ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ! - СЛАВА НАВІКИ!
СЛАВА УКРАЇНІ! - СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри, необхідність створення цього блогу зумовлена актуальною потребою захисту і плекання СІМЕЙНИХ ЦІННОСТЕЙ у нашому, вельми зраненому багатьма незагойними гріховними ранами, протягом кількох століть поневолення, українському народі.

вівторок, 31 січня 2017 р.

31.01.2017р. Б. / Важкі питання. Чому співжиття до шлюбу вважається гріхом, якщо скоро весілля?

ПИТАННЯ: Чому співжиття до шлюбу вважається гріхом, якщо вже все вирішено і в найближчі дні буде весілля?

ВІДПОВІДЬ: Співжиття до шлюбу, навіть якщо вже прийнято рішення, можна порівняти з ситуацією, коли хтось робить крадіжку в магазині, виправдовуючись тим, що потім заплатить за вкрадене. Очевидно, що така поведінка гідна осуду. Жоден власник магазину не погодиться з тим, що клієнтам дозволено красти з наміром заплатити пізніше. Тим більше що в дошлюбному співжитті, як і в магазині, рахунок часто залишається неоплаченим, і кожен йде своєю дорогою, завдаючи шкоди залишеному партнеру.

Дошлюбне співжиття - це не просто спільне життя, яке саме по собі може містити чимало позитивних аспектів, якби воно не мало на увазі сексуальних стосунків поза шлюбом. Вони є помилковою «передумовою» до шлюбу згідно Божественному задуму.

Не тільки християнин, а й кожна людина покликана зберігати чистоту до шлюбу в силу самого сенсу, самої природи сексуального акту. Якщо він є справжнім, тобто висловлює цілковиту віддачу себе іншій людині, то ця тілесна віддача може здійснитися тільки після того, як відбудеться взаємовіддача за допомогою шлюбної згоди.

Ця згода дається в момент укладення шлюбу, і шлюбна згода все кардинально змінює: кожен тепер належить іншому, вони назавжди стають єдиним цілим. Поки не дано цю згоду, двоє не є єдиним цілим і не належать один одному.

Співжиття з наміром вступити в шлюб не применшує тяжкості вчиненого гріха, оскільки дошлюбний зв'язок в будь-якому випадку, незалежно від намірів, заснований на фальші. Як писав святий Іван Павло II в апостольському напоумленні «Familiaris consortio», «досконалий тілесний дар став би обманом, якби він не був знаком і наслідком повної особистісної самовіддачі, тобто тієї самовіддачі, в якій присутня вся особистість, також і в часовому вимірі. Якщо ж людина щось зберігає для себе, або залишає за собою можливість змінити рішення в майбутньому - вона не віддає себе повністю»(11).

«Якщо людина щось зберігає для себе ... вона не віддає себе повністю». Тут Папа має на увазі не тільки шлюбне зобов'язання, але і контрацепцію, яка часто практикується в дошлюбних відносинах. Контрацепція - це найочевидніша ознака того, що двоє не віддають себе один одному повністю, оскільки фактично вони виключають з цього дару можливість стати матір'ю і батьком. У тому ж напоумленні Іван Павло II пише: «Мові народження, яка виражає всеціле взаємне дарування подружжя, контрацепція об'єктивно протиставляє іншу мову, тобто 'не дарувати себе іншому повністю': наслідком цього є не тільки практична відмова від зачаття нового життя, але і фальсифікація внутрішньої істини подружньої любові, покликаної дарувати себе в особистісній повноті»(32). Цілком очевидно, що в дошлюбних сексуальних відносинах людина тільки «симулює» повну віддачу, оскільки свідомо виключає повноту цього дару.

Далі Папа пише: «Якщо людина залишає за собою можливість змінити рішення в майбутньому ... вже тому вона не віддає себе повністю». Юнак і дівчина, які збираються одружитися, ще не є подружжям і усвідомлюють, що вони не належать ще один одному остаточно. Вони знають, що поки вільні прийняти інше рішення для майбутнього і, в принципі, вільні розлучитися один з одним без будь-яких зобов'язань. Це означає, що їх взаємна віддача ще не здійснилася.

Деякі виправдовують дошлюбний зв'язок тим, що, мовляв, вчинення Таїнства Шлюбу - лише формальність, а має значення тільки взаємна любов. Безумовно, любов і рішення бути разом - це вкрай важливо. Але неправильно стверджувати, ніби шлюбна згода, дана під час вінчання, - це лише формальність. Навпаки, це переломний момент в житті двох людей: до моменту цієї згоди вони вільні і не належать один одному назавжди. Після згоди вони знають, що тепер є одним цілим і вже невільні повернути назад.

Чоловік і жінка живуть, як чоловік і жінка, знаючи, що вони ними не є. Це те ж саме, якщо б семінарист, знаючи, що він ще не священик, служив Святу Літургію. Це була б фальсифікація Літургії. Точно так само і з майбутнім подружжям. Вступаючи в інтимний зв'язок, вони лише симулюють любов, оскільки в дійсності вони засліплені бажанням. Для того, щоб довести любов один одному, немає необхідності вдаватися до жесту, який притаманний тільки подружжю. Багато юнаків і дівчат, зробивши таку помилку, пізніше усвідомлюють її і повертаються до чистоти відносин, стверджуючи, що їх любов від цього стала тільки сильнішою.

Потрібно підкреслити ще один важливий аспект дошлюбних стосунків: віддаючись один одному тілесно, чоловік і жінка звикають віддаватися тому, хто їм не належить. Не виключено, що ця «звичка» проявиться і в майбутньому. Адже подружня вірність (як і дошлюбна вірність) не з'являється сама по собі, але готується, вирощується. Період заручин служить і для цього. А дошлюбні сексуальні відносини можуть стати передумовою до невірності і до розриву майбутнього шлюбного союзу. Як хмарочос потребує міцного фундаменту, щоб не впасти, так і шлюб потребує міцного фундаменту. А дошлюбні інтимні стосунки - це хиткий фундамент, поверхневий і заснований на примхах. У той час як шлюб потребує міцної основи, закладеної твердістю рішення обох подругів.

Не треба забувати і про те, що сексуальні відносини є завжди потенційно плідними. На відміну від інших проявів любові двох людей, сексуальні відносини потенційно втягують і третю людину, що має право на народження в стабільному союзі. Дітонародження поза шлюбом - це прояв безвідповідальності, в тому числі і по відношенню до дитини. І недостатньо стверджувати: «наш секс безпечний», - всім відомо, що жоден метод запобігання не дає стовідсоткової гарантії. Таким чином, до обману, породжуваного контрацепцією, додається ще й безвідповідальність. Дитина має право на те, щоб бути зачатою і виношеною в стабільному союзі.

Сексуальні стосунки, в яких закладена здатність до продовження роду, мають на увазі наявність остаточного і стабільного зв'язку. Ось чому дошлюбні відносини суперечать християнському віровченню, згідно з яким сексуальний акт може відбуватися тільки в контексті шлюбу.

«Наречений і наречена, - стверджується в Катехизмі Католицької Церкви, - покликані жити в цнотливму утриманні. Це випробування, завдяки якому вони пізнають взаєму повагу і вчаться взаємної вірності і надії отримати один одного як дар від Бога. Вони повинні відкласти до одруження ті вирази ніжності, які специфічно властиві подружній любові. Вони повинні взаємно допомагати один одному зростати в цнотливості».

неділя, 29 січня 2017 р.

29.01.2017р. Б. / Кардинал Берк отримав нагороду за захист віри, життя і сім’ї

Учасники Маршу за життя, що зібрались у Вашингтоні напередодні цієї щорічної події, вручили нагороду кардиналу Реймонду Берку за його працю «на захист віри, життя і сім’ї».

«Кардинал багато перетерпів заради захисту життя і сім’ї», – говорили про нього під час вручення, на якому сам кардинал не міг бути присутній особисто.

Як інформує LifeSiteNews, нагорода зроблена у вигляді обрамленої репліки цвяха, яким Ісусові ноги були прибиті до хреста. Її вручають тим, хто зносить терпіння в боротьбі за захист життя і сім’ї.

Як відомо, кардинал Берк є невтомним борцем за захист церковного вчення про шлюб і сім’ю, за що його неодноразово критикували і навіть усували з посад в Церкві. Шквал критики отримала і його позиція не допускати до причастя тих політиків-католиків, які виступають за аборти. Він невтомно продовжує наголошувати, що боротьба із «контрацептивною ментальністю» є необхідною для віднови культури життя; захищає батьків як основних і першочергових вихователів своїх дітей і з усіх сил захищає подружжя як священний союз одного чоловіка і однієї жінки.

Джерело:  Воїни Христа Царя

субота, 28 січня 2017 р.

28.01.2017р. Б. / Папа про відновлення єдності: Чого ми ще очікуємо?

Центр християнського життя – таїнство Ісуса, що помер та воскрес з любові, є орієнтиром на нашій дорозі до єдності. На цьому наголосив Папа Франциск, приймаючи у п’ятницю, 27 січня 2017 р., членів Міжнародної змішаної комісії богословського діалогу між католицькою та давньосхідними православними Церквами. Зустріч з представниками спільнот, які живуть на Близькому Сході, стала черговою нагодою звернутися із закликом до молитви за християн, які переживають жахіття війни та переслідувань.

