ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ! - СЛАВА НАВІКИ!
СЛАВА УКРАЇНІ! - СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри, необхідність створення цього блогу зумовлена актуальною потребою захисту і плекання СІМЕЙНИХ ЦІННОСТЕЙ у нашому, вельми зраненому багатьма незагойними гріховними ранами, протягом кількох століть поневолення, українському народі.

пʼятниця, 30 червня 2017 р.

30.06.2017р. Б. / Владика Венедикт (Алексійчук) введений на престол єпархії Святого Миколая УГКЦ у Чикаґо (+VIDEO)

У Чикаґо 29 червня в празник святих апостолів Петра і Павла за новим стилем Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав ввів на престол Правлячого єпископа єпархії Святого Миколая УГКЦ з осідком у Чикаґо.

Насамперед було зачитано булу від Святійшого Отця Папи Франциска, який 20 квітня 2017 року благословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про призначення дотеперішнього Єпископа-помічника Львівської архиєпархії владику Венедикта (Алексійчука) Правлячим єпископом єпархії Святого Миколая УГКЦ з осідком у Чикаґо, США, перенісши його з титулярного осідку Германіціяни.

Під час проповіді до вірних Предстоятель Церкви відзначив, що сьогоднішнє свято Петра і Павла розкриває нам зміст сьогоднішньої події – введення в уряд нового єпископа. «Апостол Петро нам сьогодні каже, що ця єпархія має українське коріння. І так важливо є плекати єдність з матірною Церквою. Посилаючи з України вам єпископа сюди, ваша мати-Церква хоче сказати, що вона дбає про вас. Вона хоче будувати єдність між нашими вірними в Україні і в діаспорі, хоче плекати цей спадок традицій нашої Церкви Володимирового Хрещення», – сказав Блаженніший Святослав.

«Сьогодні, – продовжив Глава Церкви, – апостол Петро вам каже, владико, що ви є невід’ємним членом Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Тепер отримаєте у Синоді нову позицію, новий голос як правлячий архиєрей. Відпускаючи вас до Сполучених Штатів, ми з вами не розлучаємося. Ви лишаєтеся великим скарбом нашої Церкви, якого ми потребуємо кругом і в Чикаґо, і у Львові, і в Києві».
Глава УГКЦ звернувся з особливим проханням до вірних єпархії. «Із синівською любов’ю прийміть нашого владику. Підтримайте його! Я вам хочу сказати, він не є янгол, він є просто людина. Людина, яка має свої слабкості, але і свої дари від Господа Бога. Він потребує вас так само, як і ви потребуєте його. Там, де він щось не може, не вміє або не знає, допоможіть йому, підставте йому своє плече і тоді побачите, що у вашій єпархії буде здійснюватися все те, що ми чуємо про Петра і Павла, і про Христову Церкву», – попросив Предстоятель.

Блаженніший Святослав звернувся з окремим словом до монашества Чиказької єпархії. «Владика Венедикт є ваш. Знаю, що він по-особливому дбатиме про ваші монастирі і спільноти. Буде дбати про покликання священичого і монашого стану. Моліться за нього і любіть його як свого. І підтримайте його», – сказав Глава УГКЦ.

Насамкінець духовний лідер греко-католиків звернувся до самого владики Венедикта. «Ви отримуєте для свого пастирського служіння, мабуть, одну з найбільших єпархій Католицької Церкви, яка простягається від Детройту до Аляски і Гаваїв. Ваша єпархія є місійною єпархією. Ще не всі Божі діти є зібрані під тим омофором, який ви сьогодні несете на своїх плечах. Будьте місійним єпископом, вчіться мов. Ми знаємо, що ви розмовляєте англійською мовою, але вчіться і іспанської, можливо, навіть китайської… Ідіть і голосіть Слово Боже для тих, хто, може, сьогодні ще себе не відчуває любленим і спасенним Богом сином чи донькою. Ми знаємо, що Чикаґо – це гарний великий український центр, але думайте про ті частини вашої єпархії, де найтяжче священикам і вірним. Несіть Боже Слово в цю культуру. Бо наша Церква і ви особисто маєте так багато що сказати. Владико, любіть ваших людей і віддайте все найкраще, що маєте, задля їхнього спасіння. Будьте для людей Святим Миколаєм», – побажав Блаженніший Святослав.


четвер, 29 червня 2017 р.

29.06.2017р. Б. / Папа: Християни – це люди, які прямують проти течії

Єдиною силою християнина є Євангеліє! На цьому наголосив Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 28 червня 2017 р., присвятивши свої роздуми «християнській надії як силі мучеників». Він пригадав, що коли Ісус посилав Своїх учнів на місію, не ошукував їх легким успіхом, але відверто попереджав, що «звіщення Божого царства завжди викликає спротив».

Як зауважив Святіший Отець, Ісус вживає суворі слова: «Вас ненавидітимуть за моє ім’я» (Мт 10,22). «Християни люблять, але не завжди є любленими. Ісус відразу ставить перед нами цю дійсність: визнання віри, більшою чи меншою мірою, завжди відбувається в атмосфері ворожості», – сказав єпископ Риму, підкреслюючи, що християни – це люди, які пливуть проти течії. Й це, за його словами, нормально, адже «світ позначений гріхом, який проявляється в різних формах егоїзму й несправедливості», а той, хто наслідує Ісуса, «прямує в протилежному напрямку».

Наступник святого Петра підкреслив, що спонукою для цього є «вірність логіці Євангелія», яка є «логікою надії», що перекладається в стиль життя, який «ґрунтується на вказівках Ісуса»: «Першою вказівкою є убогість. Коли Ісус посилає Своїх на місію, то здається, що більше дбає про те, аби “позбавити їх зайвого”, ніж “спорядити”! У дійсності, християнин, який не є смиренним і убогим, неприв’язаним до багатств та влади, й, насамперед, неприв’язаним до себе, не уподібнюється до Ісуса».

За словами Папи, християнин долає шляхи цього світу «лише з необхідним для мандрівки, але із серцем, повним любові». Справжньою поразкою для нього є «піддатися спокусі помсти й насильства, відповідаючи злом на зло». Ісус, кажучи учням, що посилає їх «як овець між вовків», посилає їх беззбройними. Розсудливість, а навіть і спритність, є чеснотами, які «згідні з євангельською логікою», але насильство – «ніколи».

«Єдиною силою християнина є Євангеліє. В часи труднощів потрібно вірити в те, що Ісус стоїть перед нами й не перестає супроводжувати Своїх учнів. Переслідування не є запереченням Євангелія, але його частиною: якщо переслідували нашого Вчителя, то як можемо розраховувати на те, що нас омине боротьба? Однак, перебуваючи посеред бурі, християнин не повинен втрачати надію, думати, що він покинутий. Ісус запевняє Своїх, кажучи: “Навіть волосся у вас на голові пораховане”. Це немовби сказати, що жодне зі страждань, навіть оті найменші й приховані, не є непомітними для Божих очей», – вів далі Святіший Отець, наголошуючи:

«Бог бачить і, без сумніву, захищає, а також дасть Свою винагороду. Адже між нами, у дійсності, перебуває Хтось, що є сильнішим від зла, сильнішим від мафій, від підступних змов, від тих, які наживаються за рахунок зневірених, від тих, які топчуть інших своїм самоуправством… Хтось, хто завжди вислуховує голос крові Авеля, що волає із землі».

Як зауважив Наступник святого Петра, цю вірність Ісусовому стилю, який є «стилем надії», вірність аж до смерті, перші християни назвали прекрасним словом «martirio»-«мучеництво», що означає «свідчення». Існували інші можливості, її можна було назвати «героїзм», «самозречення», «самопожертва». Але перші християни дали назву, яка «випромінює аромат учнівства».

«Мученики, – пояснив Папа, – не живуть для себе, не змагаються за ствердження власних ідей, вони погоджуються вмерти лише з вірності Євангелію. Мучеництво не є найвищим ідеалом християнського життя, бо понад ним вивищується любов до Бога і до ближнього». І християнству суперечить ідея, що «мучениками можуть бути названі також і терористи-смертники», оскільки в цьому «немає нічого з наставлення Божих дітей».

«Іноді, читаючи історії численних мучеників минулого й сьогодення, яких є більше, ніж у перших віках, – підсумував Святіший Отець, – ми вражені стійкістю, з якою вони переносили випробування. Ця стійкість є знаком великої надії, якою вони надихалися: надії, впевненої у тому, що ніщо й ніхто не зможе відокремити їх від Божої любові, дарованої нам в Ісусі Христі. Нехай же, – побажав Папа, – Господь Бог завжди дає нам сили бути Його свідками. Нехай дасть нам жити християнською надією, насамперед, під час прихованого мучеництва, що означає добре та з любов’ю виконувати наші щоденні обов’язки».

середа, 28 червня 2017 р.

