30.12.2017р. Б. / Пастирський лист Римсько-Католицьких єпископів України до родин з нагоди свята Святого Сімейства: Ісуса, Марії і Йосифа

Дорогі батьки, діти, бабусі та дідусі!

Сердечно вітаємо Вас з нагоди свята Святого Сімейства: Ісуса, Марії та Йосифа.

Звертаючись до Вас цього року хочемо порушити дуже важливу тему любові до Батьківщини, до свого народу, культури і мови, якими Господь нас обдарував. Протягом нашої історії трапилося багато чудових прикладів жертовної любові до Батьківщини, які хоча і відбулися у минулому, однак, навіть сьогодні вчать нас справжнього патріотизму.

На жаль, протягом історії трапилося багато прикладів неправильного розуміння обов’язку перед Батьківщиною, що спровокувало кривду і залишило болісні спогади егоїзму, який переміг любов і повагу до іншого народу.

Ми люди віруючі, тому не хочемо зосереджуватися на злі, яке колись сталося, але хочемо сьогодні звернути увагу на позитивну та правильну любов до Батьківщини. Саме тому споглядаємо на євангельські описи, які нам показують Ісуса, котрий вчить мову своїх предків, пізнає історію, культуру та звичаї свого народу. Без сумнівів, Ісус любив свою землю, село, сусідів і мову, оскільки усе це подарував йому Бог Отець. У своїй сім’ї Ісус вчився того, що найважливішою є любов, яка дає щастя і благословення. Він також бачив і навіть разом зі своїм народом досвідчив від римлян страждання, принижень, неволі та утисків. Саме тому розпочинаючи свою місію, Ісус проголошував Євангеліє, звіщав про те, що Царство Боже близько, робив чудеса і закликав змінити життя, щоб таким чином духовно відновити свій народ і повернути йому його гідність та суверенність. Однак, не усім це подобалося. У своєму рідному Назареті де Ісус провів роки дитинства та молодості, ті кого Він любив, хочуть скинути його у прірву. Згодом, фарисеї, які ревно дбали про тотожність свого народу, забуваючи про Боже Право, будуть на Нього настільки злі, що почнуть планувати його смерть. Отож, коли прийде момент, де потрібно буде вибрати Правду, вони виберуть Вараву, який символізує зло, що нищить Божий порядок.

Ісус Христос погоджується на їхні дії, оскільки любить свій народ і кожну людину. Через свою смерть і Воскресіння Він хоче подарувати усім людям справжнє визволення. Для цього Він засновує також Церкву, яка стане домом для усіх народів. У ній знайдуть своє місце Апостоли, навернені євреї та язичники, серед них найбільшим виявиться Савло з Тарсу, відомий нам як апостол Павло. У ній знайдуть місце також жінки, яких торкнулася всепрощаюча любов, також оздоровлені та повернені до життя люди. До неї приєднаються освітлені блиском правди народи, які приймуть Добру Новину про спасіння. Серед усіх цих народів знаходиться і наш народ, який вже понад тисячу років крокує християнською дорогою до щастя і спасіння згідно з вченням Христа. І якщо ми і повинні чимось пишатися в наших сім’ях– так це вірою. І якщо нам слід будувати сьогодення і майбутнє наших сімей та Батьківщини – то будуймо це, опираючись на незмінних і постійно актуальних вказівках з Євангелія. Філософія та принципи світу часто змінюються в залежності від політичних систем та пріоритетів влади, а це викликає неспокій та нестабільність, які зовсім не служать добру сім’ї та усього народу.

Улюблені брати і сестри!

Хочемо сказати з міццю, що Бог любить вас і для цього послав нам Спасителя, народження якого ми святкуємо з великою радістю. Цього наше святкування було більш радісним, оскільки цей день став вільний від праці. Наш Господь Ісус приходить, щоб визволити людину від прокляття егоїзму, ведучи його на дорогою єдності віри та непереможної любові. Саме це є місією Церкви в кожному народі та країні. Саме це є місією кожного з нас, а місцем її реалізації насамперед є Твоє серце, потім Твоя сім’я, пізніше Твоє село або місто, Твій народ, Твоя держава.

Отже, у цей важкий час, який переживає наша держава, заохочуємо вас – кохайте свою Батьківщину, землю, на якій Господь захотів щоб ви народилися і мешкали. Любіть Україну, не дивлячись на те, якою є мова чи національність вашого серця. Проявами цієї любові нехай буде життя правдою і любов’ю Христа на щодень, у взаємній повазі та свідомості спільного дому, в якому разом живуть: українці, поляки, словаки, угорці, чехи, євреї, росіяни, німці, вірмени, румуни та інші національності.

Захищаймо сімейні цінності в суспільному житті, роблячи усе, що можливо, щоб кожна дитина, зачата на українській землі, могла народитися та розвиватися для її добра. Підтримуймо усіх тих, хто захищає нашу суверенність, але й самі будьмо готові віддати своє життя з любові до батьківщини. Вже сьогодні почнімо кожного дня з любов’ю виконувати свої обов’язки. Не піддаваймося спокусі давати чи вимагати хабарі, щоб таким чином звільнити нашу Батьківщину від корупції, яку папа Франциск називає “раком з метастазами”. Вивчаймо історію і культуру власного народу та держави, у якій ми живемо, маючи перед очима приклад людей, котрі перемагали егоїзм та кохали справжньою любов’ю Бога та ближнього.

Улюблені брати і сестри!

Саме з таким ідеалами та прагненнями стаємо сьогодні посеред вас і віримо, що їх можна осягнути, якщо усі ми будемо живими членами Церкви, коли прагнення справедливості, чесності, пробачення та любові Бога і ближнього буде принципом нашого життя, який наближає нас до повноти щастя у тій Вітчизні, яка називається Небо.

Сердечно вітаємо тих, котрі з різних причин знаходяться зараз поза кордонами України. Дякуємо вам за проявлену різним чином турботу і любов до рідного краю. Ми розуміємо, що вам не легко. Пам’ятайте, що Католицька Церква є вашим рідним домом у кожній країні. Пам’ятайте і будьте свідомі того, що завдяки життю вірою в Україні ви маєте в собі дуже цінний досвід. Будьте відкриті на культуру тих народів, серед яких ви зараз знаходитесь, а одночасно діліться з ними своєю людяністю та вірою.

Від щирого серця бажаємо усім вам – тим, хто в Україні, й тим, хто за її кордонами – щоб ви переживали свою віру так, як Йосиф і Марія. Тоді кожна людина стане для вас ближнім, стане як Христос.

Нехай Бог наповнить ваше серце любов’ю, щоб ви були щасливі у своїх сім’ях і на землі, де Бог дозволяє вам жити. Нехай благословляє вас в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь!

Пастирі Римсько-Католицької Церкви в Україні

Свято Святого Сімейства з Назарету, Ісуса, Марії і Йосифа, 31 грудня 2017 року
№ 45 / 2017

Джерело:   Прес-служба Луцької Дієцезії РКЦ

29.12.2017р. Б. / Франківський Карітас впроваджує нову модель супроводу родини та запрошує у Центр підтримки сім’ї

Надумані міфи та стереотипи виникають через нестачу інформації, саме тому у травні цього року франківський Карітас відкрив Центр підтримки сім’ї, як простір для знайомства, спілкування та спільного проведення дозвілля. Тут зустрічаються переселенці, родини учасників Російсько-Української Війни, загиблих бійців РУВ та місцеві мешканці. Діяльністю Центру направлена на інтеграцію вимушено переміщених осіб та приймаючої громади у Івано-Франківську та області.

 Центр підтримки сім’ї – це місце для усієї родини. Відвідувати Центр може кожен член родини – від дітей з 3-х років до людей похилого віку. Для сімей працює психолог та асистенти родин.

 Для дітей діє група «30 кроків до школи», гурток англійської мови, студія естетичного розвитку, ритміка, «Школа успіху». Для дорослих – група «Подружні пари», «Тато-клуб», тематичні зустрічі для людей похилого віку. Також проводяться спільні заняття для дітей та дорослих: арт-терапія, майстер-класи, дозвілля.

 Олена Старченко переїхала з Донецька, як тільки почалися військові дії у її рідному місті. Центр підтримки сім’ї відвідує три місяці, сюди ж ходять її двоє синів. Малюють, танцюють, вчать англійську мову.

 «Мені дуже подобається ставлення працівників до дітей та батьків, тут почуваєш себе, як у сім’ї, – говорить Олена, – Івано-Франківськ – гарне місто, але справжнім домом стає те місце, де в тебе є теплі стосунки з людьми, які тут мешкають, і такі вже люди є, я дякую Богу за це».

 Нещодавно жінка почала відвідувати групові консультації психолога, бо, каже, підтримка спеціаліста дуже потрібна.

 Індивідуальні та групові консультації проводить психолог Любомир Андрусів. Розповідає, найбільше, що турбує дорослих – це проблеми виховання та впливу на дитину.