«Через вас передаю вітання моїм шанованим братам – Главам давньосхідних православних Церков», – звернувся Єпископ Риму до членів комісії, відзначивши, що їхня праця заслуговує на вдячність. Змішана комісія, заснована 2003 року з ініціативи Папської Ради сприяння єдності християн та представників цих Церков, зібралася вже на 14 пленарну зустріч.

У світлі того, що попередня зустріч була присвячена поглибленню природи Святих Тайн, а особливо, Хрищення, Святіший Отець підкреслив, що саме в ньому «ми наново відкрили основу сопричастя між християн», через що разом зі святим Павлом можемо повторювати, що «ми охрищені одним духом» і належимо «до одного тіла». А з огляду на те, що темою дискусій протягом цього тижня були «історичні, богословські та еклезіологічні аспекти Пресвятої Євхаристії», Папа пригадав вчення Другого Ватиканського Собору про те, що вона є «джерелом і вершиною всього християнського життя» та вираженням і здійсненням «єдності Божого люду».

«Заохочуючи вас далі прямувати цим шляхом, зберігаю надію на те, що ваша праця зможе вказати цінні напрямки для нашого шляху, полегшуючи прямування до того дуже очікуваного дня, в якому отримаємо благодать приносити Господню жертву при одному престолі, як знак повністю відновленої церковної єдності», – сказав Наступник святого Петра, а тоді звернув увагу на те, що чимало з учасників зустрічі належать до Церков, які щодня зазнають переслідувань, позначених фундаменталістським екстремізмом.

Як зауважив Папа, такі явища легко вкорінюються у контекстах бідності та суспільного виключення, де нестабільність часто породжена частковими інтересами, нерідко – зовнішніми, та попередніми конфліктами, що залишили по собі «культурні й духовні пустелі», в яких «легко провокувати ненависть». «Щодня ваші Церкви перебувають у близькості до страждання і покликані сіяти злагоду та терпеливо відбудовувати надію, несучи відраду з миром, що походить від Господа, який ми всі разом повинні дарувати пораненому та розтерзаному світові», – сказав Єпископ Риму, додаючи:

«Святий Павло писав: “Якщо страждає один член, всі члени страждають”. Ваші страждання є нашими стражданнями. Єднаюся з вами в молитві, випрошуючи завершення конфліктів та Божої близькості до народів, що зазнають випробувань, особливо, для дітей, хворих і похилих віком. Особливе місце в моєму серці займають єпископи, священики, богопосвячені особи та вірні, що стали жертвами жорстоких викрадень, усі ті, кого захоплено, як заручників чи поневолено у рабство».

У цьому контексті Глава Католицької Церкви також побажав, щоб «приклад і заступництво численних мучеників і святих» стали сильною підтримкою для християнських спільнот. «Вони вже досягли повної єдності. А ми чого ж очікуємо?» – сказав Святіший Отець, зазначаючи, що вони навчають нас, що «серце нашої віри не полягає у загальному посланні миру й примирення, але в самому Ісусі, розіп’ятому та воскреслому: Він – наш мир і примирення».

«Як Його учні, ми покликані з християнською стійкістю всюди свідчити Його смиренну любов, яка примирює людину всіх часів. Там, де насильство викликає насильство, а насильство сіє смерть, нашою відповіддю є чиста закваска Євангелія, яка, не піддаючись логіці сили, спричиняється до проростання плодів життя також і з посушливої землі, до світанку надії після ночі терору», – сказав Папа, підсумовуючи:

«Центр християнського життя – таїнство Ісуса, Який помер та воскрес з любові, є також орієнтиром і на нашій дорозі до повної єдності. Мученики ще раз показують нам шлях: як же часто жертва життя привела до єдності християн, поділених в різних речах. Мученики та святі всіх церковних традицій вже є одністю у Христі».

Пригадаємо, що давньосхідними православними Церквами називають ті давні Церкви Сходу, які не прийняли рішень IV Вселенського Халкедонського Собору, що відбувався у V столітті, та всіх наступних. Це – Вірменська Апостольська Церква та Малабарська, Коптська, Ефіопська, Еритрейська, Сирійська православні Церкви.

пʼятниця, 27 січня 2017 р.

27.01.2017р. Б. / “Чому я йду до церкви?”

Хочеться, щоб парафіяни  задумались над таким питанням: “Чому я йду до церкви?”. І в своїй душі  дали відповідь на це питання.

Чому нам взагалі потрібно туди ходити? Бо так роблять інші люди? Бо так  мені наказували батьки чи оточення? Бо так прийнято? Чи для того, щоб показати свою побожність перед іншими?

Ми відчуваємо внутрішній потяг бути в церкві, чи це радше якийсь примус?

Я б особисто не рекомендувала відвідувати храм, якщо у вас немає чіткого розуміння та внутрішнього бажання. Не раджу я йти туди із вищенаведених причин, бо така Служба для вас буде, за суттю — просто марно упущеним часом: ви прийшли, постояли і пішли, для галочки, можна сказати. Літургія нам дана на спасіння душі, а не як обтяжуючий обов’язок. Поки ви не сприйматиме це належно, вам краще залишитися в цей час вдома і пороздумувати.

Слід добре усвідомлювати, що до церкви ми йдемо, щоб отримати поживу для нашої душі, наблизитися у молитві до Бога, отримати благословення і т.д. Кожен свідомий християнин повинен досліджувати Біблію і практикувати духовне життя не лише раз на тиждень протягом години в церкві. Тому я за розуміюче ставлення до Літургії. Повсякчасно слід осмислювати слова, які щонеділі звучать у церкві, а не сприймати, як монотонний спів. І тоді наша присутність на Службі стає дійсно вартісною, а не “відбутою”.

У Біблії зустрічаємо слова про фарисеїв і лицемірів, які не мали істинної віри. Чи не уподібнюємося ми до них часто у своєму духовному житті?  Часто поняття побожності для окремих людей обмежується лиш до відвідування церкви, і це дуже прикро.

Є ще й категорія людей, які уникають церков. “Я в церкву не ходжу, але я вірю в душі́” звучить як “Я не ходжу на кухню, я їм в душі́”. Під великим знаком питання, чи розцінювати це як справжню віру, чи як відмовку? Церква дає поживу душі і скеровує як компас наше духовне життя. Напрошується питання: люди, які вірують в душі, себе причащають в душі також?

В наш час не можна вразити “ходінням” до церкви, в цьому немає нічого вражаючого, АЛЕ можна подавати приклад іншим у вірі своїм глибоким духовним життям, яке сягає ширше меж Літургії у церкві!

Ще один важливий момент, на який хотілося б звернути — поведінка у храмі.


І так, ви переступили поріг церкви. Припустимо, у вас є мотиви, намірення до молитви, щире серце, яким хочете прийняти Господа.

Ви напевне і подбали про свій зовнішній вигляд, адже якщо ви жінка, то одяг не повинен бути викличним, або таким, що розцінює вас як легковажну, чи викликає надмір зайвої уваги до вашого тіла. Звісно, немає обмежень як одягатися, але не потрібно перетинати етичну межу.

Церква — не подіум моди, не обов’язково годинами виряджатися та робити з себе “лялечку”. Тут не це головне. Коли ви присутні на Літургії, Господу не буде важливою ціна ваших сережок та дизайн і шик вашого плаття, а чим наповнене ваше серце, з чим в душі ви до Нього йдете. Ви можете хизуватися цим перед іншими, але чи обов’язково це робити в церкві, куди люди йдуть зовсім з іншою метою?

Ще ви повинні розуміти, що крім вас є чимало інших людей, які також прийшли на Службу, яким важливо почути щось для себе. Яким би не був дорогим ваш телефон, чи, можливо, терміновими дзвінки, постарайтесь, щоб інші парафіяни цього не помічали. Дуже неприємно відволікатися на рингтон чийогось невимкненого телефона чи на те, що хтось вголос в церкві обговорює свої справи по мобільнику.

Потрібно мати взаємоповагу в Храмі один до одного і найперше до святині, в яку зайшли. Чи настільки термінові можуть бути дзвінки  в неділю, що вони не можуть зачекати до кінця Літургії? Думаю, що ні. Тому наполегливо рекомендую залишати вимкненими ваші телефонні пристрої: і вам спокійніше буде молитися, і іншим прихожанам це не буде створювати незручностей.

Я не просто так наголошувала спочатку на розуміючому ставленні до Літургії. Це передбачає також зосереджене вдумування людини на частинах і  молитвах впродовж Служби. Якщо ви прийшли в церкву зустрітися чи побачити давніх знайомих, обговорити останні новини та різні історії — для цього є можливість і місце за церковними дверима. Перешіптування/плітки під час Богослужіння не йдуть на користь вам самим, адже цим ви показуєте своє лицемірство та зневагу до храму і Бога.

Доводилося спостерігати, як деякі батьки беруть в церкву своїй найменших діток. Ті вередують, кричать, не можуть втерпіти до кінця. А батьки те й роблять, що вовтузяться вперед-назад із своїм чадом, пропихаючи інших парафіян, і сварячи малих дітей за нетерплячість і галас.