28.06.2017р. Б. / Папа до делегації Константинопольського Патріархату: будьмо знаряддям єдності й миру

27 червня 2017р., Папа Франциск прийняв офіційну делегацію Константинопольського Вселенського Патріархату, що прибула до Ватикану з нагоди престольного празника святих Апостолів Петра і Павла, що припадає на 29 червня. Звертаючись до представників Патріархату Святіший Отець зазначив, що святі Петро й Павло як Христові учні та апостоли служили Господеві в різний спосіб. Однак, незважаючи на відмінності, обидва свідчили про милосердну любов Бога Отця, яку кожен з них переживав по-своєму глибоко, аж до пожертви власного життя. «Тому, – вів далі Папа, – з найдавніших часів Церква на Сході й на Заході об'єднала в одне свято пам'ять про мучеництво Петра та Павла. І, власне, тому слід разом святкувати їхню самопожертву з любові до Господа, бо, водночас, це є пам'яттю єдності в різноманітності. Як ви добре знаєте, іконографічна традиція представляє двох апостолів, що обіймають один одного, що є пророчим знаком єдиного церковного сопричастя, в якому повинні співіснувати слушні відмінності».

Наступник св. Петра наголосив також, що обмін делегаціями між Римською та Константинопольською Церквами з нагоди престольних празників підсилює прагнення повного відновлення сопричастя між католиками та православними. «В першому тисячолітті, – сказав він, – християни Сходу та Заходу брали участь у тій же самій євхаристій ній трапезі, спільно зберігали ті ж самі істини віри, плекаючи, одночасно, різні богословські, духовні та канонічні традиції, сумісні з вченням Апостолів та Вселенських Соборів. Цей досвід є необхідним орієнтиром та джерелом натхнення для наших зусиль, спрямованих на відновлення повного сопричастя в наш час, сопричастя, яке не повинно бути невизначеною однорідністю.

Вселенський Архиєрей пригадав, що цього року відзначається п'ятдесята річниця візиту Папи Павла VI до Константинопольського Патріарха Атенагора, що відбувся в липні 1967 року, та відвідин Патріарха Атенагора до Риму в жовтні того ж року. «Приклад цих сміливих та далекоглядних пастирів, що керувалися виключно любов'ю до Христа та його Церкви, спонукає нас прямувати вперед на нашому шляху до повної єдності», – наголосив Папа. Саме тоді, за словами Святішого Отця, було вирішено започаткувати традицію обміну делегаціями на відповідні престольні празники.

Пригадуючи про нещодавню зустріч з Вселенським Патріархом Вартоломеєм I у Каїрі, Його Святість зазначив, що під час зустрічі він «побачив глибоке наближення у підході до певних проблем, що впливають на життя Церкви та світу в наш час».

Папа Франциск пригадав про наступне засідання Координаційного комітету Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Католицькою та Православною Церквами, що відбудеться у вересні цього року у місті Лерос (Греція). Засідання очолюватимуть Митрополит Паїсій, один з учасників делегації, та кардинал Курт Кох, Префект Папської Ради в справі єдності християн. Звертаючись до митрополита, Папа висловив сподівання, що ця зустріч відбудеться в духовному кліматі уважного слухання волі Господа та у визнанні «того спільного шляху, яким вже тепер разом крокують багато католицьких та православних віруючих у різних частинах світу», та принесе багато плодів для екуменічного діалогу.

На завершення, звертаючись до присутніх, Святіший Отець наголосив, що у молитві, яку Ісус Христос підносив до Отця напередодні Своїх страстей та смерті (пор. Ів 17:21), Він просив про єдність усіх Своїх учнів. «Виконання цього прохання залежить від Бога, але воно також передбачає нашу покірність і послух Його волі. З довірою до заступництва святих Петра і Павла та святого Андрія, молімося одні за одних та просімо Господа, щоб вчинив нас знаряддям єдності й миру», – сказав Папа.

вівторок, 27 червня 2017 р.

27.06.2017р. Б. / Бути милосерднішими від Ісуса?

Спільнота світового католицтва переживає зараз непрості часи – поділ довкола питань сексуальної моралі стає щоразу виразнішим і глибшим. Опираючись на власне тлумачення «Amoris Letitia», яке цілком протилежне від тлумачення Префекта Конгрегації у справах віри кардинала Герхарда Мюллера, католицькі єпископи Аргентини, Бельгії, Мальти та Німеччини видали документи, які дозволяють Причастя людей, які живуть у перелюбницькій спільності. А в той же ж час єпископ з Іллінойсу Томас Папроцькі заборонив будь-яке уділення Таїнств, а також християнський похорон для осіб, які живуть в одностатевих «шлюбах». У листі до своїх священників владика Папроцькі зокрема зазначив, що Церква: «має не лише владу, але серйозний обов’язок підтверджувати своє автентичне вчення про шлюб і зберігати та виховувати його священну цінність».

З одного боку, зараз спостерігаємо серйозні потуги «католицьких» модерністів всередині Церкви змінити Вчення Церкви у царині людської сексуальності, і то в першу чергу через запровадження практик, які виразно суперечать Вченню, а з іншого - докладаються серйозні потуги задля збереження ортодоксії віри Церкви.

Так, минулого тижня Префект Конгрегації у справах віри кардинал Герхард Мюллер вчергове заявив про незмінність Вчення Церкви стосовно питання шлюбу і людської сексуальності, зокрема наголосивши, що Церква відкидає гендерну ідеологію, як помилкову.

Також минулого тижня четверо кардиналів – Карло Каффара, Вальтер Брандмюллер, Раймонд Берк, Йоахім Майснер, які звертались до Святішого Отця з dubia стосовно Amoris Letitia, оприлюднили черговий лист до Папи, у якому вони просили Святішого Отця про аудієнцію для вияснення питань довкола розброду у викладенні морального Вчення Церкви, який виник після оприлюднення «Amoris Letitia». Оскільки вони не отримали ніякої відповіді, то відважились оприлюднити цей свій лист.  

Звісно, це знову викличе черговий шквал критики і знущань з боку модерністів на адресу кардиналів-підписантів, і знову світ та католицький загал спостерігатиме наскільки злобною є реакція «католицьких» лібералів на спроби захистити католицьку ортодоксію.

Спроби ж замовчувати цю контраверсію, на кшталт, мовляв, «навіщо виносити сміття із хати», які часто лунають із табору «поміркованих», насправді, уже не мають ніяких підстав під собою. Адже, як влучно зазначили кардинали у своєму листі, «те, що є гріхом у Польщі, не є злом в Німеччині… те, що заборонене в Архиєпархії Філадельфії, дозволено на Мальті. І так далі..».

Ситуація, яку описують кардинали, на жаль, є реальністю життя Церкви. І ця реальність – це реальність розколу, поки що, правда не de iure, а de facto.

На перший погляд, людям, далеким від церковного життя, усе це може видатись відмінностями у практиці, але, насправді, різниця набагато глибша і комплексніша. В основі лежить пилатівське питання: «що таке істина?». Адже, від своїх початків Церква трималась вчення про нерозривність християнського шлюбу, вчення про те, що Євхаристія не є нагородою, не є додатком, а суттю – місцем і часом, де народ Божий оновлює свій Союз з Богом, що без покаяння (зміни мислення і поведінки) нема прощення гріхів, що людина, оскільки сотворена чоловіком і жінкою, обмежена своєю біологічною статтю, а одностатева активність – це гріх, що взиває Небо про помсту, на рівні з навмисним вбивством людини, покривдженням сиріт і вдів, затриманням заробітної платні.

Уділення Таїнств особам, які живуть у перелюбстві, у практичний спосіб відміняє це Вчення. Сповідування гендерної ідеології відміняє Вчення про Божий Творчий Акт. Основа такої «відміни» - толерантне ставлення до грішного стану: позашлюбного чи одностатевого сексуального життя. Це – ніщо інше, як толерантність до гріха і ненависть до грішника, якого прагнеться залишити в його грішному стані, наразивши його на серйозну загрозу потрапити на цілу вічність у пекло. Більше того, як нещодавно влучно ствердив кардинал Роберт Сара, Префект Конгрегації у справах Богослужінь і дисципліні Таїнств, в основі такої толерантності лежить люциферіанське бажання бути більшим від Бога, бути милосерднішим від Того, Хто є сам утіловленим Милосердям, бути милосерднішим від Ісуса.

І все це розвивається у західному світі на фоні зросту в суспільстві антихристиянських та антикатолицьких настроїв, які виливаються в тому ж таки західному світі в утиски християн через їхні переконання.

Ми вже цілковито увійшли в нову суспільну реальність, в якій християнство та християни усе активніше усуваються на маргіни суспільства, перетворюючи їх на людей другого сорту. Така маргіналізація в кінцевому результаті призведе до тотального зудару християнства й західної цивілізації, звершивши таким чином, історичний круг у зараз вже 1800 років тривалості.

