ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ! - СЛАВА НАВІКИ!
СЛАВА УКРАЇНІ! - СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри, необхідність створення цього блогу зумовлена актуальною потребою захисту і плекання СІМЕЙНИХ ЦІННОСТЕЙ у нашому, вельми зраненому багатьма незагойними гріховними ранами, протягом кількох століть поневолення, українському народі.

понеділок, 31 липня 2017 р.

31.07.2017р. Б. / Коли ми шукаємо Христа, то виграємо набагато більше ніж втрачаємо

пʼятниця, 28 липня 2017 р.

27.07.2017р. Б. / На Личаківському кладовищі відбудеться поминальна молитва за Героями РУВ та Небесної сотні

Цієї суботи, 29 липня, об 11:00 год. на полі почесних поховань №76 Личаківського кладовища відбудеться поминальна молитва за загиблими Героями Російсько-Української Війни та Небесної сотні. Молитву очолять військові душпастирі Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла ЛА УГКЦ. Також, о 9:00 год. у Гарнізонному храмі служитиметься Божественна Літургія за померлих та панахида.

У цей день виповнюється третя річниця з дня загибелі наших захисників: Андрієнка Кирила, Родича Андрія, та Карпи Тараса. Пам'ятаймо тих, хто воював та загинув за єдину Україну!

З благословення владики Ігоря, Архиєпископа і Митрополита Львівського УГКЦ, останньої суботи місяця об 11.00 год. на Личаківському кладовищі, на місці поховання Героїв РУВ та Небесної сотні, капелани Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла служать панахиду.

Запрошуємо усіх мешканців міста Львова якнайчисельніше долучитись до спільної молитви та своєю присутністю вшанувати пам'ять наших Героїв! Вічна їм пам'ять!

четвер, 27 липня 2017 р.

27.07.2017р. Б. / Папа Франциск про важливість дідусів і бабусь в житті родини

«Як же важливими є дідусі й бабусі в житті родини для того, щоби передавати суттєву для кожного суспільства спадщину людяності й віри!» – таке повідомлення було поширене через аккаунт Папи Франциска в Твіттері в середу, 26 липня 2017 р., коли в календарі Церкви латинського обряду припадає спомин святих Йоакима й Анни, батьків Пречистої Діви Марії, дідуся й бабусі Ісуса Христа.

Папа Франциск у своїх промовах та інтерв’ю, зокрема тих, які присвячені молоді, не оминає теми важливості спілкування між поколіннями. Про це він, зокрема, пригадував і в цьогорічному посланні з нагоди Всесвітнього дня молоді, що відзначався на місцевому рівні. Коментуючи подячну пісню Пресвятої Богородиці «Величай, душе моя», він вказував на те, що в ній можемо побачити, наскільки Марія знала Боже слово, адже кожен її рядок перегукується зі Старим Завітом:

«Юна Ісусова Мати добре знала молитви Свого народу. Без сумніву, їх Її навчили батьки, дідусі й бабусі. Яким же важливим є передавання віри від одного покоління до другого! В молитвах, яких нас навчили наші предки, вміщений прихований скарб, у тій духовності, що існує в культурі простих людей і яку називаємо народною побожністю», – писав Папа.

А у березні 2015 року Наступник святого Петра присвятив цінності дідусів і бабусь та важливості їхньої ролі в родині цілу катехизу з нагоди загальної аудієнції, зазначаючи, що й він сам ототожнює себе з ними, адже також належить до цієї вікової категорії. Він скерував свою думку до євангельських постатей Симеона й Анни, про яких святий Лука згадує, розповідаючи про подію Стрітення. Євангелист не приховує їхнього віку, одного називає «старцем», а про пророчицю Анну чітко говорить, що мала 84 роки.

«Євангелія розповідає, що вони щодня, з великою вірністю протягом довгих років очікували приходу Бога. Того дня вони бажали побачити Його, збагнути знаки, відчути початок. Можливо, вони навіть змирилися з тим, що не доживуть до цього дня, але оте довге очікування займало все їхнє життя: вони не мали важливішого заняття від цього – очікувати Господа й молитися. І ось, коли Марія і Йосиф прийшли до храму, щоб виконати приписи закону, Симеон і Анна в пориві вирушили назустріч, натхнені Святим Духом. В цю мить тягар віку й очікування зник. Вони розпізнали Дитя й відкрили нові сили для нового завдання: дякувати і свідчити про цей Божий Знак», – зазначив Наступник святого Петра.

«Дорогі дідусі й бабусі, дорогі особи похилого віку, ступаймо слідами цих надзвичайних старців! – закликав Папа. – Ставаймо також і ми трохи поетами молитви, відчуваючи смак у добиранні власних слів, пристосовуймо ті, яких нас навчає Боже слово. Молитва похилих віком, дідусів і бабусь – це великий дар для Церкви! Це – багатство! Це велика ін’єкція мудрості для всього суспільства, насамперед для того, яке надто зайняте роботою, надто заклопотане і розсіяне».

У цьому контексті Святіший Отець вказав на приклад свого попередника Венедикта XVI, який «прийняв рішення провести останній етап свого життя в молитві та слуханні Бога». «Цивілізація, в якій більше не моляться, це цивілізація, де старість втратила сенс. І це страшно, ми, насамперед, потребуємо похилих віком, які моляться, бо старість нам дана саме для цього», – процитував Папа «великого мислителя» минулого століття Олів’є Клемана, додаючи, що «молитва похилих віком – це щось прекрасного».

За словами Наступника святого Петра, похилі віком особи можуть «дякувати Господеві за отримані добродійства, та заповнювати порожнечу невдячності». Можуть також «молитися за очікування нових поколінь та давати гідність пам’яті і жертві минулих». Амбітній молоді можуть пригадувати, «що життя без любові – це черстве життя», боязку молодь запевнити, що «тривогу перед майбутнім можна перемогти», а молодь, надто закохану у себе, навчити, «що більше радості у тому, щоб давати, ніж отримувати».

27.07.2017р. Б. / Священики пояснили, з якого вiку приводити дiтей до храму

Бувало, не раз кожен iз нас ставав свiдком того, як дiти бiгають i галасують у церквi. Чимало людей обурюються: заберiть дитину та не заважайте iншим!

То як же бути в такiй ситуацiї? З якого вiку приводити дитину до храму? Про це розпитуємо отця Мар’яна Мельничука (РКЦ), отця Петра Балога, викладача Київської Трьохсвятительської духовної семiнарiї (УГКЦ), та отця Михаїла Сивака, проректора православної богословської академiї (УПЦ КП).

– На чиєму боцi правда – батькiв, якi хочуть привчити дитину до вiри й ведуть до церкви, чи парафiян, яким дитячi пустощi заважають сконцентруватися на молитвi?

о. Петро:
– Треба усвiдомлювати, що лiтургiя – це зiбрання народу Божого, це “жива Церква”, з рiзними членами, у тому числi й з дiтьми. “Не забороняйте дiтям приходити до Мене”, — каже Христос. I малеча була всюди зi своїми батьками: i пiд час Нагiрної проповiдi, i пiд час чудовного розмноження хлiбiв, i пiд час iнших проповiдей. I, очевидно, не завжди поводилась тихо. Але Христос все одно не зупинявся, проповiдував, вважав це за щось природне й буденне.

о. Мар’ян:
– Папа Франциск на однiй зi своїх проповiдей у Римi сказав: “Дiти є радiстю для Церкви. Дiти плачуть, бiгають та метушаться. Однак мене найбiльше дратує, коли я бачу, що дитина плаче в церквi i її виводять з храму. У сльозах дитини є голос Бога. Не можна дiтей виводити з церкви тодi, коли вони плачуть”.
– То з якого вiку варто приводити дiтей до церкви?

о. Михаїл:
– Для того щоб змалечку виховувати дитину в благочестивому дусi, щоб вона мала iмунiтет до грiха, щоб у майбутньому обирала шлях добра, її вiд народження потрiбно привчати до храму Божого, до молитви та до побожного життя.

о. Петро:
– Справдi, дитину можна приводити до храму змалечку. Не залишати ж її вдома, коли треба йти в недiлю чи на свято до храму. А деколи й немає з ким залишити. Таким чином змалку дитина привчається i звикає до Божого дому.
– Але для багатьох дiтей вислухати довге богослужiння справжнє випробовування!

о. Михаїл:
– Тому привчати дитину до духовного життя потрiбно не насильно, а похiд до церкви не має бути карою для неї. Навпаки до цього потрiбно заохочувати. Якщо дитина маленька, а Служба Божа довга, то спершу можна йти навiть не на всю службу. У Православнiй Церквi є практика причащати немовлят та дiтей до семи рокiв без сповiдi. Дитинi можна казати: “Якщо будеш чемна, пiдемо до церкви”. I дитя буде сприймати це як якусь нагороду. Можна разом з дитиною поставити свiчку, поцiлувати iкону, розповiсти щось про життя святих. Головне завдання батькiв — дитину зацiкавити. Через такi методи малеча i призвичаюється до Служби Божої.

