстоятель і додає: ‒ Християнин ‒ це той, хто охрещений в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. І це той, хто своїм життям проповідує добру новину, що Бог є близько. Християни живуть у Бога, а Він живе в них. Ось хто є християнами», ‒ наголосив Глава Церкви.

Предстоятель запевнив, що Бог є близько до нас, проте і ми мусимо бути близько до Нього. А також те, що кожного дня ми маємо старатися бути в душі і в серці справжніми християнами. «Ми зараз живемо в непростому світі. Ми живемо у світі, який Папа Римський Франциск назвав третьою світовою війною, що ведеться частинами в різних куточках світу. Ми є на порозі нової технічної революції, яка поставить виклик усім інституціям цього світу», ‒ підсумував Блаженніший Святослав.

Він додав, що ми повинні об'єднуватися і нам не варто забувати, що в Бозі є наша сила, віра і перемога! «Не шукаймо собі інших месій. Ми в Україні часто шукаємо месію, новоявленого, який прийде і все приведе до ладу. У часи Майдану люди так вдивлялися в тих лідерів, які виходили на сцену і запитували: “А це він? Чи це не він? Чи нам потрібен інший?» ‒ згадує Патріарх УГКЦ події Революції гідності.

«Бажаю вам тут, в Англії, бути справжніми християнами! Якщо вас запитуватимуть, хто є ті українці, греко-католики, чи вони є ті, чи інших нам чекати, ‒ аби ви могли вільно сказати, що ми є вірні Богові і в нас для цього світу об’являється живий воскреслий Христос», ‒ наголосив Глава Церкви.

Нагадаємо, що Блаженніший Святослав з 19 по 31 жовтня здійснює офіційний душпастирський візит до Великобританії на запрошення владики Гліба (Лончини), Єпарха єпархії Пресвятої родини в Лондоні. Ця подія є особливо важливою для Української Греко-Католицької Церкви у Великобританії, тому що у 2017 році минає 60-літній ювілей від її заснування.


пʼятниця, 20 жовтня 2017 р.

20.10.2017р. Б. / Я забув, яку мені дали покуту. Що робити?

Спершу замислись, що таке взагалі покута (епітимія) і в чому вона тобі допомагає. Ну добре, а якщо просто забув?…

Спершу заспокойся, бо це не тільки з тобою таке сталося. Чи не кожному трапляється спохопитися, чи він виконав покуту, дану священиком на сповіді, а якщо ні, то яка ж вона була. Отож що робити, коли пам’ять нічого не підказує в цій важливій справі?

Покута: що це таке і в чому допомагає


Насамперед — порада з серії банальних і очевидних: не забувати. Якщо це можливо, виконати покуту негайно після сповіді, якнайшвидше. І зовсім не для того, аби «не морочити голови». Покута — це не вирівнювання рахунку. Ціна за мій гріх — це Кров Господня, пролита за мене на хресті (зазвичай ми так затираємо це розуміння у свідомості, аж перестаємо сприймати, про що ідеться насправді). Сама людина не подужає сплатити Богові такий борг, і саме тому прийшов Спаситель — бути жертвою за мене, заплатити власним життям, аби я залишився живим.

Дана у конфесіоналі покута — найчастіше якась форма молитви, хоч і не завжди, — це поновне запрошення на шлях добра. Вона має бути першим кроком на цій дорозі, що розпочинається заново. Покута має відкрити мене на співпрацю з благодаттю, яку Господь Бог мені уділяє, аби перемінити моє життя. Саме тому не варто зволікати з її виконанням, бо без Божої благодаті далеко не посунешся.

Коли забув свою покуту


Рішення є два. Перше — спитати поради у будь-якого священика. Це не повинен бути той самий, хто тебе сповідав, тим більше що й він може цього не пам’ятати. Зробити це можна як у конфесіоналі, так і поза ним. Найпростіше — так: «Отче, перепрошую, я забув покуту, дану мені на останній сповіді. Чи Ви могли б визначити мені якусь іншу покуту?» І, як то кажуть, питання вирішене.

Той інший священик наших гріхів не знає, отож йому може бути складно визначити якусь «адекватну» покуту, але це рішення має ту перевагу, що будується на послухові щодо Бога і Церкви в особі священика, якого я таким чином прошу про допомогу. А послух, брак якого і становить спільну рису всіх гріхів, також є способом відкритися на благодать Христа — Першого Слухняного.

«Аварійне» рішення


Існує другий вихід. Якщо більш-менш «крутиться в голові», яка покута могла бути мені визначена, то я її виконую відповідно до того, що припускаю. Заради спокою сумління таку покуту можна дещо «поширити» — наприклад, помолитися не десяточок Розарію, а цілу частину. (Заодно перепрошуючи за те, що забув важливу справу.)

Перед цим варто конкретно вирішити, що це буде. Навіть сказати: Господи Ісусе, я не пам’ятаю покути, яку мені дав священик. Однак у її дусі я вирішую змовити цю і цю молитву, або зробити цей і цей добрий учинок, амінь.

Важливо залишатися внутрішньо чесним і надмірно собі не попускати, але також і не впадати у скрупульозність. Тому конкретність вирішуваного має суттєве значення. У цьому випадку варто також згадати цю «заміну» при наступній сповіді: я забув, яку дістав покуту, але замість неї помолився так або зробив оце.

Насамперед варто пам’ятати, що не сама по собі така чи інша молитва (або вчинок) мене зцілюють, але звершує це добрий Бог, на якого виконана покута мене відкриває заново.

четвер, 19 жовтня 2017 р.

19.10.2017р. Б. / Чи віруючий так працює?