І в цій реальності, якщо ми хочемо залишатись вірними Богу та Його Месії – Ісусові з Назарету, якщо ми і надалі хочемо залишатися вірними Католицькій Церкві, то мусимо збагнути одну просту істину: не ми визначаємо рамки ортодоксії, а вона – ортодоксія - визначає нас, наш спосіб думання й поведінки.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

27.06.2017р. Б. / Священик вирішив скоротити проповідь до 5 хвилин через позіхаючих дітей

Священик в Північній Ірландії пообіцяв своїм парафіянам, що його проповіді будуть не довшими, ніж 5 хвилин. Він сподівається, що таким чином заохотить сім’ї з дітьми повернуться до церкви.

Як зазначив о. Педді о’Кейн, до такого кроку його надихнув досвід, набутий під час візиту до Техасу, де він почув кілька «коротких, гострих» проповідей. За його словами, багато священиків, «включаючи і мене, мають ілюзію, що наші проповіді є набагато цікавішими від того, якими вони є насправді».

«Один мудрий старий священик одного разу сказав мені: Якщо не можеш дістатись до нафти за перших п’ять хвилин, то краще перестань бурити».

В інтерв’ю «Belfast Telegraph» священик зазначив, що коротші проповіді будуть більш підходячими для дітей. Одного разу один чоловік запитав його, чому він повинен водити дітей до церкви, «якщо вони там тільки позіхають під час довгої проповіді, яку священик виголошує мовою, яку вони не розуміють?». Це запитання вразило священика, і він сподівається, що рішення скоротити проповідь зможе повернути до церкви сім’ї з дітьми.

Отець о’Кейн зазначив, що дотриматись 5-хвилинного ліміту буде «важко», однак, порадившись з парафіянами, він відчув їх підтримку.

Як інформує Catholic Herald, нещодавно у своїй статті о.о’Кейн  підняв тему Першого Святого Причастя, яке багато батьків перетворюють на «оргію матеріалізму», «з мініатюрними нареченими, замками з бантів та розривом банківських рахунків».

субота, 24 червня 2017 р.

24.06.2017р. Б. / Любов – істинне та спасенне вчення і канон (Дискусія* православного священика з католицьким мирянином)

В купе потягу маршруту Львів – Київ зустрілось двоє молодих людей – священик Православної Церкви та католицький мирянин. Обидва попутники швидко й привітно познайомились. Священик Юрій, віком десь 30-32 роки, побачивши, що молодий хлопець Олександр, років може 23-25, читає книжку Папи Бенедикта XVI «Ісус з Назарету», поцікавився, чи він католик. Отримавши ствердну відповідь, священик почав розпитувати про його погляди стосовно Пап Римських як наслідників апостола Петра й висловлювати свої думки, які заперечують такий погляд, і так між ними зав’язалась невимушена, доброзичлива дискусія. Олександр відстоював думку, що Папи Римські все-таки є наслідниками святого апостола Петра, оскільки, на його переконання, видимий голова Церкви Христової на землі необхідний, так як необхідний голова будь-якої помісної Церкви чи то церковної або державної організації. Далі Олександр послався на те, що Ісус Христос дав владу ап. Петру рішати і в’язати, і що той заклав престіл Христової Церкви у тодішній столиці римської імперії – Римі, а також нагадав слова Христа з Євангелії від Матея «Ти Петро (скеля) і на цій скелі Я збудую Мою Церкву». Дискусія продовжилась…

Про наслідництво Престолу Петра Римськими Папами

Священик: Наведені Вами слова Євангелія стають зрозумілими лише в контексті: коли Христос запитав апостолів, за кого вони Його вважають, ап. Петро перший висловив віру інших учнів: «Ти Христос, Син Бога Живого». І після цих слів Ісус промовив до нього вже згадувані слова. Блаженний Августин цей уривок пояснює так: «Ти Петро (Petrus), і на цьому камені (petra) збудую Церкву Мою». На «цьому камені», на тому, що ти сказав: «Ти Христос, Син Бога Живого», на цьому сповіданні твоєму збудую Церкву Мою. Адже «Ти Петро»: від «каменя» Петро, а не від Петра «камінь», точно так само, як від Христа християнин, а не від християнина Христос». Як бачимо, Августин заперечує думку, що на апостолі Петрові Христос побудував Церкву. Вона побудована на тому сповіданні, яке висловив від імені всіх апостолів Петро.

Мирянин: Отче, на жаль, не маючи глибоких знань з історії Церкви і богословської освіти, я не можу дати глибоко обґрунтованої відповіді. Але й не можу погодитися з Вашими аргументами, бо знаю, що про це свідчать навіть постанови Соборів та богослужбові тексти Східної Церкви! Наприклад, в текстах Богослужб 29 і 30 червня, коли відзначаємо пам’ять св. Верховних Апостолів Петра і Павла, є такі слова: «Петре, підвалино Апостолів, скало Церкви Христової…», «Достойно заспіваймо в честь верховного начальника Апостолів», «Тебе, св. Петре, Предвічний назначив начальником своєї Церкви». «Ти, Петре, був першим єпископом Риму…». Так само святі отці, приміром, Іван Золотоустий, Теодор Студит, Єфрем Сирійський, Іван Дамаскин стверджували, що Папи Римські є наступниками ап. Петра і видимими головами Вселенської Церкви.

Невже Ви думаєте, отче, що св. отці ранньої Церкви, живучи в період значно меншого часового відриву від періоду життя Христа, апостолів і їх наступників гірше від Вас (і загалом духовенства Православних Церков) розуміли Св. Писання і не знали, чи ап. Петро все-таки мав першість серед апостолів, чи йому була доручена вся паства Церкви Христа і чи з Петровою смертю закінчилося пастирство над цією Церквою?

До речі, можу навести ще одне свідчення св. отця ранньої Церкви – св. Іринея Ліонського (ІІІ ст.), що походив з Малої Азії (!). У своєму трактаті, здається, «Adversus haereses», він описує Церкву Риму як "найбільшу і найстарішу, в усіх відому..., засновану в Римі і збудовану двома найславнішими апостолами Петром і Павлом". Там св. Іриней висловлює думку про перевагу Римської Церкви і що з нею має узгоджуватися обов’язково кожна Церква і всі віруючі. Крім того, св. Іриней в одному зі своїх листів до єпископа Рима пише, що він «не слідує за жодним іншим приматом, як за приматом Христа» і тому «вступає в зв’язок з його Святістю, тобто з катедрою Петра». І додає, що «знає, що на цій скелі збудована Церква».

А Тертулліан, наприклад, називав Церкву Рима «благословенною» та стверджував, що «самі апостоли передали Їй своєю кров’ю все вчення».

Священик: Добре, нехай… Але ж Ви сказали, що Петро заклав престіл Христової Церкви у Римі. Однак ще до того, як прийти до Рима, цей апостол проповідував у багатьох містах, де залишав єпископів, а в Антіохії, де крім нього проповідував і апостол Павло, Петро вважається першим єпископом цього древнього міста, яке, щоправда, не претендує на першість.

Мирянин: Так, звичайно, не можна цього заперечувати. Але ж тут йдеться лише про те, що його по праву вважають першим єпископом міста, і не більше. Бо він попрямував далі до Рима, де й залишився і загинув мученицькою смертю, і його престіл залишився там, а не в Антіохії. Якби він залишився в Антіохії, то саме він був би нинішнім «Римом» і не було б підстави це заперечувати, але ж це не так, тому немає сенсу тут сперечатись.

Священик: Олександре, та ж в усьому Святому Письмі немає жодного підтвердження, що ап. Петро отримав владу бути «видимим головою» Церкви Христової. Навпаки, ми бачимо дещо протилежне. У книзі «Діянь святих апостолів» розповідається, що «Коли почули апостоли, які були в Єрусалимі, що Самарія прийняла слово Боже, послали до них Петра та Іоана, котрі, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого». Якби Петро був «головою» Церкви, то, логічно, не його, а він мав би посилати на проповідь. У 15 розділі цієї ж книги йдеться про Апостольський Собор, який проходив 51 року в Єрусалимі. На цьому Соборі головував святий ап. Яків, брат Господній, а Петро був лише одним із співдоповідачів. Мабуть, теж не зовсім логічно, правда?

Мирянин: Чому Ви гадаєте, що якщо ап. Петра, разом з ап. Іваном, послали в Самарію, то це означає, що він нічим не більший від інших апостолів, або, тим паче, що він в сенсі світського розуміння сам був підлеглим? Цей уривок не доводить ні Вашого погляду, ні протилежного. Бо це місце можна трактувати по-іншому, беручи до увагу середовище і обставини тієї події. Наскільки знаю, Самарія, на відміну від монотеїстичного єдино правовірного Ізраїля, була поганською і, найбільшою мірою через релігію, ворожою до нього й до ізраїльтян. Про це, зокрема, свідчить зміст притчі про милосердного самарянина, розмова Христа біля колодязя з самарянкою, неприйняття самарянами Христа і пропозиція апостолів як кару за це зіслати на них вогонь з неба (яку Христос відкинув)…

Дивлячись на такі обставини, можна сміливо ствердити, що прийняття Самарією слова Божого було зовсім не простою, буденною і звичайною подією, а надзвичайною подією, плодом Божої сили і благодаті. Можна здогадатись, що «апостоли, які були в Єрусалимі», дізнавшись про цю незвичайну подію, невимовно зраділи і, наповнені цією радістю, послали до новонавернених самарян двох люблених Христом апостолів (Петра як того, що дуже любив Його, хоч і відрікся зі своєї людської немочі, а Івана як наймолодшого, «найневиннішого» зі своїх учнів), щоб ті помолилися над ними для прийняття Святого Духа.