Питання до батьків: ЧОМУ ви мучите своїх діток і тих людей, що біля них знаходяться? Я розумію, ви хочете показати своє християнське виховання. Чи не краще почекати із відвідуванням церкви до більш усвідомленого віку, натомість вдома проводити духовні бесіди з дитиною, передаючи їй базові християнські знання. Мені здається, без побудови цього підготовчого фундаменту відвідування церкви для дитини стане рутиною і мукою.

А вже у юному віці дитина без базового осмислення і катехитичних знань буде віддалятися від церкви і духовного життя, оскільки вона не буде розуміти: “Чому…?”. Деякі батьки без особливих пояснень кажуть своє тверде “ТРЕБА!”. І цим самим вбивають зацікавлення дітей до церковного життя взагалі.

Ще один момент: якщо ви спізнилися, зробіть так, щоб цього ніхто не помітив.

Те, що ви знаходитеся в перших рядах церковних не означає вашу святість чи престиж. Незалежно від місцезнаходження в церкві, ваша молитва чи лицемірство будуть однаково помічені Господом.

Ви можете думати про все що завгодно на Службі. Але за свої думки, наміри, помисли будете персонально відповідати перед Ним!

Отож, дорогі у Христі, хочеться, щоб кожен з нас, незалежно від частоти відвідування Храму, давав собі особистий відлік за свої наміри, усвідомлення своєї віри, за поведінку, яку демонструємо не стільки перед людьми, скільки перед Богом!

Пам’ятаймо, що під час Літургії стоїмо не перед обличчям священика чи присутніх людей, а перед обличчям Божим!


четвер, 26 січня 2017 р.

26.01.2017р. Б. / Глава УГКЦ у Львові візьме участь у святкуваннях з нагоди 25-річчя створення першої греко-католицької школи в Україні

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав візьме участь у святкуваннях з нагоди 25-річчя створення першої греко-католицької школи в Україні – Гімназії імені Шептицьких у Львові.

Захід розпочнеться 27 січня Міжнародною науково-практичною конференцією на тему «Демократизація освітньої сфери України: католицька школа» на Філософсько-богословському  факультеті УКУ. Участь у заході також візьмуть: Архиєпископ Клаудіо Гуджеротті, Апостольський нунцій в Україні, Христина Манн, президент СЕЕС (Комітет католицької освіти в Європі), Юрій Решетніков, заступник голови Громадської ради релігійних організацій при МОН, о. Кароль Манік, провінційний настоятель отців салезіан в Україні, с. Христофора Буштин, голова Комісії УГКЦ у справах освіти і виховання, та інші. Під час конференції відбудеться панельна дискусія, на якій її учасники дискутуватимуть про завдання та засоби, які можуть сприяти розвитку християнства та католицької освіти в Україні.

Додамо, під час конференції відбудеться представлення збірника документів про католицьку школу «Чесні громадяни – добрі християни». У виданні містяться документи Католицької Церкви про католицьку освіту і виховання Конгрегації католицької освіти. «Дев’ять документів взагалі вперше перекладені за спеціальним дозволом Конгрегації католицької освіти», - коментує с. Христофора Буштин.

Наступного дня, 28 січня (початок о 10.00), відбудеться Архиєрейська Божественна Літургія в храмі Пресвятої Євхаристії, а згодом святкування продовжиться урочистою академією «Двадцять п'ять років НВК «Школі-гімназії Шептицьких» в театрі імені М. Заньковецької. На заході  презентуватимуть міжнародний рух «EX-AllievidiDonBosco» («Вихованці св. Івана Боско»), а також відкриють його українську гілку. Наостанок учні Гімназії Шептицьких поставлять мюзикл «Біржа душ».

Джерело:  Воїни Христа Царя

середа, 25 січня 2017 р.

25.01.2017р. Б. / Послання Святішого Отця Франциска на 51-й Всесвітній день суспільних комунікацій

«Не бійся, бо я з тобою!» (Iс 43, 5)

Сповіщати довіру та надію в наш час

Завдяки технологічному розвитку доступ до засобів комунікації так поширився, що дуже багато людей мають можливість блискавично дізнаватися новини та передавати їх. Ці новини можуть бути добрими чи поганими, правдивими чи неправдивими. Іще найдавніші отці віри говорили про людський розум як про жорна млина, які, коли вже їх зрушила вода, неможливо зупинити. Але той, хто відповідає за млин, вирішує, що саме молотиме – чи жито, чи кукіль. Розум людини завжди працює, він не може припинити «перемелювати» те, що отримує, але нам належить вирішувати, який матеріал йому дати (Йоан Касіян Римлянин, «Лист до Леонція Ігумена»).

Я хочу, щоб це послання досягло та заохотило всіх, хто щодня, чи у професійному середовищі, чи у приватних стосунках, «перемелює» інформацію, щоб запропонувати споживачам плодів своєї праці свіжий запашний хліб. Прагну закликати всіх до конструктивного спілкування, яке відкинуло б упередження щодо іншої людини та сприяло би культурі зустрічі, завдяки якій можна навчитися дивитися на реальність зі свідомою довірою.

Думаю, що потрібно зруйнувати зачароване коло смутку та зупинити спіраль страху, які є плодами зосередження на «поганих новинах»: про війни, тероризм, скандали та все, що стосується поразки в будь-яких людських справах. Звісно, не йдеться ні про те, щоби вдаватися до дезінформації та ігнорувати драму страждання, ані про те, щоб упасти в наївний оптимізм і заперечувати здатність зла заторкнути нас. Я хотів би, навпаки, щоб усі ми намагалися подолати відчуття невдоволення та покори, які часто перемагають нас, кидаючи в апатію, породжуючи страх або враження, що злу не можна протистояти. Крім того, у системі комунікацій, де панує думка про те, що хороша новина – це не новина, де драма болю й таємниця зла легко стають ефектною виставою, існує спокуса знечулити свою совість або впасти в безнадію.

Тож я прагну запропонувати свій внесок у пошуки відкритого та креативного стилю спілкування, що не був би націлений на те, щоб відводити злу головну роль, а мав за мету висвітлити можливі рішення, надихаючи на активне й відповідальне наближення до людей, яким ми повідомляємо новини. Хочу запросити всіх запропонувати чоловікам і жінкам нашого часу матеріали, позначені логікою «доброї новини».

Добра новина

Життя людини – це не просто хронологічний перебіг подій, а історія, яка чекає, щоб її розповіли, віднайшовши правильний код, зібравши найважливіші дані. Сама в собі реальність не має безпомилкового значення. Усе залежить від того, яким поглядом ми на неї дивимося, від «окулярів», які обираємо: змінюємо оптику – і реальність здається іншою. Звідки ж ми маємо вирушати, щоб читати реальність крізь «правильні» окуляри?

Для нас, християн, адекватною оптикою для сприйняття реальності має бути оптика доброї новини, починаючи від головної – «Євангелії Ісуса Христа, Сина Божого» (Mк 1, 1). Такими словами євангеліст Марко відкриває своє оповідання, проголошуючи «добру новину», у якій ідеться про Ісуса, але це більше, ніж інформація про Ісуса. Це, краще сказати, добра новина, якою є сам Ісус. Читаючи Євангеліє, можна справді побачити, що назва твору відповідає змістові та що цей зміст – сама особа Ісуса.

Новина, якою є Ісус, добра не тому, що в ній нема страждання, а тому, що навіть страждання пережите в ширшому контексті: це складова Його любові до Отця й до людства. У Христі Бог стає солідарним із будь-якою людською ситуацією, відкриваючи нам, що ми не самотні, бо маємо Отця, який ніколи не забуває про дітей. «Не бійся, бо я з тобою» (Iс 43, 5) – це слово втіхи від Бога, який завжди бере участь в історії свого народу. В улюбленому Синові ця Господня обітниця – «я з тобою» – сягає аж того, що Бог бере на себе всю нашу слабкість і помирає нашою смертю. У Ньому навіть темрява та смерть стають місцем сопричастя зі Світлом і Життям. Так народжується надія, доступна кожному, – якраз там, де життя пізнає гіркоту поразки. Ідеться про надію, яка не зраджує, тому що Божа любов пролилася в наші серця (пор. Рим 5, 5) та породжує нове життя, як рослина проростає з упалого на землю насіння. У цьому світлі кожна нова драма світової історії стає також сценарієм можливої доброї новини від моменту, коли любові вдається знайти дорогу до зближення та розбудити серця, здатні співчувати, обличчя, спроможні не здаватися, руки, готові будувати.

Довіра до насіння Божого Царства

Щоби пробудити в учнях і натовпові євангельську ментальність і дати їм правильні «окуляри», через які треба відкривати логіку любові, що вмирає та воскресає, Ісус використовував притчі, часто порівнюючи Царство Боже з насінням, яке віддає свою життєву силу саме тоді, коли вмирає в замлі (пор. Мк 4, 1-34). Застосування образів і метафор, щоб передати покірну силу Царства, – це не приниження його важливості й актуальності, а милосердна форма, яка дає слухачам простір свободи, у якому можна сприйняти звістку та віднести її до себе. Це також дорога, вибрана, щоб виразити величезну гідність пасхального таїнства, дозволяючи образам виразніше, ніж поняттям, сповістити парадоксальну красу нового життя у Христі, де ворожість та хрест не відкидають, а реалізують спасіння Боже, де слабкість сильніша за будь-яку людську силу, де поразка може бути прелюдією до найвеличнішого виповнення в любові. Саме так достигає та поглиблюється надія Божого Царства: «Як з отим чоловіком, що кидає насіння в землю: чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, – насіння те кільчиться й росте» (Mк 4, 26-27).