 «Батьки часто жаліються на пасивність дитини, особливо у віці 10-12 років, – говорить психолог, – дитина часто не хоче реагувати на прохання, зауваження. Однак це один з видів співзалежності, тобто батькам також потрібно змінювати свою поведінку, хоча вони не завжди це розуміють, от над цим ми і працюємо».

 Також часто психолог допомагає сім’ям впоратися з втратою близької людини, коли мова йде про родини загиблих бійців РУВ, а також адаптуватися у суспільстві, з такими проблемами частіше звертаються переселенці та учасники РУВ.

 А от, наприклад, гурток театральної майстерності допомагає батькам та дітям краще пізнати себе та у формі гри виправити негативні прояви у характері. Гурток проводиться окремо для дітей та дорослих. З дітьми асистент родини розігрує різні історії з повсякденного життя, з дорослими – читають п’єси та розбирають психологічні портрети персонажів.

 «Акторські практики розвивають у дітей навички мовлення, покращується пам‘ять та увага, – говорить асистент родини Лідія Англійчук, – виховуються такі якості, як доброта, турбота про ближнього, повага до дорослих. З дорослими аналізуємо той чи інший персонаж, намагаємося зрозуміти, чому він саме так чинить, а не інакше».

 Виконавчий директор франківського Карітасу Наталя Козакевич наголошує, що важливим компонентом є те, що у Центрі працюють двоє асистентів родин, які є вимушено переміщеними особами, це налаштовує на довіру, адже ніхто краще не зрозуміє людину аніж той, хто сам опинився в такій самій ситуації.

 Асистент родини Людмила Спас родом з Донецька, тому дуже радіє, що зараз має змогу допомагати тим, хто, як і вона, змушені були тікати від війни. Людмила готує дітей до школи та проводить гурток англійської мови.

 Асистенти родин також допомагають сім’ям впоратися з труднощами, що час від часу виникають у родині, це можуть бути побутові або соціальні проблеми.

 «Ми впроваджуємо нову модель супроводу в сім’ї – це асистент родини, – говорить національний координатор Центру підтримки сім’ї Максим Бондаренко, – асистент родини – це помічник, який веде сім’ю, але не робить все за них, а направляє. Критерієм успішності супроводу – це коли сім’я може сама собі дати раду».

 Вихідними днями працівники Центру виїжджають у райони Івано-Франківська, аби там зустрітися з переселенцями. Зараз налагоджена співпраця з Калуським та Долинським районами, там дуже радо зустрічають Карітас, бо говорять, їх ніхто так разом не збирає. До занять також долучаються і місцеві мешканці.

 Наразі під супроводом Карітасу є 160 родин. Долучитися до занять у Центрі підтримки сім’ї можуть усі охочі.

 Центр підтримки сім’ї працює за адресою вул. Чорновола, готель Станіславів, 7, 3-ій поверх, офіс 313. Заняття безкоштовні.

 Даний центр діє за підтримки Міністерства закордонних справ Польщі, Карітасу Польщі та Карітасу України.

Джерело:   Прес-служба Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

28.12.2017р. Б. / В УГКЦ видали Путівник для сімей загиблих

Путівник для сімей загиблих видано за сприяння Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я та за дорученням Синоду Єпископів УГКЦ. Він є частиною програми просвітництва і має на меті зорієнтувати в особливостях духовно-психологічної та соціальної підтримки родин, які втратили рідних під час Революції Гідності та Російсько-Української Війни, а також допомогти віднайти шлях для «життя далі», переосмислити минуле й відкрити для себе вічність.

Мета путівника — зорієнтувати в особливостях самодопомоги і підтримки тих, що втратили близьких під час Революції Гідності та воєнних дій на Сході України. У виданні описано прояви горювання у дорослих, дітей та підлітків, ознаки скорботи і природного оплакування втрати, вміщено рекомендації, як розповісти рідним про свої почуття та взаємини з загиблим, що робити при ускладненому горюванні, як бути, коли рідний скоїв самогубство.

Основи християнського розуміння смерті, подані в книжці, допоможуть кожному віднайти шлях для життя «далі», підтримають у період переосмислення своїх цінностей і відкриття для себе Вічності.

Джерело:    Комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров'я

25.12.2017р. Б. / Папа: Віра цієї ночі веде нас до розпізнавання Бога там, де вважаємо, що Він відсутній

«Зворушені радістю дару, маленьке Вифлеємське Дитя, просимо Тебе, щоб Твій плач розбудив нас від нашої байдужості, відчинив наші очі перед тими, які страждають», – таким молитовним проханням Папа Франциск підсумував свою проповідь під час нічної різдвяної Святої Меси, яку він 24 грудня 2017 р. очолив в базиліці Святого Петра у Ватикані.

Святкове богослуження розпочалося «Календою» – стародавнім урочистим звіщенням про народження Ісуса, що пригадує історію спасіння від створення світу, покликання Авраама, через вихід з єгипетської неволі та звіщення пророків аж до народження Месії у Вифлеємі. Після його завершення Святіший Отець зняв покрівець зі статуї Дитяти Ісуса, поставленої перед престолом, а діти, які представляли різні континенти, поклали перед нею квіти.

Свою проповідь Папа зосередив на темі вимушеної мандрівки Пресвятої Родини до Вифлеєму, де вони знайшли зачинені двері. Але, саме серед такої дійсності «Марія подарувала нам Еммануїла. Божий Син мусів народитися в стайні, бо свої не знайшли для Нього місця».

«У кроках Йосифа та Марії приховуються численні інші кроки. Бачимо сліди цілих сімей, які сьогодні змушені вирушити в дорогу. Бачимо сліди мільйонів людей, які не хочуть забратися геть, але змушені залишити своїх найдорожчих, вигнані зі своєї землі. В багатьох випадках цей від’їзд сповнений надії та майбуття; в багатьох інших він має лиш одне ім’я: виживання. Пережити чергових Іродів, які задля того, щоб накинути свою владу та помножити свої багатства, не бачать жодної проблеми в тому, аби проливати невинну кров», – сказав проповідник, зауваживши, що «Марія та Йосиф, для яких не було місця, є першими, хто обійняв» Ісуса.

Далі Святіший Отець зауважив, що першими адресатами Доброї Новини стали пастухи. «Це були чоловіки та жінки, – підкреслив він, – які задля їхньої праці були змушені жити на узбіччях суспільства. Їхні життєві умови, місця, в яких вони були змушені перебувати, не дозволяли їм виконувати всі обрядові приписи релігійного очищення, тому, їх вважали нечистими. Їхня шкіра, одяг, запах, стиль мовлення, походження, видавали їх. Усе в них викликало недовіру».

Саме до таких людей, від яких, на думку суспільства, належало триматися якнайдалі, боятися їх, промовив ангел: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу». «Ось якою є радість, яку ми запрошені розділити, святкувати та звіщати цієї ночі. Радість, з якою Бог у Своєму безмежному милосерді огорнув нас, поган, грішників та чужинців, спонукаючи чинити так само», – сказав Папа, додаючи:

«Віра цієї ночі веде нас до розпізнавання Бога, присутнього в усіх ситуаціях, в яких ми вважаємо, що Він відсутній. Він присутній у надокучливому прибульцеві, часто невпізнаний, що ходить нашими містами, кварталами, їздить нашими автобусами, стукає до наших дверей. Та сама віра спонукає нас відкрити простір для нової суспільної уяви, що не боїться досвіду нових форм стосунків, в яких ніхто не повинен відчувати, що на цій землі для нього нема місця».

Святіший Отець підкреслив, що у Вифлеємській Дитині «Бог виходить нам назустріч для того, аби вчинити нас головними дійовими особами життя, яке нас оточує». В цій Дитині «Бог запрошує нас взяти на себе відповідальність надії». З цього й випливає прикінцева молитва, звернена до Дитятка: «Нехай же Твоя революційна ніжність переконає нас почуватися запрошеними взяти на себе відповідальність за те, щоб ставати посланцями надії та ніжності серед нашого люду».

Наприкінці Святої Меси Папа під час процесійного походу переніс статую Дитяти Ісуса до ясел у вертепі, спорядженому в базиліці Святого Петра.

Джерела:    Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

22.12.2017р. Б. / 95% шлюбів розпадаються внаслідок браку спілкування

Спілкування у шлюбі: важливість і значення розглянули на зустрічі РХС, яка проходила у Луцьку при монастирі отців Василіян.

Дана тема курсу «Божий задум для вашого шлюбу» присвячена ролі, важливості, та значенню спілкування у шлюбі. У ній висвітлено поради зі Святого Письма, а також практичні кроки, які допоможуть подружжю покращити процес спілкування для кращого розуміння один одного та підтримки єдності у шлюбі.

Статистика:

95% шлюбів розпадаються внаслідок браку спілкування.

У середньому подружжя якісно спілкується 2 хв. на добу.

Спілкування з дитиною відбувається 30 секунд на добу.