Подію навернення Самарії можна порівняти з наверненням великої громади або й кількох великих громад Свідків Єгови, а може й великої їх кількості, до православ’я або католицизму. В такому разі православне чи католицьке духовенство, яке би про це довідалося, хіба не доповіло б про це відразу главі Церкви і не «послало» б його особисто на прийняття новонавернених у свої громади? Якщо тут взяти до уваги таку практичну сторону життя християн, як поклоніння Господу через зовнішнє вшанування ікон, побудову каплиць і храмів, то бачимо, що навіть на таку подію як посвячення каплиці, яку міг би звершити і диякон, «посилають» єпископів. Чи є це ознакою підлеглості єпископа своїм референтам чи духовенству? Чи, можливо, навпаки, це ознака честі для громади, в якій збудували ту каплицю? А подія в Самарії незрівнянно важливіша, ніж посвячення каплиці чи навіть великого собору... Адже ж «Небо – престол мій, земля ж – підніжок ніг моїх. Який дім ви мені збудуєте – або яке місце мого відпочинку? Хіба то не моя рука створила те все?», – говорить Господь.

А щодо головування ап. Якова на Соборі в Єрусалимі, то чи не може це означати, що він отримав Єрусалимську катедру і саме тому головував на ньому? Саме в цьому контексті пригадую, що св. Іван Золотоустий пояснює слова Христа «Паси овець моїх» так: «Якщо хтось запитає, чому ж престіл Єрусалимський одержав Яків? – то відповім, що Петра Господь поставив вчителем не для цього престолу, а для всього світу…».

Хоча, треба наголосити на тому, що одна лише приналежність до Католицької чи іншої Церкви і навіть правильна віра загалом або в окремих питаннях (як-от віра в те, що Папи Римські є наслідниками ап. Петра або що не є такими) зовсім не є запорукою спасіння наших душ. Необхідно вести праведне життя і виконувати Слово Боже, науку Христа! Бо, як каже ап. Павло в своєму посланні до римлян, «не слухачі закону справедливі перед Богом, а виконавці закону оправдаються».

Про непомильність Пап Римських, питання «Філіокве» і Непорочне зачаття

Священик: …Олександре, як би не було, в католицькому вченні є низка неприйнятних для православних догм: визнання папи Римського одноосібним видимим главою Церкви, який є непомильним, тоді як у Символі віри непомильною визнаємо всю Церкву, у якій діє Дух Святий, а не одну особу, навіть якщо ця особа – спадкоємець апостола Петра.

Мирянин: Мене як християнина ця тема мало турбує і не робить мене духовно ні кращим, ні гіршим. Але кілька слів скажу. Рішення чи тези, які Папа проголошує «екс катедра», перед тим ретельно розглядаються, обговорюються і опрацьовуються цілою командою, багатьма єпископами, кардиналами, тому вони завжди є зваженими, мудрими і корисними. Тому про якісь цілком одноосібні рішення говорити не можна. Зрештою, це відбувається так само, як і в Православній Церкві в особі Патріарха. Хоча, у Православній Церкві з цим велика проблема, бо немає моноліту у важливих питаннях віровчення…

Та навіть якщо припустити, що з уст чи з-під пера Папи прозвучить якесь рішення, що суперечило б вченню Церкви, св. отців а, найголовніше, Слову Божому, то тут, як і в разі помилкового вчення духовенства будь-якої Церкви, діють слова св. ап. Павла: «Та коли б навiть ми або ангел з неба став благовiстити вам не те, що ми вам благовiстили, нехай буде анафема».

Священик: Вмієте «викручуватись» (о. Юрій посміхнувся). Добре, а що скажете на те, що католицький Символ віри змінений додаванням слів: «Вірую… в Духа Святого.., що від Отця і Сина сходить», яких не було і немає у православному Символі віри, прийнятому на І і ІІ Вселенських Соборах (325 і 381 рр.).

Мирянин: Думаю, що Ви знаєте, коли саме і через які саме обставини було додано «і Сина». В деяких молитвенниках воно зазначене в скобках [і Сина], тобто їх можна упускати через те, що були додані в особливих обставинах – єресі відкидання Божественності Христа, а в деяких – без скобок. Кілька років тому єпископат УГКЦ, до якої я належу, прийняв рішення не використовувати [і Сина] в Символі віри. В нашому храмі воно не читається, особисто я теж. Хоча в багатьох храмах воно і далі вживається, так як люди за багато років звикли до такої редакції. Мені дуже шкода, що так є, а ще шкода, що є різні редакції богослужбових текстів, часом з неправильним і недолугим перекладом.

Священик: Гаразд, розумію… А як бути з вірою у непорочне народження, тобто без первородного гріха, Діви Марії? Вона неприйнятна для православного вчення, оскільки такою вірою заперечується необхідність Жертви Христової для всіх людей без винятку.

Мирянин: Мушу зізнатися, що особисто я тільки два чи три роки тому дізнався, що під Непорочним Зачаттям Діви Марії мається на увазі саме Її зачаття, а не зачаття Христа. Я завжди сприймав його як Непорочне Зачаття Христа, та й досі більше схиляюся до саме такого розуміння, поділяючи вчення Православної Церкви. Тим не менше, мене не ображає позиція Католицької Церкви і в цьому питанні. І тут, на мій погляд, правильне чи неправильне вірування не спасе і не осудить людину.

Священик: Цікаво… А що можете сказати про переконання католиків у тому, що за гріхи людей Бог вимагає не лише покаяння, а й покарання? Звідси і католицьке вчення про чистилище, де, мовляв, відбувають покарання ті, які покаялися за життя, але не встигли «заплатити» Богові за образу. Натомість жодної вказівки у Святому Письмі на таку форму спілкування Бога з людьми немає, про жодне чистилище не вчить нас ані Євангеліє, ані апостольські послання, ані праці святих отців.

Мирянин: Вибачте, отче, але тут Ви вже перекручуєте суть католицького вчення і маніпулюєте словами. Ні для кого Бог не вимагає покарання, людина сама себе карає своїми гріхами. Якщо курець, незважаючи на попередження про шкідливий і вбивчий вплив куріння, далі багато курить, а потім починає хворіти на рак легень, то чи можна це відразу називати карою Божою? Подібно з гріхами, які кожна людина вчинила, але не кожна однакові гріхи і однакову кількість. І не всі однаково щиро встигають покаятися. Тому католицьке вчення говорить про чистилище, яке служить для повного очищення людини, бо «ніщо нечисте не ввійде» до Царства Божого. Згадайте слова з притчі Христа: «По правді кажу тобі: не вийдеш звідти, поки не віддаси й останнього шеляга!».

Якщо ж Чистилища (чи-то «митарства»…) не існує, тоді прошу пояснити, в чому ж тоді сенс молитов за померлими? Навіщо Православна Церква також молиться за них, якщо смерть вирішила абсолютно все? Такі молитви тоді виявляються даремними.

Про практику прийняття Причастя

Священик задумався на короткий час і, не давши відповіді, продовжив: Це лише окремі розбіжності у віровченні, а якщо взяти до уваги практику Причастя без Сповіді і без посту в Католицькій Церкві...

Мирянин: Як правило, католики, принаймні в Україні, приймають Причастя після Сповіді. Але Церква дозволяє приступати до Причастя і певний час після Сповіді, бажано не більше місяця, якщо вірянин не допустився важкого гріха, тобто не повсякденного гріха (як-от миттєво понервувався через те, що хтось штовхнув або наступив на ногу, що є природною реакцією людини). Разом з тим, треба уникати і тих повсякденних «легких» гріхів і боротися з ними. Багато католиків все одно стараються сповідатися перед Причастям. Щодо мене і моїх рідних, то ми сповідаємося часто. Я не можу собі дозволити піти до Причастя навіть після гріхів, які багато хто, в тому числі християни Православних Церков, навіть не вважають гріхами, не знаючи і не розуміючи того.

Якщо ж говорити про піст перед Причастям, то справді, Католицька Церква з розумінням і «поблажливістю» до умов життя дозволяє їсти тільки одну годину до Причастя, особливо людям, що мають проблеми зі здоров’ям. Тим не менше, Церква закликає дотримуватись довшого євхаристійного посту. Особисто я не їм після 12 години ночі, якщо наступного дня маю приймати Причастя. Так чи інакше, треба ставитись до Причастя уважно і з благоговінням.