Кожен християнин покликаний освятити не тільки самого себе, але і освятити світ через євангелізацію. Документи Собору, а також апостольське повчання Павла VI, Evangelii nuntiandi, розкривають два суттєвих аспекти євангелізаційної місії Церкви.

Перший з них - це служіння слова і таїнств, що очевидно стосується тих, хто звершує церковне служіння. Цей аспект є вирішальним для духовності людей, що живуть монашим і священицьким життям.

Другий - наповнення світу християнським духом, несення практичної присутності Євангелія у соціальні, економічні та політичні структури. Цей аспект, у свою чергу, є характерним для світського способу життя, і є свідченням сили Доброї Новини та її суттєвого зв’язку з кожним аспектом людського життя. Спасіння Христа не залишає на узбіччі нічого, що є людське, але огортає всі аспекти існування.

Одна і єдина євангелізаційна діяльність Церкви, яка завжди містить обидва аспекти, є аналогічна, з тої точки зору, до діяльності Ісуса Христа. Його Євангеліє проявилося в слові та спасительній дії, а також у тій частині Доброї Новини, яку Йоан Павло II назвав «євангелієм праці», тобто роки, проведені у ремісничій майстерні в Назареті (пор. LE 26).

Апостольський вимір праці

Тож тепер у новому світлі виявляється проблема професіоналізму, доброї підготовки до роботи та її сумлінного виконання. Якщо робота християнина освячує світ та приносить в його структури присутність Духа, то непрофесійна, несумлінна і недбала праця, прямо стоїть на перешкоді поширенню Євангелія і може бути однією з найбільш важливих причин її відкинення. Проголошення Церквою «Євангелія Слова» не може бути ефективним, якщо та сама Церква у щоденній професійній праці своїх вірян не дає свідчення «євангелія праці». Ступінь відповідальності християнина за цей аспект євангелізації, очевидно, зростає, якщо його робота спрямована на вплив на інших, як у випадку політичної, культурної та соціальної активності [11].

Не раз ми маємо справу з сумним у своїх наслідках розділенням, у менталітеті багатьох християн, покликання до євангелізації словом та обов'язку євангелізації зразковою роботою. Ми часто стикаємося з людьми, які такі ревні в молитві та участі в Літургії, прагнуть особистої святості, але не помічають жодних проблем у своїй непрофесійній роботі, ліні, фіктивній або недбалій праці.

Часто зустрічаємо несвідому необхідність розрахунку перед Богом не тільки за молитви і дотримання літургійних норм поведінки, але і з максимального використання робочого часу або сумлінності в її здійсненні. Найгіршим випадком є особи, які просто нехтують своїми професійними обов'язками, аби "навертати” інших.

Тим більше слід усвідомити серйозність соборних слів: "Ті, хто виконують важку працю [...] мають наслідувати Христа в любові діяльній та через свою щоденну працю підніматися до вищого ступеня святості, також апостольської" (КDК 41).

Нерозуміння саме такої ролі праці, тобто розкол між сповіданою вірою і повсякденним життям, навіть називають однією з "основних помилок нашого часу" (KDK 43).

Освячення праці

Освячувати самого себе в праці і освячувати інших своєю працею можливо лише тоді, коли віруюча людина буде постійним зусиллям перетворювати свою щоденну працю у реальність глибоко людську, а водночас - глибоко християнську.

Це означає, по-перше, діяльність у повноті професійної компетентності, з глибокою професійністю, із самовідданістю та ентузіазмом в роботі. Праця не є діяльністю, ізольованою від усього життя учня Христа, але є частиною цілого.

Віра, відносячи кожну діяльність до вічної мети людини, не може не вплинути на проблему якості праці, чи теж особистого ангажування в неї, що існує глибоко у щоденності. Праця віруючої людини повинна стати професійнішою через сам факт виконання її кимось, хто «все, що він робить, виконує від серця, як для Господа, а не для людей, знаючи, що від Господа отримає вічну спадщину, як нагороду» (пор. Кол 3,23).

Тільки живий досвід впливу віри, надії та любові на форму виконуваної праці може оновити те, що Йоан Павло II назвав «духовність людської праці» (LE 26). Праця, яка була в початковому Божому плані радісною і творчою участю у справі сотворення, повинна цей свій аспект зберегти не зважаючи на важкість зусиль та обтяжливість внаслідок гріха. Перетворення життя, безперервне навернення в повсякденних зусиллях - це також постійне освячення своєї професійної діяльності через віднесення її самої та її наслідків до Бога.

LE - Енцикліка Laborem Exercens (“Працюючи”) Йоана Павла ІІ від 14 вересня 1981 року присвячена соціальному вченню Церкви з питань найманої праці та капіталу.
[11] Por. W. Granat, Partnerstwo człowieka z Bogiem w rozwijaniu dzieła stworzenia, [w:] Odpowiedzialni za świat (seria: Powołanie człowieka, vol. 5), red. L. Balter, Poznań/Warszawa 1982, s. 140-141.
KDK – пастирська конституція Gaudium et Spes (лат. Радість і надія) Другого Ватиканського собору затверджена 7 грудня 1965.

єп. Анджей Шемєнєвскі


середа, 18 жовтня 2017 р.

18.10.2017р. Б. / Хлоп, мужик чи чоловік?

В нашого народу, а особливо враховуючи всі сленгові варіанти, якими зараз часто-густо послуговуються люди є дуже багато слів для позначення обох статей, але всі вони позначають тільки якусь певну якість чоловіка чи жінки. Дуже часто люди бездумно кидаються словами на манір: «мужик», «хлоп», «чувак», «мужчина», але надзвичайно мало людей використовує слово «чоловік».