о. Петро:
– Головне – не вдаватися до рiзних виховних заходiв, як це можна зробити вдома чи на вулицi. Виховувати дитину потрiбно вдома, а на Службi приймати її такою, як вона є.

о. Мар’ян:
– До речi, у багатьох храмах є так званi дитячi служби, якi значно коротшi, нiж звичайнi. Дiти там можуть бiгати, не сидiти на мiсцi, священик виголошує проповiдь суто зрозумiлою для них мовою та активно з ними спiлкується. Так дiти привчаються до церковного життя та краще починають розумiти Бога.

Але важливо, щоби саме сiм’я стала першим досвiдом спiлкування дитини з Богом. Батьки повиннi ще вдома прищепити дiтям повагу до Всевишнього: розповiсти про Його велич, всемогутнiсть, а також про те, що Вiн безмежно нас усiх любить. Це велика прикрiсть, коли батьки хочуть привести дитину до церкви й лише там показати їй Бога, про якого дитя ще жодного разу не чуло. Тому й не дивно, що дитина поводитиметься неслухняно. Вона не до кiнця розумiтиме, для чого її туди привели i що вiд неї хочуть.

Тетяна ХОРОНЖУК

середа, 26 липня 2017 р.

26.07.2017р. Б. / Священнодійства іменуймо правильно

У богослужбовій практиці Церкви з давніх-давен використовується миро для Тайни Миропомазання, єлей - для Єлеопомазання хворих, освячення олії на Литії,  для помазування вірних тощо. Однак, ми не завжди правильно іменуємо відомі нам священнодійства. До прикладу, помазування вірних єлеєм називаємо по-народному – «мировання». Така підмінна понять виникає тому, що ми не завжди задумуємося над тим,  що таке єлей, а що миро, чим вони відрізняються, як і коли їх  використовують?

Існує також суттєва різниця між миром, яке виточують мощі та ікони (називаються ще – мироточивими), і єлеєм, котрим помазують на Таїнстві Єлеопомазання; єлеєм, який освячений на мощах святих; єлеєм, котрим помазують на Вечірні; єлеєм, що використовується при освяченні будинків тощо. Зрозуміти суть священнодійств та речовин, які при цьому застосовуються, нам допоможе  голова Літургійної комісії Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ о. Іван Шкумбатюк.

- Отче, поясніть, будь ласка, чим є святе миро?

- Миро - від грец. Μύρον - означає «ароматне масло». У Східній Церкві миро використовується для помазання при здійсненні Таїнства Миропомазання і при освяченні храму (помазуються стіни, престіл, антимінс). Його також використовують у католицькій і вірменській церквах при рукопокладанні у пресвітера. У давніші часи миро у християнстві використовували при помазанні на царство (Старий Завіт, Вих.30, 22-25, Вих. 40, 9-15).

Встановлення особливого обряду освячення мира Святий Василій Великий та деякі інші церковні автори приписують апостолам. До V ст. особливо встановленого дня чину освячення мира не існувало, а вже з того часу на Сході таким днем став Великий четвер Страсного тижня.

Особливої уваги заслуговує варіння мира, яке готується з чистого єлею (оливкова олія), з додаванням білого виноградного вина і багатьох пахощів. Їхній перелік і кількість не були сталими, а тому переважно використовували наявні речовини. У теперішньому часі до складу мира входить майже 40 різних запашних речовин. Основним інградієнтом для його приготування є оливкова олія вищого гатунку. З пахощів найчастіше використовують ладан, пелюстки троянд, фіалковий і пряний корені, мускатну, трояндову, лимонну і гвоздичну олії тощо.

Взагалі чин приготування і освячення мира є дуже складним і копітким. Воно безперестанно вариться більше трьох діб при  безперервному читанні священиками Святого Євангелія. Право варити та освячувати миро має Глава помісної Церкви, що свідчить про єдність Церкви. Вже після того, як миро  освячене, його, з благословення Патріарха, роздають на всі архиєпархії та парафії. Миро вариться не щороку, а тільки за необхідності. Доступ до мира мають лише люди, які прийняли священичий сан. Мирянам брати, а тим більше використовувати його, суворо забороняється. Отже, купити чи від когось отримати миро пересічним християнам є гріхом. Саме цим миром людину помазують тільки раз у житті – на Таїнстві Миропомазання.

- Що таке миропомазання?

- Миропомазання - це Таїнство Нового Завіту, в якому охрещена особа помазанням мира і покладенням рук скріплюється в Божій ласці та позначається як Христовий воїн. Миропомазання, як і Хрещення, приймаємо тільки раз у житті. У таїнстві Хрещення людина стає учасником смерті і воскресіння Христового, а в Миропомазанні отримує печать дару Святого Духа. Катехизм УГКЦ навчає, що у Миропомазанні новоохрещений отримує Святого Духа і стає його носієм та храмом: «Як Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа завершується Зісланням Святого Духа на апостолів, так наше новонародження у Христі запечатується даром Святого Духа» (424). Таїнство Миропомазання є «печаттю» спасіння, яке ми отримали у Хрещенні. Воно має не тільки особистий вимір, але й виявляється у покликанні для служіння Церкві згідно з тими дарами, який отримуємо через благодать Святого Духа, подібно, як це сталося у житті апостолів, на яких після воскресіння Христа зійшов Святий Дух і вони стали свідками та проповідниками спасіння у Христі.

- А що тоді означає термін «мировання»?

- Як ми вже зазначили, власне Миропомазання – це святе таїнство, котре уділяється раз у житті і відбувається через помазання святим миром. Натомість мировання уділяється під час кожного всенічного Богослужіння на Утрені під час Канону і є звичайним обрядом помазання чола вірних благословенною на Литії олією. Помазування освяченим єлеєм не є Таїнством, тобто тією священною дією, котра якісно і глибоко змінює саму людську природу, але, скоріше, передає цій уже зміненій природі благодать і милість Божу для проходження свого земного існування.

- Коли і для чого мирують вірних?

 - Через освячену на Вечірні оливу, хліб і вино, хрестовидне помазання на чолі й цілування хреста людині вділяється Божественна благодать. Це робить Господь руками священика, тому літні люди іноді цілують як хрест, так і руку пастиря. Така олія, поряд із пшеницею та вином, з давніх старозавітних часів символізувала особливу благодать Божу до роду людського. Крім того, грецьке найменування оливкової (соняшникової) олії «елей» співзвучно слову «елеос», що перекладається як милість, співчуття. Тому з давніх-давен у Церкві єлей був фізичним символом милості Божої до людини і благодатних дарів Святого Духа.

- А що таке  єлей?

 - Єлей (грецькою – олія) має широке використання в Церкві при звершенні таїнств і обрядів. Склад єлею є чітко визначеним і встановленим: це може бути звичайна соняшникова чи оливкова олія з додаванням різних ароматичних масел. Цей єлей між собою принципово відрізняється лише змістовим наповненням молитов, проханнями, що читаються при його освяченні, а отже і благодатними дарами, які посилає на них Господь через наші прохання при його освяченні. Єлеєм помазують  на Таїнстві Хрещення (не потрібно плутати з Таїнством Миропомазання, що відбувається відразу після хрещення. Новоохрещеного помазують два рази: перший раз єлеєм до звершення хрещення, а зразу після хрещення другий раз – миром, на таїнстві миропомазання), соборування, при освяченні будинку тощо. Людей також помазують таким єлеєм на великі свята, коли це передбачено церковним уставом. Серед християн, особливо на Західній Україні, таке помазання називають «мированням». Але жодного відношення до помазання миром воно не має. Таке єлеєпомазування над людиною звершується багато разів. Правильно його було б називати просто «помазанням єлеєм», оскільки у цьому випадку використовується не миро, а освячений єлей.

- Що таке Тайна Єлеопомазання і кому її можна уділяти? 

- Єлеопомазання  - одне із семи Таїнств. У ньому можуть брати участь тільки хрещені люди.