Справжню причину розпаду шлюбу багато подружніх пар дізнається, чи то усвідомлює, уже після його розірвання. Адже, свої сімейні проблеми кожен готовий розповісти друзям, батькам, і навіть психологу чи адвокатові, але не дружині чи чоловікові. Кожен намагається вирішити ці проблеми самостійно — дружина у свій спосіб, чоловік у свій, і зазвичай ці шляхи вирішення не пересікаються та й, відповідно, не узгоджуються.

Однак, багато подругів забуває, що проблеми, які виникли у сім’ї, внаслідок їх дій чи бездіяльності, а відтак і вирішення цих питань чи проблем слід у першу чергу шукати у колі сім’ї і з допомогою Бога.

А виявляється, що першою причиною є брак, або неякісне спілкування між подругами чи між батьками і дітьми. Несвоєчасно обговорене або взагалі не обговорене питання, переростає у причину розірвання шлюбу. Ось яка висока ціна спілкування і тому воно має зайняти дуже важливе місце у стосунках між подругами.

У постійних клопотах важливо спеціально планувати час на спілкування і спільне проведення часу. Адже, сьогодні людина планує геть усе: робочий день, зустрічі, відпустку, вихідні, візит до лікаря, але дуже мало людей вважає за необхідне визначити час для спілкування з подругом і дітьми. Окрім обговорення поточних питань та проблем, протягом цього часу варто більше уваги приділити діленню особистими переживаннями та емоціями.

Практичні поради для сімей:

Правила спілкування:

1. Слухання — це важливий компонент спілкування. Часто люди слухають один одного, але не чують, або чують лише те, що важливе для них. Під час спілкування ніщо не повинно відволікати: газети, інтернет, телефон, телевізор, діти тощо. Потрібно уважно слухати і намагатися зрозуміти, що хоче сказати інша особа.
   
2. Важливо говорити про свої власні почуття, а не звинувачувати іншого.
   
3. Бути щирим і чесним. «Тому, відкинувши брехню, говоріть кожен правду ближньому своєму, ми бо один одному члени». (Послання апостола Павла до Ефесян 4:25) Не приховувати нічого, навіть дрібниць.
   
4. Швидко примирюватись. «Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом». (Послання апостола Павла до Ефесян 4:26) Завжди намагайтеся примиритись зі своїм подругом до заходу сонця, до того коли ви ляжете спати.
   
5. Бути сміливим і відвертим. Коли важко про щось розказати, попросіть Бога про допомогу. Нехай Він дасть вам правильних слів і відваги, а подругу правильного розуміння ситуації.
   
6. Важливість тону, яким говорите. «Жодне погане слово нехай не виходить з уст ваших, а лише гарне, що може в потребі повчити, і щоб це вийшло на користь тим, які чують його. Усяка досада, гнів, лють крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою. Будьте, натомість, добрі один до одного та милосердні, прощайте один одному, як Бог у Христі вам простив.» ( Послання апостола Павла до Ефесян 4:29, 31-32) «Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома.» (Послання апостола Павла до Флпип’ян 4:5)
   
7. Не бійтеся говорити один одному те, що відчуваєте: слова кохання, подяки, хвали тощо.
   
8. Обговорення невирішених питань чи проблем. Кожен з подружжя не повинен замикатись у собі при вирішенні, обдумуванні будь-якого питання, чи то сімейного, чи робочого, чи суспільного. Проговорюйте усі питання з дружиною, чи з чоловіком, по можливості з дітьми (поступово залучайте їх до вирішення питань). І не важливо, хто з вас знайшов відповідь чи вирішення питання, важливо, що ви робили це спільно, залучаючи до цього дружину чи чоловіка.

Принципи спілкування:

1. уважно слухати.
   
2. розуміти, а не оцінювати.
   
3. ділитися думками, а не сперечатися.
   

Джерела:    osbm.lutsk.ua

Воїни Христа Царя

21.12.2017р. Б. / «МОЛИТВА В ЖИТТІ ЦЕРКВИ», − Послання Синоду Єпископів УГКЦ 2017 року

Вих. ВА 17/468  

МОЛИТВА В ЖИТТІ ЦЕРКВИ

Послання Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви 2017 року
до духовенства, монашества і мирян

Господи, навчи нас молитися (Лк. 11, 1).

Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні брати і сестри в монашестві!
Дорогі браття і сестри в Христі!

Зібравшись на Священному Синоді в Брюховичах біля Львова 3−12 вересня 2017 року Божого, ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, зосередили увагу на центральному аспекті життя Церкви, а саме – на молитві, особистій і літургійній. Прагнемо з вами поділитися плодом нашої спільної духовної застанови.

Хоча молитва є природним наслідком і проявом віри людини в Бога, усе-таки її [молитви] слід вчитися, постійно відновлюючи, поглиблюючи свою здатність спілкуватися з Богом. Прохання учнів Ісуса: «Господи, навчи нас молитися» (пор. Лк. 11, 1) - актуальне для нас завжди, бо головним вчителем молитви є сам Господь наш Ісус Христос. І ми сьогодні, як Церква, смиренно приступаємо до Нього і повторюємо просьбу учнів. У сучасному світі, який, з одного боку, пропонує людині прекрасні, безпрецедентні можливості, а з іншого – тисне на неї лавиною інформації та бентежить псевдоцінностями й ідеологіями, це прохання набуває особливої ваги. 

З Євангелія бачимо, що Христос вчить молитви насамперед власним життям і прикладом. Його зв'язок з Отцем проявляється постійно, як у публічній діяльності, так і в особистому довірливому спілкуванні з Ним. Проповідуючи Добру Новину про наближення Божого Царства, Ісус часто закликає своїх учнів до чування і молитви. Божественний Учитель пропонує їм також словесний взірець молитви – «Отче наш», яку християни від перших століть і донині вважають найважливішою і найбільш авторитетною. У цій молитві Ісуса до Отця відкривається «всяка правда» (пор. Мт. 3, 15) про Бога і людину, адже вона устами самого Господа нагадує нам, що Бог є люблячим Отцем, близьким до людини в усіх її життєвих станах, потребах і труднощах, а людина є улюбленою Божою дитиною, покликаною до здійснення Господнього задуму: щоб святилося Його ім’я, щоб прийшло Його царство і здійснювалася Його воля (пор. Мт. 6, 9-10).

Передумовою християнської молитви є наше смирення перед Богом, визнання свого невміння спілкуватися з Творцем. У наших богослужіннях ми виявляємо перед Богом цю нашу неміч і покірно визнаємо: «Молитися як слід не вміємо, якщо Ти, Господи, Святим Твоїм Духом не навчиш нас» (сьома молитва Утрені). І Господь у своєму милосерді дарує нам Свого Святого Духа, який «досліджує серця», «допомагає нам у нашій немочі», молячись у нас і «заступаючись за нас згідно з Божою волею», – як про це навчає св. ап. Павло (пор. Рим. 8, 26-27).  Тому кожне богослужіння і кожне спілкування з Богом на молитві розпочинається з прикликання Святого Духа.

Справжня християнська молитва передбачає зустріч із живим Богом і встановлення особистого стосунку з Ним. Це може бути і мовчазне слухання Слова Божого, яке особливо потрібне в час інформаційного шуму та комерційного галасу, і прослава, і подяка, і смиренне благання, і покаяння. Дуже важливим елементом цього стосунку є щирість і справжність. Особиста молитва християнина – це зустріч живої, реальної людини з живим Богом. Перед обличчям Творця віруюча людина не лукавить, не надягає на себе маски, бо не сумнівається в доброті й безумовній любові з боку Господа Бога.

Властивою рисою християнської молитви є відкритість людини на Божу волю і готовність її прийняти: «Навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій» (Пс. 142, 10). Тому молитву не слід розглядати як людські намагання переконати Бога, щоб Він здійснив наші бажання. Наша чуйність до Божого голосу є значно важливішою за наші прохання, адже Господь знає “те, чого ми потребуємо, і багато більше, ніж ми просимо або розуміємо” (п’ята молитва Вечірні).

Християнин ніколи не є самотнім у молитві, він поєднаний із братами та сестрами у Христі. Згідно із запевненням Христа - «Де двоє, або троє зібрані в Моє ім’я, там я серед них» (Мт 18, 20), - у спільному вимірі молитва виявляється найповніше. Тому для християнського життя дуже важлива спільна родинна молитва, а його вершиною і джерелом є Божественна Літургія.

Служіння Богові - це діалогічний акт: Господь «благословляє тих, що Його благословляють, і освячує тих, що на Нього уповають» (Заамвона молитва Божественної Літургії). Саме тому головне церковне богослужіння називається «Євхаристія» – подяка за все, що Господь вчинив для нас з великої Своєї милості. Мета Євхаристії – це не лише переміна хліба і вина, а передовсім наша переміна, наше єднання з Христом. Служіння Євхаристії є «для нас», щоб «нас усіх, що від одного тіла і чаші причащаємося, з'єднати одне з одним на причастя єдиного Духа Святого» (епіклеза Літургії святого Василія Великого). Завдяки Пресвятій Євхаристії «Благодать Господа нашого Iсуса Христа, любов Бога і Отця та причастя Святого Духа» присутні в цьому світі. Через Євхаристію Церква стає таїнством спасіння світу та одночасно є провісницею «життя майбутнього віку».