Колись на це я не звертав уваги, але якось одна викладачка, яка вела курс лекцій у мене в інституті, звернула увагу на ці епітети, якими нагороджують чоловіків. Насамперед чоловік має бути чоловіком змалку, не Ромусиком, Петрусиком, Павликом, Андрійчиком, а Романом, Петром і т.д. Чоловічість потрібно прищеплювати змалку. На жаль, у нашому галицькому менталітеті дуже глибоко вкорінився матріархат і то в найгіршому значенні цього слова. Звісно винні у цьому, як чоловіки, так і жінки. Та попри все, як може жінка виховати справжнього чоловіка, адже вихованням наших дітей у 90% випадків займається мама і бабця, зрідка, і це, якщо дуже пощастить у вихованні бере учать дідусь, але і тут знову ж таки дідусь, якого виховали мама з бабцею.

А де ж батько дітей? Він поставлений у складні соціально-економічні обставини ґарує весь день на роботі, а повернувшись додому знесилено відлежується на дивані перед телевізором, щоб хоч якось відволіктись від проблем, що обсіли його з усіх сторін.

Жінка зайнята домашніми клопотами, вихованням дітей, а іноді ще й власною кар’єрою, просто немає часу на чоловіка, хоч коли вони приступали до св. Тайни Подружжя, то клялись одне одному у вірності, чесності, послусі і т.д. А якщо вона не приділяє часу своєму чоловікові, то чи є вона йому вірна?! Вона вірна роботі, дітям, котові, псові, мамі, подрузі, всім, але не своєму чоловікові. Але зараз не про це. Почнемо із трьох основних функцій, які повинен виконувати кожен чоловік у своїй сім'ї.

Першою такою функцією є функція священика. Адже чоловік, батько повинен бути представником Бога у своїй сім'ї, він повинен бути прикладом того, яким є Бог. Чоловік повинен дбати про спільну молитву, про спільну участь сім’ї в недільній Літургії, про духовне зростання своєї родини, як в цілому, так і кожного з її членів, зберігати сімейні традиції, дбати про духовний захист своєї сім'ї, а також про матеріальні блага.

Роль чоловіка, як священика полягає в тому, що він повинен показати свою сім'ю Богові. Можна назвати чотири основні обов'язки чоловіка у ролі священика:
1. Подяка Богові за свою сім’ю.
2. Здійснення заступництва за свою сім’ю перед  Творцем
3. Реалізовувати шлях до спасіння
4. Практикувати віру за своїх дітей і навчати святій католицькій вірі дітей змалечку.

Наступною роллю чоловіка в сім'ї є роль пророка. Ця роль передбачає вже те, що чоловік повинен показати Бога своїй сім'ї. Робити це потрібно керуючись такими принципами:

 1. Показувати Бога власним прикладом.

Цей привілей даний чоловікові може мати й іншу сторону, адже сповнений гіркоти, злости, цинізму, критики, безвідповідальності, може подати неправильний, викривлений і злий «приклад» Бога своїм близьким, «приклад», який немає нічого спільного з тим, Яким Бог є насправді. Перш за все, служіння в якості пророка потрібно здійснювати через любов. Адже любов матері для дитини є пречудовою і незамінною, але тільки її є недостатньо для гармонійного розвитку дитини. Любов батька є іншої якості. Навіть немовляті ця любов здатна надавати почуття потрібності, сили і захищеності. Якщо у житті людини змалечку є брак батьківської любові, то це залишає велику і важку внутрішню рану, яка у дорослому житті матиме важкі наслідки за участю депресії, апатії, цинізму і навіть самогубства. Любов батька не завжди повинна бути слабкою чи сентиментальною, адже батьківська любов є далеким відблиском тої істинної Божої любові. Він не заохочує дітей до примх і забаганок. Навпаки, Його любов проявляється у твердій дисципліні: «Хто щадить різки, ненавидить сина; і хто ж любить, той завчасу карає» (Прип. 13,24). «Бо кого Господь любить, того карає, і б'є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12,6). Це не означає, що дітей потрібно бити, сварити і тільки й шукати до чого б ще поприскіпуватись. Але в домі де дітей не карають за провини буває дуже мало миру.    
   
2. Проявляння Бога через вчення.

Наступний принцип полягає у проявлянні Бога через навчання. Батько повинен навчати своїх близьких, а для цього потрібний звісно й розвиток самого батька, адже чому можна навчити дітей, якщо думати, що нащо ще чомусь навчатись, адже я і так все вже знаю. Постійно читайте духовну літературу, моліться, читайте Святе письмо, ходіть на духовні бесіди з духівником, якомога частіше приступайте до святих тайн Сповіді та Євхаристії. Служачи у якості пророка ви повинні вистерігатися також пригнічення. Апостол Павло говорить про це двічі: «Батьки, не дратуйте дітей ваших, а то впадуть на дусі» ( Кол. 3,21), а також: «А й ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, виховуйте їх у послусі й напоумленні Господньому» (Еф. 6,4). Як батько чоловік повинен слідкувати за дисципліною, але не заподіювати дитині почуття поразки і розчарування несправедливими чи надмірними вимогами.

3. Взаємне спілкування. Живий діалог.

Ще одним принципом є взаємне спілкування. Для того, щоб наставити свою сім'ю в Бозі, необхідне пряме спілкування та обмін інформацією між членами сім'ї. Діти краще сприймають інформацію у невимушеній і затишній обстановці. Якщо у дитини батьківське навчання асоціюється із чимось закостенілим, банальним, нецікавим чи формальним, то вона буде йому противитись з усіх сил. Також важливо не лише постійно повчати дітей, але й дати їм можливість висловити власні думки, здогади, переживання. Живе і активне спілкування допоможе вам швидше зорієнтуватись у нахилах дитини, зрозуміти що їй цікаво, а що для неї дається важче. Варто постійно провадити живий діалог, щоб завжди бути в курсі останніх подій і пережиттів з життя вашої дитини. Час в який ми живемо, закликає батьків до пророчого служіння іноді навіть в прямому розумінні цього слова. Так як Ной праведник почув від Бога про лихо,що насувалось і врятував свою сім'ю, так і ви повинні неустанно молитись і слухати Бога, адже неодноразово він застереже вас від біди. Батьки повинні бути чутливими, але не над міру до передчуття небезпеки, забезпечувати захист своїм сім'ям,як фізичний, так і духовний.

