28.02.2019р. Б. / Комісія УГКЦ у справах родини шукала відповідь на запитання: чи достатньо ми робимо для родини?

27 лютого 2019 року Божого, з ініціативи о. Володимира Містермана, заступника адміністратора Патріаршої курії УГКЦ, у центральному офісі Комісії УГКЦ у справах родини відбулася робоча зустріч на тему «Чи достатньо ми робимо для родини?».

Ця зустріч розпочалася молитвою і була своєрідним «мозговим штурмом» для о. Василя Нестера, голови вищезгаданої комісії, Юлії Земби, секретаря-референта, Олени Різак та Надії Колпинської, залучених до проекту «Мій друг – наставник».

Під час зустрічі о. Володимир наголосив: для того щоб ефективно працювати та продукувати гарні, креативні ідеї, щоб допомогти сім’ям наших вірних наближатися до первинного задуму Творця стосовно родини, насамперед потрібно самим в Комісії створити таку команду, яку можна було б назвати маленькою родиною.

«Якщо ми хоч на місяць перестанемо працювати, чи відчує хтось, що ми не працюємо? Чи ми знаємо, з якими найбільшими п'ятьма проблемами зіштовхується пересічна родина наших вірних в Україні та світі? З якими дружніми комісіями в Патріаршій курії нам спільно потрібно тісніше налагодити співпрацю?» – на ці та інші запитання присутні вирішили спільно шукати відповіді під час наступних зустрічей.

Працівники Комісії у справах родини одноголосно погодилися, що такі зустрічі сприяють покращенню ефективності праці і допомагають спільно виношувати й реалізувати справді богоугодні задуми щодо родини.

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

27.02.2019р. Б. / Золоті думки Блаженнішого Любомира Гузара

Учора, 26 лютого, з нагоди Дня народження Архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира Гузара, публікуємо вісімнадцять цитат із його промов, звернень та інтерв'ю. Запрошуємо вас ділитися із іншими мудрістю цих слів, а також по-особливому згадати у своїх молитвах Блаженнішого Любомира!

1. Що то значить – гарно молитися за Україну? Чи то ми маємо диктувати Богу, як Він має розв’язувати наші проблеми? Ні. Я думаю, так відчуваю, що ми мусимо Йому поручати з повним довір’ям, що Він провадить нас до добра, а ми повинні, сповняючи Його волю, конкретно здійснювати її в нашому і загальному житті.

2. Мужчина і жінка однаково важливі в розвитку людської спільноти. Мужчина робить те, що більш йому питоме, більш йому, скажімо, підходить,  жінка робить своє – то, що їй підходить. Вони себе доповняють і як один і друга належно сповняють свої завдання і спільно, то краса.

3. Відсутність любові, відсутність почуття, що хтось нас любить – оце є сирітство. Коли будемо щиро старатися, щоби кожна дитина в нас відчувала, що вона є люблена, ...тоді справді в Україні не буде сиріт.

4. Мир – це коли ми створюємо позитивну атмосферу, в якій починаємо свідомо шанувати інших, любити їх, бажати і робити їм добро. Дуже важливо, аби ми бажали добра всім. Тоді мир стає дуже реальним, дійсним, без того нема миру. Мир – то не є те, що ми робимо, а те, що одержуємо від Бога. А якщо ми хочемо робити добро іншим, то ми можемо бути певні Божого благословення.

5. Щоб не змарнувати шансу, треба працювати. Перестати красти, брати і давати хабарі, не горнути гроші для себе, а працювати для суспільства.

6. Якщо держава думає про напад, про агресію, то вона становить небезпеку для всіх інших. Навпаки, розвиток збройних сил для захисту життя і прав своїх громадян сприяє зміцненню бажання миру, загального добра. Досвід показує, що в країнах, які піддавалися агресії, гинуло багато людей, у яких не було, чим захищатися (наприклад, від бомбардувань). Але крім жертв використання зброї, мільйони людей загинули від всякого роду національних, етнічних, релігійних і навіть мовних переслідувань. Народи можуть і повинні боротися проти такого насильства, яке не має жодного виправдання.

7. Брак чесності, брак відповідальності не на користь державі. Мусять стати депутатами люди, які є перш за все справжніми політиками, професіоналами, які є порядними, чесними людьми, які є справжніми патріотами і направду думають про добро, благо цілого народу, про його майбутнє.

8. Треба збудувати кордон, який чітко і ясно позначить: тут є ми, а ви – з другого боку, там робіть, що хочете. Якщо вони хочуть свою імперію, нехай. Але нехай нам не перешкоджають жити, нехай нам не роблять пакостей, нехай не вчиняють агресії, нехай не видумують якихось претензій, щоб зробити Україну частиною цієї імперії. Нехай нам лишать наш мир, спокій. А ми будемо будувати свою демократичну державу.

9. Нам треба дуже багато працювати над собою, і серйозно працювати. І не дбати кожному виключно про свою кишеню, але дбати про загальне благо – тоді всім нам буде добре. А є ще дуже багато людей у нас, які готові за гріш продати душу, на жаль. Багато з них це робить, продають себе за гріш. Але Бог дасть, може, що будемо крок за кроком це очищувати. Нам потрібно дуже солідного духовного очищення.

10. Ісус Христос сказав, яка найважливіша заповідь: любити Бога всіма силами і любити ближнього як самого себе. Коли я шаную себе як Божий твір, як Божу дитину, то я тим самим занаставлений шанувати кожну іншу людину в моїй державі, хто б вона не була. Бо вона так само, як і я, є Божа дитина. І тому любити ближнього як самого себе – то не є щось надзвичайне. Отже, Церква має виховувати людей бути людьми, а люди творять громаду, нормальну державну громаду, яка нам треба.

11. Якби ми були справді стовідсотковими християнами, то ми би дбали, щоби Церква була одна, незалежно від всіх політичних обставин. І щоби, будучи одною, вона зберігала духовну єдність, ту властиву дуже-дуже суттєву єдність. Ми сьогодні мусимо боротися за це. Не йдеться, чи хочемо, чи не хочемо. Тут нема вибору. Якщо хочеш сповняти Божу волю, працюй, щоби Церква була одна. Але, хоча ми і поділені, на жаль, – є протестанти, є католики, є православні, – мусимо всі наші зусилля задіяти, щоби піднести духовний рівень і тоді шукати тої внутрішньої єдності.

12. Важливо ґрунтовно перевиховувати народ. Усі ми повинні цим вихованням займатися – держава, Церква, кожен громадянин.

13. Завдяки Божій благодаті, найвищій жертві невинних людей під час Революції гідності на Майдані, а сьогодні завдяки готовності українських вояків захищати права свого народу ціною життя зі зброєю в руках – ми стоїмо на порозі великого майбутнього. Нехай милостивий Господь не дозволить нам не прийняти Його благодаті!

14. Я радо бачив би, якби люди: малі діти, старші, престарілі не лише читали Шевченка, а й рецитували його. Якщо б ми всі це зробили – перейняли дух Шевченка, дух українства, який він так прекрасно схопив, то другорядні справи, з якими нам сьогодні доводиться мати справу, боротися, перестали би бути такими важливими. Тому що ми були б дуже свідомі, хто ми є. І що ми є один народ, одна єдність, одна велич.

15. Родина, школа, Церква, телебачення, література – усі повинні підкреслювати користь для себе і для загалу суворого дотримання законів. Хочемо жити в нормальній державі – працюймо над тим, щоб законослухняність стала нормою поведінки для всіх громадян.

16. Свобода – це можливість робити добро. Ми люди, і ми вільні. А це значить, що ми маємо право робити добро. Звичайно, ми можемо помилятися, але основний сенс свободи – людина не має права чинити зло. Натомість незалежність – це свобода від зовнішніх впливів. Незалежність – це не сваволя. Незалежність – це політичне поняття. Отже, у наші часи цілій державі, цілому народу випала нагода діяти задля власного блага. І відтепер людина просто зобов’язана бути творчою, патріотичною, свідомим християнином – громадянином своєї держави.

17. Тоталітарна система виховувала в людині поняття недовіри. Щоб ми одне одному навіть у родині не вірили. Чому? Бо як люди починають одне одному довіряти, то можуть створити контрреволюційну організацію. Якщо ж ніхто нікому не довіряє, тоді немає небезпеки. По-друге, у стосунках між людьми було багато брехні. По-третє, у людей був брак відповідальності, люди боялися брати на себе відповідальність. Як хтось показував, що він відповідальний, то його відразу підозрювали. Бо така людина може когось іншого попровадити. Комуністичний режим хотів людей цілковито перемінити, позбавити моральних принципів, починаючи від віри в Бога. Як наслідок – незважаючи на те, що люди не перестали вірити в Бога, вони все ж таки перестали жити згідно з Божими законами, тому що не були до цього призвичаєні.

18. Бог випробовує нас через різні обставини. Якщо ми поставимо Його на першому місці, житимемо за Його законами і будемо Йому довіряти, то можемо мати оправдану надію на Його поміч.