Молитва - це співпраця людини з Богом, а тому вона нерозривно пов’язана з відповідальністю людини за своє життя, життя Церкви і за цілий світ. Кожен християнин, який з відкритим серцем звертається до свого Життєдавця і Господа у молитві, покликаний так само своїм життям будувати Церкву і поширювати у світі спасенне Боже діяння. Маємо пам’ятати слова апостола Якова: «Віра, коли діл не має, мертва сама в собі» (Як. 4, 17). І наша особиста, і спільнотна молитва є виявом віри, тож вона повинна відображатися в добрих ділах, у служінні-дияконії в Церкві та суспільстві. Тоді все життя буде безнастанною прославою Бога – вчинками, словами, думками, намірами і зусиллями.

Слід пам’ятати, що колискою і першою школою молитви є християнська родина, яку ми традиційно називаємо домашньою Церквою. Тому ми висловлюємо щиру вдячність батькам, бабусям і дідусям, від яких діти і внуки вперше у своєму житті чують слова молитви і вчаться промовляти їх з належною увагою і благоговінням. Така молитва часто закладає фундамент християнського виховання дитини, а також стає початком її поступового зростання у вірі та чеснотах. Закликаємо всі християнські сім’ї і надалі старанно плекати родинну молитву, ранішню і вечірню, а також з молитвою на устах починати роботу і дякувати Богові за хліб щоденний під час трапези.

Водночас заохочуємо батьків, а також катехитів і духовенство звертати велику увагу на виховання дітей до молитви, використовуючи під час навчання християнської віри в катехитичних школах, на проповідях і реколекціях багату духовну спадщину нашої літургійної традиції, особливо богослужбові тексти, в яких виражена віра Церкви і молитовний досвід святих.

Оскільки в рамках парафіяльної спільноти провідниками молитви для парафіян є священнослужителі, висловлюємо визнання і вдячність кожному священикові й дияконові, які є для своїх вірних прикладами та вчителями молитви. Разом із тим відновлюємо заклик до всіх отців-душпастирів про щоденну вірність у молитві – особистій та літургійній. Пам’ятаймо, що церковна спільнота, котра не молиться, зраджує своє покликання та позбавляє своїх членів численних Божих дарів, яких вони потребують у дочасних і духовних справах. Наше велике прагнення і побажання - щоб через ревне плекання літургійної та особистої молитви духовні навчальні заклади та виховні інституції нашої Церкви допомагали майбутнім служителям Церкви набувати автентичний досвід спілкування з живим і милосердним Богом.

Висловлюємо особливе визнання богопосвяченим спільнотам, основним змістом життя яких є молитва – особиста і літургійна. Молитовне служіння монастирів сьогодні як ніколи важливе для нашого народу. Тож закликаємо богопосвячених осіб гідно виконувати літургійне молитовне правило, відповідно до приписів нашого обряду. Віримо, що наші монастирі залишатимуться школами церковної молитви для своїх членів та усіх вірних Церкви.

Хочемо підкреслити, що, як пастирі Церкви, ми щиро поважаємо і цінуємо прояви молитовного благочестя наших мирян. Зокрема, ідеться про молитовні братства, рухи і спільноти, до участі в яких під проводом досвідчених духівників ми заохочуємо всіх вірних. Особливо хочемо відзначити практику паломництв до святих місць, якими Господь щедро обдарував нашу землю. Прощі до святих місць з належним духовним супроводом стають дуже важливою школою молитви для вірних нашої Церкви. Молитва Божого народу, який подорожує, відображає місію Церкви - повсякчас входити ву спасенну Божу присутність. Господь Бог постійно приходить задля нас і нашого спасіння, а Церква завжди йде назустріч своєму безсмертному Женихові. У цьому сенсі кожен християнин є прочанином - живим свідком Божого спасенного пришестя в цей світ.

Протягом останніх декількох років на долю нашого народу випали нелегкі випробування. Ці важкі й трагічні обставини виявили небувалу силу духу нашого народу, - силу, яка випливає з молитви і довіри до Бога. Багато вірних нашої Церкви в найважчі моменти не припиняли народного молитовного чування. Завдяки витривалій молитовній підтримці, жертовності та відданості багатьох наших священиків, богопосвячених осіб і мирян ми щодня долаємо великі труднощі і рухаємося вперед. У молитві – сила нашого народу і джерело спасіння, тому ми закликаємо продовжувати цей молитовний подвиг словами апостола Павла: «В ревності не будьте ліниві, духом горіть, Господеві служіть; веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі… Благословляйте тих, що вас гонять; благословляйте, не проклинайте» (Рим. 12, 11-12.14).

Дорогі в Христі брати і сестри! Господь благословив нашу Церкву свободою молитися, яку ми мали не завжди. Він водночас дарував нам життя – простір і час для зустрічі та спілкування з Ним. Користаймо з цього дару!

Як було сказано на початку, нас вчить молитися Святий Дух. Молімося, чуваймо, слухаймо Його Слова у тиші наших сердець і наших спільнот. Він говорить і гряде до нас, щоб бути в новому році з нами особисто, з нашими родинами, з нашими громадами і з нашим народом. Радіймо цим таїнством і живімо в мирі!

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого отця нашого Миколая,
архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця,
19 грудня 2017 року Божого

Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії в неділю, 31 грудня 2017 року Божого

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

20.12.2017р. Б. / 10 порад від священиків для доброї сповіді

Якщо коли-небудь, виходячи зі сповідальниці, ти задумувався над тим, чи твоя сповідь була доброю, - цей текст, без сумніву для тебе.

Шкода, що не можна підслуховувати сповідь інших людей. Ні, не для того, щоб підслуховувати гріхи інших, а для того, щоб навчитись від інших, як добре сповідатись.

До таїнства сповіді я приступаю вже багато років, але мене і досі переслідує думка, що я не до кінця знаю, як правильно сповідатись. Час від часу, коли відходжу від сповідальниці, на мене нападають сумніви чи ця сповідь була доброю… Можливо, треба було говорити менш узагальнено; можливо, я не була до кінця щирою…?

Після останньої сповіді я постановила, що попрошу допомоги в тих, хто часто слухає сповіді – тобто священиків. Ось що вони мені порадили:

1. о. Браян Брукс, Талса, Оклахома

Роблячи іспит сумління, стаємо лицем в лице з нашими гріхами, а вже будучи в сповідальниці, стаємо перед обличчям Божих любові, милосердя і прощення.

2. о. Шон Доновен, Повгаска, Орегон

Після того, як скажеш сповіднику скільки часу пройшло від останньої сповіді, коротко розкажи йому про себе (наприклад, чи живеш сама, зустрічаєшся з кимось, одружена чи є монахинею). Коли сповідник знає про тебе більше, йому легше вершити своє служіння.

3. о. Габріель Мошер, Портленд, Орегон

Гріх – це вчинений нами поганий вибір, а не неприємні емоції. Визнавати потрібно гріхи, а не емоційний стан.

4. о. Дам’ян Ференс, Вікліфф, Огайо

Вчинені нами гріхи ображають Бога, а визнані гріхи є піснею на честь Господа. Коли визнаєш гріхи священику в таїнстві примирення, знай, що в такий спосіб хвалиш Бога за Його велике милосердя.

5. о. Метью Ґоссет, Ст’юбенвілл, Огайо

Часте приступання до сповіді йде на збудування для сповідника і є добром для душі! Гріхи, а особливо ті, що глибоко закорінені, з якими не можемо дати собі раду вже дуже давно, вимагають терпеливості і витривалості. Ніколи не піддавайтесь на той самий гріх, незважаючи на те, як часто виникає до нього спокуса. Сповідь – це таїнство оздоровлення. Так само як фізичні, духовні рани потребують часу для того, щоб загоїтись.

6. о. Джеймс Мартін ТІ, Нью-Йорк

Сповідь не тільки показує наскільки грішними ми є, але і те, наскільки добрим є Господь Бог.

7. о. Ентоні Гербер, Коттлвіл, Міссурі

Священик – як лікар: коли ми йдемо до лікаря, то детально розповідаємо йому про те, що нас болить, щоб він міг якнайкраще нам допомогти. Пам’ятайте: лікар вже бачив багатьох пацієнтів із схожими симптомами. Довіртесь йому і послухайте його поради, і згодом вам стане краще!

8. о. Джошуа Вітфілд, Даллас, Техас

Господь діє в нас найефективніше тоді, коли ми в покорі, простими словами визнаємо свої гріхи. Бог не потребує довгих розповідей. Він вже їх чув. Часто багатослів’ям ми прикриваємо власну гордість і затверділість серця. Простота і чемність під час сповіді – це смерть наших гріхів і воскресіння прощення.

9. о. Джефрі Міклер, Янґстаун, Огайо

Просто-напросто ходіть до сповіді. Божа благодать сильніша від наших гріхів.