Наступною основною функцією чоловіка в сім'ї є функція короля. Добрий король не той, що дістає своїх підданців постійними наказами, податками. Не той хто напоказ демонструє свою силу і велич. Добрий король це передусім той, що дбає про своє королівство, а королівством кожного чоловіка є передовсім його сім'я. Він повинен приймати складні рішення, врегульовувати внутрішні конфлікти, дбати про порядок і дисципліну в сім'ї, забезпечувати безпеку і добробут.

Керуючись цими основними функціями і принципами ви зможете створити сім'ю, де буде присутній Творець, буде панувати мир і спокій. Де всі конфлікти вирішуватимуться мирно і не матимуть катастрофічних наслідків. Та попри всі рекомендації головною роботою чоловіка є забезпечення доброї дороги своїй дружині і дітям, докладання максимальних зусиль для того, щоб ваша сім'я попри всі земні перипетії дісталась до Небесного Єрусалиму, до нашого Небесного Дому.

Дамян Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

субота, 14 жовтня 2017 р.

14.10.2017р. Б. / Свято Покрова Пресвятої Богородиці

Поміж Богородичними празниками нашого церковного року на осібну увагу заслуговує празник Покрова Пресвятої Богородиці. 

Культ Божої Матері як Покровительки нашого народу тягнеться золотою ниткою від княжих часів аж по сьогодні. Секрет того постійного, улюбленого й ревного культу Богоматері як Покровительки, лежить, мабуть, в тому, що тут ідеться не про земське і людське, але небесне й могуче заступництво. А такого заступництва й опіки хоче кожна людина, родина й народ. Від самого початку існування нашої держави ми стало мали великих і сильних ворогів. Тож нічого дивного, що наш народ шукав такої помочі й опіки, проти якої не може встоятися жадна людська сила, а тією поміччю був якраз покров Преч. Діви Марії. Тому празник Покрова завжди був і є для нашого народу днем великого вияву любови і вдячности для Пресв. Богородиці та днем радісної прослави і звеличення її покрова й заступництва.

Головний мотив, який причинився до установлення цього празника, це видіння св. Андрія Юродивого. Царгород, столицю Візантії, облягали араби. Ціле місто й народ у великій тривозі. В храмі Пресв. Богородиці на Влахернах, де переховувалася Її риза, правиться всеночне. Розмолений народ виповнив церкву по береги. Між народом ревно молиться про охорону міста св. Андрій Юродивий зі своїм учнем Епіфаном. Відправа кінчиться. Втім св. Андрій бачить, як від царських дверей - так звалися у греків головні входові двері церкви - йде світлом осяяна Прес. Богородиця у супроводі Св. Івана Христителя і св. Івана Богослова та при співі великого хору Святих. Божа Мати підходить до престола, вклякає, довго молиться і заливається сльозами. Відтак встає, здіймає зі своєї голови преясну хустку-покров-омофор, з грецької мафоріон, і широко простирає її над народом у церкві. Видіння зникає. Св. Андрій і Епіфан, які бачили це видіння, зрозуміли, що Пресв. Богомати прийшла, щоб рятувати місто. Подія чуда блискавкою розноситься по всьому місті. Вороги відступають. Місто врятоване.

Від тієї хустки-покрова і празник дістав свою назву. Покров-омофор стали символом опіки і заступництва Преч. Діви Марії.

Східня Церква у своїх богослужбах залюбки підкреслює три найкращі привілеї Пресв. Богородиці: Її Богоматеринство, Її Вседівицтво і Її Заступництво за нами перед Богом і якраз цей третій привілей Божої Матері найбільше припав до серця нашому народові. Наші князі, наші королі, наше військо, наші козаки й гетьмани радо вибирають Преч. Діву Марію за свою Покровительку й Опікунку.

Про ікону

Омофор, „Святий Покров” Матері Божої, реліквія, яка вважалася автентичною, була привезена до Константинополя з Єрусалима у часи Лева І (457-474). Покривання голови є символом захисту. Вірменсь­кий Синаксар возвеличує покладення цієї реліквії у церкві Богородиці Влахернської такими словами: „Ти дав нам, о Боже милосердний, свою Матір як прибіжище”. Гімн-акафіст прославляє образ Богоро­диці Влахернської як „покров світу, ширший від облаків”.

Також розповідають про чудесну подію, яка відбулася у цій церкві. За Лева Мудрого (886-912) св. Андрій Салос, „юродивий в Христі”, раб-скіф, разом зі своїм учнем Епіфанієм мав видіння, наче Бого­родиця покриває цілий світ „велетенським покровом, більшим від неба”. У слов'янських Церквах празник на честь цього чуда нази­вається Покров і святкується у жовтні. Починаючи з XV століття він має постійне іконографічне вираження: простягнений над хри­стиянським народом покров, який тримає сама Богородиця або ангели. На Заході варіант цієї іконографії відомий як „Мадонна з серпанком”, під яким знаходять притулок вірні.