«Чи страждає хто з Вас? Нехай молиться! Чи тішиться хтось? Нехай співає псалми! Чи хворіє хто з Вас? Хай покличе пресвітерів церкви і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє ім'я і молитва віри оздоровить недужого, і Господь його підійме, а коли він гріхи учинив, то вони йому простяться. Отже, признавайся один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб Вам оздоровитись. Бо дуже могутня, ревна молитва праведного!». Так описує дію та значення Тайни Єлеопомазання апостол Яків у своєму посланні ( Як. 5, 13-16). І святий апостол, і євангеліст Марко пише: « …і багато вигонили демонів, і оливою хворих багато намащували – і оздоровляли (Мрк. 6, 13). За час свого земного життя, за час свого трьохлітнього служіння на землі, Ісус Христос багато зцілював і оздоровляв хворих, немічних та недужих. І саме тому, Церква сьогодні продовжує зцілювальну місію Спасителя, коли помазує вірних (хворих) оливою у святій Тайні Єлеопомазання.

Тут важливо зазначити, що уділяти тайну Єлеопомазання потрібно людині, яка є в стані освячуючої ласки, і для цього належить приступити до св.. тайни Сповіді, якщо для цього є потреба і якщо недужий є в стані визнати свої гріхи.

Перед помазанням недужогосвященик освячує олію. Після читання Апостола та Євангелія, яке «благовістить перемогу Христа над гріхом, недугою та смертю» слідує помазання недужого єлеєм. Помазуючи чоло, очі, ніздрі, вуха, уста, щоки, груди, руки і ноги хворого, «священик проказує урочисту благальну молитву до Бога Отця, у якій просить зцілити недужого «помазанням цим від тілесної і душевної немочі» й «оживотворити його благодаттю Христа, молитвами Богородиці і всіх святих» Катехизм УГКЦ.

. Ця Тайна не тільки для тих, що очікують смерті, а для всіх, що потребують Божого благословення в поважній недузі і бажають повернутися до здоров'я й оздоровлення душі та тіла.

- Розкажіть про мироточиве миро?

 -  Відомі випадки, коли з мощей святих чи ікон витікає миро. Воно абсолютно відрізняється від того мира, про яке ми розповідали, тому ним можна помазуватися не тільки один раз, а при потребі. Наука поки що не знайшла чіткого пояснення щодо такого різновиду чуда.

- Як слід використовувати олійки, які можна придбати у храмах?

 - Коли відвідуємо святі місця, маємо можливість отримати єлей,  освячений на мощах того чи іншого святого. У такому випадку він вживається для помазання у випадку недуги або якихось спокус, що турбують нас, чи просто за бажанням.

Як правильно застосовувати освячений єлей? По-перше, можемо взяти вату, намотати її на паличку, вмочити в освячену олійку і зобразити ним хрестик на своєму чолі або на будь-якій болючій частині тіла. Єлей - це не миро, яке виточується святими мощами чи іконами, і тим більше не миро, яке використовують при звершенні Таїнства Миропомазання. Це просто освячена олія. Від інших «єлеїв» він відрізняється особливими молитвами, прочитаними на його освячення.

Розмовляла Надія Шподарунок

вівторок, 25 липня 2017 р.

25.07.2017р. Б. / Свято Української Молоді “Андрей Шептицький – це Україна: будівничий, князь, лідер”

На відзначення роковин

з дня народження Праведного Андрея

Свято Української Молоді

“Андрей Шептицький – це Україна: будівничий, князь, лідер”

29 липня 2017 року
м. Львів, площа Святого Юра (памятник митрополиту Андрею)

09:00Божественна Літургія (на прославу Праведного митрополита Андрея) (собор Святого Юра)
11:00 – відкриття і освячення меморіальної таблиці о. Маркіяну Шашкевичу (собор Святого Юра)
з 12:00фестиваль української пісні “Голос Руси-України” (пл. Святого Юра)

В часі святкувань також відбудеться:
 – виступ учасників міжнародної науково-практичної конференції «Андрей Шептицький – це Україна: будівничий, князь, лідер»
 – конкурс дитячих малюнків на тему: “Андрей Шептицький – це Україна: будівничий, князь, лідер” (пл. Святого Юра)
 – спортивний фестиваль “Український дух, гарт і перемога” (шахи) (НУ «Львівська політехніка»)
 – екскурсія в Святоюрський комплекс, молитва в крипті Святоюрського собору (протягом дня)
 – спортивний фестиваль “Український дух, гарт і перемога” (міні-футбол) (ЗСШ № 34, вул. Замкнена, 7)
 – екскурсія в музей митрополита Андрея Шептицького, о. Маркіяна Шашкевича (ЗСШ № 34) (протягом дня) 

Нагородження учасників змагань, конкурсів та фестивалів проводиться на пл. Святого Юра біля пам’ятника митрополиту Андрею.

Форма одягу – українська вишиванка.

Джерело:  Воїни Христа Царя

понеділок, 24 липня 2017 р.

24.07.2017р. Б. / Пізнай себе. Повір у себе. Полюби себе

Вихід із внутрішнього конфлікту можливий різними шляхами. При цьому важливо сконцентруватися на шляхах виходу із проблеми, а не шукати причини і винуватців. Тому напишіть і обміркуйте можливі варіанти втечі з вашої внутрішньої “пастки”, а потім швиденько починайте реалізовувати найоптимальніший шлях. 

Існує загальний шлях виходу – через усвідомлення проблеми, бажання її залагодити, планування свого життя.

Запитання для роздумів:
  • Що саме є головним у моєму житті?
  • Як я хочу жити і прожити своє життя?
  • Що я вважаю щастям? І що мені потрібно для щастя?
Сядьте, сконцентруйтеся – “…і, голову схопивши в руки”, згодом дайте відповіді на ці чи інші актуальні для вас запитання вашого життя. Для цього скористайтеся навичками “мозкового штурму”. Потім перегляньте ці відповіді і спробуйте осмислити своє життя. Наступним етапом стане визначення цілей і пріоритетів у житті. І нарешті – яким чином досягти поставлених цілей.

Пізнай себе. Повір у себе. Полюби себе

Майте на увазі: шлях виходу із внутрішньої кризи може бути складним і потребує від вас енергії і наполегливості. Вам доведеться взяти відповідальність за своє життя, не звалювати на батьків, оточення, нестачу грошей чи впливових друзів. Відповідальність – зворотній бік свободи вибору. Приємно і звично бути жертвою – хоч жити погано, але ні за що не відповідаєш. У ролі жертви людина не переживає, вона просто пасивно страждає: ні вибирати, ні нести відповідальності, ні діяти не треба.

Але якщо людина обирає свободу, на неї звалюється відповідальність і вибір. Тоді вперед, починайте працювати над собою. Як? У напрямку запланованих Вами зрушень. Виберіть пріоритети в житті і намагайтесь бути щасливими.

Деякі шляхи праці над собою
  • Один із знаменитих тенісистів поділився гарною формулою свого успіху: “Я часто помиляюсь. Але я стараюсь не повторювати своїх помилок”. Над цим варто поміркувати.
  • Можна допускати безліч помилок у житті, та важливо їх не повторювати. У цьому секрет успішного життя і це шлях до самовдосконалення. Стати на цей шлях – це найперше визнати свою помилку, свою провину, свій промах. Але не критикуючи себе й інших, не валити все на життя, державу, обставини, злу долю, недоброзичливців. Просто визнати власну помилку і вирішити змінити щось у собі.
Для цього: проаналізуйте своє життя. Як часто ви “падали” в одну й ту саму “яму”, повторювали одну і ту ж помилку. Звідки це? Можливо, одного разу такий стиль поведінки допоміг успішно вирішити проблему? І ми перенесли його на розв’язання всіх проблем. Але люди і проблеми різні, тому потрібно підступати до них по- різному. Важливо урізноманітнити свої стратегії: змінити свою реакцію на подію, свій звичний стиль поведінки (якщо вони не призводять до успіху). Якщо ви робили кроки АБВГ, то зробіть ВГДА, БАГВ, а то і КЛМН, АЮЯ…
  • Частіше посміхайтесь! Веселі, життєрадісні люди менше конфліктують і з ними менше конфліктують.
  • Виховуйте в собі позитивне ставлення до життя. Це передусім означає уникати негативних думок. Адже життя залежить від самої людини, від її чи його бажань та цілеспрямованості. Наші слова, гарні чи погані, діють на довколишніх, приносять їм благо чи лихо.
  • Але так само наші слова впливають на нас! На нас впливають і наші внутрішні, невисловлені слова – тобто думки. Ми стаємо тими, якими себе уявляємо. Тому так важливо боротися як з негативними словами, так і з негативним внутрішнім монологом. Отож не критикуйте себе! Згадайте, скільки разів на день ви себе похвалили. А скільки покритикували? Критикуючи себе, ви стаєте невдоволенні й тими, хто поруч. І життям. Тому варто бути більш терплячими до себе і концентруватись на своїх позитивних якостях. Тоді ви станете більш веселою і здоровою людиною.
Змиріться з думкою, що є люди розумніші, багатші, красивіші від вас. І це вас не применшує, адже є й ті, яким важче.