10. о. Метью Шнайдер, Вашингтон

Змініть своє уявлення про сповідь: це не обов’язок для перерахунку гріхів, а момент відновлення відносин з Богом.

Особисто для мене, третя порада допомогла змінити підхід до іспиту совісті. Я зрозуміла, що перераховуючи гріхи, мені слід уникати узагальнень (і не для того, що цього потребує Бог, а тому, що це допоможе мені). Усі ці поради зміцнили мою любов до таїнства примирення і до священиків, котрі посвячують своє життя, служачи Богові і людям.

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами Aleteia

Джерело:  Воїни Христа Царя

18.12.2017р. Б. / Нестерпна ласка Воплочення

Святкування Різдва оповите особливою радістю. Та переживання цього свята мало би включати і згадку про Хрест. Причому хресна смерть Спасителя — це лиш загострення суті Воплочення. Бичування та різноманітні приниження, яких зазнав Господь, лиш концентрують (у видимий для нас спосіб) смисл Його народження. Воплочення — це те, що жахає.

Кожна Свята Літургія дає нам змогу зніяковіти перед фактом Воплочення. Нас має жахати поява Господа у євхаристійному Хлібі і Вині. Бо ця поява завжди несе відтінок профанації. Стоячи на колінах або у поклоні під час анафори, ми повинні розуміти, що немає такої молитовної пози і такого жесту, котрими ми могли б достойно вшанувати присутнього у особливий спосіб Христа. Стояти на колінах недостатньо. Недостатньо впасти ниць. Той, ким “створено все на небі й на землі” (Кл.1:16) у Своєму досконалому Богочоловіцтві стає матеріально присутнім і зримим. Чим ми висловимо своє смирення, свій страх, своє благоговіння перед дивом, що перевершує сотворення світу з нічого? Ні одне диво на кшталт зцілення хворих чи воскресіння мертвих не може зрівнятися з тим, що стається на престолі на слова священика.

Нас мала б жахати і низка інших обставин, які супроводжують Літургію. Чи всі присутні у храмі достойно — наскільки це можливо — поклоняться перед Господом? Зрештою, це колись Євхаристія була буквально таємницею, свідками якої ставали лише вірні. Тепер же до храму під час Літургії може вільно зайти невоцерковлена людина. Чи не повинна ранити нас байдужість цієї людини до того, що відбувається? Чи не повинна колоти наше єство, неначе волосяниця, образа Божого Маєстату?

“Я недостойний, аби Ти прийшов до мене” мало б стосуватися не лише нашого морального бруду і духовної кволості. Недостойний не лише я, але й мій дім. Недостойний увесь простір навколо мене. Як такий високий Гість може прийти у таке недостойне місце?! Як Найбільше Таїнство може здійснюватися у наших сучасних містах — сповнених брудом, боговідступництвом, моральним і духовним падінням?

Сказавши “Я недостойний, аби Ти прийшов до мене”, мусимо хотіти викрикнути: “Тож, Господи, не приходь! Я не хочу, аби моя присутність і бруд мого дому ображали Твою Велич”.

Особисте прийняття Святих Тайн ще більше концентрує почуття недостойності. Ми наважуємося на те, що є неймовірним, немислимим. Наш розум фіксує це диво, але душа часто буває паралізованою, аби належно на нього відреагувати.

Жахати нас має і необхідність повернення після пережитої ласки до буденних речей. Якими пісними виглядають наші турботи про “хліб щоденний” після того, як ми наситилися Хлібом Небесним! Якими недосконалими є наші зв'язки з ближніми, яким обтяжливим є виконання наших сімейних і суспільних обов'язків у порівнянні зі вселенською єдністю, яку ми у містичний спосіб осягаємо у Причасті! Неначе апостоли на горі Тавор, ми могли б молити Бога залишитися у храмі, біля Нього, у сяйві Його присутності. Та так чи інакше мусимо відходити до того, до чого був змушений Адам після вигнання з Едему.

Отож, “Не приходь!” мало би бути сталим імпульсом, що виникає у глибинах нашого єства у відповідь на ласку Воплочення, що неминуче актуалізується у кожній Літургії. Та Господь приходить. Ця “профанація” неминуча. Господь народжується у якійсь печері у Вифлеємі, у місці, явно не готовому виконати таку величну місію. Бог, прояв Якого лякає старозавітних праведників можливістю осягнути його зором і померти, стає людиною.

Одначе ми маємо упокоритися, прийняти Божу волю, недостойно користуватися незбагненною ласкою, котрою Господь наділив Свою Церкву. Архангел Гавриїл говорить Діві Марії, що та породить Сина Божого, і Вона демонструє смирення: “Ось Я слугиня Господня, нехай Мені станеться по слову твоєму”. Іван Хреститель розуміє свою недостойність хрестити Господа, Якому негідний навіть розв'язати взуття, але також демонструє смирення.

Цей надлишок любові і милосердя, який виливає на нас Господь, такий пекучий! Але його необхідно зі смиренністю прийняти.

Господь “осудив гріх у Тілі Своєму, аби, помираючи у Адамі, ожили в Христі” (з анафори св. Василія Великого). Бог воплочується у світі, неймовірно пошкодженому гріхопадінням прабатьків. Світ недостойний. Наші тіла недостойні, аби Господь також прийшов у тілі. Та все ж, і світ, і наші тіла, попри увесь бруд, несуть на собі печать божественності. Усе суще благе, бо створене Богом. Ми створені на образ і подобу Божу. Господь приходить, аби переобразити все суще, повернути йому його славу. “Воплочення у певний спосіб довершує всю сукупність Божого діла, адже людина, створена останньою, ніби по колу повертається до свого Початку, поєднана з самим Початком речей справою Воплочення” (св. Тома, Компендіум теології, 1, 201). Все старе, спотворене в Адамі, помирає і тліє навколо нас. Ми ж маємо у покорі прийняти Христа, аби ожити.

До переображення — через покору. До покори — через трепіт.

Джерело:  Воїни Христа Царя

15.12.2017р. Б. / 25 речей, які ти робиш через те, що ти – католик (а інші про це не здогадуються)

Католики мають багато чудових ритуалів та традицій, які є багаті своїм значенням, однак для тих, хто «не в темі», ці вчинки можуть здаватись дивними.

Іншим особам, котрі спостерігають нашу поведінку, не завжди очевидно, що ми робимо певні речі через нашу любов до Бога і наше прагнення наблизитись до Нього.

До цього переліку було додано кілька жартівливих моментів. Навряд чи я єдина особа, яка інтуїтивно приклоняється на коліно при вході в кінозал і виході з нього?)))

Коли ми вміємо посміятись самі над собою, це допомагає нам практикувати чесноту покори; але водночас важливо усвідомити, коли ці ритуали часом втрачають своє значення і стають рутиною.

Проглядаючи цей перелік, застановись і подумай над тим ЧОМУ ми робимо ці речі. Пригадай, яке їх значення. Якщо ж у переліку є такі речі, яких ти не робиш, застановись: можливо, варто почати…

Ось 25 речей, які ти робиш через те, що ти - католик, а інші про це не здогадуються:

1. Коли заходиш в кінозал, автоматично хочеш приклонитись на коліно і перехреститись (мабуть, ця звичка пов’язана з рядами сидінь, що нагадують церковні лавки)

2. Ти молишся перед кожною їжею (навіть в ресторані)

3. Ти пропускаєш інших поперед себе (Ти знаєш, що в небі «останні будуть першими» Мт. 20,16)

4. Ти не клянешся і пошепки кажеш: «Прости, Господи», коли чуєш, що інші використовують Боже ім’я намарно (ти знаєш, що Боже ім’я намарно вживати не слід)

5. Ти віддаєш гроші на благодійність (Церкві, убогим, потребуючим, тим, кому вони потрібні більше, ніж тобі, бо ти знаєш, що це Божий дар і ним потрібно ділитись з іншими)

6. Ти одягаєшся скромно (і не тільки тоді, коли йдеш до церкви)

7. В суботу ввечері ти приходиш додому не пізно, щоб не проспати ранок неділі (тобі ж треба йти до церкви)

8. Ти розмовляєш з тією особою, яку всі ігнорують (ти знаєш, що «те, що ви зробили найменшому з оцих, ви Мені зробили» Мт. 25,40)

9. Ти серйозно ставишся до своєї ролі хресного батька/хресної матері (ти розумієш, що твій обов’язок – далеко не дарувати подарунки на уродини)

10.  Ти не їси м’ясо в п’ятницю і в період посту

11. Ти не береш участь в офісних плітках (і в принципі, стараєшся не пліткувати)

12. Ти цінуєш красу створіння (бо знаєш, хто її Творець)

13. Ти робиш знак хреста, проїжджаючи чи проходячи повз храм (ти знаєш, що там живе Ісус)

14. В тебе в сумці є вервиця, і в машині, і в кишені.. і багато де (ніколи не знаєш, коли знадобиться скористатись цією потужною зброєю)

15. Ти не мусиш завжди бути правий, вмієш сказати «вибач» і останнє слово не мусить бути за тобою (і ти вмієш визнати, що помилився, оскільки практика сповіді вчить тебе визнавати свої помилки)

16. Ти не віриш в гороскопи (спокійно переходиш дорогу після того, як її перебіг чорний кіт… і взагалі не віриш в забобони)

17. Ти не зраджуєш своїй дружині/чоловікові, бо на шлюбі перед Богом обіцяв вірність (і для тебе це не пусті слова, бо розумієш, що обіцяв це в присутності самого Бога)

18. Ти не робиш аборт (бо розумієш, що всередині в тобі жива дитина, яку ти не можеш вбити)

19. Перед поїздкою на відпочинок ти обов’язково шукаєш, де розташована найближча церква і який там розклад богослужінь (ти знаєш, що від Бога канікул немає)

20. Ти носиш на шиї розп’яття або медалик (і для тебе це не аксесуар)

21. Тому, хто в скруті, ти кажеш: «Я помолюсь за тебе» і дійсно це робиш (можливо, навіть маєш список молитовних намірень)

22. Перед тим, як прийняти серйозне рішення, ти береш час на роздуми (тобі потрібно поговорити про це з Богом в молитві і дізнатись Його волю).