Захист з боку могутнього є надією для тих, хто почуває себе вбогим. В Євангелії вбогі проголошені блаженними (див. Мт. 5, 3), адже вони певні, що матимуть Божу опіку. Але людина є образом Божим. Шукаючи захистку через свою убогість, вона водночас хоче також захищати інших. Богородиця, цілком особливим способом захищена у вічності, теж стає захисницею. „Під Твою милість прибігаємо” – це одна з найдавніших молитов до Богородиці. Знаменним є те, що покров переходить в руки ангелів, аби руки Марії були вільними для молитви. У правому верхньому куті бачимо Христа, який благословить. Він, Бог, що став людиною, жестом благословення продовжує молитовний ритм рук Благодатної. Два різні жести єднаються, щоб стати одним. Саме тому візантійські укладачі гімнів насмілилися звернутися до Богородиці зі словами, які звучали б блюзнірством, якби були звернені до когось іншого, а не до самого Бога: „Поза Тобою нема для нас жодної надії”.

Звичайно, невипадково іконописець черпав натхнення для цієї композиції в іншій іконі, яка має назву „Отцівство” і представляє Слово на грудях у Бога-Отця. Через Христа Материнство Марії є відображенням Отцівства Бога, який сходить у світ як воплочене Провидіння.

Якщо на іконі „Вознесіння” Богородиця символізує Церкву на землі, то на іконі „Покрови” Вона означає небесну Церкву в молит­ві, таїнство взаємного заступництва. У старому Законі єдність Божого народу була заснована на крові. Єдність Церкви зміцнюється через кровообіг благодаті у всіх її членах. Цей взаємний зв'язок підтримує і захищає кожного окремого вірного, який сам по собі загубився б, а разом з іншими і під захистом інших спасеться.

Джерела: http://ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

пʼятниця, 13 жовтня 2017 р.

13.10.2017р. Б. / У Львові освятять перший пам'ятний знак полеглим за Україну

 
14 жовтня 2017 р., у День захисника Вітчизни, о 13:30 год. відбудеться відкриття і освячення пам'ятного знаку «Воїнам, що віддали свої життя за Україну» біля Військового храму Стрітення Господнього (м. Львів, вул. Клепарівська, 30а). Чин освячення здійснить Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ  і Митрополит Львівський УГКЦ.

Монумент створено з ініціативи ГО "Центру сприяння ветеранам, полоненим та зниклим безвісти в РУВ", ГО "Інвалідів - учасників РУВ", ГО "Української спілки учасників РУВ", ГО "Львівської обласної спілки соціального захисту бійців РУВ, та сімей загиблих", ГО "УНСО Галичини", НВР "Правий сектор Львівщини" , "Національного корпусу Львівщини", ГФ "Патріот".

Символічним є вигляд пам'ятника - Хрест. Коли ми дивимось на хрест, то згадуємо, що на ньому був розп’ятий Господь Ісус Христос. Тоді вороги думали, що перемогли Його, але Він Воскрес, і це нагадує нам і нашу історію. Агресор вважає, що може перемогти українську державу і знищити нашу свободу. Але ці Герої довели, що Україну агресор ніколи не переможе. І, освячуючи цей хрест, ми повинні думати про те, що невдовзі святкуватимемо перемогу над ворогом так само, як послідовники Ісуса раділи, коли побачили Його Воскреслим.

Ласкаво запрошуємо львів'ян та гостей нашого міста вшанувати пам'ять тих, хто віддав своє життя за Україну!

четвер, 12 жовтня 2017 р.

12.10.2017р. Б. / Владика Йосиф Мілян: Сила підпільної Церкви була в її упокоренні, в хресті, який вона несла. Бо як Бог дає хрест, то дає силу його нести

Підпільна Церква - це була автентична Церква, яку заснував Христос, Він у ній перебував. Сила Божа і ласка Божа була на тій Церкві – і вона витримала, не похитнулася і виконала свою місію. Про це заявив Голова ПМВ владика Йосиф Мілян в ефірі програми Правда у Христі з о. Юстином Бойком на телеканалі НТА.

Розповідаючи про те, якою була переслідувана Церква, владика Йосиф зазначив, що дух підпільної Церкви - це був дух Церкви перших століть після Христа. “Підпільна Церква - це була автентична Церква, яку заснував Христос, Він у ній перебував. Це була дуже відповідальна Церква, дуже обережна, мовчазна і тиха. І, переконаний, що вона була дуже чиста. Я не кажу, що не було непорозумінь чи кривотолків, - очевидно були: одні трималися дособорової традиції, інші – післясоборової. Однак був основний стрижень, який зберігали всі без винятку”, - наголосив Голова ПМВ.

Єпископ зауважив, що УГКЦ у часи підпілля була дуже відповідальною, зокрема за тих, хто не зрадив свою Церкву в умовах концтаборів і ув’язнення.

“Ця церква, будучи переслідуваною, була дуже обережна. І якщо хтось приходив до Церкви і хотів належати до клиру - мусив мати особливі аргументи, що його покликання справді є від Бога і що це Дух Святий послав його до цієї Церкви служити”, - підкреслив владика Йосиф.

Відповідаючи на запитання, в чому була сила УГКЦ в часи переслідувань, єпископ зазначив: “Я думаю, що сила Церкви була у її приниженні, у її упокоренні, в хресті, який вона несла. Бо як Бог дає хрест, то дає силу його нести. Сила Божа і ласка Божа була на тій Церкві – і вона витримала, не похитнулася і виконала свою місію”.

середа, 11 жовтня 2017 р.