Також у цьому питанні треба взяти до уваги ще такі обставини, яку Церква просто мусила і мусить враховувати. Маю на увазі формування церковного уставу, правил, традицій... Вони беруть початок від апостольських часів, коли апостоли, а потім і їх учні, збиралися з послідовниками Христа на ламання Хліба, тодішнє Причастя, і тоді не було посту на зразок нинішнього, про який Ви говорите. Але саме тому ап. Павло справедливо і строго застерігав своїх сучасників-християн, бачачи нерозуміння декого з них і зловживання, від небезпеки нерозрізнення прийняття Христового Тіла і Крові від споживання звичайної їжі. Та про це все, думаю, Ви самі добре знаєте.

Потім формувалися монастирські устави і правила, які були строгими і їх могли повною мірою виконувати тільки монахи, які себе присвятили служінню Богові. І вже тоді, на їх основі формувалися правила і традиції світських громади вірних, нинішніх парафій. Але звичайні мирські віряни не були в силі виконувати всі молитовні правила, мати час на них і взагалі фізично витримувати довготривалі Літургії за редакцією монахів-аскетів, мусячи важко працювати для прогодування сім’ї та маючи інші важливі обов’язки, природні для життя в світі. Саме тому Церква мусила полегшити і пристосувати літургійно-молитовну практику до реалій життя простих вірян, народу Божого.

З подібних причин Католицька Церква зробила певні полегшення щодо посту. Скажімо, є багато людей (і перш за все це стосується церковного життя в містах), які зранку йдуть на роботу, але дуже хочуть бути (багато з них кожного дня) на Літургії, а це можливо лише тоді, якщо Літургія буде ввечері, переважно о 18:00 або 19:00 год. Через це в містах практикують відправлення Літургії і зранку, і ввечері кожного дня. І на них буває багато присутніх вірян, багато з яких приймають Причастя, і часто саме після Сповіді. Тепер скажіть, будь ласка, як бути таким людям, які прагнуть прийняти Христа? Чи можуть вони нічого не їсти цілий день, працюючи на роботі, нерідко це буває тяжка праця, а потім ще молитися на Літургії і аж тоді приймати Тіло і Кров Христа? Чи Ви вважаєте, що краще взагалі не ходити на Літургію і не приймати Причастя, так як це є, на жаль в православних громадах?

До речі, отче Юрію, у самих же Православних Церквах, наприклад, в Греції і Сербії, Причастя без сповіді практикується ще з початку минулого (XX-го) століття… А на Синодах РПЦ та інших Православних Церков також ще з минулого століття обговорюються проблеми постів у цих Церквах. Адже дуже мало їх вірних строго дотримуються постів… Але ж це все пояснюється складними умовами життя й праці, а також труднощами, пов’язаними з харчуванням, бо ж правила писалися 1000 і більше років тому на Півдні, де дешеві овочі й фрукти були доступними цілий рік…

Священик, чомусь і далі, не реагуючи на сказане й не даючи відповіді на запитання, строго сказав: Олександре, якщо взяти до уваги відміну вашою Церквою постів у окремі дні чи для окремих осіб, то бачимо, що насправді православні і греко-католики – надзвичайно різні.

Мирянин: Коли хтось шукає відмінностей, він їх знайде. Ви шукаєте і знаходите. Я ж сприймаю православних вірян як найближчих братів, і мені дуже близька глибока духовність Східної Церкви та Її святих. Ви ж, напевно, стосовно вірян Католицької Церкви маєте зовсім інше бачення, тому шукаєте відмінностей. Я не кажу, що треба на все заплющувати очі і обманювати себе, що чогось немає, якщо воно насправді є. А говорю про правильне розміщення акцентів! На першому місці завжди любов!

«Загальна» сповідь

Отець Юрій, підперши підборіддя рукою і, глянувши через вікно на чудове зоряне небо (було вже пізно – перейшло за північ), задумався. Побачивши, що отець роздумує над сказаним і, Олександр вирішив і сам обережно заторкнути тему, яка його давно турбує:

До речі, дозвольте і мені запитати Вас дещо – про саму Сповідь: чому православні священики (не знаю, чи єпископи теж, а якщо ні, то чому вони це дозволяють) практикують таке неприпустиме явище як «загальна» сповідь, замість індивідуальної? Чим саме, якими канонами, якими правилами керуються такі священики? Звідки взялася така дивна практика? «Загальна» сповідь може бути виправдана лише в тому випадку, якщо це просто «просвітницько-інформаційна» чи то «катехизаційна» робота перед самою індивідуальною сповіддю, допомога вірянам зорієнтуватися в своїх гріхах, вказати їм глибше на гріхи, яких люди допускаються і часом не вважають це гріхом і т. д. Інакше «загальна» сповідь нагадує мені лекцію лікаря перед багатьма хворими, в якій він розповідає про шкідливість вживання наркотиків, алкоголю, куріння, переїдання і т. ін. Хворі чемно послухали і на тому розійшлися. А хвороби навіть не були діагнозовані, не говорячи вже про те, що залишились неполіковані... А багато хто з таких хворих через непоставлений діагноз і відсутність лікування вже в скорому часі можуть відійти з цього світу... Вони загинуть, але вина буде на лікарях-лекторах (тобто священиках), які не прийняли кожного пацієнта (тобто вірянина-каяника) окремо, не поставили їм діагноз (а це констатування «рівня» гріховності і, головне, щирість каяття і готовність виправлятися) та не приписали потрібні ліки (тобто покуту, відповідно до стану і потреби душі каяника)...

Про єднання Церков

Священик знову поринув у роздуми, дивлячись через вікно потяга, і через дві-три хвилини сказав: Друже, незважаючи на існуючі між нашими конфесіями відмінності, ми все-таки готові до єднання, більше того, ми молимось «за з’єднання всіх», але це єднання прийнятне лише тоді, коли не порушується те істинне вчення, яке передали святі апостоли і яке незмінно зберегла Православна Церква.

Мирянин: Отче, за таких умов ніхто ніколи не об’єднається... Маємо вміти поступатися один одному заради спільного блага! Якби ми всі ставили Боже вище від свого особистого, своїх амбіцій, власного комфорту, збагачення чи впливової посади, то поєднатися було б зовсім легко! Правда, єднання найбільшою мірою залежить від наших єпископів, у яких повна церковна влада й засоби впливу. Це Ви розумієте напевно краще від мене. Якби кожен з них щиро прагнув виконати молитву-заклик Христа «щоб всі були одно», то ніщо особисте не було б завадою до об’єднання. Якби кожен ієрарх слідував навчанню Христа, що хто хоче бути великим, хай буде як слуга, а хто хоче бути першим, хай буде всім всім за раба, то кожен би намагався поступитися один одному, вважаючи іншого кращим і достойнішим від себе… Якби так було, то єднання вже б давно відбулось... Та вірю, що ще не все втрачено, хоча стан справ у нашій країні катастрофічний. Тому провідники наших Церков разом з єпископами повинні використати шанс, можливо останній, щоб поєднатися. А єдина Церква змогла б консолідувати й примирити все наше суспільство! Крім того, вона стала б потужною силою, до якої мусила б прислухатися державна влада.

А щодо молитви, то молитися за об’єднання мало! Треба після молитви конкретно діяти і засвідчувати бажання діями! І цей докір спрямовую до всіх, хто тільки молиться, а нічого не робить; хто молиться про прощення кривди, яку завдав ближньому, але сам не просить вибачення в скривдженого; хто лежить під деревом і молиться, щоб йому в руки впав плід... А поки він впаде, перед тим може повністю стати гнилим…

Ви кажете, що Православна Церква «незмінно зберегла» апостольське вчення? Яке ж воно незмінне, якщо багато чого у православних змінилося: немає причащання всіх присутніх на Літургії (більше того – знаю випадки, що взагалі ніхто з присутніх не підходив до Причастя, і це, на жаль, не рідкість); не дотримуються єпітимійні канони (заборони приймання св. Причастя через певні гріхи); немає інституту оглашенних; не дотримуються заборони миття з невірними (напр., з юдеями в банях)… А ще: у Грецькій Православній Церкві нетлінне тіло померлого є ознакою його грішності, а в Російській Православній Церкві – святості…

Та все ж таки, отче, істинне й спасенне вчення і канон це вчення і канон любові! А ще хочу згадати слова св. Івана Золотоустого: «Той, хто дотримується правильних догматів, а живе по-поганськи, незаперечно втратить вічне життя». Хай помагає Вам Господь!

Обидва попутники були вже дуже втомлені й хотіли відпочити, так як наближалась десь друга година ночі. Запала мовчанка…

Олександр прокинувся від ласкавих променів сонця і стукоту коліс потягу й дуже хотів попрощатись з о. Юрієм та подякувати за цікаву, хоч і незакінчену дискусію, як вважав Олександр – через відкриті питання, на які він не отримав відповіді. Та, на жаль, священик напевно вийшов на одній з попередніх станцій. Олександр трохи засмутився через це, але вирішив згадувати у своїй молитві священика-співрозмовника.

* Примітка: Така дискусія відбулась насправді. Місце, імена, обставини і форма дискусії змінені.