Джерело:       Воїни Христа Царя

26.02.2019р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо. 3,11-20:  «Не любімо словом, ані язиком, лише - ділом і правдою»

У міру того, як ми живемо в суспільстві, ми все більше навчаємось певних суспільних норм, правил, етикету, поведінки. Але часто бачимо, що це не є фундаментом буття, що це не є основою нашого життя. Бо якась трудна ситуація нам не раз показує, що ми не можемо заховати миру, любові, доброзичливості, привітності, ґрунтуючись на цих правилах. 

Все зовнішнє і завчене, можливо, якийсь час буде нам допомагати, але якщо така поведінка не йде з нашого нутра, то настане ситуація, коли ні правила етикету, ні добре виховання не стримають нас від того, щоб виявити справжніх себе. 

Тому Господь вказує нам, щоб наше життя не було лише зовнішнім, тобто не на словах, а на ділі. Щоби в будь-яких життєвих обставинах, чи нам хтось робить прикро чи добре, чи нас любить чи не любить, чи нам близький чи далекий, щоб ми кожній людині чинили добро, кожну людину любили, кожному прагнули допомогти. Бо за нашими вчинками, за нашим життям показується якою є наша віра, якими є наші взаємини з Богом.

***

Мр. 14,10-42:  «Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти в спокусу»

Коли йдеться про спокуси, то бачимо, що наша людська природа дуже крихка й тендітна. Нерідко можемо злякатися того, як за якихось обставин у нас зароджуються дуже різні бажання, думки, стремління, про які ми ніколи б навіть не думали, не сподівалися, що щось подібне могло в нас таїтися. Людина зі своєї гріховної природи здатна на великі злочини. Пригадаймо собі німецькі концтабори, радянські ГУЛАГи, не такі далекі від нас. У тих концтаборах, крім людей, які робили диявольські вчинки, були особи великої святості, великої праведності, стільки великих святих, прославлених у нашій Церкві. 

Отже, можемо дійти висновку, що є ситуації, в яких можна і досягти святості, і зробити великий гріх, – усе залежить від того, чи будемо чувати й молитися, щоб не впасти в спокусу, чи піддамося спокусі й згрішимо. Ситуація, сама собою, не зробить нас ні святими, ні грішними, у ній лише можемо виявити, що в нас переважає: велич Божої дитини чи наша гріховність.

Маємо пам’ятати, що як крок до святості починається з малого зусилля, так і шлях до великого падіння починається з малого вчинку. Тому завжди чуваймо в малому – і будемо великі у великому!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.02.2019р. Б. / «Коли люди чинять діла милосердя – парафія оживає», - о. Володимир Ждан

Канцлер Стрийської єпархії УГКЦ отець-доктор Володимир Ждан поєднує свій уряд із парафіяльним служінням у селі Пісочна, що на Львівщині.

Багатий досвід священика, зокрема у сфері організації парафіяльного соціального служіння особливо актуальний у ці дні, коли від Неділі про блудного сина (День особливої опіки над в’язнями) до Неділі про Страшний суд (День соціального служіння та благодійності) в Українській Греко-Католицькій Церкві проводять «Соціальні дні».

Розкажіть, будь ласка, детальніше про свій душпастирський досвід, а також про парафію у Пісочній.

Я є священиком уже дев’ятнадцятий рік. За цей час мав досвід душпастирського служіння як у сфері католицької освіти (Український Католицький Університет у Львові, а також НВК «Школа-гімназія I-III ступенів блаженного Климентія та Андрея Шептицьких»), так і в різних парафіяльних спільнотах. Зокрема, особливим часом мого служіння був період душпастирської праці в парафії св. Андрія Первозванного в Одесі.

Тепер уже дев’ятий рік, як я здійснюю служіння у Стрийській єпархії, де поєдную працю канцлера з діяльністю в парафіях різних деканатів, аби бути близько різноманітності парафіяльного служіння. Вже понад два роки, зокрема, я є парохом у храмі Успіння Пресвятої Богородиці с. Пісочна Миколаївського району.

Наша парафія в Пісочній об’єднує 550 сімей. Виконувати душпастирські обов’язки мені допомагають двоє священиків-сотрудників. А від вересня 2018 року ми запросили до співпраці Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, один із монастирів якого розташований в Стрию. Вони зосередили свою увагу на праці з дітьми та молоддю.

2018 року парафія у Пісочній погодилася на навчальний курс з активізації соціального служіння, який організувала єпархіальна команда на чолі з о. Тарасом Ляшком, директором Карітасу Стрийської єпархії. Чому Ви з громадою захотіли взяти участь у цьому проекті, чи можемо вже говорити про плоди соціальної активності?

Мій попередній душпастирський досвід завжди включав елемент соціального служіння, а також мотивацію парафіян до такого служіння. Особисте переконання у важливості соціальної складової у душпастирстві підкріплюють також і 16 років досвіду викладання пасторального богослов’я в УКУ, коли про це багато разів йшла мова в плані мотивації студентів-богословів і семінаристів до діяльності саме у напрямку соціального служіння в парафіях.

Коли я почув про проект активізації парафіяльного соціального служіння, це збіглося з певними задумами на цю тему, які на той час вже існували. Від 2018 року, на другий рік мого служіння у Пісочній, ми розпочали програму душпастирської опіки над мешканцями нашого села, які через різні обставини (переважно йдеться про фізичні хвороби) не можуть вийти поза межі своєї домівки. Відтоді щомісяця потрібно відвідати понад 90 осіб. Священики сповідають та приносять Святе Причастя, забезпечуючи постійний душпастирський супровід, але цього не досить.

Добрий намір зустрів виклик: стереотип щодо того, що священик зі Святими Таїнствами буцімто приходить тільки вже в критичний момент, коли є загроза смерті. Звісно, в реальності це не так. Тому потрібно було підкреслити, що ми йдемо до живої людини, приносячи їй Слово Боже, милосердя Боже у можливості приступити до Сповіді, а також потіху, розраду, духовне і фізичне укріплення у можливості причаститися Тіла і Крові Господніх. Аби укріпити людину не лише духовно, але й на рівні людського спілкування, ми залучили до співпраці парафіяльну молодь і членів спільнот «Матері в молитві» та «Апостольство молитви».

Плодом є те, що сьогодні парафіян у потребі відвідують не лише священики, але й молодь та інші члени нашої спільноти, виявляючи жести християнської любові й підтримки. Це, наприклад, дарування квітів й особисті вітання на День матері, подарунки на св. Миколая, коляда у час різдвяних свят, свічки у подарунок із нагоди свята Стрітення Господнього тощо. Все це свідчить, що ми є одною парафіяльною родиною. І ні про кого не забуваємо. Кожен, хто є, навіть якщо він не може прийти до храму, є нашим братом або сестрою. Тому ми вирушаємо до нього, аби свідчити про це та разом творити діла милосердя.

А у грудні 2018 року у Пісочній було масштабне зібрання парафіян (парафіяльний соборчик). Там було обговорено, що – оскільки ми вже фактично маємо приміщення для благочинної діяльності – члени спільноти «Матерів у молитві» та спільноти подружніх пар можуть зайнятися приготуванням різних смаколиків для тих, кого прямують сповідати священики. Метою цього є разом дати їм відчути нашу любов і увагу, показати, що вони не забуті й не самотні, хоча й опинилися у непростих обставинах життя.

Як реалізовувалася у вас ідея активізації соціального служіння, які наслідки це мало?

Навчальні зустрічі допомогли нам в плані організаційного впорядкування служіння. Тематика перших зустрічей була загальною. А далі ми пішли шляхом малих спільнот – мали цільові зустрічі з парафіяльною молоддю, подружніми парами, спільнотами «Матері в молитві» та «Апостольство молитви». Отож, коли ми згодом говорили про стратегію 2019 року та про те, як ми хочемо рухатися в напрямку розвитку соціального служіння, люди вже були до цього готові. Парафіяни хочуть творити діла милосердя, відкриті на те, аби послужити одне одному.

З іншого боку, можна зауважити, як через діла милосердя преображається життя парафії та громади села. Міняються взаємини між людьми, миряться сусіди, ламаються стереотипи, навіть руйнуються складні «нашарування» у спілкуванні, що формувалися з покоління в покоління. Діяльне милосердя народжує нові стосунки у громаді – родинні та теплі, де ніхто ні до кого не є байдужим, але всі переживають одне за одного.

Ось реальний приклад: перед святом Миколая Чудотворця 2018 року наші подружні пари зорганізувалися і відвідали інтернат для чоловіків з інвалідністю. Люди справді хочуть йти і творити добро – і це змінює обличчя цілої парафії. Наша молитва, сповідь, участь у Божественній Літургії зазнають добрих змін. Поступово милосердя, виражене у реальних справах, преображає і того, хто його чинить, і того, хто його потребує. Коли людина виходить поза свій дім, входить до ближнього і бачить його непросте життя, його страждання – її світогляд змінюється. І заклик Христа «носіть тягарі одне одного» стає живою реальністю. Тому я стараюся й сам вчитися цього, і спонукати до цього вірних, з якими ми разом творимо парафіяльну спільноту.