11.10.2017р. Б. / Педагогічно-катехитичний симпозіум в Теологічному Інституті св. Йосифа Більчевського

У суботу, 14 жовтня в Теологічному Інституті св. Йосифа Більчевського у Брюховичах відбудеться Педагогічно-катехетичний симпозіум на тему: „НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ ЯК СУБЄКТ РЕЛІГІЙНОЇ ОСВІТИ”

Програма симпозіуму

14 жовтня 2017 р. (субота)
8.00: сніданок
9.00 – Свята Меса (академічний храм)
(очолює: єпископ Леон Малий, гомілія: о. др. габ. Павел Монкоса, проф. KUL)
10.00: Сесія лекцій (зал TІ)
Привітання гостей: о. др. Яцек Уляш, директор Інституту; веде: о. др. габ. Павел Монкоса, проф. KUL
О. др. габ. Павел Монкоса, проф. KUL: „Еклезіальні вказівки стосовно еміграції”.
О. др. Яцек Уляш: „Мова, як базовий носій євангелізації (катехизи)”.
О. др. Сергій Різник: „Катехиза в Україні на прикладі Суботньої Школи Польської Мови у Жовкві”.
перерва: 11.00-11.30
О. Мгр ліц. Łukasz SIMIŃSKI: „Катехиза греко-католиків Українців у Польщі”.
О. Мгр Андрій Гано: „Парафіяльна катехиза польською мовою у Львівській Архідієцезїі в Україні (на прикладі середовища у Мостиськах)”.
Мгр Орися Уська: „Катехиза греко-католиків у Канаді”.
О. Мгр Дамян Брода: „Катехиза Поляків у Великій Британії”.
перерва: 12.30-12.45
Бр. Мгр ліц. Марек Бартось: „Притулок, як дім християнського милосердя за вказівками і практики св. Брата Альберта”.
О. др. Войцєх Kаня: „Виклики катехизи молоді у сучасному світі”.
13.15-13.45: Дебати
14.00: обід

вівторок, 10 жовтня 2017 р.

10.10.2017р. Б. / Священики Луцького екзархату взяли участь у паломництві святинями Європи

У світі налічується чимало святих місць, які своєю присутністю вшанувала Мати Божа, яка, об’являючись людям, проявила свою безмежну любов  до всього людства.

 З 8 по 20 вересня паломники з України мали чудову нагоду відвідати чудотворні місця Європи, в якій також взяли  участь священики Луцького екзархату: отець Сергій Василів, настоятель парафії св. апостола Івана Богослова УГКЦ (м.Рожище), канцлер Луцького екзархату та голова Молодіжної комісії Луцького екзархату, отець Володимир Улян, настоятель парафії Благовіщення Пресвятої Богородиці (смт Стара Вижівка).


 Паломницьку подорож було здійснено за сприяння Патріаршого Паломницького Центру Української Греко-Католицької Церкви для священиків зі всієї України з нагоди 100-річчя об’явлення Богородиці у місті Фатіма в Португалії.  

«Я вдячний Богові, що поряд зі священиками з Донеччини, Львівщини, Тернопільщини міг взяти участь у паломництві і представляти Волинь, місто Рожище та нашу парафію, помолитися за мир в Україні, добробут та спокій в родинах нашого міста, за зміцнення віри в Бога в серцях усіх християн» - розповів отець Сергій. 

Першою зупинкою паломників було відвідування базиліки в м. Падуї (Італія), де виставлені для почитання мощі св. Антонія Падевського.  Отці також мали можливість помолитися в унікальному європейському  храмі Святої Родини в Барселоні (Іспанія), споруджувати який ще у 1883 р. розпочав відомий архітектор Антоні Гауді. Храм продовжують будувати дотепер.

          Особливі враження о. Сергія  з Рожища були від відвідування Фатіми, маленького містечка у Португалії, яке відоме на цілий світ, адже саме там у 1917 році Богородиця об’явилася трьом бідним дітям-пастушкам: Луції, Франциску і Жасінті. Марія просила цих малих дітей про щоденну молитву на вервиці (одне Отче наш і 10 Богородице Діво і так п’ять десятків) за навернення грішників і навернення Росії. Тепер там побудований величний храм, де зберігаються мощі дітей Франциска і Жасінти. Це місце обдароване особливою Божою ласкою та опікою Матері Божої, до якої приїжджають з усіх континентів християни різних конфесій.

«Приємні відчуття викликала участь у Хресній ході тими місцями, де  близько 100 років тому спочатку дітям з’явився ангел, а згодом Пресвята Богородиця. Тут відчувалася невидима присутність Матері Божої, її провід», наголосив отець Володимир Улян.

Спільна молитва у Фатімі не припиняється ось уже 100 років, вона звучить тут  різними мовами і цьогоріч хор Львівської Духовної семінарії прикрасив своїм ангельським співом церковні піснеспіви українською мовою.

 Наступною святинею, яку відвідали паломники було місто Люрд у Франції, де 159 р. тому Богородиця з’явилася убогій дівчині Бернадетті.  Мати Божа з’явилася у скелі, з якої, до тепер б’є джерело з цілющою водою. Звідти люд  черпає Божі ласки на зцілення та оздоровлення душі та тіла та занурюється у купіль. У Люрді у 1982році був збудований  храм Успіння Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви, єдиний храм східної Церкви. До речі, за останні десятиліття у цьому місці, яке у час об’явлення налічувало 4000 тис. населення, а зараз 14 000 не зафіксовано жодного злочину, крадіжок чи інших злочинів.

Пізніше дорога завела паломників до  м. Страсбург, де всі помолилися у Соборі Нотр-Дам. Цей Собор  - одне з найвидатніших творінь людства, серед яких знаменитий астрономічний годинник XVI ст., прекрасні вітражі та скульптури, а також шпиль святині заввишки 142 метри, був найвищою точкою планети понад 200 років.  Дорога провадила прочан також і  до  Чеської столиці, де мандрівники помолилися у головному Соборі Праги та взяли участь у Службі Божій в Українській Церкві разом із земляками, що працюють у Чехії. Завершилося  паломництво у Соборі Божого Милосердя у Кракові, Польща, де приклонилися до мощей св. Фаустини Ковальської, якій Господь доручив поширити на цілий світ культ Божого Милосердя.