Варто жити кожен день життя як останній. Дайте собі відповідь на запитання:

– Як би ви прожили рік життя, якби знали, що він останній? А місяць? А день?

– Ви б стали клопотатися тими проблемами, які мучать вас зараз? То подивіться на них з погляду Вічності…

– Можливо, ви більше б спілкувалися зі своїми близькими? Почніть зараз!

– Ви відпочили б, зайнялися собою? То зробіть це зараз. Не заганяйте себе постійними клопотами у глухий кут. Світ не розвалиться, якщо ви щось не зробите.

– Ви поїхали б у довколосвітню подорож? То мандруєте на здоров’я! Не обов’язково на Канари. Україна така велика, така цікава, є стільки різних міст і пам’яток старовини. У суботу, неділю можна поїхати – це ж близько. І не надто вже й дорого. Врешті: дізнайтесь більше про своє довкілля, підіть у сусідній ліс, зробіть похід на озеро, пікнік з друзями… Втільте свою мрію. І життя знову наповниться смислом і радістю.
  • Потрібно звільнитися від дуже довгого “пережовування” в собі образи, сварки. Нехай посмішка повернеться на ваше обличчя. Пам’ятайте, що наша міміка пов’язана з нашими емоціями. Якщо нам добре – ми посміхаємося, але ж і навпаки, ми можемо повеселішати, коли змусимо себе безжурно посміхнутись, розгладити на чолі зморшки тривоги і відчаю. А далі гарненько собі поясніть, що сварки – невіддільна частина стосунків поміж людьми. Це не значить, що треба продовжувати сваритись з оточуючими чи змиритися з тим, що вас постійно сварять. Це означає, що ви в силі стати на шлях поліпшення свого характеру і ставлення до життя. У цьому вам навряд чи допоможе зниження самооцінки. Краще собі сказати: “У житті – як на довгій ниві. В ньому постійно виникають проблеми і запитання, які потрібно розплутувати. Дуже багато речей від мене не залежить. Що ж, я сприймаю життя як чергування світлих і темних подій. Але там, де я можу змінитися, я буду змінюватися в кращий бік.”
  • Позбутися стресу допоможе також акцентування уваги на теперішньому моменті. Спробуйте зателефонувати комусь з друзів і порозмовляти на приємні теми (тільки не плакатись), почитати захоплюючу книгу, побродити на природі, зайнятись своїм хобі та інше. Коли ви повернетесь до розв’язання проблеми, можливо вона видасться вам не вельми й страшною. І ви будете готові до її вирішення. Пам’ятайте, перед вирішенням проблеми спершу слід звільнитись від виру емоцій: гніву, образи, розчарування, суму і т.ін.
Пам’ятайте, перед вирішенням проблеми передусім потрібно звільнитись від пучини емоцій: гніву, образи, розчарування, суму і т.ін.
  • Гарна самодопомога в житті – це виробити свої правила життя! І жити за ними! В житті ми граємо роль дорослих і дітей, тих, що вчать, і тих, хто мусить вчитися, тих, хто керує і тих, хто мусить бути підлеглим/підлеглою. Важко жити і спілкуватись з людьми, які постійно змінюють правила гри. Тому намагайтесь жити і грати за правилами. Дуже зручно виробити загальні правила сумісного життя в сім’ї, класі, колективі, громаді.
Правила відомого дитячого педагога Януша Корчака
  1. Якщо важко, виправляйся не зразу, а поступово.
  2. Вибирай на початку лише одну, найлегшу ваду і насамперед покінчи з нею.
  3. Не занепадай духом, якщо довго немає поліпшення або навіть є погіршення.
  4. Не став надто легких умов. Але (не став) й такі, щоб ти легко міг виграти.
  5. Не надто радій, якщо відразу відучишся: позбуватися надбаних вад легко, а вроджених важко.”
Чинячи те, чого ти не любиш, і не чинячи того, до чого ти звик, ти загартовуєш волю. А це найголовніше. Потрібно стати господарем своїх рук, ніг, язика, думок…

Духовно-психологічна порадня Тихона Сергія Кульбаки

Світлина з відкритого інтернет-джерела

Наталя Павлишин

Джерело:   ДИВЕНСВІТ

24.07.2017р. Б. / Вагітність – не причина для шлюбу!


Не секрет, що існують випадки, коли наречені живуть разом до шлюбу. Інколи молоді вагітніють і тоді приходять до церкви, щоби одружитися. Чому за Канонічним правом вагітність вважається перешкодою до подружжя? Таким чином немовби знімається обов’язок за майбутню дитину з чоловіка? На запитання відповідає отець Павло Гончарук, експерт у галузі канонічного права, захисник подружнього вузла в суді Кам’янець-Подільської дієцезії.

— Це якась патологія, яка існує не лише у нас, але також і за кордоном. Вагітність узагалі не може бути причиною шлюбу, тому що причиною шлюбу є любов, любов чоловіка і жінки, оскільки метою подружнього життя, яку визначає канонічне право, є спільнота двох осіб. Любов, тобто єдність і народжування дітей. Єдність, яка має в собі досить глибокий зміст: любити одне одного, турбуватися одне про одного.

Любов проявляється в тому, щоби піклуватися про спасіння, тобто про всі аспекти життя. І потім плодом цього, але також і завданням, метою подружнього життя є народження і виховання дітей.

А коли хтось приходить, бо «залетіла» і це потрібно якось узаконити, коли береться під увагу, «що люди скажуть», «щоби люди не подумали, що дитина зачалась поза шлюбом» — тоді абсолютно інша мета переслідується. Отже, це неправильно, це перше.

Друге. Співжиття перед одруженням — це ознака незрілості, тому що любов вимагає вільності. Вільність — це самопосідати, тобто володіти собою, панувати над собою, керувати собою. Я завжди подружжям наводжу у приклад вершника. Вершник — це розум, вуздечка — це сила волі, кінь — це почуття емоції, тіло, похоті. І образ вільної людини — це тоді, коли вершник керує конем. Образ невільної людини — це тоді, коли кінь керує вершником. Раб — це коли кінь керує вершником, коли почуття, похоті, весь цей вогонь, який є в людині, перевершує розум розуміння і відбуваються ці стосунки.  А раб любити не може, тому що раб не може вибирати. І якщо все так починається, то це загроза того, що буде потім важко любити. Це не означає вироку, але це величезна загроза. Тоді людина намагається якось усе виправдати і починає жити в брехні. Тобто все починається від брехні. Це друге.

І третє. Ти не знаєш, чи він буде твоїм чоловіком, чи вона буде твоєю дружиною. Тобто ти свого роду ризикуєш. Уявіть собі, що хтось лягає на операційний стіл, а лікар повідомляє: «Знаєш, я спробую, але всі ті, кого я оперував, тобі, на жаль, нічого не можуть сказати, бо вони померли». Тобто всі мої зв’язки, які в мене були, завершилися тим, що ми розійшлись…

Не означає, якщо там уже в когось сталося, то це вже все, вирок, кінець. Люди змінюються, але це неправильно; тим більше є Божа заповідь, що не будеш дивитися з пожадливістю на чужу жінку. Якщо вона не є твоєю жінкою, тобто нема шлюбу, то вона чужа жінка. До моменту, доки ви не зв’язані Божим благословенням і шлюбом, ви — чужі люди, і тому це перелюб.

Щодо нешлюбної вагітності. Причиною шлюбу має бути любов одне до одного і бажання жити разом ціле життя. Шлюб — це спільнота чоловіка і жінки на ціле життя, де мають піклуватися одне про одного, і з цього подружжя мають народитися діти. Причина шлюбу — бажання створити подружжя.

Натомість коли вже з’являється дитина, тобто вагітність, це вже своєрідний примус: страх перед батьками чи страх перед родичами, чи встид прямий або опосередкований. Якщо чоловік є чоловіком, то він буде свідомий свого обов’язку перед дитиною. Відповідальність перед дитиною виникає не після того вже, коли вона зачалася. Відповідальність з’являється раніше: коли він знає, що з цього може народитися дитина. Ну хіба хтось не знає, що з цього родяться діти?

Відповідальність завжди розпочинається заздалегідь. Не тоді я відповідальний, коли розбив автомобіль «по-п’яному», але моя відповідальність розпочинається тоді, коли я сідав за стіл, бачив алкогольні напої, знав, що буду їхати автомобілем і взяв склянку, і подумав, що це тільки трошки.

Ось тут розпочинається відповідальність. Те саме стосується відповідальності за дитину: вона з’являється у той момент, коли коли чоловік чи жінка наважуються на співжиття. А коли вже є вагітність — це вже обов’язок чоловіка, батька піклуватися про свою дитину.

Джерела: SLOVO TODAY

неділя, 23 липня 2017 р.