Царство Боже вже серед нас, як насіння, приховане від поверхових поглядів, воно зростає в тиші. У кого очі очищені Святим Духом, той здатен побачити його зародження, та не дозволяє завжди присутньому куколеві вкрасти в себе радість Царства.

Горизонти Духа

Надія, базована на добрій новині, якою є Ісус, дозволяє підвести погляд і підштовхує дивитися на Нього в літургійному обрамленні свята Вознесіння. Здається, що Господь віддаляється від нас, насправді ж розсуваються горизонти надії. Отже, кожен чоловік і кожна жінка у Христі, який підносить нашу людськість до Неба, має «завдяки крові Ісуса свобідний вступ до святині, який він нам відкрив дорогою новою і живою, через завісу, що є його тілом» (Єв 10, 19-20). «Силою Святого Духа» ми можемо бути «свідками» та сповіщати нове людство, відкуплене, «до краю землі» (пор. Діян 1, 7-8).

Довіра до насіння Божого Царства та до логіки Пасхи не може не відбитися на нашому спілкуванні. Вона робить нас здатними діяти – у різні способи, якими комунікуємо сьогодні – з переконанням, що можна побачити та висвітлити добру новину, присутню в реальності кожної історії та в обличчі кожної людини.

Хто з довірою дозволяє Святому Духові вести себе, стає здатним розпізнавати в подіях те, що відбувається між Богом і людством, помічаючи, як Він сам у драматичному сценарії цього світу складає сюжет історії спасіння. Нитка, якою сплетена ця священна історія, – це надія, а плете її сам Святий Дух Утішитель. Надія – найпокірніша чеснота, бо прихована у складках життя, але вона схожа на дріжджі, які піднімають усе тісто. Ми живимо надію, завжди наново прочитуючи добру новину, Євангеліє, «перевидане» в безлічі життів святих, чоловіків і жінок, які стали виразом Божої любові. Святий Дух і сьогодні засіває в нас бажання Царства Божого через численні живі «канали», через людей, які дозволяють добрій новині вести себе через драму історії, які нагадують маяки в темряві цього світу: вони освітлюють дорогу та відкривають нові шляхи для довіри та надії.

З Ватикану, 24 січня 2017
Франциск

Переклад: Ольга Волинець

вівторок, 24 січня 2017 р.

24.01.2017р. Б. / “Війна перебуває у живому тілі нашого народу”, – Архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті (+VIDEO)

Проповідь Апостольського Нунція Архиєпископа Клаудіо Ґуджеротті  у тиждень молитов за єдність християн. 22 січня, Собор Святого Олександра, Київ.

Дорогі брати і сестри! Як нагадує нам перше читання (Іс 8,23 – 9,3), є темрява на землі. Ми бачимо, як у цьому світі стає щораз важче віднаходити злагоду і братерську любов. І ми мовчимо про це не тому, що чули розмови про якісь далекі труднощі, а  тому, що маємо війну вдома – війну, до якої доторкаємося безпосередньо, рану, яку гоємо. І це означає, що війна перебуває у живому тілі нашого народу.

А ми, християни – де ми перебуваємо? Ми всі мали би бути згуртовані зараз, щоби принести утіху і розраду тим, хто переживає біду. Бо якщо ми віримо в Ісуса Христа – у пораненому тілі нашого брата є Божа присутність. А ми натомість де є? Ми дискутуємо, сваримося, намагаємось побачити, хто має бути перший і хто останній. Чи це є воля Божа? Ми чули різкі слова Апостола Павла: “Я є Аполосів, я є Павлів. Але чи апостол Павло або Аполос померли на хресті за вас?” Натомість у Євангелії ми бачимо унікальний приклад Ісуса. Ісус, із любові і в пам’ять про Івана Хрестителя, проповідника навернення, продовжує проповідувати навернення також і після його смерті. І йде проповідувати на ті території, де разом живуть євреї й погани. І всіх закликає до навернення. А потім йде і обирає апостолів, і каже їм лише одну річ: “Ідіть за мною!”. Бачите, дорогі мої брати і сестри, ми у цьому світі маємо лише одне право: право служити і слідувати за Ісусом. Усі інші права є другорядними. Натомість ми побиваємося за усі другорядні права, але не за право слідувати за Христом!

Є один зі славетних авторів Вірменії, Нерсес Ламбронський, який виголосив промову на Соборі в Кілікії, що розглядав можливість єднання Вірменської і Грецької Церков. Він сказав усім тим, хто там зібрався: “Ви поставили всі ваші традиції на місце постаті Ісуса. Ви забули про Бога і на перше місце поставили ваші відмінності”. І він коментує той самий текст святого Павла, що ми з вами сьогодні чули (1 Кор 1:10-13). Уявляєте, це було на перетині 12 та 13 століття. Скільки часу триває ця розділеність! А ми далі лишаємося на тому самому місці, бо і сьогодні кажемо ті ж слова, що казали тоді. Трони є набагато важливіші за хрест. І саме тому це Богослужіння, на якому сьогодні молимось, – покутне. Ми мали би посипати нашу голову попелом.

Господь сотворив прекрасний і величезний сад. Про цей образ теж розповідає Нерсес Ламбронський. Він каже, що у цьому саду є багато різних квітів, і саме їхня відмінність творить невимовну красу цього саду. А ми – навпаки! Ми захотіли все квіткове розмаїття  замінити однією-єдиною квіткою. І якщо якась квітка інакша за нашу, то кажемо, що її треба позбутися. Це насправді відповідає логіці цього світу, але немає нічого спільного з логікою Божою.

Поміркуймо, якби в нашій країні всі християни мали бажання забути про свої чвари і почали би просто служити українському народові – чи не думаєте, що ця війна вже би закінчилась? Чи  сила любові не змогла би вже давно перемогти цей жах ненависті і протистояння? Натомість подеколи саме ми запалюємо цей вогонь протистояння. І відповідатимемо перед Богом за цей гріх. Бо голос нашого брата Авеля кричить із землі до Бога. І ми не зможемо відповісти на питання, де є твій брат: “Хіба я є сторож брата мого?” Так, дорогі мої брати і сестри, ми є ті хоронителі нашого брата. І якщо ми не оберігаємо нашого брата, то перетворюємося на його вбивцю.

Слідувати за Христом – наше завдання. І коли апостоли, згідно з Традицією, після Зіслання Святого Духа, пішли проповідувати Євангеліє по всьому світові, чи ви чули, щоб вони хоча б один раз почали  сперечатися між собою, хто мав би йти в те чи інше місце, а хто – ні? Ми пригадуємо євангелізацію і проповідництво апостола Андрія, першого покликаного до цієї землі. У Римі – апостоли Петро і Павло, у Вірменії – апостоли Варфоломей і Тадей. І думаєте, у них був час сваритися між собою, коли вони проповідували Євангеліє? Навіть апостол Тома доходить аж до Індії. І всі ми, християни, пригадуємо імена тих апостолів, які, відповідно до Традиції, принесли на нашу землю першу звістку про спасіння. Чи ми вихваляємося у наших відмінностях, бо відмінні були апостоли? Чи навпаки ми ще більш з’єднані, бо всі апостоли були апостолами єдиного Господа нашого Ісуса Христа?

Після багатьох років і багатьох століть, дорогі брати і сестри, ми і далі перебуваємо у цьому стані. Сьогодні, як ніколи, ми зрозуміли лише одну річ: що єдність Церков – це Божий дар. Бо саме Бог буде тим, хто прихилить наші серця і зруйнує наші амбіції, наші прагнення бути першими. Ми – учні того, хто навчив нас бути останніми. Тільки Дух Святий, що наповнить нас, зможе навернути наше серце.

Отож, слідуймо за словами Господа Ісуса, який, проходячи через землі розбіжностей – Завулона і Нафталіма, каже: «Наверніться!» Тільки навернувшись, опинимося вкінці в тому самому місці. Коли не будемо більше думати, начебто політика є те, що нас об’єднує, чи наші балачки, чи наші зустрічі, чи наші формальні справи… А лише серце, впокорене у покаянні, яке зворушує Господа, аби зробив чудо. Сьогодні можемо лише сказати: “Господи, в нас не вийшло. Тільки Ти! Тільки Ти можеш зробити те, чого ми не можемо зробити. Що більше ми дивимося на землю, то більше починаємо розділятися. І що більше дивимося на небо, то більше прагнемо, щоби Ти зробив те, чого ми поки що не можемо”.

Я сьогодні є надзвичайно втішений тим, що між нами є Архиєпископ Маркос. Ми разом молимось. Я перебував дев’ять із половиною років у Вірменії як Апостольський Нунцій. І хочу розповісти вам одну історію, що є для мене прикладом.