«Надзвичайно вдячний Богові, що мав змогу у цей пам’ятний ювілей об’явлення Богородиці відвідати стільки чудотворних місць. Молитися за Україну та представляти свій народ, свою Церкву, Волинь та місто Рожище зокрема  закордоном серед духовенства різних країн. Приємно, що люди пізнавали нас, бо у кожного учасника паломництва була пов’язана синьо-жовта хусточка, яка демонструвала, що ми українці. Нехай Пресвята Богородиця береже нас усіх, випросить довгоочікуваний мир для нашої багатостраждальної землі, добробут та порозуміння між народами, церквами та зміцнить нашу віру, наповнить серця надією та любов’ю» - поділився отець Сергій.

«Кожна святиня вразила мене своєю унікальністю, проте, мальовниче містечко Люрд у Франції нагадало мені молитовний дух «українського Люрду» нашої Зарваниці. Тут можна було побачити, як люди, особливо урбанізована європейська молодь, на правду, віддається  молитві, як служить волонтерами для людей з особливими потребами, занурюючи їх у купіль, виконуючи інші треби. В колі нашої паломницької групи відчувалася братня любов та взаємодопомога, ми не тільки подорожували, але й мали можливість ділитися душпастирським досвідом, спільно молитися за мир в Україні. Мої молитовні прохання возносилися за молодь нашого Луцького екзархату, нашої України, за їхню добру долю та відвернення від тяжких гріхів», сказав на завершення отець Володимир.

Прес-служба  парафії апостола Івана  Богослова УКГЦ, м. Рожище

субота, 7 жовтня 2017 р.

07.10.2017р. Б. / Медитація по-католицьки, «мертві душі», чоловічі Рози й екзорцизм через Розарій

7 жовтня Церква відзначає свято Пресвятої  Діви Марії Цариці Розарію, а весь жовтень традиційно буде місяцем особливої розарієвої молитви. Рівно рік тому КМЦ розмовляв із промотором братства святого Розарію отцем Сворадом Дудою ОР про історію Розарію. Сьогодні ж ми поговоримо про особливі духовні моменти, пов’язані з цією прекрасною молитвою, яку нам дала сама Богородиця.

Шановний отче, минув уже рік, відколи ви Ви повернулися в Україну після трирічного перебування в себе на батьківщині, у Словаччині. На час Вашого повернення до розарієвих братств тут належало 10 тисяч осіб. Чи побільшало їх за цей рік?

Так, побільшало. Ще й зараз я їжджу, організовую нові спільноти там, куди запрошують.

І куди ж запрошують?

Зараз – переважно в Центральну Україну. Це закономірно, бо я зараз працюю в Київсько-Житомирській дієцезії, то й більше контактую зі священиками центрального регіону. А це близько 200 священиків! Наприклад, п’ятого жовтня їду в Одесу, потім у Мукачево, а потім у Гвардійське, це Хмельницька область. В Одесі маю реорганізувати братство святого Розарію, бо востаннє був там давно, понад 8 років тому. А це важливо – відвідувати час від часу свої братства, щоби підбадьорювати людей.

– Чому важлива підтримка братств Живого Розарію з боку духовенства?

Перша причина полягає в тому, що людина має схильність духовно засинати. І тому періодично, щоб Рози не всихали, не вмирали, я ними опікуюся. Це праця промотора – відновлювати братства.

Крім того, як промотор, я маю обов’язок створювати нові братства, нові Рози в Марійному саду й духовно їх відновлювати за допомогою Матінки Божої Фатімської. Скажу вам, що цього року відчутна особлива благодать Пресвятої Матері Фатімської. Вона дуже гарно працює. Приходжу часто в парафії, запитую: скільки у вас Роз? Відповідають: «Дві, з бідою чотири набереться». Але як відвідую таку парафію, то після конференцій, спільної молитви народжується шість, а іноді й десять Роз. Одна Роза складається з 20 осіб. Священики бувають дуже здивовані, бо не чекали такого інтересу й залученості з боку своїх вірних. А люди дуже відгукуються й люблять цю молитву до Пресвятої Богородиці, особливо ж у маленьких парафіях, у селах, де з простотою та натхненням приймають цю блаженну молитву. Люди люблять брати в цьому участь. І це добре також для духовних отців, бо такі братства покращують духовне життя всієї парафії.

– Тобто священикам теж потрібні розарієві групи?

Безумовно. Бо вони самі бачать у цьому велике добро. Це традиційний рух, який існує сотні років. Самі домініканці піклувалися про апостольство святого Розарію, початки якого сягають у XV століття, коли блаженний Алан де ля Рош ОР заснував у французькому Ліоні перше розарієве братство. А й для сучасного священика молитва Живого Розарію має дуже велике значення. Люди братства беруть більшу участь у житті парафії й духовно зміцнюють як свого духовного отця, священика, так і духовне життя цілої парафії, молячись і в своїх особистих намірах, так і про ближніх. Священики самі визнають, що це дуже оживляє парафії, що на братство можна покладатися як на організацію. А це вже означає бути не лише членами Рози, а й ставати більш живими членами парафії – такими собі «живчиками» (сміється). Дуже тішить, коли бачиш таке духовне піднесення, коли люди прокидаються з тої сплячки. Бо, як казала свята Тереза Авільська, завжди є небезпечна тенденція духовно засинати й жити в такому сплячому християнстві. А Живий Розарій допомагає нам прокидатися з цього сну. Тобто Матір Божа через Розарій допомагає нам ожити.