За результатами навчання і аналізу потреб у вашій громаді виникла ідея Школи милосердного самарянина, яку невеличким внеском підтримав також і Карітас України. Яка мета школи, і чи дала ця ідея плоди для духовного життя парафії?

Цей задум стосується створення простору для зустрічей і спільної праці для реалізації діл милосердя. Місце, яке готується для цього, об’єднає молодь та зрілих віком парафіян. Адже маючи всі потрібні для цього засоби, легше запросити людей до постійної активної діяльності. Ми не хочемо епізодичності. Так було на початку, але зараз час на системну працю. Вона дає реальні результати. Бо школа – це місце, де вчаться, і тут не суттєвий вік. Людина покликана творити діла милосердя протягом цілого життя, тож так само протягом життя має вчитися цього. Школа дасть можливість об’єднатися у цьому навколо суттєвих спільних цілей, а не задуму чи ідеї якоїсь одної особи. Цим має жити вся парафія.

До речі, отримана підтримка – хоча вона й невелика – засвідчила нашим вірним, принаймні активній частині парафії, що наша парафія не є поза увагою Церкви на загал. Що ми важливі для нашої Церкви, яка певною мірою інвестує в нашу парафію, аби мотивувати нас діяти ще більше. І не тільки робити діла милосердя, але й почуватися при цьому в лоні цілої Церкві. Це надихає на творення парафії та цілої громади за принципами солідарності, відповідальності, будування добрих взаємостосунків, а не за словами «моя хата з краю». Стереотипи руйнуються. Тоді парафія стає живою, бачить свою місію у єпархіальній родині та в цілій Церкві.

Дякую за щире і змістовне спілкування!

Підготувала Ірина Максименко,
Київ-Стрий-Пісочна-Київ

Джерело:        Воїни Христа Царя

25.02.2019р. Б. / "Монастир - це не армія, не тюрма. Це просто стиль життя": ексклюзивне інтерв'ю із сестрою Софією, яка живе в Тернополі

Вона зрозуміла, що хоче бути монахинею ще у сьомому класі. В місто приїхали сестри, для неї вони виглядали як святі. Про життя “нареченої Бога”, будні у монастирі та свій погляд на сучасний світ сестра Софія розповіла у ексклюзивному інтерв'ю.

Раніше її ім’я було Галина, після обряду облечин, яким людей посвячують у монаше життя, у церкві її називають сестра Софія. Вже 22 роки жінка щодня одягає чорний чернечий одяг, молиться і ходить на богослужіння, які тривають кілька годин на день. Під час життя у спільноті сестер, монахиня, якій зараз 40 років, здобула вищу освіту, сім років пропрацювала вчителькою початкових класів, допомагала дітям, що опинились в складних життєвих обставинах та жила у чотирьох містах України. За горнятком чаю сестра Софія Згромадження сестер Пресвятої Родини поділилась своєю історією служіння Богові. Із посмішкою на вустах черниця каже, що сестер часто сприймають, як “ходячу совість”, бо коли їх бачать на вулиці то одразу задумуються про духовні речі.

 - Коли ви вперше зрозуміли, що хотіли б бути в монастирі? Якими у ваших очах були сестри, яких ви побачили вперше у житті?

 - Мені було, напевно, 13 років. Я народилась в місті Бібрка Львівської області. До нас у містечко приїхали сестри. Мені було цікаво, як вони живуть і я почала приходити до них. Для мене тоді вони здавались наче святими, таємничими. З часом вирішила, що я теж хочу присвятити життя Богові. Дехто думає, що до монастиря йдуть, коли щось страшне стається в житті. Насправді це не так. Тому, що кожну людину Господь кличе до особливої посвяти. Кожен виконує своє завдання в світі і я, насправді, ще від тоді не уявляла звичного життя з сім’єю. Я постановила собі таке життя і ніколи не думала, що воно може бути іншим. Життя в монастирі не є якесь особливе, святе. Бог є з кожною людиною, але є люди, які більше бажають Його бачити.

 - Як відбувається обряд посвячення в сестри і чи був у вас час зважити все?

 - До монастиря можна прийти від 17 років. Ще до того часу я часто приходила до сестер. Просто любила бути поряд з ними. Майже щодня приходила в монастир. В мене такий спогад залишився з того часу, коли ми ще з дівчатами однолітками приходили перед школою помолитись із сестрами. Ми працювали з ними, готували різні свята, допомагали у роботі з дітьми. Пам’ятаю, у них була Служба Божа, ми приходили, щоб помолитись разом з ними, а потім сестри пригощали нас чаєм і хлібом з варенням. То було надзвичайно смачно. Для мене то була така гарна їжа, я дуже любила ці моменти. Потім я закінчила школу і сказала собі, що хочу бути з сестрами. Зараз я розумію, що це було правильне рішення, цілком усвідомлене і в 17 років то вже сформована людина. У мене не було таких думок, що можна подивитись і піти назад. Я вирішила і розуміла, що це назавжди.

“Мама тішилась, а батько спочатку не розумів”

 - Перший рік монахині живуть у монастирі на так званому “випробовувальному терміні” чи були за цей час у Вас думки змінити своє рішення?

- У нас є такий час, що називається “кандидатура”. Він триває один рік. За цей час людина, що приходить, просто живе серед сестер, дивиться, спілкується з ними, і в будь-який час може піти собі додому. Потім людина вирішує - хоче вона залишатись чи ні. Тоді відбувається “постриг”, а ми його називаємо “облечини”, коли дають монаший одяг. Тоді і дають нове церковне ім’я. Батьки мене хрестили Галиною. Можна було залишити це ім’я, а можна було і змінити. Я вирішила, що хочу змінити, бо змінюю цим усе своє життя. Потім на два роки починається час “новіціят” - це як школа. Він триває два роки і не обов’язково, що якщо ти пішов у новіціят, то вже не можна вертатись. Ні, в цей період ти також просто пізнаєш монаше життя. В часі новіціяту є рік, який називається “канонічний”, коли цілий рік ти маєш бути в монастирі, не можеш їздити додому, не маєш праці за межами монастиря.

 - Як на Ваше рішення піти у монастир відреагували батьки? У вас релігійна сім’я? Чи спілкуєтесь ви із рідними?

 - Я жила в звичайні родині: батьки, брат та сестра. Мама моя ходила до церкви і зрозуміла мене, сказала, що все нормально. Вона потім говорила мені, що тішиться, бо хтось молиться за нашу родину. Тато важко це прийняв, не міг зрозуміти. Коли я приходила додому, він щоразу питав, коли моя служба закінчиться, думав, що це як в армії. Перші роки він був ображений, що я залишила його, але тепер все добре. Ми спілкуємось. Вони приїздили до мене, коли я була у Львові, ми бачимось і тепер. Але найважче було, коли я перші роки жила у Бібрці в монастирі і додому не можна було йти, а монастир був буквально на сусідній із домом вулиці. Але я завжди розуміла, що це мій вибір і життя в монастирі воно інше, ніж в родині.

“Нам дозволяють вчитися”

 - Як ви опинились в Тернополі, де живете тут?

 - При облечинах ми даємо три обіти (обіцянки). Перший - це Послух. За ним ми не можемо самі вирішувати, що нам робити і будь-які рішення ми маємо погоджувати з Настоятелькою. Ще змалку я мріяла бути вчителькою. Потім вирішила, що монаше життя – важливіше. Я не думала, що можна бути сестрою і здобути освіту, але волею Божою я закінчила Прикарпатський Університет ім.В. Стефаника на факультеті початкових класів. Нам дозволяють вчитися. На останньому курсі випадково мені запропонували піти викладати у католицьку школу Святої Софії. З благословіння Настоятельки мені дозволили там працювати. Я була щасливою. Це була мрія мого життя. Я пропрацювала там сім років, і це мене дуже багато навчило. Я ще більше полюбила дітей. Зрозуміла, як сильно дитина може змінитись від того, що ти її любиш. Потім я працювала у Хмельницькому в “Карітасі” із дітьми, що опинились в складних життєвих обставинах. Після того я переїхала в Тернопіль. Зараз працюю секретарем в Тернопільсько-Зборівській архієпархії УГКЦ. На вихідних проводжу катехитичні зустрічі з дітьми при церкві . Живу із п’ятьма сестрами у монастирі на мікрорайні “Дружба”. Я зараз, як і всі люди, щодня приїжджаю на роботу тролейбусом, маршруткою. Щонеділі ходжу на Богослужіння. Щодня молюсь.

 - Чи хотілось Вам коли-небудь одягнути буденний одяг, купити якусь блузку або спідницю?