23. В тебе щільний графік, але ти все-одно знаходиш час на молитву, читання Св. Письма, іспит совісті, реколекції, Службу Божу серед тижня….і паломництва (ти розумієш, що коли віддаєш свій час для Бога, Він дбає про всі решта твої справи)

24. Ти знаєш справжнє значення слова «блаженство» (і розумієш, що воно не має нічого спільного з грошима, відпочинком, красою, славою і успіхом у світі)

25. За різних обставин ти випромінюєш спокій, радість та вдячність (ти знаєш, що в Бога все під контролем і довіряєш Його планам)

«Католицький оглядач» за мотивами Catholic Link

Джерело:  Воїни Христа Царя

14.12.2017р. Б. / МИЛОСЕРДЯ: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

Готуючись до великого празника Різдва Христового, кожен з нас по-особливому переживає цей час Пилипівки: хтось більше часу приділяє молитві і духовному читанню, хтось практикує чесноту стриманості у їжі і напоях чи, обмежуючи себе у якихось навіть дозволених утіхах, а хтось інший старається щедріше практикувати діла милосердя. Саме цими трьома головними добрими ділами Церква закликає нас переживати час посту: більше треба молитися, вистерігатися зла і творити добрі діла, щоб, відновившись, достойно святкувати Прихід Божого Сина серед нас.

Ми вже роздумували з нашими читачами про потребу глибшої і частішої молитви у житті християнина, особливо у приготуванні до Різдва Христового. А зараз прагну зупинитися на темі милосердя. Таке красиве українське слово, яке нагадує нам про зміст всього, що його стосується: мати миле серце, відкрите на потреби інших, це діяльне прагнення допомогти кожному, хто знаходиться у потребі. Милосердя є втіленням заповіді любові до Бога і до ближніх.

Милосердя стосовно наших ближніх є наче промінчиком того милосердя, яке Господь Бог має стосовно людини. Папа Франциск сказав такі гарні слова: «Милосердя Бога – це Його відповідальність за нас. Він почувається відповідальним, тобто він прагне нашого блага і хоче бачити нас щасливими, сповненими радості і миру. Саме на цій хвилі має перебувати милосердна любов християн». Наше ж милосердя є також нашою відповідальністю за наших ближніх і бажанням, щоб вони були щасливі і радісні.

Святий Іван Золотоустий всім нам подає правило для цього благодатного часу: «Ти постиш? Докажи мені це своїми ділами! Якими, скажеш, ділами? Коли побачиш бідного, дай милостиню. Коли маєш ворога, примирися. Коли побачиш свого друга щасливим, не завидуй! Що за користь, коли ми стримуємося від птиць і риби, а гриземо і з’їдаємо братів». Святий говорить нам про милостиню – як конкретний знак правдивого посту.

Наша Церква в грудні відзначає празник милосердя – празник Святого Миколая, якого ми знаємо як того, хто чинив милосердя і чинив його таємно, дотримуючись євангельського правила. Сам Христос дав чітку вказівку про те, яким має бути милосердя: «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми, які бачили б вас, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі. Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6,1-4).

Слова Господні вчать нас, християн, кількох дуже важливих речей у відношенні до цієї християнської практики:

1. Необхідно чинити конкретні діла милосердя і бути милосердними з ближніми. Ці діла написані в Катехизмі Церкви і їх є 14 – 7 для душі і 7 для тіла. Їх необхідно вивчити напам’ять і практикувати – кожен в міру своїх можливостей. Є люди, які протягом свого життя повторюють: «Як я дороблюся, як я зароблю, як я «стану на ноги», тоді я буду допомагати іншим», а з таким правилом ніколи ані не доробляються, ані не допомагають, а тільки обіцяють. Це дуже помилковий підхід до життя в цілому. Можна допомагати ближнім і матеріальним, і духовним способами.
2. Не можна чинити діла милосердя на показ «перед людьми», але старатися це робити таємно: «Нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права» (Мт. 6,3).  Є велика спокуса чинити щось перед іншими, щоб інші нами захоплювалися, нас величали і щоб ми, таким чином, забирали собі славу, яка належить Богові. Хоча знаємо, що в іншому місці Господь навчає, щоб ми свідчили перед іншими нашими добрими ділами і нашим життям: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5,16). Все залежить від того, яку ціль переслідує людина – сподобатись Богові чи людям.
3. Не говорити іншим про ті діла милосердя, які я чиню чи вчинив у минулому – «не трубити», щоб нас хвалили люди. Неодноразово можна зустріти випадки, коли хтось чинить діла милосердя і прагне за це мати нагороду, особливу віддяку, чи сюжет на телебаченні, чи так зване «многоліття» у храмі та привселюдну подяку. Є особи, які завжди «трублять» перед іншими про свої добрі діла, а забувають, що є євангельське правило: «нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права» (пор. Мт. 6,3).
4. Діла милосердя можуть бути гарною нагодою для відпокутування провин чи кар. Тому священик після сповіді може дати таку покуту – вчинити те чи інше діло милосердя. В Старому Завіті пророк Даниїл дав таку пораду царю Навуходоносорові: «Тому, о царю, нехай моя порада буде тобі до вподоби: спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи - милосердям до бідних; може, й продовжиться твій спокій-благополуччя» (Дан. 4,24), а апостол Петро сказав: «Майте велику любов один до одного, бо любов силу гріхів покриває» (І Пт. 4,8).
5. Оскільки ми надіємося на Боже милосердя, тому повинні і ми його практикувати, чинячи конкретні діла: «Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя. Милосердя ж понад суд». (Як. 2,13). Багач терпів тяжкі муки у вічності і без Бога не через те, що був багатий, а через те, що у своєму багатстві не помічав біля свого дому бідного Лазаря і за життя вже отримав всі свої блага (пор. Лк. 16, 19-31).

Тому, дорогі наші читачі, вітаю Вас з днем Святого Миколая, який є для нас Учителем Милосердя, бо він навчився від Ісуса Христа і практикував Його заповідь «будьте милосердні» (Лк. 7,36). Бажаю Вам мати милосердне серце – співчутливе, лагідне, добре, просте, щире, відкрите на потреби ближніх. Погляньте на осіб, котрі з Вами живуть під одним дахом, на тих, які ходять до одного храму, на тих, які працюють на одній роботі: чи Ви до них милосердні – у думках, у словах і на ділі? Нехай Господь дарує кожному з нас милосердне серце.

о. Йосафат Бойко, ВС  Авторська колонка

Діла Милосердя для тіла: 1. Голодного нагодувати 2. Спраглого напоїти 3. Нагого зодягнути 4. Подорожного в дім прийняти 5. Недужому послужити 6. В’язня відвідати 7. Померлого похоронити

Діла Милосердя для душі: 1. Грішника від гріха відвернути 2. Невіжу навчити 3. У сумніві порадити 4. Сумного потішити 5. Кривду терпеливо зносити 6. Образу з серця прощати 7. За живих і померлих молитися

Джерело:  Воїни Христа Царя

13.12.2017р. Б. / Чудовий спосіб пояснити дитині правду про св. Миколая

Припустимо, коли твоїй дитині було 2 чи 3 рочки, ти вирішила (-ив) розповісти їй загадкову історію про святого Миколая: як він вночі приходить з мішком подарунків; хтось додає в цю історію мотиви від Санта Клауса про комин і сани з оленями, хтось розповідає про ангелів, які допомагають святому… Кожен з батьків дає волю своїй фантазії або розповідає те, у що вірив, коли сам був дитиною…

А тепер дитині вже 6 чи 7 років, вона ходить до школи, спілкується з іншими дітьми, які розповідають їй, що Миколая не існує…   І ти хочеш розповісти дитині правду… Але як це зробити? Ти не хочеш, щоб дитина зрозуміла, що ти її обманювала стільки років… І що тобі сказати? «Вибач, сонечко, я тобі брехала. Миколая не існує»?