Чому ця молитва має назву Живий Розарій?

Живий Розарій складається з живих членів, якщо не заснуть (сміється). Хоч і в братстві можуть бути своєрідні «мертві» душі. Це трапляється, коли, наприклад, мати молиться за дітей: забирає 4, 5, 6 таємниць зі спільної молитви, а сама молиться лише за свою сім’ю. Це гарно, що ми молимося за рідних, природно – але неправильно. Адже Жива Роза має складатися з 20 живих членів, і молитися потрібно не лише у власних інтенціях. Її учасник має молитися й у своїй інтенції, і в інтенціях спільноти. Братство зустрічається що першої неділі чи суботи місяця й молиться в намірах Церкви, Ордену, парафії, Папи, рідних. Там молимося як за здоров’я свого чоловіка чи розв’язання проблем дітей, за тих, хто воює в РУВ, так і в інтенціях парафії й навіть незнайомих людей. Тобто виходимо поза рамки родини й допомагаємо одне одному.

Знаю прекрасний приклад, коли одна учасниця розарієвого братства просила свою спільноту помолитися просто за зір, бо в неї був рак: «Я боюся, що осліпну». І спільнота відреагувала однозначно: «Ми не лише будемо молитися за тебе, а й спробуємо зібрати на операцію», – і люди склали 5 тисяч і врятували їй одне око. Цей приклад показує, яка вона, справжня жива спільнота. Бо будь-яка молитва викликає в нас бажання не лише говорити, а й діяти в цьому намірі. Тобто що більше я промолюю, то більше проживаю в учинках інтенції, за які прошу Марію. Відкриваємо серце під час молитви, і воно відкривається більше, і в ньому зароджується питання: а що я можу зробити в цій ситуації? Молитва веде до живого наслідування Ісуса Христа через руки Марії.

Це важливий зв’язок – людина, Марія й Ісус. Як саме діє Святий Розарій?

Дуже просто. Розарій Марії, але христоцентричний, бо Марія нас веде куди? До Ісуса. Тобто ми молимося до Бога, але через заступництво Марії. І Вона постійно цей букет Роз, який ми в’яжемо та кладемо Їй у долоні, передає Своєму Синові, а Він приймає й посилає нам Свого Святого Духа. І так розв’язує конкретні проблеми. Саме Марія й учить нас, як жити Євангелієм. Бо ж про що ми роздумуємо, якщо Розарій – це медитаційна молитва? Про Євангеліє, життя Ісуса Христа. У чотирьох частинах, які ми розважаємо в розарієвій молитві, йдеться про слова і вчинки нашого Спасителя і Марії, присутньої біля Нього. Про це ми медитуємо. Завдяки Богородиці ми краще роздумуємо про Євангеліє. Коли святий Йоан Павло ІІ встановив нову частину в Розарії, частину Світла, то цим показав, що ми маємо ціле Боже Слово – читати й розмірковувати. Бо ця молитва – «Радуйся, Маріє, благодаті повна» – допомагає нам зосередитися на словах і діях нашого Спасителя, наблизитися до Нього самим і мати з Ним цей зв’язок.

Повертаючись до братства Живого Розарію, хочу зауважити, що його члени на всі Марійні свята можуть отримати повний відпуст. Таких привілеїв звичайний християнин не має (сміється). І це одна з «вигід» братства. А ще я, як промотор, маю служити Месу за всіх членів братства святого Розарію. Навіть якщо хтось уже не лише десь на іншому кінці землі, а й більше не живе на землі, а перейшов до вічності, я маю обов’язок служити Месу й за нього. А живі отримують благодаті за молитвами священика. До речі, це вже особливості домініканського ордену, який узяв на себе обов’язок пам’ятати про всіх членів розарієвих братств. І коли не буде не тільки вас, а й і нас, і тих, хто про вас пам’ятає, – бо ж людська пам’ять така коротка, – духовно всі будуть включені в заступницьку молитву перед Богом про вічне спасіння.

– А чи є в нас чоловічі розарієві братства, як в інших країнах?

Так, є. Зараз знаходжу нові й тішуся цим фактом. Їх не так багато, як жіночих. Перше було у Ключарках, потім – у Мурафі, Шаргороді, Хмельницькому.

Чи є якісь особливості чоловічих Роз?

Вони так само, як жіночі спільноти, збираються, роздають інтенції і моляться одні за одних, за Церкву, парафію. Ще можу сказати про одну особливість чоловічих братств: це те, що вони пишаються, що чоловічі (сміється). А загалом чоловіки – такі самі створіння, як і жінки, і коли чоловік пізнає цілющу силу молитви, то його молитва стає дуже гарна й міцна.

– Насамкінець прошу Вас про побажання вірним.

Хочу нагадати всім вірним, що, хоча Рік Фатімської Богоматері й добігає кінця, дух Її послання актуальний. Для кожного з нас, для всіх народів фатімське послання вкрай важливе – на цьому наголошував Папа під час подорожі в Фатіму. Як просила сама Матір Божа, так і я прошу: «Моліться Розарій – і відвернете зло». Бажаю, щоб якнайбільше людей відчуло силу цієї молитви. Щоб не боялися взяти розарій до рук і відчули ті солодкість, ніжність, спокій, які виходять із цієї молитви, ту силу, яка розганяє темряву й налаштовує нас робити добро. Це проста молитва, і добре, якщо ви цю простоту відчуєте та проживете. Розарієва молитва, не побоюся сказати, – це такий малий екзорцизм. Це автомат, який б’є сатану.

- Дякуємо за розмову, отче!

Розмовляла: Ірина Островська, КМЦ