Коли помер Святіший Отець Іван Павло ІІ, я був у Вірменії і служив Святу Літургію за упокій його душі. Я приїхав до маленької вірменської католицької церкви у Єревані, і в той момент отримав телефонний дзвінок. Це був Його Святість Карекін ІІ, глава Вірменської Апостольської Церкви, який зателефонував до мене і запитав: «Де ти є?» Я відповів: «Ваше Святосте, ми якраз починаємо Святу Літургію за упокій усопшого Івана Павла ІІ». А він мені відповідає: «Я теж хочу відслужити Літургію за упокій Івана Павла ІІ. Прийди до мого катедрального собору. Ми запросимо уряд і всіх послів. Я відслужу Святу Літургію за Папу, а наприкінці ми разом з тобою відмовимо молитву за упокій його душі. Потім у тронному залі я приготую великий банкет і ми сядемо разом, а усі посли і урядовці прийдуть, щоби висловити слова співчуття з приводу смерті Папи тобі і мені”. Так усе і сталося.

Того дня я насправді відчув, що означає бути братами у Христі. Що означає серце, яке переступає обмеження людського розуму і доходить до розуміння суті віри. А нам натомість часом у певних церквах навіть важко перехреститися, бо не знаємо, яка буде реакція людей тієї іншої церкви. Невже ми думаємо, що в цьому є вияв нашої віри? Отож, благаймо Бога, щоб із середини зворушив наші серця до покаяння! Бо ця Євхаристія, яка все може, ця Євхаристія, яка обмиває нас від гріхів, ця Євхаристія, яка дарує нам Тіло Христа, щоби ми всі стали єдиним тілом, могла би зреалізувати ту мрію, до якої прагнули численні генерації християн і яку наша мізерність спромоглася би здійснити.

Нехай Господь наверне наші серця! Нехай подолає нашу гордість! Хай Бог допоможе нам побачити у відмінностях наших традицій той прекрасний Божий сад із розмаїттям квітів, і в якому ми насолоджуємося тим, що інші квіти такі ж прекрасні, як і наші. Знаєте, як називатиметься цей сад? Цей сад буде називатися Небом!
Амінь.


понеділок, 23 січня 2017 р.

23.01.2017р. Б. / Папа про надзвичайну важливість передподружнього приготування

«Сьогодні хотів би повернутись до теми взаємин між вірою та подружжям, зокрема, до перспектив віри, притаманних людському та культурному контекстові, в якому формується намір укласти подружжя», – цими словами Папа Франциск розпочав свою промову з нагоди інавгурації юридичного року одного із трьох найвищих трибуналів Апостольської Столиці – Римської Роти, звертаючись у суботу, 21 січня 2017 р., до суддів, адвокатів, працівників та співробітників, які в ній працюють, подякувавши за слова вітання її Декана монсеньйора Піо Віто Пінто, та побажавши усім спокійної праці у любові до Церкви.

Промовець згадав свого попередника на Петровому Престолі, святого Папу Івана Павла ІІ, який, опираючись на Святому Письмі, навчав про те, що існує сильний зв’язок між пізнанням віри і пізнанням розуму, а тому, якщо людина віддаляється від перспективи віри, то піддається загрозі поразки та, як наслідок, опускається до категорії «безумного».

Згідно з Біблією, у цьому безумстві, глупоті, вміщена загроза життю. Безумна людина переконує себе у тому, що вона, мовляв, дуже добре усе розуміє, але, насправді, не є здатною затримати свій погляд на найголовніших речах. А це, у свою чергу, перешкоджає їй навести порядок у своїй голові та зайняти відповідну поставу щодо себе самої та до довколишнього світу. І як наслідок, таке безумство провадить людину до твердження, що Бога не існує, що свідчить про те, яким поверховним є її пізнання і на скільки далеко така особа перебуває від повної правди про світ, про походження усіх речей у ньому та про їх призначення.

Святіший Отець також пригадав, що також і Папа Венедикт ХVІ у своїй останні промові до працівників трибуналу Римської Роти зазначив, що лише відкриваючись на Божу правду, людина може усвідомити та реалізувати у подружньому та сімейному житті правду про людину як про Божу дитину, відновлену через Святе Таїнство Хрищення. А відкинення Божої пропозиції провадить до фатального наслідку: втрати глибокої рівноваги у всіх людських стосунках, включаючи подружні.

Тому, сьогодні надзвичайно необхідно поглибити зв’язок між правдою та любов’ю. «Любов потребує правди. І лише тоді, коли вона ґрунтується на правді, зможе перетривати у часі, подолати момент простого захоплення і залишатися стійкою задля підтримки спільного шляху. Якщо любов не має зв’язку з істиною, то вона є залежною від зміни почуттів і не знатна витривати випробування часом. Справжня любов, натомість, єднає всі елементи нашої особи і стає новим світлом для великого та повноцінного життя», – мовив Єпископ Риму, цитуючи Енцикліку «Lumen fidei», додавши, що без правди, любов не здатна вивести людське «я» із його ізоляції та звільнити від тимчасовості.

За словами Глави Католицької Церкви, мусимо визнати, що сьогодні дуже поширена ментальність, яка схильна притемнити доступ до відвічних правд, що спричиняє ослаблення віри, а сама віра втрачає свою оригінальність. Такий контекст, у якому бракує релігійних цінності та цінностей віри, обумовлює також і подружню згоду. Досвід віри тих осіб, які сьогодні просять про уділення їм Святого Таїнство Подружжя, є дуже різноманітним. Дехто активно бере участь у житті своєї парафії, хтось веде глибо побожне молитовне життя, а інші лише перший раз зближаються до Церкви, а ще інші є трох далекими, а то й дуже віддаленими від Церкви та від віри.

Стоячи перед такою ситуацією, слід спробувати віднайти шлях, як це виправити. І як перший лік на цю ситуацію, Папа Франциск запропонував «формування молоді через відповідне приготування, скероване на відкриття подружжя і сім’ї згідно Божого задуму». Тут мова йде про те, щоб допомогти майбутнім подругам прийняти та відчути смак благодаті, краси та радості справжньої любові.

Сьогодні, більше, ніж будь-коли раніше, таке приготувався стає дуже добрим моментом для євангелізації дорослих, а часто, так званих, віддалених від Церкви. Бо й справді, є багато таких молодих осіб, для який приготування до Святого Таїнства Подружжя – це нагода для нової зустрічі із вірою, яка протягом багатьох років була відсунена на узбіччя. Час приготування є сприятливим також і з огляду на те, що люди в цей період готові до переосмислення та зміни життєвого шляху.

Тому, слід подбати, щоб ті особи чи організації, які займаються душпастирством сім’ї, були оживлені сильним дбанням про те, щоб вчиняти якомога ефективнішими передшлюбні приготування, дбаючи не лише про людський зріст майбутніх подругів, але, передусім, за зростання їхньої віри. Папа зазначив, що головною метою передпордужніх приготувань є допомогти нареченим реалізувати їхнє поступове включення у Христове Таїнство, у Церкву і з Церквою. А це, у свою чергу, стає поступовим дозріванням у вірі через звіщення Божого Слова, приєднання до християнської громади та великодушне слідування за Христом.

Необхідно приготувати майбутніх подругів до того, щоб вони зуміли зрозуміти і жити дісністю християнського подружжя, яке бажають укласти, яке повинно бути не лише правосильним та законним, але й приносити щедрі плоди. Такі передшлюбні приготування вимагають приготованих осіб, які б мали відповідні компетенції для такого важливого служіння та були б у гармонії із церковною ієрархією та усією християнською спільнотою.

«У цьому дусі, я відчуваю потребу ще раз зазначити необхідність “нового катехуменату” у приготуванні до подружжя», – мовив Святіший Отець, додавши, що сьогодні невідкладним є конкретне виконання пропозиції, яка вже вміщена у 66 номері Апостольського напоумлення «Familiaris consortio», тобто, подібно до того, як до Стятого Таїнства Хрищення дорослих катехуменат є частиною сакраментального процесу, так і в приготуванні до Святого Таїнства Подружжя потрібно впровадити своєрідний катехумемат, як інтегральну частину усієї сакраментальної процедури укладення подружжя, що буде протиотрутою проти укладення недійсних та неіснуючих подруж.

Другим ліком, на який вказав Папа Франциск, є те, щоб допомогти молодим подружжям продовжувати прямувати вперед шляхом віри у Христовій Церкві також і після шлюбу. Він наголосив, що необхідно сміливо та з креативністю віднайти найвідповідніший проект виховання молодих подруж, який би був скерованим на те, щоб сприяти зросту усвідомлення подругами отриманого Стятого Таїнста.  

Серед іншого, Вселенський Архиєрей наголосив, що християнська спільнота покликана приймати, супроводжувати та допомагати молодим подружнім парам, пропонуючи їм відповідні можливості та засоби, починаючи від участі у недільній Святій Літургії, для того, щоб вони могли належним чином дбати про своє духовне життя як всередині своєї сім’ї, так і завдяки різним ініціативам при парафії.

«Часто молоді подруги є залишеними, можливо, через простий факт, що вони рідко появляються у парафії, що, зокрема, стається внаслідок народження дітей. Але саме у ці перші моменти їхнього сімейного життя необхідно забезпечити їм найбільшу близькість та сильну духовну підтримку, навіть у ділі виховання дітей, для яких вони є першими свідками та носіями дару віри», – підкреслив Єпископ Риму, додаючи, що надзвичайно корисними на цьому шляху людського та духовного зростання для подругів є групи постійної формації, у яких вони можуть живитись із слухання та роздумування над Божим Словом, обговоренням різних сімейних тем, молитвою, взаємоподілом.