Джерело:  Воїни Христа Царя

пʼятниця, 23 червня 2017 р.

23.06.2017р. Б. / «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку»

«Якщо кожного разу, коли проливається Кров,
вона проливається на відпущення гріхів, я повинен приймати її завжди,
щоб вона завжди відпускала мої гріхи.
Я, що завжди грішу, повинен завжди мати ліки»
(Св. Амвросій)

            Місяць червень ми називаємо місяцем Божої Любові, тому що в цей місяць у наших храмах відправляється Молебень до Христа Чоловіколюбця і всі вірні співають «О найсвятіше серце Ісуса, помилуй нас!»; також в цей період, зазвичай, припадають два великі свята Божої Любові – Пресвятої Євхаристії і Найсолодшого Господа нашого Ісуса Христа або «Христа Чоловіколюбця». І згадане свято «Пресвятої Євхаристії» у Церкві має одну ціль – наблизити людину до цього джерела всіх ласк, тобто збудити у вірних нашої Церкви любов до Ісуса Христа, присутнього під видами хліба і вина у Святому Причасті, оживити бажання приступати до Святого Причастя якнайчастіше, щоб Христос, Якого ми приймаємо, змінював нас зсередини, бо ж Він сам сказав: «Хто споживає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я в ньому» (Ів 6, 56).    

  Про Святе Причастя люди час від часу розмовляють, але переважно говорять про зовнішні моменти, тобто про те, як і коли треба приступати до Святого Причастя. А я сьогодні хочу зупинитися на загальних правилах, яких треба дотримуватися, щоб гідно приступати до Святого Причастя:
  • Перебувати у стані благодаті — не мати важкого гріха. Читаємо у Катехизмі: «Той, хто хоче прийняти Христа у євхаристійному Причасті, повинен бути в стані благодаті. Якщо людина свідома, що вчинила смертельний гріх, вона не повинна приступати до Євхаристії, не отримавши попередньо відпущення гріхів у таїнстві Покаяння» (ККЦ, 1415). Основою для такого твердження є навчання Апостола Павла: «хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню. Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п'є цю чашу» (1 Кор. 11, 27-28).
Хто свідомий тяжкого гріха, повинен приступити спочатку до Сповіді, а відтак причащатися. А якщо людина не відчувається в стані важкого (смертельного) гріха, то повинна збудити в собі щирий жаль за гріхи, постановити поправитися і може приступати до Святого Причастя. Але варто, все ж-таки, добре робити іспит сумління і раз на місяць приступати до Святої Сповіді. Багато з наших вірних мають практику приступати до Святої Сповіді у першу п’ятницю місяця, інші - в перші суботи, ще інші користають святий недільний день, коли є наявність сповідників. Але варто з сумом зазначити, що є багато наших вірних, які, навіть ходячи до храму, приступають до Святого Причастя раз в рік, а інколи і рідше. Є парафії, особливо в сільських місцевостях, де є дуже мале число причасників, а, інколи, навіть з осудом дивляться на тих, які приступають до Причастя, мовляв «дуже побожні знайшлися».

Священик має святий обов’язок пояснювати вірним про користь від частого святого Причастя, повинен приділити окремий час для Таїнства Сповіді, а вірні в свою чергу повинні просити про це своїх душпастирів. В часі навчання в семінарії (коли готують семінаристів до майбутнього священичого служіння),  в часі щорічних духовних реколекцій і на формаційних зібраннях для священиків, на щомісячних зустрічах з нашим Митрополитом неодноразово наголошується на тому, що священик у совісті повинен приділити час і увагу для уділення таїнства Покаяння своїм вірним на своїх парафіях, готуючи їх до єднання з Христом. Життя у Христі, життя у Церкві – це життя «святими тайнами», а головно Таїнством Пресвятої Євхаристії. 
  • Усвідомлювати, КОГО ми приймаємо у Святому Причасті. Читаємо у Катехизмі, що у Євхаристії перебувають «правдиво, дійсно і сутнiсно, Тіло і Кров, поєднані з душею і Божеством Господа нашого Ісуса Христа, а отже, цілий Христос... Ця присутність називається реальною, не винятково, ніби всі інші присутності не є «реальними», а передусім тому, що вона є сутнісною і через неї Христос, Богочоловік, присутній абсолютно цілий і цілісний» (ККЦ, 1374). Св. Йоан Золотоустий говорить: «То не людина чинить, що принесені дари стають Тілом і Кров'ю Христа, а сам Христос, що був розп'ятий за нас. Священик, що вимовляє ці слова, представляє Христа, але сила і благодать — від Бога. «Це є Тіло Моє», — каже Він. Це слово перетворює принесені дари». Християни визнають, що під видами хліба і вина присутнє Тіло і Кров Ісуса Христа, хоча на вигляд і на смак Святі Тайни є як звичайний хліб і звичайне вино: «Присутність справжнього Тіла Христового і справжньої Крові Христової у цьому таїнстві не можна зрозуміти з допомогою чуттів, а тільки єдиною вірою, що спирається на авторитет Бога», - навчав  Св. Тома Аквінський.
Звичайно, діти, які можуть приступати до Святого Причастя, вони не мають такого усвідомлення, як дорослі, але з їх зростом та з допомогою прикладу і навчання батьків, вони щоразу краще зможуть усвідомлювати цю присутність Ісуса Христа: «Євхаристія – це хліб життя, і дітей треба постійно ним годувати від часу хрещення, щоб вони духовно зростали. Спосіб їхньої участі у євхаристії відповідає їхній спроможності: спочатку він буде відрізнятися від того способу, що в дорослих, не минучи менш свідомо і менш раціонально, але поступово буде розвиватися через благодать і педагогіку таїнства, зростаючи аж до «звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13)». («Інструкція застосування літургійних приписів ККСХ»). Батьки, які приводять своїх діточок до Святого Причастя, повинні в першу чергу старатися давати особистий приклад життя Святими Таїнствами.
  • Дотриматись євхаристійного посту. «Щоб належно приготуватися до прийняття цього таїнства, вірні повинні дотримуватися посту, приписаного своєю Церквою» (ККЦ, 1387), тобто щонайменше одну годину перед Святою Літургією. Споживання води чи приймання ліків не порушує посту. Але Церква заохочує вірних готуватися до Святого Причастя глибшою молитвою і строгішим постом, навіть натще, хто може (пор. Кан. 93 з Партикулярного Права УГКЦ).
Церква дає приписи щодо євхаристійного посту з бажанням, щоб вірні, навіть так званою «стриманістю від їжі і напитків» зуміли приготуватися до зустрічі з Христом у Пресвятому Таїнстві Євхаристії. Звичайно добре було би, якби кожна людина старалася цей євхаристійний піст пережити по-особливому: не споживати їжі і стримуватися від алкоголю і куріння. Добрий звичай мали наші прародичі, коли після приймання Святого Причастя, старалися випити склянку чистої води, чи ще у храмі чи вже вдома, щоб повністю спожити Святе Причастя. Церква своїми законами старається про духовне добро своїх вірних дітей і бажає, щоб вірні якнайчастіше приступали до Святого Причастя.

Стараймося у наших парафіяльних спільнотах плекати «євхаристійний дух»:
- Подбаймо за те, щоби наші вірні якнайчастіше приступали до Святого Причастя, а відповідно, і частіше приступали до Святої Сповіді, а не раз до року; про це пояснюймо одні одним, в наших спільнотах, в наших родинах і в колі наших друзів;
- Стараймося про те, щоби наші діти, вже починаючи з перших років навчання у школі, готувалися до Першої Сповіді і Урочистого Святого Причастя, але щоби наша увага не зупинилася на «зовнішньому», тобто щоб ми наші парафіяльні Свята Урочистого Святого Причастя не перетворювали на звичайний показ мод і «весільних» вбрань з надмірними фінансовими витратами, але щоб ми плекали в наших дітях тиху і просту любов до Ісуса, присутнього у Євхаристії і до що-недільної участі у Святій Літургії;
- Подбаймо за те, щоб всі старші чи хворі з наших родин, які не можуть відвідувати храми,  мали можливість приступати до Сповіді і до Причастя у наших домах чи в лікарнях. За це, в першу чергу, повинні подбати найближчі родичі;
- Пам’ятаймо, що Святе Таїнство Покаяння і Святе Причастя є найбільшим захистом від всякого зла, від злих сил, від злих людей і від диявольського впливу, тому, коли щось не так в родині, зі здоров’ям, з дітьми, стараймося в першу чергу приступити до Святих Таїнств;

Дорогі наші читачі, завершую нинішнє навчання про Пресвяту Євхаристію словами Святого Івана Золотоустого: «Як багато людей сьогодні говорить: Я бажав би побачити Христове обличчя, образ, одяг, взуття! Ось, ти бачиш Його, дотикаєшся до Нього, споживаєш Його. Ти бажаєш бачити Його одежу, а Він дає тобі себе самого, і не тільки бачити, але й дотикатися, взивати і споживати. Тож ніхто не повинен приступати ані недбало, ані легкодушно, але всі з полум'яною любов'ю, з гарячим запалом і бадьорістю».