23.07.2017р. Б. / 4 кроки, щоб пізнати Божу волю

1. Часто сповідайся. 
Сповідь звільнює нас від звикання до гріха і дає можливість почути Божий голос

2. Спільність з Церквою. 
Вчення Церкви повинно формувати невід’ємну частину нашої ідентичності

3. Контактуй з Божим словом. 
Ми повинні поглинати Писання і дозволити, щоб воно, його мудрість і напрям поглинули нас

4. Час на розпізнання. 
Ми повинні виділити час. Ми ніколи не навчимось чути Божий голос, якщо будемо занадто зайнятими нашими планами і ідеями.

Джерело:  Воїни Христа Царя

середа, 19 липня 2017 р.

19.07.2017р. Б. / Історія чернечих орденів: Кармеліти

В Україні босі кармеліти працюють у Національному санктуарії в Бердичеві, у Харкові та в Києві. Ченці з Ордену Кармелітів пов'язані духовними традиціями з монахами-еремітами з гори Кармель, а своїми небесними покровителями визнають пророків Іллю і Єлисея.

У середині XII ст., у пору хрестових походів, паломники із Європи оселилися на схилі гори Кармель, щоби тут провадити покутний спосіб життя. Деякі з них складали обіт послуху місцевому єпископу. Формально орден був заснований БернардомКалабрійським (+1195), на чиє прохання патріарх Альберт Єрусалимський написав Устав Ордену, встановивши правила монашого життя кармелітів.

1226 року Папа Гонорій III буллою «Ut vivendi normam» канонічно затвердив Орден Кармелітів. Спираючись на підтримку Папи, орден за кілька років розвинувся й розселився по всій Святій Землі, де було засновано близько 70 монастирів. Утім, час розквіту кармелітів у Святій Землі був дуже коротким. Поразки хрестоносців від сарацинів у 1238-1241 рр. призвели до руйнування багатьох монастирів, а знищення Єрусалимського королівства 1291 р. змусило членів ордену мігрувати до Європи.

Після перших поразок хрестоносців кармеліти закладають насамперед монастирі на Сицилії (1240 р.), а до кінця XIII ст. поширюються на всіх західноєвропейських теренах: Англія, Франція, Італія, Іспанія, Німеччина. Монастирі були об’єднані в провінції, яких 1291 року налічувалося 10. Зміцнення культуПресвятої Діви Марії та значення ордену було скріплене видінням першого Генерала ордену св. Симона Стока (Скотта), якому явилася Мати Божа зі скапулярієм.

Розквіт ордену в Європі припадає на кінець XIII - початок XIV ст. Кармеліти у своїх монастирях організовували трирічне навчання для монахів, а кожна провінція мала власні богословські навчальні центри. У цей час в Англії налічувалося до ЗО монастирів, а у Франції - до 90. Однак розвиткові ордену в цих країнах завадила Столітня війна між Англією і Францією та утворення англіканських спільнот.

1432 року Папа Євгеній IV буллою «Romani pontificis» скасував суворі закони, що стосувалися постів. Такі постанови папи та відступ кармелітів від початкової суворості спричинили появу рухів, що закликали повернутися до ранніх аскетичних правил життя. Одна з таких реформ, започаткована св. Терезою Авільською та св. Йоаном від Хреста, призвела до поділу ордену на дві гілки: Орден Братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель (ОСаrm) та Орден Босих Братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель (OCD). Постання незалежних монастирів кармелітів босих призвело до утворення незалежної монашої провінції, яку 1580 р. затвердив Папа Григорій XIII. Згодом, оскільки спільнота босих кармелітів розросталася і засновувала монастирі не лише у Європі, а й також в Африці та Латинській Америці, Папа Сикст V підніс її 1587 р. до рангу конгрегації та поставив на її чолі Генерального вікарія ордену. 1593 року Папа Климентій VIII перетворив конгрегацію на самостійний орден буллою «Pastoralis оfficii».

1788 року Орден налічував 42 провінції, 3 вікаріати, близько 780 монастирів і 15 000 монахів. Із кінця XVIII ст. кармеліти, як і інші європейські ордени, переживали період гонінь та криз. Справжнім лихом для ордену стала Французька революція, під час якої 138 французьких монастирів кармелітів було закрито або знищено. До середини XIX ст. кармеліти зазнавали гонінь і в інших країнах Європи (Бельгія, Нідерланди, Португалія, Іспанія, Російська імперія).

Відродження Ордену розпочинається в другій половинні XX ст., після повернення кармелітам монастирів та створення нових провінцій по всій Європі. Станом на 2002 р. Орден Кармелітів нараховував 332 монастирі та 2015 монахів, які працювали у 29 країнах світу. Орден Кармелітів Босих налічував 564 монастирі та 4056 монахів.

о. Даниїл Ботвіна OFM
«Католицький Вісник», № 12 (585)/2014

вівторок, 18 липня 2017 р.

18.07.2017р. Б. / Структури українського релігійного суспільства

В Україні прийнято доволі гостро розділяти структури державні та структури релігійні, зовсім не беручи до уваги, що одні й інші є плодом того ж самого суспільства. Такий дивний дуалізм, з одного боку, є наслідком комуністичного секуляризму, а з іншого – простого нерозуміння реалій релігійного життя в Україні, як такого, або бажання сприймати релігійні структури, як щось що є поза чи над суспільством, у якомусь суспільному вакуумі.

Проте при ближчому погляді на державні й релігійні структури можна зауважити не те що подібність, але й навіть ідентичність у їхньому функціонуванні. Ця ідентичність не є випадковою. Вона є прямим наслідком руйнування релігійних структур комуністичним режимом. Фактично усі релігійні структури витворювались в Україні «з нуля». Навіть структури Московського патріархату відтворені з повних руїн в часі сталінського православного ренесансу.

Якщо у країнах Заходу церковні структури несуть на собі відображення минулих епох, то українські релігійні структури – плід сучасної епохи. Вони відображають посткомуністичну ментальність з доволі незначними віяннями західних тенденцій.

Попри усю різноманітність українського релігійного життя, українські релігійні структури можна поділити у два великі типи: один умовно можна назвати партійним, інший – бізнесовим. Слід відразу зауважити, що повністю чистих типів практично нема. Переважно «партійні» типи мають у своїй середині структури «бізнесового» типу, а «бізнесові» типи проявляють тягу до перетворення у «партійний» тип. Щоб не образити когось, уникатиму в цьому тексті конкретних прикладів, хоча мушу наголосити, що в основі у цьому тексті розглядаються саме християнські релігійні структури українського суспільства.

«Бізнесовий» тип

Це доволі молодий тип релігійних структур, який почав з’являтися в Україні після середини 90-х років ХХ століття. Переважна більшість релігійних структур, які належать до цього типу – це деномінації, які орієнтуються на американський тип, якого часто називають free church, тобто вільні церкви. Структура релігійних організацій цього типу дуже подібна до структури успішних бізнесових компаній, опирається на мережевий маркетинг і часто керується у той же ж спосіб, що і бізнес-компанії.

Цей тип переважає у великих містах східніше кордону Радянського Союзу на початку 1939 року.  Переважно релігійні структури цього типу перебувають в гострій конкуренції з рештою релігійних структур, пропагують виключний ексклюзивізм і, зазвичай, не налічують у своїх рядах більше кількох десятків тисяч членів.

У своїй діяльності «бізнесові» структури більше зосереджені на ефективності своєї роботи, аніж на підтримуванні власної структури, й тому в умовах українського суспільства осягають доволі добрий результат, переважно там, де відбулась принаймні часткова американізація культури життя.
З іншого боку, слабка структурованість та схильність працювати на зразок мереж, де кожна активна група є більш-менш автономною частиною загальної мережі, створює враження демократизму й відкритості, хоча, доволі часто йдеться про зовнішній імідж.

«Партійний» тип

До «партійного» типу належать великі релігійні структури, які мають добру структурованість і побудовані на принципі строгого територіального розподілу повноважень. Саме ці структури, на відміну від структур бізнес-типу, є фактичним зліпком українського суспільного життя у його структуральних проявах, а саме: вони є майже точною копією українського державного апарату чи партій лідерського типу у структурному сенсі.

Як і у випадку державних чи партійних структур, внутрішня структура взаємостосунків у цих релігійних структурах відображає роздвоєність українського соціуму на владу і народ. Зазвичай, такими структурами керують невеликі групи осіб, які своїми діями відображають внутрішній «олігархічний консенсус», який у випадку його порушення призводить до санкцій проти порушників цього консенсусу.