Ці два ліки, на які звернув особливу увагу Святіший Отець у своїй промові, скеровані на те, щоб забезпечити гідний контекст віри для укладення подружжя та життя ним. Це, у свою чергу, вимагає від парохів завжди усвідомлювати делікатність завдання, яке їм доручене, адже на них лежить обов’язок допомогти нареченим через передподружнє приготування увійти в гармонію між їхнім пордужнім союзом та вірою.

На переконання Вселенського Архиєрея, слід перейти від виключно юридичного та формального приготування майбутній подругів до закладення цим приготуванням фундаменту сакраментального зв’язку. А це вимагає великодушного вкладу дорослих християн, чоловіків та жінок, які допомагатимуть священикам у душпастирстві сімей, щоб, таким чином, будувати «шедевр суспільства», тобто сім’ю: «чоловіка та жінку, що перебувають у взаємній любові».

На закінчення Папа Франциск побажав, щоб Святий Дух, Який завжди та у всьому провадить Божий народ, допомагав та підтримував тих священиків та мирян, які посвячуються праці у цій сфері, щоб вони ніколи не втратили запалу й мужності у праці на користь краси християнських подруж, незважаючи на нищівне лукавство домінуючої культури тимчасовості й нестабільності. «Дорогі брати, як я вже казав раніше, щоб одружитись у час, в якому ми живемо потрібно мати відвагу. А ті, які мають ту силу та радість, що довершити цей важливий крок у своєму житті, потребують відчувати поруч із собою конкретну любов та близькість Церкви», – наголосив Святіший Отець.

неділя, 22 січня 2017 р.

22.01.2017р. Б. / Папа: Горе солі, що звітріє, горе спільноті, яка втратить свій смак!

Два протилежні способи поведінки людини – розгул світської цікавості та прослава Небесного Отця добрими ділами – стали темою проповіді, яку Папа Франциск виголосив під час Святої Меси з нагоди завершення святкування 800-річчя Ордену Проповідників. Богослуження, що зібрало представників домініканської родини з усього світу, відбулося у суботу, 21 січня 2017 р., в папській латеранській базиліці святого Івана. За його словами ці два наставлення присутні в кожній епосі, і також «святий Домінік разом зі своїми першими співбратами 800 років тому» перебував у схожому контексті.

Святий Павло перестерігав свого учня Тимотея, що він мусітиме звіщати Євангеліє в ситуації, в якій люди завжди шукатимуть нових «учителів», нові «байки», різні ідеології та доктрини. А тому Апостол Народів навчає свого послідовника, вживаючи навіть різкі слова: «наполягай», «перестерігай», «картай», «закликай», але також «чувай» та «переноси страждання».

«Цікаво зауважити, як вже тоді, два тисячоріччя тому, Апостоли Євангелія стояли перед обличчям цієї панорами, яка у наші дні дуже розвинулася і глобалізувалася через спокусу суб’єктивістського релятивізму. Тенденція шукати нове, притаманна людській істоті, знайшла ідеальне середовище у суспільстві показності, в споживацтві, в якому часто обертаються старі речі, але важливо показувати їх, як нові, привабливі та зичливі. Навіть істина гримується. Ми рухаємося в так званому “плинному суспільстві”, без стійких точок, розбалансованому, розхитаному, позбавленому стійких і стабільних орієнтирів; у культурі примарних речей, культурі одноразових речей», – зауважив Папа, додаючи: «Перед цим світським “карнавалом” чітко вивищується протилежна панорама, яку знаходимо в щойно вислуханих словах Ісуса: “прославлять Отця вашого, що у небі”. А як відбувається цей перехід від псевдо-святкової поверховності до прослави, яка є справжнім святом? Він відбувається завдяки добрим ділам тих, які ставши учнями Ісуса, стали “сіллю” і “світлом” (пор. Мт 5)».

За словами проповідника, добрі діла, «які можемо чинити завдяки Христові та Його Святому Духові», і які зроджують у серці «вдячність Богові Отцеві», або ж принаймні подив і запитання: «Чому ця людина так поводиться?» – є «відповіддю Ісуса та Церкви», стійкою опорою в цьому «плинному середовищі». Але щоб викликати в інших оце «занепокоєння» перед обличчям свідчення Євангелія, необхідно, «щоб сіль не втратила свій смак, а світло не ховалося».

«Горе солі, що втрачає смак! Горе Церкві, що втрачає смак! Горе священикові, богопосвяченій особі, згромадженню, яке втрачає смак», – наголосив Папа, додаючи: «Сьогодні прославляємо Отця за діло, яке святий Домінік, повний Христового світла й солі, звершив вісімсот років тому; діло служіння Євангелію, проповідуючи словом і життям; за діло, яке завдяки благодаті Святого Духа спричинилося до того, що чимало людей отримали допомогу, щоб не загубитися серед “карнавалу” світської цікавості, але відчули, натомість, смак здорової доктрини, смак Євангелія, ставши, у свою чергу, світлом і сіллю, творцями добрих діл, справжніми братами й сестрами, які прославляють Бога і навчають прославляти Бога добрими ділами».

субота, 21 січня 2017 р.

21.01.2017р. Б. / «Русскій мір» вислизає з ополонки

В останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім міром» - звичай хрещенського моржування.

Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня[1]. А в сам день Богоявлення, 6 січня[2], громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі. Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.

Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники. 

Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг. Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу смерть». Мірою зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них.

Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням імперії зла та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности. Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости. «Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.

Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт. Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій. І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.

Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою.Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті - гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися». Ну і одяг купальників не вкладається в межі церковного дрес-коду. Один знайомий священик, котрий згодився був освятити воду на Дніпрі, потім із соромом розповідав: не встиг він вийняти з води хрест, як озирнувся – аж до води мчить натовп нудистів і з галасом стрибає в річку! Він ледь встиг сховати від сорому необачно взяту з собою маленьку дочку... 

Гібридна війна відкриває, – на жаль, із запізненням – багатоманітність засобів інформаційної аґресії. Ми вже бачили, як слідом за «дарами волхвів» приходять у Крим «зелені чоловічки». «Георгіївські стрічки», якими ще років три-чотири тому були завіщані на початку травня наші міста, засвідчили себе згодом як символ експансії Кремля. Боюся, що і з хрещенської ополонки, в яку так захоплено полізли наші політики, може несподівано вислизнути відразлива личина «русского міра».

+Ігор Ісіченко, архиєпископ УАПЦ

[1] У ХХ ст. припадає на 18 січня нового стилю.
[2] 19 січня нового стилю.

пʼятниця, 20 січня 2017 р.

20.01.2017р. Б. / «Свячена вода не допоможе, якщо люди не змінюватимуться»

Про особливості Йорданської води, пірнання в ополонку та освячення помешкання. 

Напередодні празника Богоявлення Господнього кореспондент «ВЗ» поцікавилася у Архієпископа і Митрополита Львівського УГКЦ владики Ігоря (Возьняка) (на фото), як потрібно освячувати свої душі і помешкання чудодійною свяченою водою.

— Празник Богоявлення Господнього у народі більш відомий як Водохреще чи Йордан, — розповідає Митрополит Ігор. — Ми святкуємо цей празник тому, що Ісус Христос хрестився у ріці Йордані. Хрестив Ісуса святий Іван Хреститель (Предтеча), празник якого святкуємо відразу після Водохреща. Не хотів Іван хрестити Ісуса, бо розумів, що перед ним — Бог, якого не гідний торкатися, але Ісус запевнив Івана, що мусить виконати це пророцтво. То було Хрещення на відпущення гріхів, і поряд з безгрішним Ісусом стояли грішники. Згодом Ісус, який був без гріха, взяв на себе гріхи усього світу… Коли Ісус вийшов з води, відкрилося небо і пролунав голос з небес: «Це є Син мій улюблений, якого Я собі вподобав» (Мт 3,17). Дух Святий у вигляді голуба зійшов на Ісуса. Відбулося Богоявлення Господнє, об’явлення Святої Трійці: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. У молитвах, якими освячуємо воду, точніше, це чинить Святий Дух, ми промовляємо, що свячена вода гріхи відпускає.

— Тому священики освячують воду, яка стає цілющою…

— Саме так. Сила віри і молитви за допомогою води зцілюють душі людей від гріхів. Тому у празник Богоявлення споживаємо освячену воду і окроплюємо нею християн та їхні помешкання. Свячену воду треба застосовувати упродовж року. Не лише вживати її на Водохреще. Годиться, щоб нею причащатися протягом року, навіть кожного дня споживати її з великою вірою у Провидіння Боже. Слід пам’ятати, що свячена вода зцілює від недуг фізичних та тілесних.