о. Йосафат Бойко, ВС

Джерело:  Воїни Христа Царя

четвер, 22 червня 2017 р.

22.06.2017р. Б. / Церковний дрес-код (VIDEO)

Чи можна ходити до церкви в джинсах, міні-спідниці, шортах? Яким є найкращий “церковний” дрес-код для молодої людини?

Своєю думкою діляться імідж-дизайнер, священик та дружина священика, в той час як молодь намагається вгадати, як краще одягнутися, коли зайдеш до храму.

Творці відео:
Патріарша Комісія у справах молоді УГКЦ
Молодіжний християнський портал «ДивенСвіт»
Живе Телебачення
Сценарій та інтерв’ю: Тарас Бабенчук
Відеооператори: Тарас Галишко, Тарас Бабенчук
Монтаж і графіка: Тарас Галишко
Моделі: Марія Антонів, Іван Чихрій

За підтримки благодійного фонду Реновабіс


понеділок, 19 червня 2017 р.

19.06.2017р. Б. / Зранене серце – чи здатне воно полюбити: поради молоді від Владики Володимира

Якщо вам важко молитись – просто прийдіть до церкви і помовчіть. Побудьте у присутності Бога – це також молитва.

Якщо у вас є живі і правдиві стосунки з Богом – то образи і зранення не торкатимуть серце так сильно. Вони будуть, але швидко проходитимуть.

Коли ж серце перебуває у грісі – стає вразливішим до життєвих випробувань.

Час лікує 

Лише якщо його прожити з Богом. Якщо з образою – руйнує.

Лікувати не діагностуючи – можна ще більше зранити

Лікар завжди спершу ставить діагноз хворому. Так і  в душевних справах: причини зранення можуть бути різні і від цього залежить їх лікування.

Коли відмовляєте комусь у прощенні – ставите себе вище за Бога

Бо ж на сповіді Він завжди прощає.

Кохання не має щасливого закінчення

Бо не має закінчення.

Любов багатогранна і має широкий діапазон

Подумайте лише, якою різною вона буває: ми любимо Бога, батьків, друзів, ближніх…навіть ворогів.

Принаймні повинні любити.

Не полюбиш себе – не полюбиш інших

Але не плутати з егоїзмом, бо егоїзм також веде до зранення.

Жертовність – мова любові

Якщо я не знаю що робити в церкві, то чи церква є мій дім?

Так, для цього є катехизи і духовні науки. Але… Чи ви комфортно почуваєтесь у церкві? Без розуміння того, що ви у домі свого Батька, у своєму домі, не може бути розуміння прощення.

Треба вміти розрізняти власну гріховність і дитячі зранення, не оправдовуючи перше через друге

Випадки бувають різні, але потрібно пильнувати спокусу уникання відповідальності за свої гріхи через минулі терпіння. Так, вони були у вашому житті, але зараз маєте можливість все змінити, зрозуміти і виправитись.

Бог не допускає більше випробувань, аніж ми можемо знести

На усі терпіння дивіться з точки зору вогню:  вогонь може обпекти чи навіть спалити все. Але вогонь також кує залізо. Тому усі випробування даються нам для зростання у вірі.

Всі люди є добрі, лише деяким треба трішки допомогти стати кращими

Як побороти розчарування, чи велику образу на когось?

Просто спитайте себе: “А що далі?”

Живучи в цьому стані, ви ніби закриваєте себе, ізолюєте від інших і духовно занепадаєте. Лише прощення дасть вам можливість рухатись вперед.

Добрі друзі чують те, про що мовчать

Якщо вам важко молитись – просто прийдіть до церкви і помовчіть. Побудьте у присутності Бога – це також молитва.

Ми потребуємо кілька років, щоб вивчити мову, а ціле життя, щоб навчитись мовчати.

Довідка:
16 червня у Митрополичих садах у Львові відбувся третій семінар із курсу для молоді “Школа відповідальності”, організованого ЛМГО “Українська Молодь – Христові” за підтримки “Фундації Духовного Відродження”.

Записала: Ірина Владимір 

Фото: сторінка події у fb

субота, 17 червня 2017 р.

17.06.2017р. Б. / Поспішай кохати, але…поволі (нотатки зустрічі із Юстином Бойком)

Подружжя не є гарантією того, що у вашому житті не буде випробувань пристрастями і потягом до інших.

Основа подружжя – жертовність.

Ознака  готовності до подружнього життя – бажання мати дітей.

Це та ж жертовність.  Подружнє життя має три основні мети: спільне добро подругів, народження дітей і виховання дітей. Коли ви все більше починаєте задумуватись про другий і третій пункти – ймовірно, ви готові до одруження.

Наші люди є віруючі, але коли інтереси Бога суперечать інтересам людини, то настає конфлікт інтересів.

Є покликання до монастиря, а є покликання у монастирі.

І якщо я не зрозумію свого покликання у монастирі то цілком можливо, що змарную покликання до монастиря. Так і у вас: намагайтесь зрозуміти, що маєте робити у житті і як саме має виглядати сімейне життя. Інакше – маєте ризик втратити покликання до подружжя.

Поспішай кохати, але…поволі

Все має бути з розумом: намагайтесь зрозуміти, як саме має виглядати ваш хлопець/дівчина, які риси повинен мати.

Люди створені на подобу Божу, але всі ми різні, унікальні.

Без розуміння любові немає розуміння кохання. Це основа.

Без довіри немає любові

Знаєте, багато людей зараз пробують жити і живуть разом до одруження. Такі стосунки подібні до ділових: купівля/продаж, обмін. Справжнє ж сімейне життя ґрунтується на жертовності і довірі, бо для того, аби стати добрим подружжям потрібно спочатку навчитись бути добрими приятелями.

Коли двоє дивляться одне на одного із пожаданням, то тоді треба не одружитись, тоді треба зупинитись!

Подружжя не є гарантією того, що у вашому житті не буде випробувань пристрастями і потягом до інших.

Скажу навіть більше:  монаше життя цього також не гарантує. Це випробування і вони будуть на вашому шляху, бо всі ми є люди і ми є немічні. Лише через стосунки з  Богом ми зможемо пройти ці випробування.

Ціллю віри є єдність з Богом. А терпіння є шляхом до Бога.

Як подолати кризу у сімейному житті? Розмовою і молитвою.

Немає нічого гіршого, як люди, котрі не чують одне одного. Лише через відверту і щиру розмову ми можемо подолати труднощі непорозумінь і образ.

Спільна молитва має бути фундаментом кожної  молодої сім’ї – це та скеля, на котрій будинок встоїть в час негод.

Мати житло сьогодні не означає мати місце зустрічі

Як багато сімей зараз живуть разом, але майже не спілкуються, не розмовляють одне з одним. “Причиною” може бути  зайнятіть, брак часу чи щось інше. Але то все насправді є брак бажання.

Людей руйнують нарікання

Якщо до одруження ваш хлопець нарікає на все і всіх крім вас, то знайте: після одруження і на вас нарікатиме.

15 червня у Митрополичих садах у Львові відбувся другий семінар із курсу для молоді “Школа відповідальності”, організованого ЛМГО “Українська Молодь – Христові” за підтримки “Фундації Духовного Відродження”.

Записала: Ірина Владимір 


Джерело:   ДИВЕНСВІТ

пʼятниця, 16 червня 2017 р.

16.06.2017р. Б. / 4 поради, які допоможуть виростити хронічного дармоїда

1. Як можна більше навантажуйте дитину

Дармоїди не тільки змушені платити податки, вони ще й нещасні люди. Адже робота - це прекрасний спосіб самовираження. А улюблена робота і  замість хобі підійде. Психолог Яна Філімонова розповідає, як можна виростити завзятого дармоїда, який на жодному місці довго не витримає або зовсім закине цю справу - працювати.

По-перше, як можна більше навантажуйте дитину. Всі думають, що записуючи доньку чи сина в десять секцій після школи, батьки виховують майбутнього великого начальника, видатного вченого або успішного підприємця. Але це зовсім не так. Насправді надмірна завантаженість в шкільному віці (ще краще починати з дошкільного) виховує кілька дуже важливих для майбутніх безробітних якостей. По-перше, апатія і безвольність. Тому що втомлена дитина просто не має часу зрозуміти, чого хоче вона сама, до чого хотіла би прагнути і які у неї інтереси. До 10 класу вона перетворюється на робота, в кращому випадку - в бунтівного підлітка, який мріє перетворити своє життя в вічне свято непослуху. І досить часто йому це вдається.

По-друге, прокрастинація. Коли змучена дитина розуміє, що після занять з плавання і німецької її чекає домашнє завдання до пізньої ночі, і так повторюється щодня, включаючи вихідні, - вона швидко вчиться використовувати будь-яку вільну хвилинку для того, щоб нічого не робити. ЇЇ організм і перевантажена нервова система намагаються хоч якось зберегти батарейки. Вона максимально розтягує справи, адже варто тільки зробити «домашку» з алгебри, зваляться фізика, англійська та доповідь з історії. Куди поспішати? Потім це переросте в звичку. І відпочивати дитина буде не по п'ять, і не по десять хвилин. І навіть не по тижню.