 - Мені подобається наш монаший одяг. Його не купиш в магазині, але про щось інше я ніколи не думала. Коли я була в школі, мої однокласниці любили вдягатись, а я - ні. Ніколи не звертала на це уваги. Новим було і те, що у сестер немає власних грошей. Ми давали обітницю убожества, за якою усі гроші, які ми заробляємо кожна на своїй роботі, йдуть у спільну касу, як в сім’ї. Якщо котрійсь із сестер потрібно щось купити із речей, то нам виділяють певну суму. Я ніколи не відчувала себе обмеженою у чомусь. Навіть тут я розумію, що поклалась на Господа повністю.

 - За роки служіння, чи хотіли ви коли-небудь змінити щось у житті? Чи думали про те, що хотіли б мати сім’ю, дітей? Як вам вдається боротись із спокусами?

 - В житті є різні спокуси, переживання. Це правда. По-різному є, але якщо ти знаєш для чого ти живеш, для чого ти все робиш, то стає легко. Так і з життям в монастирі. Я його насправді не таким уявляла перед тим, як там жити. Знаєте, ви можете собі малювати одну картину, а насправді все зовсім по іншому виглядає. Але я завжди молюсь. Коли мені важко, коли сумніваюсь у чомусь, я просто йду молитись. І це не є такою молитвою завченою напам’ять або прочитаною з книжки. То молитва - просто розмова з Богом, як з другом, як з батьком. Тоді ти відчуваєш любов і розумієш, що на все є Його воля. Так і з дітьми. Я їх дуже люблю. Часто проводжу із ними час. За своїх дітей в мене ніколи не було думок, бо я знала, що я монахиня. У нас не може бути сім’ї. Але разом з тим, у мене є багато дітей, з якими я говорю щодня, яким можу дати любов і вкласти Слово Боже.

Можна зайти в соцмережі чи вийти на каву

- Чи можна Вам користуватись соцмережами та чи можете зараз дозволити собі серед дня вийти у місто, щоб випити кави?

 - Так. Звісно можна. Монастир - це не армія, не тюрма. Це просто стиль життя. Тому кожна з нас має свободу. І кожен сам має зрозуміти що нам треба, а що ні. Нам дають вибір і як і кожна людина ми маємо розуміти, що нам треба, а що ні. Тим більше, навіть через соцмережі ти можеш говорити про Бога і з Богом в серці. Зараз змінився час. Коли я почала жити монашим життям, не було телефонів, інтернету. Сестри, справді були іншими. Але не можна сказати, що вони були кращими, ніж теперішні або гіршими від них. Просто час був іншим і все. Я можу вийти на каву, у мене є знайомі тут. Це нормально як і для всіх людей. Просто потрібно знайти час, щоб не бути на роботі, і не мати роботи біля монастиря чи при церкві.

 - Чи буває, що на вулицях люди підходять, коли помічають Вас, щоб поговорити про духовне?

 - Інколи буває таке. Наприклад, я часто їжджу “Бла-бла-каром” і одного разу водій, з яким я їхала, дуже ревно хотів поговорити про церкву, виправдовував себе, що не ходить на Служби, бо бачив священиків, які теж грішать. Але це просто виправдання, на мою думку. Бо йдучи до церкви, маємо пам’ятати про зустріч з Богом, а не осуд людей, порівнюймо себе з особою Ісуса, як Він поводився як навчав.. Людям потрібні такі розмови. Особливо, коли бачиш, що щось в них сталось і ми завжди відкриті до них. Завжди вислухаємо. Жартома один священик називає сестер “Ходячою совістю”, бо люди, коли нас бачать, то одразу думають про щось духовне.

Ольга Турчак    газета "20 хвилин"газета "20 хвилин"

Джерело:     Прес-служба Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ

24.02.2019р. Б. / Неділя Блудного Сина

Неділя Блудного Сина

Свята Церква, готуючи нас до Великого посту, вказала на перший крок до навернення у притчі про митаря і фарисея — це покора. А цієї неділі вона, наводячи притчу про блудного сина, вчить, як виглядає повернення до Бога в практиці. А де покора і скруха серця, там відкрита дорога до Божого милосердя. 

Знавці Святого Письма називають притчу про блудного сина перлиною серед усіх притч. Вона має глибокоморальний зміст, а її драматична історія вічно повторюється в серцях тисяч і мільйонів душ у цілому світі. Блудний син — це символ кожної грішної душі. За допомогою цієї притчі переконуємося, що ніщо земне не може заспокоїти наше бажання щастя. Правдиве щастя і спокій тільки там, де Господь Бог, наш люблячий Батько. Деякі учителі духовного життя називають цю оповідь притчею про Божу любов. 

Кожний, хто через гріх залишає Бога й шукає щастя поза Ним, рано чи пізно буде змушений сказати собі разом із блудним сином: "Встану та й піду до батька мого" (Лк. 15, 18), — та промовляти разом зі святим Августином, що довгі літа був блудним сином: "Неспокійне наше серце, Боже, доки не спочине в Тобі". 

Важливі події притчі

За приклад до цієї притчі Ісус Христос бере життя багатої родини. Молодший син прагне повної свободи, щоб жити за бажаннями свого серця. Тож вирішує покинути батьківський дім і забрати свою частку майна. 

За жидівським законом найстаршому синові при поділі майна належало дві третини маєтку, а одну третину ділили поміж иншими синами. У родині було тільки двоє синів, тож молодшому припала третина. 

Перші дні й місяці вільного життя поза родинним домом були для нього такі радісні, милі, щасливі. Необмежена свобода, повна калитка, багато приятелів, — а вони зараз знайдуться там, де гроші — вічні забави робили блудного сина наче п'яним від задоволення і щастя. Та він ще добре не нажився, коли, наче весняний сніг, стопився його маєток, щезли приятелі, померкли бенкети й забави, а він залишився без засобів до життя. А до того ще в тій країні, де перебував, настав великий голод. І так багацька дитина хоч-не-хоч стає пастухом свиней. Жиди вважали свиней за нечистих тварин, тож бути їхнім пастухом уважалося за найбільше приниження. 

Серед біди й голоду приходить правильне рішення. Блудний син вирішує повернутися до батьківського дому. Він готовий навіть бути за слугу в домі свого батька. Та добрий батько перший бере його у свої обійми і повертає гідність сина, даючи йому святочний одяг, перстень і сандали. 

На Сході дати комусь святочний одяг було ознакою особливого відзначення. Перстень з печаткою був символом влади. Його носили королі й високі достойники. У Біблії читаємо, що коли фараон зробив Йосифа своїм намісником над Єгиптом, то "зняв з руки своєї перстень з печаткою, настромив його Йосифові на руку, одягнув його в шати вісонові, вклав золотий ланцюг на його шию" (Бут. 41,42). Сандали свідчили про заможність, бо бідні ходили босоніж. 

Блудний син — символ Божого милосердя для грішника

Притча про блудного сина має для нас глибоко символічне значення. Осмислюючи її, ми спонтанно відчуваємо, що блудний син — це будь-хто з нас, кожна людина, яка через свої гріхи покидає Господа Бога. Тому ця притча для кожного така близька, бо є наче частиною інтимної історії нашого життя. Вона — це вічний символ нашої невірности щодо Господа Бога, але й символ безграничного Божого милосердя. Сьогоднішній світ роїться від блудних синів і доньок. Тож і сьогодні драма цієї притчі часто-густо повторюється у глибині сердець тисяч і мільйонів душ. Кожна людина є або тим старшим сином, що завжди вірний своєму батькові, або молодшим сином, який щойно через тяжкий і дуже болісний досвід життя переконується, що поза батьківським домом ніде нема щастя. 

Ось приклад модерного блудного сина чи радше блудної доні. Часописи США з 14 квітня 1974 року подавали таку сенсаційну вістку: відома американська кінозірка і співачка Бетті Гаттон (Betty Hutton), яка в 40-их і 50-тих роках була відомою через свої фільми і пісні, навертається до Католицької Церкви і працює кухаркою в одній католицькій парафії у штаті Род Айленд. Що було причиною її навернення? 

Послухаймо історію життя жінки, записану з її уст: "Я прогайнувала ввесь свій маєток і залишилася без засобів до життя. Вісім місяців тому я випадково зустріла католицького священика, який з милосердя прийняв мене за кухарку. Чотири рази я була заміжня, і всі мої шлюби були нещасливі, усі вони закінчилися розлученнями. Мої діти також не принесли мені щастя. Ніщо не давало мені правдивого щастя, аж доки я не пізнала католицьку віру. Я мала гроші, мала славу, але не була щаслива. Ще десять літ тому я заробляла на тиждень 150 тисяч долярів. Я не мала проблем з грошима. Зате любов стала моєю проблемою. Я мусила купувати любов, і так кожного купувала. Щойно коли я прийшла сюди, то зазнала милосердя католицького священика та побачила католицьку віру в практиці, то зрозуміла, що існує правдива любов". 