Однак, є одне дуже хороше рішення як вийти з цієї ситуації: як розбити цей міф, але водночас зберегти дух щедрості цього свята?

Для початку запроси свою дитину «на каву» (чи тепле какао). Це доросле «побачення», під час якого ти розкажеш дитині дорослу інформацію – свого роду церемонія посвяти в «доросле» життя. Потім поясни, що дитина вже занадто доросла для того, щоб отримувати подарунки від Миколая, АЛЕ – і тут вся сіль – тепер вона достатньо доросла для того, щоб стати «Миколаєм».

Так, можна подати це в рамках того, що є «роль» Миколая (чи його помічника), яка передається дитині тоді, коли вона досягає певного віку; і тепер дитина може приносити радість іншим, цілком анонімно даруючи щедрі подарунки іншим. Нехай дитина обере когось (наприклад, молодшого брата чи сестричку, сусіда, знайомого чи дитину з притулку), для кого стане «Миколаєм». Дитині потрібно буде придумати, ЩО ця особа хоче в подарунок, а потім придбати чи зробити цей подарунок, і зрештою – анонімно доставити за місцем призначення. І так кожного наступного року.

І це не лише спосіб для батьків «викрутитись» з міфу про Миколая, але й навчити дитину, що кожен з нас може бути щедрим дарувальником. Дитину це також вчить зауважувати цінності і потреби інших, допомагати ближнім. Насправді, ці цінності найпростіше плекати під час періоду Різдвяних свят і свята Миколая, коли в повітрі витає дух щедрості, благодійності, радості. А з доброю настановою від батьків діти вчитимуться не лише приймати, але й дарувати іншим доброту та щедрість, таким чином приєднуючись до цього «духовного ДНК».

А як щодо тієї історії, яку ти розповідала дитині 5 чи 6 років тому? Це не була брехня. Святий Миколай – реальний святий, який існує. Він робить так, щоб кожна дитина (і не тільки) отримувала подарунки від його «помічників».

«Католицький оглядач» за мотивами Aleteia

Джерело:  Воїни Христа Царя

12.12.2017р. Б. / «Військовий капелан ‒ це знак присутності Бога в нелюдських обставинах», ‒ Блаженніший Святослав до військових капеланів УГКЦ

У понеділок, 11 грудня, у Києві Божественною Літургією у Патріаршому соборі розпочався ХІ-ий з’їзд військових капеланів. Його мета: покращити служіння для військовослужбовців та їхніх рідних у непростий для Української держави час. Протягом трьох днів сто військових капеланів, які пройшли фронт РУВ, обмінюватимуться досвідом та намагатимуться знайти відповідь на ті актуальні виклики, з якими зараз зіштовхуються.

На початку з’їзду Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час своєї проповіді наголосив на тому, що усі ми «маємо наполегливо добиватися цілі ‒ забезпечувати і зберігати мирне небо та мирний шлях».

«Цікаво, що у сьогоднішньому Євангелії (Лк. 19, 37-44, ‒ ред.) Ісус Христос говорить дуже глибоку фразу, яку ми часто забуваємо: “Чому ти, місто, не зрозуміло дороги, яка веде до миру?” Дорога до миру полягає в тому, щоб зрозуміти час відвідин Бога. Що це за відвідини? Це момент, коли Всевишній навідується до свого народу, це засвідчення присутності Бога поміж усім народом. Адже Бог є джерелом миру. А те, що люди не розуміють, не бачать і не хочуть Божої присутності веде до знищення», ‒ переконаний Предстоятель.

На думку Блаженнішого Святослава, ми маємо усвідомити місію і завдання Церкви, військового капелана для українського воїнства. «Військовий капелан ‒ це знак присутності Бога в нелюдських обставинах. Наша з вами місія ‒ бути свідком того, що Бог навідується до свого народу, а також показати Україні дорогу до миру. Якщо наш народ не зрозуміє дороги до миру, то Христос буде плакати над нами так, як плакав над Єрусалимом!» ‒ зазначає Глава УГКЦ.

За словами Предстоятеля УГКЦ, наші воїни ‒ це наші захисники, які для нашого миру здатні жертвувати найдорожчим ‒ своїм життям. «Наш воїн нас захищає! Він жертвує собою в ім’я миру! А ми з вами прокладаємо дорогу, яка веде до цього миру. Ми маємо показати Бога серед своїх воїнів, щоби та військова частина, щоб ті серця військовослужбовців не пропустили часу Божих відвідин!» ‒ підкреслив Глава Церкви, говорячи про важливість місії військового капелана.

У коментарі для Департаменту інформації о. Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту військового капеланства, розповів, що цей з’їзд є особливим, адже він є перший, на якому присутні 32 капелани, які є офіційно працевлаштовані у військових частинах. Мета такого заходу ‒ переглянути служіння військових капеланів, підбити підсумки діяльності протягом року для покращення ефективності такого служіння.

«На з’їзді ми, військові капелани, заслухаємо як відбувається служіння військових капеланів у трьох силових структурах: у Збройних силах України, у Національній гвардії України і Державній прикордонній службі України. Крім того, з’їзд передбачає конференцію військових капеланів, на якій ми розглянемо історичний ракурс військового капеланства, ідентичність служіння військового капелана та характер відносин Церкви і держави. Більше того, ми розглянемо міжконфесійне середовище, в якому опинився капелан, тобто як саме він може послужити для всіх», ‒ зазначив о. Любомир Яворський.

Окрім цього, на з’їзді духівники обговорюватимуть специфіку соціального служіння, особливо про допомогу сім’ям загиблих військовослужбовців, а також про тонкощі міжконфесійного служіння, фундамент якого такий: «Капеланське служіння у поліконфесійному середовищі: опікуватися всіма, сприяти іншим, служити своїм». У рамках таких обговорень в останній день з’їзду до капеланів навідаються по одному представнику від Української Православної Церкви Київського Патріархату, Римо-Католицької Церкви та протестантів (п’ятидесятників і баптистів), щоб вони якнайбільше розповіли про специфіку їхніх конфесій.

На з’їзді також є присутні представники Міністерства оборони України, Генерального штабу ЗСУ, Національної гвардії України та Державної прикордонної служби України, які також долучалися до організації заходу.

Нагадаємо, що греко-католицькі капелани одні з перших підтримали ЗСУ у 2014 році. В УГКЦ наразі є 161 військовий капелан, а з початку Російсько-Української Війни Церквою було здійснено понад 600 ротацій.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

09.12.2017р. Б. / 7 помилок, які ми чинимо з любові до дітей

Я люблю свою доньку. Їй нічого не бракує. Кожну вільну хвилину ми проводимо разом. Щодня я запитую себе: чи я - добра мама? Бо в любові можна допускатись помилок…

Помилка #1: «Виручати» дитину у важких ситуаціях

Люди, які мали в житті численні труднощі, часто собі постановляють, що їх діти будуть мати життя, встелене трояндами. Вони прагнуть до того, щоб усунути всілякі труднощі і проблеми зі шляху своїх чад. Особи, що зростали в бідних сім’ях, де треба було допомагати на господарці, прибирати і варити їсти, а на канікулах працювати, щоб раз в кілька днів дозволити собі поїхати на прогулянку з друзями, коли стають дорослими, пам’ятають про це і прагнуть, щоб їх діти цього не переживали.

Але чому ні? Поставмо собі запитання: чого це нас навчило? Який досвід ми здобули? Може виявитись, що ми навчились цінувати гроші, або ж вперше відчули почуття гордості за себе самих, бо самі чогось добились. Чи дійсно ми хочемо позбавити своїх дітей всього цього? Життя ставить перед нами виклики, а, приймаючи їх, ми перевіряємо на що ми здатні. Ми перевіряємо ким ми є, які наші сильні сторони, а що нам не під силу і над чим варто працювати. «Виручання» обкрадає в дітей ініціативу і мотивацію до дії. Бо для чого мені щось робити, старатись, я ж і так скоро отримаю від батьків усе, чого забажаю? Такий напрямок – по похилій.

Помилка #2: Обороняти від вчинення помилок

Кожен з нас має на рахунку хоча б кілька таких помилок, від яких хотів би застерегти свою дитину. Тому часто ми їй щось забороняємо, переживаючи, що вона отримає поразку. Однак, це - не найкращий шлях. Добра порада: вчитись на чужих помилках – часто є тільки мрією. Насправді, так не вдасться, або ж вдасться, але лише на певний відсоток. Бо як мені зрозуміти природу помилки, яку хтось вчинив: її контекст, обставини, мотивацію, а потім піддати глибоким роздумам і перенести на своє життя? Це дійсно важко. Не неможливо, але важко. А особливо для дитини. Що ж варто зробити для того, щоб наші діти чинили якомога менше помилок?