— Свячена вода має особливу структуру, бо може триматися рік чи й більше і не псуватися. Не лише структура, а й властивості свяченої води людям незбагненні…

— Дехто вважає, що вода свячена не псується, бо священики занурюють у неї срібний хрест, але не лише срібним хрестом освячуємо воду, а й дерев’яними хрестами. Та й на великі Йорданські Водосвяття застосовуємо свічі, потім дихаємо на воду, як символ Духа також занурюємо пальці, складені у вигляді символу “Ісус Христос”, а в кінці занурюємо хрест. Це обряди святої Церкви, які силою Святого Духа, із приписаними молитвами освячують воду. Не треба прагнути пояснювати, чому так відбувається, бо це насамперед велика сила віри і молитви.Тут відбувається дія Святого Духа. Коли йдеться про зцілення, розуміємо, що не вода зцілює, але Господь. Людина вип’є води і вірить, що це їй допоможе — так, але людині завжди допомагає Господь Бог через її віру і воду, освячену Церквою в ім’я Боже.

— У Навечір’я Богоявлення, 18 січня, ми приходимо у церкву, щоб зачерпнути води, набираємо в посуд свяченої води. Наступного дня, на свято Богоявлення, стараємося почати день із ковтка Йорданської свяченої води. Традиційно у цей день, окрім візиту до храму, багато християн вирушають до водойм, аби зануритися у воду, щоб отримати благодать Божу на весь рік. Кажуть, що так сміливо занурившись в ополонку на Йордан, можна зцілитися повністю. Чи то правда?

— Не зовсім правда (сміється). Занурюватися у воду на празник Богоявлення корисно для здоров’я, але важливо це робити правильно, щоб не переохолодитися й не заробити собі якісь хвороби. Насамперед треба пам’ятати, що занурюватися у холодну воду потрібно з головою, повністю, щоб усі частини людського тіла перебували в однаковому положенні. З іншого боку, не всім можна стрибати в ополонку. Довго перебувати у крижаній воді категорично забороняється, а опісля треба зігріватися гарячим чаєм. Важливо, аби занурення в ополонку на Йордан було з вірою, на здоров’я і з любов’ю до Бога… Треба просити Бога в молитві, щоб простив гріхи й обновив душу і тіло. Для здоров’я добре те, що чинимо з вірою в Бога.

— Ви занурюєтеся в ополонку на Йордан?

— Ні (сміється).

— У народі кажуть, що порядні господині мають все випрати вдома до Йордану, бо тиждень після Водохреща вода вся свячена і прати не можна…

— Такого нема написано, щоб тиждень не прати після Йордану (сміється).

— Люди традиційно відвіду­ють храми у цей день і запрошують священика до своїх помешкань, аби окропити їх свяченою водою. Відрізняється процедура освячення квартири, яка ще не була освячена, і тієї, яку вже священик освячував?

— Дещо відрізняється обряд, бо освячувати квартиру вперше — триваліше і з відмінними обрядами-приписами. Якщо люди мають бажання освятити своє помешкання вперше, потрібно заздалегідь попередити про це священика, бо це — довший обряд. Коли священик кропить свяченою водою, скажімо, квартири у багатоквартирному будинку, то він фізично не може приділити багато часу кожній родині. Колись у Вінниці я не міг освятити багато квартир за день, бо греко-католиків не так багато, й живуть на віддалі за різними адресами. Тому на день реально було освятити 5−7 квартир і приділити людям належну увагу. Священик повинен запитати, хто живе у квартирі, чи люди вінчані, чи діти хрещені, чи ходять до церкви, чи є мир і спокій у сім’ї… Має знайомитися з парафіянами і допомагати у їхньому духовному житті.

— Коли у родинах сварки і неспокій, кажуть, треба покликати священика, щоб окропити хату свяченою водою…

— Але не лише вода і священик допомагають. Не можна розраховувати на те, що прийшли-освятили – і буде мир і спокій. Люди повинні очищати свої душі від негативу, а це — велика праця. Священик і свячена вода не допоможуть, якщо люди не змінюватимуться. Треба частіше заглядати у своє сумління, аби побачити, наскільки освячена твоя душа.

Ірина Кушинська

четвер, 19 січня 2017 р.

19.01.2017р. Б. / На Тернопільщині перебуватиме найдавніша чудотворна ікона Лику Христового з Едесси (+VIDEO)

12 лютого у Марійський духовний центр Зарваниці з особистої захристії Папи Римського із Ватикану привезуть унікальну реліквію часів земного життя Спасителя – оригінал Нерукотворного образу Ісуса Христа. Святиня буде виставлена для привселюдного почитання у Зарваниці, а згодом у головному храмі Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ – Соборі Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці.

Нерукотворний образ Ісуса Христа – це особлива ікона Спасителя, зображена в чудесний спосіб нелюдською рукою. Науковці розглядають його як одне із найдавніших зображень лику Христа, які дійшли до наших днів.

Цей образ є особливою реліквією для християн. У Церкві він відомий також як Спас Нерукотворний, Святий Лик, Зображення з Едесси або Мандиліон, що у перекладі означає «обрус».

Історія Нерукотворного образу оповита багатьма переказами. Відомо кілька версій походження цієї святині, з яких найпоширеніші дві. Одна з них говорить про праведну жінку Вероніку, яка обтерла обличчя Христа під час хресної дороги. Інша вказує на історію зцілення едеського царя Авгаря ликом Спасителя, зображеного в чудесний спосіб на полотні, яким Христос обтер своє обличчя.

Реліквія є найстарішим зображення обличчя Ісуса Христа. Едеський король у VII ст. наказав закрити і замурувати реліквію, щоб її не втратити. Згодом під час реставрацій цю реліквію віднайшли. Мандиліон потрапив до Риму з Едеси. У Римі у 1870 році Блаженний Папа Пій ІХ наказав перевезти її до Ватикану, оскільки на той момент італійський полководець Гарібальді вже нападав на Рим. Сьогодні цей Нерукотворний образ Господній як неоціненний скарб християнської традиції зберігається у Папській Захристії Секстинської Капелли. Щороку він виставляється для почитання після Вечірні у 5-ту неділю Великого посту в базиліці Святого апостола Петра, на балконі над монументальною статуєю святої Вероніки, яка тримає в руках хустину, на якій відбите Христове обличчя.

Починаючи з 1870 року, це третій раз, коли Нерукотворний Спас дають для Богопочитання у храмі і другий раз, коли Ватикан дозволив прикладатися (цілувати) реліквію.

На початку 2015 року за благословлення Святішого отця Франциска свята реліквія вперше з’явилася в Україні. Сотні тисяч вірян з усієї України мали унікальну можливість приступити до образу Нерукотворного Спаса у Соборі Святого Юра у Львові. “Це ще один жест папської підтримки, солідарності та благословення для українського народу, – зазначив тоді очільник УГКЦ Блаженнійший Святослав. Разом із тим, це великий знак надії. Ми так шукаємо цими днями Божого лиця! І бачимо, що Бог не просто привертає до нас своє обличчя. Він дає нам його поцілувати”, – промовив наш патріарх.

Появу святині в Україні трактують, як символічний акт підтримки Святим Престолом України у складний для неї час і важливим знаком надії.


Довідка
Едесський Мандильйон ІІІ-V ст.; темпера на льняному полотні, наклеєному на кедровій дошці; розмір 65 x 45 x 24. Рама: Франческо Комі, 1623 р.; срібло, позолочене срібло, перли, цінне каміння Місто Ватикан, Офіс літургійних служінь Святійшого Отця, інв. 01000 (тепер VR 87) Мандильйон, грецький переклад арабського манділ, що означає «полотно» або «хустинка».

Спочатку він зберігався в Едессі, у Малій Азії, сучасна Урфа в Туреччині, а згодом - у Константинополі, де залишався принаймні до епохи пограбування хрестоносцями у 1204 р. Це одне із найдавніших (а можливо, і найдавніше) зображення обличчя Христового, що вважається «Нерукотворним», тобто не намальоване рукою людини. Згідно з давньою традицією, Авгар V «Чорний», цар Едесси, вражений невиліковною хворобою, дізнавшись про чудеса, які творив Христос, відіслав до Нього листа, в якому просив, аби Той прийшов та вилікував його. Ця традиція базується на сирійському тексті ІІ ст., що згодом був визнаним апокрифічним, котрий містив як сам лист, так і відповідь Господа на нього, де Всевишній пообіцяв вислати до царя одного зі своїх учнів. Цей текст згодом був включений Євсевієм Кесарійським у його знамениту Церковну історію. У пізнішій переробці ІV ст., що відома як «Доктрина Аддай», Тадей (на сирійській Аддай), один з сімдесяти апостолів, прибув до Едесси та приніс із собою чудесний відбиток зображення Христа на льняному полотні. Мова йде про одне із перших (можливо, найдавніше) зображень Христа, що було відтворюване безпосередньо, та без значних змін, до сьогоднішнього часу у східній іконографічній традиції, спочатку візантійській, а згодом слов’янській.

У 470 р. місцезнаходження Мандильйона є задокументовано в Едессі, коли Мойсей Коринтський редагував одну з версій легенди про Авгара. Другий раз це задокументовано у 544 р. під час облоги Едесси персами Хозроя, коли Обличчя Господнє було розміщене на мурах міста як захист проти ворогів. У 944 р. святиню з рук мусульманського еміра Едесси викупив візантійський імператор Роман І Лакапен і її урочисто перенесли до Константинополя в часах його наступника Констянтина V Багрянородного. Збереглися дві древні копії Нерукотворного образу. Перша, що демонструється тут, зберігається у Ватикані, і друга, пізніша, зберігається у Генуї, в церкві св. Вартоломея Вірменського, яка була подарована візантійським імператором Іваном V Палеологом пізнішому дожу (правителю) лігурійського міста Леонарду Монтальдо.