Притча про блудного сина вчить нас, що Господь прощає і приймає навіть найбільшого грішника, коли той кається у своїх гріхах. Історія людського роду — це історія Божого милосердя. "Милосердя Господнє, — каже псалмопівець, — від віку й до віку, над тими, що бояться Його" (Пс. 103, 17). 

Дух богослужень неділі блудного сина

Уся богослужба цієї неділі поетично на прикладі марнотратного сина змальовує і тугу за Богом грішної душі, і її нужду, і плач над упадком, жаль і щире каяття, і любов та милосердя небесного Вітця. Навіть напіви цього дня нагадують покаянно-молитовний плач душі. 

Свята Церква, щоб пригадати, що всі ми вигнанці на цій землі й далеко від небесної вітчизни, каже цього дня співати найкращу пісню туги за рідним краєм, яку знає історія. Це пісня туги ізраїльського народу у вавилонській неволі. Ця тужлива пісня записана у 137-му псалмі. На утрені цієї неділі співають такі стихи згаданого псалма:

"Над вавилонськими ріками, Алилуя, там ми сиділи й ридали, як згадували Сіон. Алилуя. Співайте нам пісень сіонських! Алилуя. Як нам співати пісень Господніх на чужій землі? Алилуя. О, дочко вавилонська, окаянна, щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб'є їх об камінь. Алилуя". 

Спів цього псалма має особливий напів. Кожний стих закінчується протяжно-зворушливим співом потрійного "Алилуя". Цей псалом співається ще в М'ясопусну й Сиропусну неділі. 

З туги за Богом, за прикладом блудного сина, серце грішника плаче над грішним станом своєї душі. На великій вечірні неділі Блудного Сина в першій стихирі співаємо:

"Удався я в країну безгрішну і життєдайну, посіяв гріх, серпом пожав колосся лінивства, і жменями пов'язав я діл моїх снопи, що їх не постелив на тоці покаяння, але молю Тебе, предвічного Ділателя (Ісуса Христа), нашого Бога: вітром Твого милосердя розвій полову моїх діл, і дай моїй душі пшеницю прощення, замкнувши мене в Твою небесну житницю, і спаси мене". 

Де розуміння власної нужди, там і щирий жаль, і каяття, там також і молитва за прощення, і Боже милосердя. Ці почуття передає наступний тропар: "Поспішись розпростерти для мене батьківські обійми, бо блудно змарнував я моє життя, та через превелике багатство Твого милосердя, Спасе, не погорди моїм зубожілим серцем, бо до Тебе, Господи, у розкаянні кличу: "Згрішив я, Отче, перед небом і Тобою". 

А там, де плач, каяття і жаль за гріхи, там також щедре Боже милосердя, яке оспівує стихира великої вечірні:

"Пізнаймо, браття, таїнства силу, бо блудного сина, що від гріха прибіг до батьківського дому, предобрий батько побачивши цілує, і знову дарує йому розуміння своєї слави та справляє бенкет, незрозумілий для жителів неба, заколюючи годоване теля, щоб і ми разом перебували з чоловіколюбним Отцем, що заколов, і зі славною жертвою, Спасителем душ наших". 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.02.2019р. Б. / У Київській архиєпархії організовують П’яту прощу до Тараса на Чернечу гору в Каневі

9 березня 2019 року в Київській архиєпархії відбудеться П’ята проща до Тараса на Чернечу гору в Каневі.

У програмі прощі передбачена Архиєрейська Божественна Літургія, урочиста хода до Тарасової гори та церемонія покладення квітів. Опісля відбудеться панахида за упокій душі Тараса Шевченка та всіх полеглих за волю України.

За деталями звертайтеся до парохів та адміністраторів ваших храмів, а також за телефонами: 068 302 4495; 063 951 2551.

Прес-служба Київської архиєпархії

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

22.02.2019р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо. 2,7-17:  «Хто ж любить брата свого, той у світлі перебуває»

Ми, як християни, завжди хочемо все чинити якнайкраще, жити досконало, праведно, свято. Для цього маємо приклад Нашого Господа Ісуса Христа і усіх апостолів, праведників, мучеників, святих, але це нам не завжди вдається. Може, десь краще, десь гірше, але це ніколи не просто. 

Апостол дає нам дуже простий рецепт того, як йти до досконалості - любити брата, ближнього й перебувати у Божому світлі. Бог є любов, та коли ми перебуваємо в любові, ми перебуваємо у світлі, перебуваємо з Богом. Тоді знаємо як жити, чинити, поводитись. 

Правдиве світло в кожній ситуації дає нам Господь. Якщо ми перебуваємо з Богом любові, то ми посідаємо це світло. У цьому світлі думаємо, живемо і поводимося. Отож, любімо своїх ближніх, і це буде їм і нам на спасення!

*** 

Мр. 14,3-9:  «Бідних бо ви завжди маєте з собою і, коли захочете, можете їм добро чинити; мене ж не завжди маєте»

 

Напевно, є декілька місць у Євангелії, які важко розуміти або які видаються надто різкими з уст нашого Господа. І також тут, коли Ісус каже: «Мене ж не завжди маєте», можна засумніватися: чи ж Він хоче якоїсь особливої уваги? Чи заздрить, що ми приділяємо комусь свою увагу, любов, доброту? Звичайно, що ні. 

Ісус Христос каже, що бідних завжди маємо біля себе, тобто вказує, що завжди маємо ті чи інші життєві обставини, в яких треба запропонувати свою допомогу, людей, яким можемо зробити щось доброго, які потребують нашої помочі. Але дуже важливо не тільки бачити те й тих, хто нас оточує, а й усвідомлювати Божу присутність. Ісусові слова можна перефразувати так: «Мене ж ви не завжди зауважуєте», «Про мене ж не завжди пам’ятаєте», «Про мене часто забуваєте». Тому важливо поза тим всім, що ми робимо, – навіть коли воно добре й важливе, корисне й потрібне, – уміти приділити час для Бога, вміти розпізнати Його у своєму житті, могти побути з Богом, знайти особливий час для Нього, щоб не бути тими, хто чинить різні добрі діла, але не пам’ятає про Господа.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.02.2019р. Б. / Про щит віри і стріли лукавого. «Сімейні проблеми» сучасних українців

Брак віри, атеїзм, номінальне християнство, вплив ідеологій, міграція – усе це загрози, з якими сьогодні доводиться стикатися як Церкві в Україні, так і всьому нашому суспільству. Про проблеми сучасної парафії в Україні, але передусім про проблеми сучасних сімей отець Войчех Сурувка ОР говорить із отцем Романом Лабою OSPPE, доктором біблійної теології, безпосередньо залученим у справи душпастирства сімей в Україні.

– Отче Романе, розкажи про свою роль у душпастирстві родин при Конференції єпископів і на теренах Київсько-Житомирської дієцезії.

– Я належу до Комісії у справах душпастирства родин при Конференції римо-католицьких єпископів в Україні. Також виконую іншу функцію – директора Всеукраїнського бюро у справах душпастирства родин. У цьому бюро, яке об’єднує представників різних регіонів України, я координую зусилля різних душпастирів, зокрема дієцезіальних душпастирів родин.

– Чому ти працюєш саме в цій сфері?

– Загалом я й не думав, що стану душпастирем родин і занурюся в усі ці справи. Гадаю, все почалося в Броварах, де я служу зараз. Тут свого часу було створено екуменічне громадське об’єднання «Духовність», до якого я належу. Діяльність ГО об’єднує представників різних конфесій міста. Ми влаштовуємо щорічні фестивалі «Духовна троянда» (влітку) й «Вифлеємська зірка» (взимку), регулярні щомісячні зустрічі тощо.

Одного разу я запропонував зробити якусь конференцію про сім’ю, родинні питання. Сьогодні багато сімей розпадається, постають інші серйозні виклики – і ми переживаємо це також у церковних спільнотах. Так ми влаштували в Броварах науково-практичну конференцію про загрозу гендерної ідеології, а згодом організували «Family Day», тобто Марш родин, який пройшов містом. На події був присутній покійний архієпископ нашої дієцезії Петро Мальчук, якому все це дуже сподобалося.

Відтак до мене зателефонував єпископ Радослав Змітрович (голова Комісії у справах душпастирства родин при Конференції єпископів) і запросив на зустріч, де запропонував стати душпастирем родин. Я тоді виконував певні інші функції в літургійній комісії й у капеланському служінні, а також уже був делегатом генерального настоятеля Ордену святого. Павла, першого пустельника, в Україні, то, звісно, не одразу пристав на цю пропозицію. Але все-таки погодився, увійшов у це служіння й виконую його.

– Які, на твою думку, зараз найбільші загрози для сімей? Не лише католицьких, а й загалом українських, адже ми частина – хай і невелика – цього суспільства.