2. Частіше говоріть, що дитина ніколи не досягне вашого рівня

Це нескладно, якщо мати чи батько, а тим більше обидва, багато чого досягли. Але навіть якщо це не так - школяр або підліток навряд чи здатний бути на одному рівні з дорослою людиною. Так що частіше порівнюйте успіхи дитини з вашими. Особливо вдало вийде, якщо він вибере професію, схожу на вашу, а це часто трапляється в сім'ях, де дорослі конкурують з дітьми.
Не забувайте кидати фразу: А ось я в твоєму віці ...

Якщо дитина виграла конкурс, збирається на олімпіаду, отримала «відмінно» за складну роботу - ніби ненароком пригадайте власний успіх, який затьмарить її досягнення. Вам потрібно, щоб дитина відчувала себе вашою невдалою копією, яка ніколи не перевершить оригінал. Це прекрасно знижує мотивацію до чогось прагнути - практично до нуля.

3. Ніколи не хваліть і не заохочуйте. Жодної похвали!

Щоб виховати вічного безробітного, потрібно з дитинства прищепити йому огиду до праці. Перетворіть роботу на ворога.

Не хваліть за «п'ятірки», не дякуйте за виконання домашніх обов'язків, а якщо раптом помітите, що донька чи син стали отримувати задоволення, наприклад, від школи - негайно припиніть це неподобство. Чим жорсткіше, тим краще. Доповідь, кажеш, добре прочитав і всім сподобалося? Ти мені краще скажи, що у тебе там з геометрією. Так і не перездав контрольну? І звичайно, не забувайте підкріплювати власним прикладом.

Регулярно розповідайте, як ви змучені своєю роботою, який гад начальник і з яким задоволенням ви б все кинули. Та не вийде: доводиться всяких паразитів і дармоїдів годувати.

4. Контролюйте і ще раз контролюйте

Жорсткий і безжалісний контроль - запорука успіху у вихованні людини, яка не здатна побудувати кар'єру.

По-перше, розвиває все ту ж апатію. У вас вийде натхненно трудитися, якщо ви знаєте, що за кожним промахом стежать, кожну помилку помітять, а потім ще перепитають десять разів? Ось і у дитини вийде. Залякана і напружена, вона зрозуміє, що її фантазія і інтерес до нового нікому не потрібні. Замість цього потрібна мінімальна кількість помилок. Це вбиває будь яке задоволення від праці.

По-друге, звичка до контролю не дає розвинутися такій шкідливій для безробітного якості, як самоконтроль.

Навіщо структурувати власний час, перечитувати твір, намагатися самому оцінювати свою роботу, коли за тобою обов'язково перевірять і в будь-якому випадку знайдуть, до чого причепитися.

А найголовніше - тотальний контроль повністю пригнічує впевненість в собі. Тому що, контролюючи кожен крок дитини там, де вона вже могла би впоратися сама, батьки повідомляють їй: «Я тобі не довіряю. Без мене ти пропадеш. Ти ні на що не здатний сам». Це прекрасна установка для безробітного!

Застосовуйте ці чотири прийоми регулярно, і успіх гарантований. Ваша дитина як вогню буде уникати будь-яких зусиль, конкуренції, критики, задавить в собі амбіції і стане боятися авторитетних осіб.

Вітаємо, ви виховали відмінного дармоїда!

вівторок, 13 червня 2017 р.

13.06.2017р. Б. / Львівське сміття, влада і Церква

12 червня цього року львівський голова Андрій Садовий на своїй сторінці у соціальній мережі Фейсбук оголосив, що міська влада звернулась до уряду, щоб проголосити Львів зоною надзвичайної екологічної ситуації, причина – проблеми із вивозом сміття з міста. Здавалось б, черговий раунд української політичної боротьби і не більше. Бо, судячи з усього, справа з львівським сміттям не господарська, а cуто політична: українська влада і українська опозиція зробили місто мільйонник і його мешканців заручниками своєї кланової боротьби.

Проте у цій ситуації є одна дуже пікантна деталька: попри певні непорозуміння з міською владою, у квітні цього року очільники церков Львівщини прохали українську владу вирішити проблеми із львівським сміттям. І… нічого не змінилося. Вивіз львівського сміття і надалі залишився проблемою. Для зовнішнього спостерігача ситуація виглядає наступним чином: церковні мужі попри все підняли свій голос за вирішення проблем мільйонного міста, а теперішній режим залишився глухим до волань церковних очільників. Напрошується висновок, що теперішня українська влада виглядає глухою на проблеми народу й до голосу Церкви, особливо, коли йдеться про елімінацію політичних противників режиму.

Це вказує на доволі неприємну тенденцію: попри задекларовану прихильність демократичних цінностей, здається, ця влада ще менше зважає на голос Церкви, аніж її злочинна попередниця.

І доказів тому не потрібно шукати – вони на самісінькій поверхні: влада залишилась абсолютно глухою до проблеми з будівництвом багатоповерхівок біля Патріаршого собору УГКЦ в Києві, попри позицію Ради церков та релігійних організацій України, влада і надалі у внутрішній політиці просуває гендеризм, брехливо прикриваючись європейськими цінностями, влада проігнорувала голос церков Львівщини, коли вони звертались із проханням про вирішення проблеми з львівським сміттям.

При цьому всьому влада не забуває щедро роздавати різноманітні обіцянки і піаритись на тлі церковних подій. Така безпринципність просто вражаюча.

Звісно, вина лежить не тільки на владі, але й на самих християнах, які майже нічого не зробили, щоб протиставитись створенню в Україні режиму, збудованого на антихристиянських принципах. Сонливість українських християн просто вражаюча. Можливо, ніщо так не виявило заспаності українського християнства, як нещодавні не чисельні й слабо організовані Марші за життя.

 Залишається відкритим питання такої суспільної яловості українських християн, які, радше, готові зійти до рівня виключно харитативної діяльності, бо вона здобуває підтримку в суспільстві, аніж прилюдно стати в обороні християнських принципів, попри суспільний спротив. Суспільний конформізм українського християнства багато в чому нагадує суспільний конформізм християн в Московії, правда, із певними відмінностями.

І небезпека такого суспільного конформізму в тому, що християнські конфесії через свою мовчанку втрачають віродостойність в очах суспільства, все більше уподібнюючись, в очах того ж таки суспільства, до ще одного клубу суспільних інтересів чи навіть чергового суспільно-політичного клану. Сподіватись, що без серйозних потрясінь українське християнство наважиться вибратись із свого тепленького кубелечка, яке воно собі звило за останніх два десятки років, на превеликий жаль, не доводиться.

о. Орест Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

понеділок, 12 червня 2017 р.

12.06.2017р. Б. / І сказав Ісус: там, де двоє чи троє зберуться в Моє Ім’я, там і Я

Основним призначенням служіння Християнської Служби Порятунку є давати свідчення любові та милосердя та пробуджувати людей до відносин з Христом. А далі, щоби допомогти укорінитися та невпинно зростати паростку віри важливим є привести людей у малі молитовні та біблійні групи, де Ісус об’являє Себе у все більшій повноті. Щоби потім окріплі пагони стали лісом – спільнотами, в яких Бог виллє Свою Силу та пробудить Свої Дари. Так з окремих народжених євангелізаційною хмарою крапель утворяться струмки, що зіллються у могутню ріку з цілющою водою, яка відродить землю та все живе на ній.
Ось як говорить про це рятувальник Оксана зі складу команди ХСП – Маріуполь: «Кожна людина прагне жити в мирі та любові. Сама від себе людина не може змінитися, змінити свої звички, вчинки, розпізнавати добро і зло.

Можна прожити життя і при цьому так і не дізнатися істини, оправдовуючись, що так живуть всі.

Та якщо придивитися добре, спостерігати, можна побачити, що є люди які живуть інакше. Вони інакше вирішують конфліктні ситуації, вони інакше сприймають хвороби, вони інакше сприймають цей світ. Вони радісні, люблячі, добрі…. Що надихає їх до цього?

Коли ми зупинимося і побачимо це, напевне більшість з нас захоче також змін у своєму житті… Постане запитання де джерело цієї живої води, яка дає нове життя!
Ці роздуми і запитання постали перед сім’ями, які з відкритим серцем приймають нас, щоб почути і навчитися цієї істини, розпізнання добра і зла.

Наші домашні групки розпочалися у двох родинах в селі Бердянське та селі Піонерське з ознайомлення з Біблією, а також свідчення дії Бога в нашому житті.
У кожного з цих людей своя історія. Повернувшись у своє минуле, проаналізувавши своє життя, кожен побачив, що Бог завжди йде поруч з нами, оберігаючи і прагнучи дати нам істинне життя.

Головне вчасно зупинитися, спрямовуючи свою дорогу на праведну путь…»