Між керівною групою і умовно кажучи народом є тоненький прошарок «церковної» бюрократії, яка включає різного роду управлінців, радників, консультантів, спеціалістів, менеджерів і т.п., основним завданням якого є надавати верхам відповідну інформацію, генерувати ідеї та радити в процесі ухвалення рішень, а також впроваджувати в життя рішення керуючої групи. Переважно цей прошарок настільки фільтрує інформацію, яка подається «вгору», що верхи живуть у віртуальному світі, який має мало що спільного з реальним станом речей на терені.

У таких структурах «народ» живе своїм життям, а верхи – своїм. Прошарок бюрократії, яка покликана бути зв’язком між цими двома групами, функціонує у більшості випадків навіть не як фільтр, а як ізолятор протоку інформації.

«Народ» включає у себе не тільки «профанів», але й місцевих священнослужителів, які фактично виконують роль зв’язку між прошарком бюрократії та «народом».

Часто ці місцеві священнослужителі, через інтеграцію у місцеві суспільні еліти, стають чимось на зразок місцевих князьків, які «збирають данину», яку переправляють у руки бюрократії  і доводять до бюрократії лише ту інформацію, яка відповідає їхнім інтересам та інтересам самої бюрократії.

Тому, буває, й складаються ситуації, коли верхи виносять абсолютно нежиттєздатні рішення, які бюрократія доводить до відома місцевих священнослужителів, а ті найчастіше роблять вигляд, що їх виконують, а потім посилають бюрократії відповідну інформації, щоб можна було поставити відповідну пташку в графу «Виконано».

А це у свою чергу продукує низьку, а то й нульову ефективність таких структур. Саме через це релігійні структури партійного типу вдаються до різних піар-кампаній, щоб представити себе суспільству в найкращому світлі, зробити видимість власної значущості й впливовості, власної суспільної активності й ефективності. Це призводить до просто панічного жаху в середовищі бюрократії і проводу перед іміджевими втратами.

Тут варто зазначити один феномен, що шокує: попри панічний жах від можливих іміджевих втрат жодна з релігійних структур партійного типу в Україні не має ані ефективної прес-служби, ані не показує ознак існування у цих структур продуманої та добре артикульованої інформаційної політики.

Релігійні структури партійного типу більше зосереджені на виконанні планів і завдань, часто «висмоктаних з пальця» заради самого виконання, практично не дбаючи про їхню ефективність і наслідки. Головне, щоб можна було відрапортувати: виконано, зроблено, побудовано, проведено, розпочато і т.д..

Усе призводить до того, що релігійні структури партійного типу є малоефективними і в реальності майже не впливають на українське суспільство. За винятком випадків, коли вони можуть піти з владою на «договорняк».

Відсутність реальних результатів на тлі грандіозних піар-кампаній, призводить до того, що релігійні структури партійного типу часто перетворюються на відверті піар-проекти, роздуті мильні бульбашки, які в середині виявляються дуже мало наповненими реальним змістом. Якби не «народ», на який вони опираються, структури партійного типу уже б давно зазнали краху, не витримавши конкуренції із структурами бізнесового типу. Проте лояльність «народу» явище нестабільне і тому «церковним» піар-менеджерам часто доводиться вигадувати все нові й нові інформаційні приводи, щоб створити в «народі» відчуття приналежності до доброї і великої, благородної справи.

Окрім цього, для втримання внутрішньої ситуації під контролем, в умовах релігійного плюралізму та специфічного законодавства, яке регулює релігійну сферу в Україні, релігійні структури партійного типу змушені використовувати тактики, які ведуть до зросту внутрішньої напруги в середині середовища місцевих священнослужителів. А саме: релігійні структури партійного типу, щоб зберегти внутрішню стабільність, змушені йти на повідку інтересів представників місцевої релігійної громади, що часто спричинює конфлікт з місцевим священнослужителем. Тобто у суперечці між місцевим священнослужителем і місцевою релігійною громадою релігійні структури партійного типу змушені ставати на сторону громади.

Не менш вибухова ситуація складається і з функцією місцевого священнослужителя, як збирача «податків» для самої релігійної структури партійного типу. У такій ситуації місцевий священнослужитель змушений постійно балансувати між гнівом місцевої релігійної громади, у якій він служить, і самої релігійної структури партійного типу, якій він де-факто служить.

Система суспільних взаємостосунків в українському соціумі часто змушує релігійні структури партійного типу балансувати між власне своїми власними інтересами та інтересами державних і бізнесових структур, створюючи цілу сітку перехресних інтересів, які, зазвичай, регулюються знову ж таки системою усних домовленостей і взаємозобов’язань, особистих стосунків і компромісів, що у свою чергу призводить до фактичного взаємопроникнення, щоправда, неофіційного, проте дуже реального між цими, на перший погляд, цілком відділеними структурами.

У середині ж релігійних структур партійного типу часто є присутні й внутрішні структури, які функціонують як «бізнесовий» тип. Зазвичай, ці структури використовують бренд релігійної структури партійного типу, до якої вони приналежні, для власної користі, переважно для прямого збагачення осіб, які керують цими проектами, а також для витворення впливу як в середині релігійних структур партійного типу, так і в суспільстві.

Знову ж таки, зазвичай, ці «бізнесові» структури в середині «партійних» структур не терплять жодної конкуренції й дуже жорстко розправляються з конкурентами чи критиками їхньої діяльності. Часто їхнім завданням є «підім’яти» під себе абсолютно все в середині релігійної структури партійного типу і навіть поза нею. Ці, бізнесово структуровані, внутрішній структури часто характеризуються крайнім фанатизмом в обороні своїх корпоративних інтересів та певними елементами своєї структури і діяльності наближаються до сект ґуруїстичного типу. Часто саме ці внутрішні бізнесові структури переймають ініціативу навіть у бюрократії, беручи її під свій контроль, не виключаючи навіть прямого підкупу і відвертого шантажу.

Фактично зростання впливу внутрішніх релігійних структур бізнесового типу в середині релігійних структур партійного типу в кінцевому результаті призведе до повної їх «олігархізації», коли їхній провід в реальності буде представляти інтереси внутрішніх структур бізнесового типу.

Внутрішній розкол українських релігійних структур партійного типу на новітніх релігійних патриціїв та плебс в умовах сучасного українського, доволі сильно секуляризованого, суспільства тільки посилюватиметься, що неминуче призведе до серйозних конфліктів в середині цих структур. На цей момент, одним із проявів назріваючого конфлікту є доволі високий рівень побутового антиклерикалізму, який постійно поволі підсилюється.

В умовах зростаючого розколу між верхами і «народом» виникає ситуація, коли верхи пробують адміністративними методами контролювати, або хоча б скеровувати релігійне життя власних вірян, що майже автоматично позбавляє релігійне життя необхідної безпосередності й спонтанності. Така ситуація призводить до формалізації релігійного життя, зводячи його до рівня примітивного магізму.

Страх перед ініціативами з низу, очевидно, один з плачевних «скарбів» комуністичного минулого, який релігійні структури партійного типу перебрали у свій спадок, призводить до адміністративної і моральної маргіналізації таких ініціатив та їхнього зникнення або перетворення в утворення близькі за структурою до сектантських. Це просто вбиває усякі спроби ініціативи на місцях і призводить до деформації самого розуміння релігійного життя.

І на кінець, одним із тяжких ускладнюючих моментів у сучасній ситуації релігійних структур партійного типу в Україні є досить низький рівень обізнаності з вченням власної конфесії не тільки в середовищі «народу», але й в середовищі місцевих священнослужителів, що відкриває широкі двері до маніпуляції плебсом з боку не лише патриціїв, але також й зовнішніх релігійних структур бізнесового типу.

Чи є вихід із такої патової ситуації для релігійних структур в Україні? Насправді, дивлячись людськими очима, нема. Адже ситуація у релігійних структурах обох типів в Україні є прямим відображенням ситуації соціальних та суспільних взаємовідносин в середині українського соціуму. І нема чого очікувати, щоб релігійні структури, породжені суспільством, розвивалися цілком відмінно від нього. Зазвичай, такі структури відстають від суспільного розвитку, часто на цілу епоху, а не випереджають його.

Ситуацію радикально може змінити хіба різка, неочікувана онова релігійного життя в Україні. Але реально дивлячись, якщо війна не стала для українського суспільства мотором відновлення релігійного життя, то очікувати чогось іншого крім його подальшого занепаду, будучи реалістом, не варто.

Чи зробить Бог якесь чудо, щоб спричинити онову українського християнства? Можливо! Але надія на таке чудо, особливо для нас католиків – це гріх завеликої надії на Боже милосердя.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

понеділок, 17 липня 2017 р.

17.07.2017р. Б. / Тисячі прочан пройшли зі свічками у Зарваниці (+VIDEO)

15 липня У Зарваниці пройшла вже традиційна молитовна хода зі свічками. Тисячі людей з різних куточків країни приєдналися до процесії. Люди молилися за мир та спокій в Україні та добробут у власних родинах.