– Роздумуючи над цим питанням, я пригадав рядки з Послання до Ефесян, де в розділі 6 Павло описує духовну боротьбу. Він говорить про «щит віри, яким ми можемо згасити стріли лукавого». Тому найбільшу суспільну загрозу я вбачаю в браку віри. Відповідно, одне з основних завдань, які ми собі ставимо як Комісія душпастирства родин, – це докладати максимально різних комплексних зусиль, щоби вести сім’ї в напрямку зрілої віри.

– Які саме це можуть бути зусилля, дії, заходи?

– Наприклад, Конгрес із нагоди Року сім’ї, а також щорічні зустрічі відповідальних аніматорів родинного душпастирства. На них ми вказуємо на різні способи, як можна дійти до сучасної сім’ї, аби допомогти їй. Зокрема, 2017 року ми організовували зустріч у Львові, сформулювавши тему як «Допомогти родині в кризі». На таких зустрічах ми, зокрема, розповідаємо про різні церковні організації, спільноти й рухи, у яких родини можуть черпати конкретну допомогу. Наприклад, «Домашня Церква», Неокатехуменальна Дорога, спільнота «Сихар» тощо. «Сихар» об’єднує осіб, що зберігають вірність дружинам і чоловікам, із якими їх пов’язує таїнство шлюбу, – попри те, що ті їх полишили. Також ця спільнота може допомагати несакраментальним зв’язкам (особам, які живуть без церковного шлюбу).

Ідеологія – це своєрідний антонім до поняття «віра». Де бракує зрілості у вірі, її може заступити ідеологічний вплив.

– А як щодо актуальних питань, із якими зараз стикаються бюро й Комісія у справах душпастирства родин?

– Ми підкреслюємо єдність і нерозривність подружжя, яка твориться в Таїнстві Шлюбу. Також посилено наголошуємо на тому, що процеси визнання церковного шлюбу недійсним, коли вони вже відбуваються, мають бути проведені ретельно, з цілковитою відповідністю науці Церкви. Крім того, готуємо душпастирську інструкцію до повчання Папи Франциска «Amoris Laetitia» («Радість любові»), що на практиці не так і просто.

– Чому?

– Папа Франциск заохочує до розпізнавання різних важких ситуацій і до супроводу вірних у них. Ми поставили собі завдання опрацювати ці питання комплексно, як виходячи з самого послання, так і загалом у світлі вчення Церкви на цю тему.

– Тобто, виходить, є потреба як дбати про самі подружжя й сім’ї та зміцнення їхньої віри, так і зрозуміло подавати їм католицьку доктрину.

– Так. Весь час ідеться про зміцнення навіть не віри загалом, а – якщо конкретно – зрілої віри. Ми завжди перебуваємо в процесі навернення. Це одне зі слабких місць, у яке може влучити стріла лукавого і яке має захистити щит віри. Є й інші вразливі точки. Наприклад, піддавання впливу ідеологій. Ідеологія – це своєрідний антонім до поняття «віра». Де бракує зрілості у вірі, її може заступити ідеологічний вплив. Це атакує також родину.

Сьогодні найбільш руйнівна гендерна ідеологія. Українське законодавство, коли говорить про «гендер», переважно має на увазі рівність чоловіків і жінок. Але тут є певна маніпуляція: насправді це слово означає набагато більше. Фактично гендерна ідеологія є формою неомарксизму. У ній здійснюється план італійського комуніста Антоніо Грамші: такий собі «марш» крізь інститути суспільного життя через освіту (від дошкільної до вищої), медіа, культуру тощо.

Західна Європа в сенсі неомарксизму дещо відрізняється від того підходу, із яким зіткнувся Радянський Союз. Якщо Ленін пішов шляхом терору і жорстокості, то на Заході цей спосіб завоювання влади визнали недієвим. І створили іншу лінію – поступове насадження, повільну ін’єкцію поглядів. Наприклад, Герберт Маркузе твердив, що для захоплення влади потрібна ланка експлуатованої меншості. І в ХІХ сторіччі такою меншістю був пролетаріат. Але поступово пролетаріат ставав дедалі заможнішим. Сучасний робітник у Норвегії, наприклад, має ставку близько 3000 євро. У нього і його колег усе є, тож навіщо їм революція? Тоді так звана франкфуртська школа неомарксистів (впливова у цих питаннях) швидко збагнула, що потрібна інша експлуатована ланка. І вибір упав на осіб із нетрадиційною сексуальною орієнтацією.

– Це поширена в усьому світі тема. Але чи в Україні вже також?

– Так, і це величезна загроза для нас. Є певний «план дії уряду», ухвалений кілька років тому і розроблений до 2020 року. Він передбачає впровадження терміну «гендер» і «гендерна рівність» у законодавство. Останнім часом також звучить питання, чи не впровадити в українське законодавство офіційно таке поняття, як «одностатеве партнерство».

– Ми ніби, як-то кажуть, «православна країна» – чи радше «християнська країна». Що ж за сили хочуть впровадити такі ідеї?

– На мою думка, Україна переважно невіруюча, якщо коротко. Так, тут дуже багато християн – але це номінальні християни, які на практиці своєї віри не переживають. У будь-яких важливих життєвих постановах наші земляки скоріше керуватимуться порадою ворожки, ніж духовного отця. Щось вирішують гроші, якісь сили – тільки на Бога переважно не зважають. Чи ми справді християнська країна? Складне запитання. Так, українська культура й державність мають християнські витоки. Я хочу, аби Україна була європейською державою. Але Європа буде гідна свого імені тільки тоді, коли повернеться до християнського коріння.

Місія Церкви – це також жертва, участь у Пасхальній Таємниці Христа. Якщо ми хочемо серйозно переживати своє християнство, то потрібно розуміти й цю перспективу.

– Можливо, це Європа нав’язує нам гендерну ідеологію?

– Радше впливові організації з Європи, США. Не обходиться без впливу сучасних масонських лож. Зрештою, є публічна інформація, яку легко перевірити. Можна помітити, як активно діють в Україні фонди, наприклад, пана Сороса. Зокрема і в проштовхуванні гендерної ідеології. У деклараціях можна побачити, які організації отримують і від яких фондів мільйонні гранти – наприклад, на проведення гей-параду в Києві.

Не секрет, що західні політичні еліти також висувають гендерну політику одною з умов своєї прихильності. Так, від затвердження Стамбульської конвенції не залежить вступ України до ЄС, наша інтеграція в ЄС – принаймні це ніде не закріплено офіційно. Але гендерне питання потужно лобіюється й нав’язується. Довелося чути й таку інформацію (вона не перевірена і, маю надію, не підтвердиться): в Україні готують гендерних уповноважених для всіх ланок суспільства – починаючи від державних органів і закінчуючи населеними пунктами всіх типів.

Інше питання – в Україні дуже розвивається ювенальна юстиція. Я розумію, що ми зобов’язані запобігати насиллю в родині, зокрема насиллю щодо дітей. Це пріоритет державної політики. Але в майбутньому це може стати тлом для маніпуляцій. Наприклад, у Польщі нещодавно надали притулок громадянці Норвегії Сільє Гармо та її неповнолітній дочці. Їх переслідував так званий Комітет у справах опіки над дітьми, нав’язуючи певні речі. Кожна ідеологія так чи інакше закінчується переслідуваннями, це її кінцева фаза.

Чим усе це завершиться? Не знаю, оптимізму в мене мало. Але місія Церкви – це також жертва, участь у Пасхальній Таємниці Христа. Якщо ми хочемо серйозно переживати своє християнство, то потрібно розуміти й цю перспективу.

– Які ще проблеми виникають із незрілості у вірі?

– Наприклад, зараз Україна переживає масову міграцію. Мільйон осіб уже виїхав до Польщі, ще сотні тисяч – до Італії тощо. Часом люди їдуть, розбиваючи подружжя, полишаючи дітей на родичів… Покидають батьківщину в пошуках кращого життя. Це говорить про певний спосіб мислення: пошук можливості заробітку здебільшого аж ніяк не говорить про пошук волі Божої у своєму житті. Може, для когось це і є так, але… Чи багато запитує Бога про те, чи потрібно виїжджати? Проблема ще й у тому, що серед мігрантів стає дедалі більше тих, хто починає жити «на два доми», подвійним чи навіть потрійним життям.

Інша біда нашого суспільства – Україна стає ринком сурогатного материнства. Реклама цього зараз усюди. В Індії сурогатне материнство заборонили, тому в нас ринок запрацював із подвійною силою. Оминаючи моральний бік теми, скажу лише про соціальні проблеми, до яких призводить це явище. Аби стати сурогатною матір’ю, потрібно вже мати своїх здорових дітей. Часто жінка, яка хоче таким чином заробити, не говорить про це чоловікові. Офіційно вона каже, що їде, наприклад, під Варшаву збирати полуницю. Дев’ять місяців її немає. Вона повертається – часто з мізерною оплатою, розбита, без бажання подальших стосунків із чоловіком. І ось уже сім’я на грані розлучення.