Існує два шляхи, що доповнюють один одного. Перший – дозволити помилитись. Другий – розмовляти про наслідки. Дозволити помилитись – це знайти момент, коли ця помилка не буде ще багато коштувати дитині, і дозволити дитині її зробити. Використаю метафору: якщо ми ніколи не дозволимо дитині впасти з іграшкового коника, то коли вона сяде на великого коня – падіння з нього буде набагато болючішим. Або ж дозвольмо дитині вчинити помилку в безпечному середовищі перш, ніж вона почне робити її там, де не буде підтримки, де вона буде на самоті. І тоді поговоримо про наслідки помилки, про те, що трапилось, хто постраждав, що можна було зробити по-іншому. В такий спосіб ми допоможемо дитині освоїти поразку, опрацювати її і зробити висновки. Другий шлях, тобто розмова про наслідки і вміння передбачувати, є також дуже важливий. Якщо ми не хочемо, щоб дитина вживала наркотики, то варто переглянути з нею фільм, який показує, що наркотики роблять з людиною, і влаштуймо діалог. Тут важливо розмовляти, а не моралізувати. Послухай, що думає твоя дитина, що чує. Запитай: а що може трапитись, якщо…? А як можна поступити по-іншому? А що в цій ситуації добре? Кожне запитання відкриває нову перспективу і будує порозуміння.

Помилка #3: Вивищувати дитину до небес

Від того часу, коли батьки зрозуміли, що важливо хвалити дитину, ми спостерігаємо різні підходи. Деякі з них – хоча й випливають з найкращих намірів – у віддаленій перспективі є згубними для дитини. Останнім часом мені все більше хочеться замінити слово «хвалити» на «оцінити». «Хвалити» асоціюється з похвалою за добру, бажану поведінку. Як пес, який отримує кісточку за правильно виконану команду. В той же час «оцінювання» є визнанням цінності чийогось досягнення. Дитина дістала в школі «дванадцятку», а я кажу, що пишаюсь нею, бо бачила як вона багато вчилась, готувалась до контрольної і дивуюсь її витривалістю. Це – дуже глибокий комплімент, а подальший розвиток діалогу показує дитині, що я дійсно нею цікавлюсь.

Але можна б було сказати: «Чудово! Повертайся до навчання» - і це вже завчена, автоматична реакція, а не справжнє зацікавлення успіхом, бо ми не присвячуємо свого часу, щоб оцінити зусилля і здобутки дитини. Ще інша справа – перебільшувати у похвалі. Коли вивищуємо свою дитину до небес, з перебільшенням вихваляємо її перед знайомими: «Марічка така здібна, вона наймудріша дитина в школі, в неї тільки одинадцятки і дванадцятки!». І що ми робимо в такому випадку? По-перше, створюємо нереальний образ дитини – бо ніхто не є у всьому і завжди найкращий. Таким чином ми сприяємо вихованню нарциса. Але ще гіршим наслідком є те, що дитина, слухаючи про себе лише в найвищому ступені порівняння, не відчуває, що може зробити якусь помилку, що може це все зруйнувати. Бо в такому випадку розчарує батьків. Тому дитина створює в собі страх перед невдачею і всіма силами намагається задовольнити батьків. У всьому, і навіть у похвалі, потрібно зберігати автентичність і міру.

Помилка #4: Приховувати від дитини правду

Приховування має багато вимірів, і завжди в його основі є страх бути справжнім. Почнімо з такого приховування чогось від дітей, чого їм не слід брати. Коли я була ще дитиною, я завжди знала, де вдома лежать гроші. Батьки час від часу перераховували їх при мені, щоб з’ясувати скільки їх залишилось «до зарплати». Для мене це не була тема-табу. Тому в мене ніколи не було спокуси вкрасти гроші. Я знала, де вони лежать, але коли мені потрібні були гроші, я запитувала батьків чи можу взяти. Якщо в нашому домі не буде тем-табу, тоді кожну ситуацію можна буде розглядати в щирості. Більшість заборон тільки збільшує спокусу їх поламати.

Інший тип приховування – переконувати дитину, що все гаразд тоді, коли так насправді не є. Наприклад, дитина спостерігає і бачить, що вдома нервова атмосфера. Коли вона запитує і отримує відповідь, що все гаразд, тоді вона отримує ще більший стрес, бо підсвідомо знає, що якщо хтось не хоче надати їй відповідь, то це означає, що справа дуже важлива. Крім того, дитина відчуває, що її ігнорують, виключають. Я не розумію, чому не можна сказати дитині, що в нас фінансові труднощі, тому потрібно затягнути пояси. Сідаємо за стіл і всі домашні говорять, від чого готові відмовитись і на чому від тепер будемо економити. Так само можна говорити з дитиною про хвороби і смерть. Чому дитина не має знати, що бабуся погано почувається, що вона хворіє, що ми хочемо її відвідати, щоб додати сил. Це ми, дорослі, боїмось хвороби і смерті, і ці страхи проектуємо на дітей. Ми бережемо їх від них, приховуючи правду про життя: що люди хворіють і вмирають, деколи занадто швидко.

Помилка #5: Заперечувати емоції

«Ну все, не плач. Мама поцілує, і перестане боліти», - часто спостерігаємо таку реакцію батьків тоді, коли дитина розіб’є собі коліно. Я й сама себе неодноразово на такому ловила. На вигляд це тепла, гарна картина, коли дитинка переживає свій біль в обіймах батьків. Але чи насправді переживає? Отож-бо й ні, бо ми не дозволяємо їй пережити біль, а тільки маскуємо його, заперечуємо: «Ну, все-все, вже не болить»…

Цим самим ми даємо дитині повідомлення, що її емоції неправдиві, що її біль не існує. Але ж цей біль є, і він реальний, і дитина зовсім не бреше, і дійсно так себе почуває. Найкраще було б визнати те, що дитина має рацію, сказати, що нам дуже шкода; сказати, що ми не знаємо як швидко, але біль мине – бо так зазвичай буває. Найгірше – це кричати: «Не ний, не так тебе вже і болить!», бо крім заперечення емоцій, ми додатково впокорюємо дитину. Відповідною і звичною реакцією на біль іншої особи є співчуття, а не надавання добрих порад, заперечення чи висміювання.

Помилка #6: Посвячувати самих себе

Не знаю, звідки в нас, батьків, таке велике прагнення посвятити себе заради «добра» дитини… Нам здається, що якщо ми занедбаємо наші потреби, але водночас відповімо на всі потреби дитини – то вона буде щаслива. Немає нічого більш помилкового. Можна занедбати себе і за рахунок власних потреб реалізувати потреби інших, але зрештою ці місяці, чи роки занедбування, дадуть про себе знати.

Відомий польський терапевт Войцех Айхельбергер у своїй книжці «Як виховати щасливих дітей» так відповідає на запитання в назві: «Щоб виховати щасливих дітей, треба самому бути щасливим». Я відчуваю в цьому велику простоту і мудрість водночас. Той, хто в житті буде занедбувати себе самого, буде відмовляти собі в щасті, самореалізації, гідності – не є здатним водночас передати ці цінності дитині. Не є, бо діти дуже добре вміють спостерігати і бачити відсутність спільного між словами і поведінкою батьків. Черпати радість від життя, досягати того, що добре, радіти успіхам – усе це потрібно показувати дитині, а не лише розповідати про них.

Помилка #7: Проектувати майбутнє дитини

Батьки часто говорять, що «підштовхують» дітей в якомусь напрямку, допомагаючи їм зробити «правильний» вибір. Це мав би бути вираз їх «турботи» про дитину. Однак часто це вияв страхів, потреби контролювати, а також вигоди батьків. Моя дитина буде лікарем, юристом, архітектором… Батьки мріють про світле майбутнє для свого чада, про те, що на нього чекає успіх, він знайде ідеального партнера в житті і дасть їм внуків. Однак, при цьому ми часто не звертаємо уваги на потреби самої дитини, вважаючи, що ми знаємо краще, бо вже маємо життєвий досвід. Чому проектування майбутнього дитини може бути виявом страху чи потреби контролювати? Ми не знаємо, що нам принесе майбутнє, але все ж хочемо трошки його відкоригувати. Тому ми будуємо плани і очікуємо, що дитина в них впишеться. Однак ми повинні знати, що це не буде план нашої дитини, а тільки наш. Що це не буде її вибір, а наш. І що таким чином ми відповідаємо не на потреби дитини, а на свої, чи навіть на свій страх перед майбутнім.

Часом тут буває закладена вигода батьків, потреба продовжувати певну традицію, наприклад, батько є стоматологом, тому дитина також має перейняти сімейний бізнес. Ми вважаємо, що завдяки цьому дитині буде легше. Але чи не відбираємо ми в дитини право вільного вибору? І чи, часом, не позбавляємо дитину щастя, обираючи для неї професію, чоловіка/дружину чи місце для життя? Кажуть, що дорога до пекла викладена добрими намірами. Вірю, що кожен з нас хоче для своєї дитини найкращого. Однак, часом варто стати збоку і запитати себе чи когось, кому довіряємо, чи я раптом не хочу «занадто доброго»? І чи те, що я роблю, насправді принесе в майбутньому добрий плід?

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами deon.pl

Джерело:  Воїни Христа Царя