Прийшовши до чудотворного джерела, прочани молилися Молебен до Пресвятої Богородиці, який очолив Блаженніший Святослав, Патріарх УГКЦ. Після цього зі словом до присутніх звернувся кардинал Леонардо Сандрі, префект Конгрегації для Східних Церков, який у ці дні перебуває в Україні з пастирським візитом.


пʼятниця, 14 липня 2017 р.

14.07.2017р. Б. / «Google» пропихає гендерну ідеологію та усиновлення дітей геями, шукаючу підтримки в ЛГБТ-диктатури

«Google» є однією з транснаціональних корпорацій, найбільш відданих гендерній ідеології. На цей раз у своєму 30-секундному ролику «Google» пропагує гомосексуальний образ життя разом із своїми продуктами «Google Home» і «Google Assistant». В цьому ролику можна побачити гей-пару з дітьми під час "сімейного" сніданку.

Рекламна стратегія компанії «Google» сприйняла цю нову модель «сім'ї» з метою «зробити нормальними відносини між особами однієї статі, використовуючи дітей в якості інструменту [цієї нормалізації]» - заявив представник асоціації «REAL Women of Canada» (англ.: Справжні Жінки Канади), Гвен Лендолт, з посиланням на сайт LifeSiteNews.com. повідомляє видання Карагандинської римо-католицької єпархії (Казахстан) «Кредо. Верую».

 «REAL Women of Canada» - група канадських жінок, які відважились заявити, що «Google» прагне привернути  ЛГБТ-групи до своєї компанії.

ЛГБТ-активісти без вагань бойкотують ті компанії, які ігнорують їх прохання. Це частина того, що називають "розплідником скажених псів": лоббі, які захищають публічний образ компанії в різних медіа-кругах.

Стиль цього оголошення, ймовірно, нове вістря списів гей-лоббі. Вони закликають до:
- Примусової нормалізації за допомогою телевізії ненормального образу життя.
- Нав'язування дітям та підліткам подібних моделей "сім'ї", як нормальних, зловживаючи їх психологічною невинністю, щоб змінити їх природні біологічні схильності.
- Все подається з повсякденної точки зору, без будь-якої «непотрібної» полеміки. Їм недостатньо просто показати конкретну гей-пару - вони показують сім'ю з двох "батьків", що займаються повсякденними справами, так як це робить будь-яка  інша нормальна сім'я.

Противоправне оголошення

В боротьбі з ЛГБТ-лоббі Лендольт відстоює найбільш головне, те, що «діти потребують  батька та матір», внаслідок чого подібні оголошення є незаконними і насильственними. ««Google» же підтримує цю ненормальність», - заявила вона.

Спроби трансформації культури

Пропозиція подібних споживацьких моделей та гей-реклами сприяє трансформації культури. Сьогоднішня людина рухається меркантильними звичками та вигаданим всесвітом, яку створили засоби масового спілкування за XX і XXI століття. Образи та короткі розповіді, що включають в себе ролики подібного типу, нормалізують гомосексуалізм та заважають іншим думкам заперечувати цю сексуальну тенденцію, яка не має ніякої підтримки в людській історії.

Навіть сама можливість обговорити актуальність навчання та відкритої пропаганди для дітей і дорослих подібного сексуального віку сьогодні неможлива. Гендеристська диктатура підстерігає нас всюди. Цензура у великих наукових виданнях, що перешкоджає розкриттю міфів про "гендер" та орієнтацію, цензура в засобах масової інформації та університетах (включаючи деякі католицькі), сьогодні є "нормою" життя.

Джерело:  Воїни Христа Царя

середа, 12 липня 2017 р.

12.07.2017р. Б. / Владика Венедикт: «Ми повинні бути відкритими, як апостоли Петро і Павло, щоб почути Божий голос» (+VIDEO)

12 липня Христова Церква згадує пам'ять святих верховних апостолів Петра і Павла. Про те, чому святу передує двотижневий піст, і про земний шлях обох апостолів розповідає владика Венедикт, голова Патріаршої літургійної комісії УГКЦ.


вівторок, 11 липня 2017 р.

11.07.2017р. Б. / Чи українці врешті вповні усвідомлять 4-ту Заповідь Божу?

Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі! (Вих.20,12)

«Шануй батька та матір…» – одна з ключових біблійних Заповідей, яка, здається, кожному українцеві ще з дитячих років є знаною та зрозумілою. Апостол Павло, розмірковуючи над нею в [Еф. 6:2-3], додає: «Шануй свого батька та матір (…), щоб добре велося тобі (…)». Цій істині вторує також наша народна мудрість «шануй батька і неньку, то буде тобі скрізь гладенько». Але як часто, читаючи Святе Письмо, забуваємо ми, що Біблія – це книга глибинна, яка пронизує різні виміри життя людини на землі. Адже за питомими на перший погляд сімейними (родинними) стосунками Заповідь ця в однаковій мірі стосується також суспільного життя кожної нації. Застановімося чи народ, який нехтує власну історію, не шанує видатних національних особистостей минулих поколінь, гідний достойного та заможного життя? чи поблагословить його Господь миром та добробутом? Запитання здається риторичне – і відповідь, мабуть, довго обґрунтовувати буде зайвим.

Про Андрея Шептицького лаконічно можна висловитись так: якби окремі нації, особистостями подібного рівня Господь обдаровував бодай раз на декілька сотень літ, то вони вважали би це за величезне благословення з Небес. На зламі століть Творець, щоби врешті струснути українців з летаргічного забуття, посилає Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Андрея Шептицького… Якщо перших три наріжники українства нація – крізь марево чужинецьких перекручень – ще вряди-годи усвідомлювала, то четвертий (в часи совєтської окупації) був спритно усунений із свідомості переважної більшості українців – і майже два десятиліття, причому в уже незалежній Україні, до цієї постаті наші громадяни (і то хіба з інтелектуального середовища) прибігали лише зрідка. Злам у суспільній зацікавленості Шептицьким стався у 2015 році, коли в королівському Львові раптом невідь-звідки вибухнула правдива ідеологічна війна навколо спорудження пам’ятника великому святцеві і князеві Церкви та народу. Від того часу українська інтеліґенція Галичини згуртувалась у Громадську раду «Святий Юр», яка одним з найвагоміших своїх завдань вважає відкриття цієї особистості українському загалові, і в першу чергу – молоді. Саме це є лейтмотивом організації та проведення акцій української молоді під патронатом праведного Андрея в містах, містечках та селах краю.

8 липня 2017 року в Національному університеті «Львівська політехніка» відбувся 4-й етап Свята української молоді із Митрополитом Андреєм Шептицьким, на яке прибуло чимало молодих людей Галичини, Волині та Закарпаття. Свято розпочалося молитвою у крипті, де похований праведний Андрей, потім молебнем у соборі святого Юра і традиційно складалось з виставки творчих робіт «Таланти Твої, Русь-Україно», науково-практичної конференції «Андрей Шептицький – це Україна: будівничий, князь, лідер» та фестивалю української пісні «Голос Руси-України». З одного боку, Свято у Львові відбулось, як підсумок великої піврічної праці у навчальних закладах Західної України (про що часами з'являлись відповідні репортажі), а з іншого – як ґенеральна репетиція перед Святом молоді, котре, як і минулого року, передбачається провести 29 липня у Львові: в день народження Андрея Шептицького.

Святкування в «Львівській політехніці» відбулися направду велично. У восьми секціях було заслухано 61 доповідь. Членами журі виступили відомі громадські, наукові та політичні діячі України. Оскільки це був уже 4-й етап конференції, мабуть, зайвим буде говорити про високий рівень підготовлених робіт, що часами ставило членів журі перед важким рішенням: кому віддати пальму першості і як об’єктивно оцінити вислухані напрацювання. Не менш захоплюючою та щирою була й концертна програма, учасники якої репрезентували увесь величезний західний регіон і вкотре підтвердили, що Україна є винятково багатою на талановиту молодь.

Розмірковуючи над прожитим упродовж двох років, раптом розумієш, як мало ще зроблено для відкриття, усвідомлення та прослави Слуги Божого Андрея – цієї наріжної постаті української духовності і державності. Але разом з тим як в організаторів цих дійств (Громадська рада «Святий Юр», окремі працівники сфери освіти та окремі державні посадовці різних рівнів), так і в молодих учасників постійно виникає одне ключове запитання: а де решта українських урядовців та посадовців? чим заклопотані їхні мізки? Може, дбають вони про піднесення з упадку України чи, може, про рахунки, банки (як фінансові, так і скляні) та як не втрапити в черговий корупційний скандал? Де держані службовці відповідних відділів і департаментів, які, згідно з посадовими обов’язками, повинні займатися культурою, духовністю, просвітництвом і які за це без докорів сумління щомісяця беруть платню з наших податків? Чому на акції, які збирають десяток-другий роззяв, знаходяться ресурси, час та енергія, а до Андрея Шептицького, його духовних та моральних засад будівництва «Української Хати» (тобто Держави) «не доходять руки»? А чи не тому, що ці «духовні й моральні засади» приватного життя, підприємництва, політичної діяльності попросту не дають можливості «спокійно» і задля власної вигоди використовувати високі посади?