Багато священиків, до речі, не усвідомлює всього цього. Мовляв, із Норвегією все ясно, а ми тут до чого? Але ж є конкретні факти: якщо дотепер були спроби організувати гей-парад тільки в Києві, то зараз його проводять і в Черкасах, і в Одесі, і ще десь… Експансія не зупиняється. Тому ми говоримо зі священиками, вказуючи на небезпеки, а також на відповідні способи протидії. Зокрема, згідно з Конституцією України, єдиний суб’єкт влади – це народ України. І, відповідно, ми маємо право вимагати від обраної влади того, чого хочемо. Тих цінностей, які сповідуємо. Наприклад, є якийсь народний депутат із округу Х. Він голосує за затвердження Стамбульської конвенції. Громада виборців має право звернутися до нього і сказати, що йому потрібно представляти їхній голос, а не свій особистий.

Одна з інституцій Євросоюзу, яка працює в галузі фундаментальних людських прав, провела статистичне дослідження насилля в родинах. Бо одна з проголошуваних цілей Стамбульської конвенції – запобігати такому насиллю. І що виявилося: найбільше насилля – там, де квітне гендерна ідеологія, у країнах Скандинавії. Найменший показник насилля (зокрема щодо жінок) – у консервативній Польщі.

– Дякую за розмову.

Джерела:      СПРАВИ СІМЕЙНІ

21.02.2019р. Б. / У Києві 1 березня пройде IV Всеукраїнський Форум Сім’ї

Cімейний рух України проведе в Києві Четвертий Всеукраїнський Форум Сім’ї. Він пройде 1 березня 2019 року в Українському домі. На Форумі розроблятимуть глобальну стратегію сімейного руху в Україні та представлять календарний план просімейних заходів на 2019 рік.

 

Всеукраїнський Форум сім`ї розпочнеться о 10:00 і триватиме до 18:00. Учасники заходу зберуться в “Українському домі”, що по вулиці Хрещатик, 2. Там розроблятимуть глобальну стратегію сімейного руху, а також пройдуть пленарні засідання та робота за тематичними секціями: освітні програми, потенціал церков у питанні захисту сімейних цінностей, праця в медіапросторі, громадська та політична робота та батьківство.

На Форумі буде прийнята Резолюція та представлений календарний план просімейних заходів на 2019 рік, пов’язаний із розвитком інституту сім’ї в Україні.

До участі у Форумі запрошено керівництво держави, урядовці, парламентарі, науковці, журналісти, освітяни, представники громадськості, органів влади та органів місцевого самоврядування, релігійних організацій, батьківських комітетів, просімейних, дитячих і молодіжних організацій із усіх областей України.

За словами організаторів, очікується понад 500 делегатів. Серед них окреме місце матимуть сімейні активісти, учасники громадських організацій, які захищають батьківство, материнство, дитинство.

Мета Форуму — привернення уваги до проблем сім’ї та дітей в Україні, консолідація зусиль представників органів влади і громадськості для захисту цінностей української сім’ї та формування державної сімейної політики заснованої на українських традиційних цінностях.

Захід відбудеться за ініціативи Всеукраїнського собору та за підтримки Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій і Міжфракційного депутатського об’єднання “За духовність, моральність та здоров’я України”.

Обов`язковою є попередня реєстрація за електронною адресою: familyforum.ua@gmail.com. Реєстрація делегації за посиланням .

Телефон для довідок: (067) 375-59-13, (067) 958-30-56.

Більше інформації: familyforum

Джерело:    РОДИНА

20.02.2019р. Б. / Епоха без батька

“Факт, що стоїть за всіма іншими фактами, полягає в тому, що Бог створив всесвіт, керований серцем Отця. Він залишив свій Отцівський відбиток у кожному аспекті творіння”. (Д. Принс, 2003: 62)

Апостол Павло писав: “Для того схиляю коліна свої перед Отцем, що від Нього має ймення кожен рід на небі й на землі” (Ефесян 3:14,15)

Батьківство є закладеним у саму суть чоловіка, але в наш час воно перебуває у стані занепаду і постійних нападків не лише з боку ліберальних сексуальних меншинств, але й з боку цілого суспільства загалом.

У літературі, присвяченій сім’ї, сьогодні часто наголошують на феномені “Кризи батька”. Сучасну цивілізацію все частіше називають “Цивілізацією без батька”. Велика праця французьких авторів “Історія батька і його батьківства” розпочинається драматичними запитаннями: “Чи батько має майбутнє на Заході?”, “Чи ми не є свідками або збайдужілими - руйнування батьківства?”. (J. Delumeau D. Roche’a, Warszawa, 1995: 9)

Збільшення кількості розлучень і методів штучного запліднення призводять до того, що в багатьох випадках неможливо з точністю вказати на того єдиного чоловіка, який є насправді батьком. Збільшення випадків вільного співжиття вказує на те, що образ батька став крихким і розвалюється на наших очах. В наш час важко сказати що означає бути батьком? Хто такий батько і яка його функція?

Німецький психолог і сімейний порадник, Герман Булінгер, ставить подібні запитання: “З того часу, коли жінки стали матеріально незалежними від чоловіків, роль годувальника родини вже не є незамінною. Виникає запитання: для чого чоловік взагалі потрібний? Чи він вже не є зайвим? Багато жінок самі виховують дітей. Чудово дають собі раду без батька, а може навіть краще”. (H, Bullinger,1997: 191,)

Й. МакДовелл, популярний американський автор книг, присвячених подружжю, сімейному життю та вихованню дітей, звертає увагу на незрілу родинну структуру, яка глибоко пустила корені у сучасній цивілізації. Суть цієї структури полягає у домінуванні матері та нестачу участі батька, а це у свою чергу призводить до формування сильних жінок і слабких чоловіків. У наступному поколінні домінуючі жінки виходять заміж за слабких чоловіків і створюється замкнуте коло, і так покоління за поколінням. Так незріла структура сім’ї стає тотальною епідемією. Це у свою чергу створює кризу у подружжі, нівелює ролі батьківства і материнства.

Багато психологів відзначають потребу батька і стверджують, що сучасне суспільство часто недооцінює роль батька в житті дітей. Дві світові війни, економічна криза, воюючий фемінізм, легкий доступ до контрацепції, ЗМІ, модні тренди і напружена праця разом з іншими суспільними проблемами стають великою загрозою для батька.

Йосиф М. Верлінде, священник згромадження св.Йосифа описує кризу батька в контексті питання: “Чому так багато європейської молоді цікавиться релігіями Сходу?” Ось його відповідь: “Це пов’язано з кризою батьківства. Роль батька. Роль батька у психологічному розвитку дитини полягає в тому, що він допомагає дитині знайти саму себе, відриваючи її від матері. Якщо батька немає або його бракує, або він часто застосовує силу, то дитина не може самовизначитись і повертається до лона матері. Легко здогадатись, що в культурі, яка переживає кризу батька, розпочнеться  і криза релігії, - релігії, яка проповідує Бога, як Отця. Якщо молода людина у підлітковому віці не може визначити свого ставлення щодо батька, то це призводить також до кризи її зв’язку з Богом-Отцем. Молоді люди, які шукають самих себе і переживають труднощі в стосунках із батьком, дуже часто є податливими до релігій Сходу. До пошуків самоідентичності може підштовхувати автентичне духовне прагнення, але водночас існує небезпека ввійти у контакт з іншою Особою. Містика Сходу є містикою матері, матері - природи, і єдністю з її силами(...), вона дає можливість пережити духовний досвід, але не вимагає зіткнення с Кимось Іншим(...). Слід повернутись до батьківства, як до служіння, а не влади. Батьківство чоловіка не є патерналізмом. Подібно, як авторитет не означає домінування. Авторитет - етимологічно - це той, хто керує, хто керує зростанням. Отож, - це служіння.” (Юзеф Августин ТІ, Львів 2017: 17-18 ).

В сучасному світі чоловік займає дедалі слабше становище. Часто молодий батько не знає, що ж робити з дитиною, адже не мав наглядного прикладу у своєму житті, а ті, на пів не дочитані книжки по психології нічого не дали.

Здавалось би, що батько важко працює на заводі, чи ще десь, приносить гроші додому, забезпечує сім’ю, ніхто не голодний, файно одягнені, що ще потрібно?! Навіть у неділю вся сім’я йде разом до церкви, а потім на прогулянку. Чим не ідеальна сім’я?! Але ось діти підростають і стають нестримними і невгамовними підлітками. Якось ввечері вони запізнюються додому на кілька годин, що провокує скандал із батьками. Через кілька днів мати знаходить у дочки в кишені цигарки, а син повертається ввечері додому на підпитку. І образ “ідеальної” сім’ї розлітається вщент. У чому ж причина такого краху? Знову ж таки - відсутність батька. Простої прогулянки з дітьми у неділю недостатньо. Матеріального забезпечення також недостатньо. Між батьком і дітьми необхідний серйозний емоційний та духовний зв’язок. Та попри існуючу кризу батька також варто зазначити, що існує і криза матері. Криза батьківства обов’язково породжує і кризу материнства. Якщо погіршується зв’язок між батьком і матір’ю, то погіршується і їхній зв’язок з дітьми і дітей між собою, а також їхній зв’язок з Богом.

Кризу материнства набагато важче помітити. Коли діти не мають достатнього зв’язку з батьком, то шукають його у мами. Вона виглядає, як єдина “спасителька”. Та вони часто не спроможні помітити обмеження материнської любові. Для прикладу: мати схильна любити захланно, вона несвідомо створює емоційну залежність від себе, їй властива нестабільність почуттів і тенденція до маніпуляції почуттями. Владність любові, навіть якщо вона поєднується із схильністю до маніпулювання почуттями дитини, найчастіше ототожнюють з глибиною та силою материнської любові. Хоч надмір почуттів, надмірна опіка, контроль, обмеження і постійний емоційний тиск дратують дітей, особливо синів, але, пам’ятаючи про посвячення матерів, вони легко пробачають їм ці “материнські” слабкості. Часто молоді люди жаліються на своїх батьків і звинувачують їх  у суворості і браку почуттів, браку емоційного зв’язку. Натомість щодо матерів вони зазвичай толерантні і хвалять їх навіть тоді, коли знервовані їхньою надмірною опікою і любов’ю. Наслідком кризи матері є самотнє материнство. В наш час суспільство прийняло його і затвердило. Таке материнство є дуже болісним, як для матері, так і для дитини. Чоловікові також не легко жити з усвідомленням того, що десь є жінка і дитина, яких він покинув.

У минулому модель батька була тісно переплетена із соціальною нерівністю чоловіків та жінок. Але цю нерівність не потрібно оцінювати з нинішнього погляду, використовуючи сучасні критерії соціальної справедливості та рівності. Такий уклад життя, який існував у минулому будувався століттями і схвалювався всіма, і навіть жінками.  Жінка могла в повноті реалізувати себе в ньому, хоча й не так, як сьогодні. У такому суспільному і сімейному укладі для чоловіка не коштувало великих “подвигів” бути главою сім’ї, а жінка прекрасно реалізовувала свій потенціал у вихованні дітей та підтримуванні сімейного вогнища. Чоловік виконував соціальні ролі, виразно окреслені звичаями, традиціями, правом та релігією.

Цивілізаційний переворот приніс поміж чоловіків і жінок конкуренцію. Тепер чоловік був змушений доводити свою першість. Не важливо чи це у професійній діяльності, чи у суспільному житті чи в своїй родині. Чоловіки почали відчувати загрозу для своєї самоідентифікації та самореалізації зі сторони жінок. Тому емансипаційний жіночий рух стикається з агресивністю зі сторони чоловічої половини людства. Конкуренція привнесла непорозуміння і конфлікти між чоловіками і жінками. Сучасна цивілізація розділила гармонію статей і цим самим розбиває гармонію подружжя та сім’ї.  Про те, як бути батьком можна говорити лише в контексті материнства, і про те, як бути чоловіком можна роздумувати тільки в контексті жіночності.  Так само і про материнство і жіночність можна говорити лише у контексті батьківства та чоловічності. Протиставлення статей і пов’язане з цим відділення ролі матері від ролі батька є своєрідною смертю для батьківства загалом - і мами, і тата.

Варто зазначити, що радикальний емансипаційний рух жінок спрямований не лише проти чоловіків, а проти самих жінок і материнства. Найбільшою жертвою цього руху стало подружжя і сім’я.

Обом статям необхідне чітке усвідомлення того, що повна і зріла жіночність можлива лише у повній і зрілій чоловічності, і навпаки.

Незрілість батьків породжує нестабільність сімейної структури, порушує гармонію стосунків між чоловіком та дружиною, а відповідно порушує і гармонію стосунків між батьком і дитиною, матір’ю і дитиною. До недавнього часу подружжя і сім’я були важливими цінностями, які оберігали і про які піклувались релігійні, національні й місцеві традиції. Та постмодерна тяга до зливання культур і традицій стала причиною занепаду традиції, як такої. Сьогодні повторне заміжжя є нормою, а ще століття тому це був би публічний скандал, який викликав загальний осуд. Держава значною мірою відмовилась від суспільного і законодавчого збереження єдності й міцності подружжя і сім’ї. Причини розлучень сьогодні є до смішного банальними: труднощі у спілкуванні, нездатність порозумітись у часто другорядній справі, брак повноцінного емоційного і сексуального задоволення, закоханість в іншу особу, нетривкість, нестабільність і невміння контролювати емоційні стани. Ці й інші проблеми призводять до того, що подруги поспішно вирішують розлучитися.

Декларація Богословсько-пасторального конгресу в Ріо-де-Жанейро (1997) говорить про кризу подружжя і сім’ї так: “Зменшення цінності подружжя за посередництвом ліберального закону про розлучення і через обставини, які сприяють покиненню сім’ї та співжиттю без шлюбу, призвели до зростання кількості беззахисних жертв цієї ситуації" (Deklaracja Kongresu Teologiczno-Duszpasterskiego. Rio – de – Janeiro. С.49).

Хоча розходження та розлучення вдаряють по батьківству і по материнству, батьківство страждає все ж більше. Після розлучення діти зазвичай залишаються з матір’ю. У дуже рідкісних випадках суд надає можливість батькові піклуватись про дітей. В таких випадках батьки почуваються скривдженими. Вони намагаються боротись за свої права, але це рідко завершується успіхом.

Якщо молодий чоловік виходить із конфліктної або неповної родини, то його батьківство від самого початку є певним чином травмоване. Частим вираженням подібної травми є страх перед відповідальністю за сім’ю. Через брак наочного прикладу в житті молодого хлопця, який стоїть на порозі подружнього життя його долають безліч страхів і сумнівів.

Дедалі частіше молоді люди живуть разом, ведуть домашнє господарство, народжують і виховують дітей, але не укладають законного офіційного шлюбу, хоча для цього немає об’єктивних перешкод. Навіть живучи у повній згоді і злагоді вони відмовляються визнавати себе подружжям, або визнають, хоч не надають цьому слову того сенсу,  який в нього закладено.

Вони так вважають, що забезпечують себе на всяк випадок. Так при конфлікті вони самі можуть вирішити, що можуть розійтись у будь який момент. У багатьох підручниках по психології на заміну традиційному терміну “подружжя”  приходить термін “коабітація” - вільне співжиття. Це є свідченням того, що наше суспільство перебуває в стані активного виведення з себе традиції, знищення інституту сім’ї та нівелювання ролі батьківства і материнства у суспільстві.

Для подолання кризи батьківства потрібно зрозуміти і проаналізувати всі чинники, які впливають на кризу подружжя та сім’ї. Цю проблему можна вирішити тільки спільними зусиллями чоловіків та жінок.

Деякі сучасні автори стверджують, що роль батька у вихованні дітей не має особливого значення. І роблять вони це, для того, щоб виправдати часті розлучення, а отже й батька, що залишив свою дитину. Оскільки суспільство довело сім’ю і подружжя до краху, то тепер воно створює теорії для оправдання даної ситуації. Ці теорії повинні переконати молоде покоління, що передовсім “суспільство” впливає на дітей, а не тільки “тато” і “мама”. Біда в тім, що потреба батька глибоко вписана у людську сутність, емоційність, духовність, психіку. Якщо дитина не має доброго зв’язку з батьком, то переживає голод за ним. Для повноцінного розвитку дитині потрібно мати і маму і тата. Надію на відновлення ролі батька нині слід вбачати також у тому, що багато молодих людей терпляче і наполегливо намагаються нав’язати стосунки зі своїм батьком. Суспільству, зокрема Українському, оскільки воно все ще вважається доволі таки консервативним, варто зосередити увагу на відновлені ролі батька як у родині, так і в суспільному житті, а не влаштовувати паради на підтримку ЛГБТ та інших збочень. Єдиний шлях вберегти нас від занепаду, деградації і краху полягає у відновленні інституту сім’ї.

Дамян Вільчинський    Авторська колонка

Використана література:

1.Юзеф Августин ТІ, “Бути Батьком”, Львів 2017.

2. Дерек Принс, “Чоловіки та батьки”, м.Світловодськ 2003, с. 62

3. Historia ojcow i ojcostwa, praca zbiorowa pod red, J. Delumeau D. Roche’a, Warszawa 1995, с. 9.

4. H, Bullinger, Mezczyzna czy ojciec? Rodzic po ludzku, Niezalezna Oficyna Wydawnicza, Warszawa 1997, c. 191.

5. (Промова Йосифа М. Верлінде на прес-конференції у Варшаві 16 Х 1996).

6. (Rodzina - dar i zadanie, nadzieja ludzkosco. Deklaracja Kongresu Teologiczno-Duszpasterskiego w Rio – de – Janeiro. С.49).

Джерело:    Воїни Христа Царя