Нація врешті повинна зрозуміти, що коли на усіх рівнях – від робітника та селянина і до президента та найвищого рангу посадовців – не знатиме й не шануватиме своїх визначних діячів і провідників, то не матиме вона гідного життя ні тепер, ні в майбутті. Як би хто не хотів чи заперечував, але Четверта Заповідь є визначальною у долі як окремих осіб, так і цілих націй. Шануй батька і матір свою, пам’ятай і шануй національних провідників і пророків і живи за їх прикладом та заповідями, то й добре буде тобі і твоїй нації.

Джерело:  Воїни Христа Царя

неділя, 9 липня 2017 р.

09.07.2017р. Б. / 7 порад як бути добрими хресними батьками

Коли дитина проходить в Церкві обряд Хрещення, її батьки обирають пару дорослих осіб, які стають її хресними батьками і мають супроводжувати її в духовному зростанні.

Однак не всі хресні батьки добре розуміють ту роль, яка на них покладена (а точніше: на яку вони самі погодились).

Дехто час від часу згадує своїх похресників у молитві, хтось насправді стає духовним наставником, дехто не забуває вітати з днем народження і дарувати подарунки, а хтось згадує, що має похресника тільки тоді, коли він/вона запрошує на весілля…

Є хресні батьки, які насправді докладають зусиль для того, щоб відіграти важливу роль в духовному, і не тільки, житті дитини. Вони стають прикладом того, як потрібно ставитись до ближніх, як жити своє життя вірою і в усіх життєвих обставинах покладатись на Бога.

Однак, на жаль, є люди, які навіть не пам’ятають імен своїх хресних батьків; вони навіть не впевнені ким вони є, а тим більше, не пригадують, коли бачили їх востаннє. І, мабуть, в таких випадках часто справа не в тому, що хресні батьки зумисне занедбали свої обов’язки, а в тому, що вони не знають, що означає бути хресними батьками. Чи їх обов’язки завершуються одразу після обряду Хрещення? Чи обмежуються вони виключно днями народження похресника? І що взагалі означає бути хорошими хресними батьками в житті людини?

Батьки є головними вихователями дітей, а хресні батьки є особливим духовним «додатком». У своїй енцикліці «Casti Connubii» Папа Пій ХІ пише: «Благословення нащадків, однак, не довершується лише народженням їх, але потрібно додати ще щось, а саме – відповідне їх виховання». Батьки відповідальні за «освіту нащадків» – розуму, тіла і душі,– а хресні батьки повинні допомагати їм. Разом батьки і хресні батьки допомагають духовно зростати в близькості до Бога. І ця допомога не завершується після обряду Таїнства Хрещення. І якщо Вам таки пощастило стати хресними батьками, що зробити для того, щоб бути найкращими?

Пропонуємо сім порад для того, щоб добре виконувати своє покликання хресного тата чи мами:

1. Молись за свого похресника/похресницю.

Завжди пам’ятай його/її в своїх молитвах і проси Бога, щоб показав тобі яким чином найкраще надати допомогу чи підтримку. Молитва також допоможе тобі побачити, як жити своїм покликанням хресного тата/мами. І хоча широко розповсюдженим є припущення, що «батьки і так моляться за свою дитину», наші похресники потребують всіх можливих молитов – як і усі ми. Не соромся молитись за свого похресника так часто, як би ти молився за нього, коли б він був твоєю дитиною.

2. Не будь чужим.

Якщо відійдеш з життя дитини одразу після Хрещення, то ти не тільки пропустиш його/її життя, але й занедбаєш свою роль як хресного тата/мами. Можливо, ти – нахабна хресна мама, котра називає речі своїми іменами, чи привітний хресний тато, котрий ніколи не забуває надіслати відкритку з привітанням… Якого типу хресним татом/мамою ти б не виявився зрештою, ти матимеш вплив на життя свого похресника. Немає двох однакових хресних батьків, і якщо ти таки був благословенний мати похресника, просто будь собою і будь з ним/нею. Якщо не знаєш, що можеш для нього/неї зробити, то просто слухай. Ти ніколи не знатимеш, чи, можливо, в цей момент ти – єдина особа, з ким він/вона може поговорити. Якщо тебе запрошують на святкування дня народження, першого Причастя, випускного чи весілля, зроби все для того, щоб прийти. Не опусти нагоди насправді стати хресним татом/мамою в усьому житті дитини, а не лише на Хрещенні.

3. Будь прикладом.

Старайся показати похреснику, що, незважаючи на те, що відбувається в твоєму житті, чи з якими проблемами ти б не стикався, ти не відступаєш від Божого плану для твого життя. Покажи, що він/вона також не повинні здаватись. Співай з ним/нею пісні прослави, запроси разом помолитись вервицю, запроси на вечерю і запропонуй йому/їй провести молитву перед їжею або ж підіть разом на Літургію. Завжди є нагода для того, щоб дати своєму похреснику свідчення побожного життя.

4. Дрібниці враховуються.

Хресні батьки не є лише для того, щоб дарувати матеріальні подарунки – хоча зазвичай вони бувають дуже щедрими. Ти можеш не бути таким ж багатим як відомий «Хресний батько» з одноіменного фільму, однак завжди можеш подарувати якусь дрібничку (образок з молитвою, записку, в якій зазначено, що ти думав про нього чи будь-що, що нагадує про Бога і що ти завжди готовий допомогти). Хресні батьки є для того, щоб духовно давати, і це може проявлятись в різноманітних подарунках – телефонних дзвінках, обіймах, прогулянках, вечерях чи у футбольній грі. Тут зараховується і випадковий недільний телефонний дзвінок. І ці розмови не повинні завжди бути богословського змісту. Якщо похреснику подобається футбол, поговори з ним про гру чи розкажи про те, як грав у шкільній команді. Кожна дрібничка знадобиться.

5. Хвали за найважливіші речі.

Якщо світ зосереджується на зовнішньому вигляді чи на оцінках в школі, скажи, що в похресника гарна посмішка чи що він/вона дуже добрий. Роби акцент на чеснотах. Розмовляй з ним про те, що йому найбільш цікаво, і похвали за його ентузіазм. Якщо твій похресник – проблемна дитина, будь тим, хто вказуватиме на його хороші риси, коли його «добиватиме життя». Пам’ятай, що кожна дитина – унікальна. І говори йому про це. Кожному з нас Бог дає особливі дари і таланти, які маємо тільки ми. Допоможи похреснику побачити їх і розвивати.

6. Нехай твій похресник знає, що ти щасливий бути його хресним татом/мамою.

Якщо ти щасливий бути хресним татом/мамою, то похресник знатиме, що ти це робиш не з обов’язку чи розрахунку. Він знатиме, що ти дійсно дбаєш про нього і навіть гордишся називати його своїм похресником. Із задоволенням розповідай, що ти говорив від його імені під час обряду Хрещення, а також що відповів, коли священик запитав: «Чи готові ви допомагати батькам цієї дитини в їх обов’язку як християнських батьків?», а хресні відповіли: «Так, погоджуємось». І надалі продовжуй так відповідати.

7. Завжди вказуй на Бога.

Це не означає, що в кожному своєму реченні ти мусиш говорити «Бог» чи «Ісус». Живи милосердям, яке виявляє Небесного Отця, і яким ділитимешся з похресником. Скільки б йому/їй не було років, нагадуй, що він – твій похресник і може бути дитячим та безневинним. Коли він загубиться в якійсь проблемі, нагадай йому про світло Господа і про те, що для його життя є певний план. Ти, як хресний тато/мама, маєш перш за все вести його до Бога усіма можливими способами – телефонними дзвінками, відвідинами, листівками, історіями, підтримкою, а особливо молитвою. Похресники – це дар, і про них не слід забувати, тому не зникай з їх життя.

Бути хресним татом чи мамою – це велике благословення, і якщо постаратись, можна стати найкращим хресним батьком для свого похресника. І чи ти тільки маєш стати хресним татом/мамою, чи вже є ним багато років, ніколи не пізно сказати своєму похреснику чи похресниці, що ти любиш його і хочеш допомогти йому дійти до Неба.