Мандильйон представляє зображення чоловіка темного кольору обличчя, з відкритими очима та видовженим носом. Між носом та витонченими вустами помітні спадаючі вуса. Чорне волосся спадає низько на виски та об’єднується з бородою, що покриває щоки і підборіддя. Всю увагу сконцентровано на найбільш духовних елементах обличчя – очах та вустах (Bertelli 1990, ст.122). Як Мандильйон з Генуї, так і ватиканський, покриті дорогоцінною ризою з позолоченого срібла, яка поділена, щоби сформувати три обернені трикутники, які не є рівними між собою у зовнішній частині – елемент який вказує на походження ризи від спільного прототипу.

Невідомо, яким чином ватиканський Мандальйон потрапив до Риму. В історичній літературі він з’являється у 1587 р., задокументованим при монастирі св. Сильвестра ін Капіте, де був прикрашений сучасною срібною рамою. Мова йде про складний мобільний кивот, виготовлений римським золотарем Франческо Комі. На кивоті представлено двох ангелів з обох боків, які підтримують велику королівську корону, котра, можливо, була долучена пізніше, у ході перероблення хреста, прикрашеного дорогоцінним камінням, аби пом’якшити форму прямокутника, який створює срібна рама образу з Едесси. На вершині два крилаті ангели вказують на хрест, поміщений на горі. Внизу на двох базах повторено герб та ім’я Діонори К’яруччі, яка замовила обрамлення для образу, а також дата виготовлення кивоту «MDCXXIII».

Як відомо, у Римі, принаймні з VIII ст., велике прочитання. мала т. зв. «Вероніка», або Убрус Лику Господнього. Ця дорогоцінна реліквія також становила прямокутник тонкого полотна, який, згідно з переданням, Ісус ввикористовував під час Хресної Дороги обтираючи піт, та на якому, в чудесний спосіб, залишився відбиток Його обличчя. Інші апокрифічні тексти, запозичені з т. зв. Циклу Пилата, деякі з яких відносяться до IV-V ст., як, наприклад, Євангеліє від Никодима, розповідають, що імператор Тиберій (а за іншою версією Віспасіан) також вражений невиліковною хворобою, відправив у Єрусалим свого посланця, певного Волюсіана, щоби відшукати Ісуса та привести його до Риму. Посланець, прибувши до Єрусалиму, довідався що Ісус вже був розіп’ятий. Проте, він знайшов жінку на ім’я Береніче (згодом перекладено як Бероніка чи Вероніка), що мала Убрус із зображенням Христа, яку він пізніше привіз із собою до Риму.

Найдавніші копії Убрусу, що збереглися до наших часів, відносяться до XIV ст., та зберігаються у Скарбі св. Віта у Празі і у катедрі іспанського міста Хаен. Вони прямо пов’язані зі Святим Ликом з Едесси, поділом на три елементи, з яких складається дорогоцінна захисна пластина, та аналогічними розмірами з тими, що і в Мандильйоні. Близько кінця XVI ст. зображення Вероніки цілковито змінило свій іконографічний аспект, представляючи мертвого чоловіка із закритими очами і слідами крові та ран на обличчі, що нагадували безпосередньо обличчя на Плащаниці. Згідно з деякими авторами, т. зв. «Вероніка» була втрачена під час трагічного пограбування Риму 1527 р. військами ландскнехтів та замінена іншим зображенням, що походило від Плащаниці. Ми, натомість, притримуємося погляду, що реліквія могла б уникнути нищення під час пограбування та бути відновленою спочатку у замку Святого Ангела, щоби згодом віднайти безпечний притулок, яким міг стати монастир св. Сильвестра ін Капіте. Звідти вона могла бути перенесена до Ватикану з наказу Папи Пія IX, після входу італійських військ до Риму у 1870 р. На наше переконання, римська «Вероніка» та Мандильйон з монастиря св. Сильвестра ін Капіте насправді можуть бути тією самою реліквією, як доводять їхні розміри та іконографічне порівняння.

середа, 18 січня 2017 р.

18.01.2017р. Б. / «Фінальна битва між Богом і Сатаною буде за шлюб і сім'ю»

Сестра Люсія написала лист кардиналу Карло Кафарі, сказавши: «не бійтеся ... наша Мати вже розбила йому голову».

«Фінальна битва між Господом і царством Сатани буде за шлюб та сім'ю» - розповіла сестра Люсія дос Сантос, одна з трьох фатімських візіоністів, кардиналу Карло Кафарі кілька років тому, коли він працював у Інституті шлюбу і сім'ї імені Йоана Павла ІІ в Римі.

16 лютого 2008 року, кардинал Каффара, потім архієпископ Болоньї, відвідав Сан-Джованні-Ротондо, щоб відслужити Святу Месу на могилі святого Падре Піо. Після Меси кардинал дав інтерв'ю італійському каналу Tele Radio Padre Pio, яке було вперше опубліковано в березні 2008 року у журналі «Голос падре Піо».

В інтерв'ю кардинал Кафара розповідає про свою відданість падре Піо, та велике значення, яке має він та інші містики у сучасному світі.

Кардинал Кафара є засновником і президентом Папського інституту Йоана Павла II по вивченню шлюбу та сім'ї. Він був членом Верховного Трибуналу Апостольської сигнатури, членом Президентського комітету Папської ради у справах сім'ї та членом Папської академії захисту життя.

У 2006 році призначений кардиналом Папою Бенедиктом XVI. У 2015 році був серед 45 призначених Папою Франциском делегатів на Синоді, присвяченому сім'ї, який проходив у 2015 році.

Публікуємо інтерв'ю кардинала Карло Кафари.

- Ваше Високопреосвященство, нещодавно в «Корр'єре Делла Сера» Ви сказали, що Ви завжди мали велику прихильність до падре Піо. Розкажіть, будь ласка, чому.

- Я мав більшу прихильність до нього на самому початку мого священства, тому що у мене був досить унікальний досвід. Я був священиком протягом декількох місяців і брат-священик прийшов до мене. Він був набагато старший, і переживав серйозну кризу віри. Важко описати, для священика криза віри - це страшне діло! Я сказав йому: «Брате, я занадто молодий; я не відчуваю, що я можу нести такий тягар. Зайди до падре Піо». Він пішов, і поки розмовляв з падре Піо, мав відмінний містичний досвід, в якому він переживав, дуже сильно, милість Бога. Зараз він є одним з кращих священиків, яких я знаю. Ви маєте його. Все почалося з цього.

- Ви коли-небудь зустрічали падре Піо особисто? 

- Ні, тому що я ніколи не мав мужність, щоб йти до нього, думаючи, що я буду марнувати його час! [...] Я вважаю, що падре Піо належить до тих великих містиків, які мають таку характеристику: найглибша участь у Христовому хресті, який вони звалюють на себе сьогодні під час великої трагедії людства – атеїзму. Падре Піо, свята Джемма Галгані, св. Тереза Бенедикта від Хреста, мати Тереза - всі мали багатий досвід, сидячи за столом з грішниками, жили своїм досвідом, переживаючи по різному страждання в Гефсиманії, засвідчуючи про любов Христа, який бере на себе страждання людини, який залишив батьківський дім і не хоче повертатися, навіть якщо Він знає в своєму серці, що Йому краще в батьківському домі, а не пасти свиней... людина сьогодні продовжує уявляти, що вона може жити так, ніби Бога не існує; і ми бачимо, що це викликає руйнування.

- Існує пророцтво сестри Люсії дос Сантос, Фатімської візіоністки, чий беатифікаційний процес розпочався 13 лютого [2008], в якій вона говорить про фінальну битву між Господом і царством Сатани. А полем битви буде сім'я. Життя і сім'я. Не всі знають, що ви отримали вказівку від Йоана Павла II щодо планування та створення папського Інституту шлюбу і сім'ї. 

- Так. На початку цієї роботи, покладеної на мене, раба Божого, нині святим Йоаном Павлом II, я написав сестрі Люсії через її єпископа, оскільки змоги говорити з нею напряму ні в кого не було. Однак я не чекав великої відповіді, оскільки я питав лише для молитовних намірів. Але протягом декількох днів я отримав дуже довгий лист з її підписом – зараз він в архівах Інституту. У ньому ми знаходимо напис: фінальна битва між Господом і царством Сатани буде за шлюб та сім'ю. Не бійся, додала вона, бо є Той, хто працює заради святості шлюбу і сім'ї. Але і завжди будуть ті, хто боротиметься проти, тому що це вирішальне питання. А потім вона запевнила, що «наша Мати вже розчавила його голову».

Звертаючись до Йоанна Павла II, ви також відчуваєте, що в цьому була суть, оскільки це зачіпає стовп творіння, правду відносин між чоловіком і жінкою, і між поколіннями. Якщо ви зруйнуєте стовпа весь будинок завалиться, і ми зараз це бачимо, тому що ми прийшли в цей час, і ми це знаємо. І я прийшов, коли я читав кращі біографії падре Піо, про те, що цей чоловік був настільки уважний до святості шлюбу і святості подружжя, навіть з виправданою жорстокістю, якщо в тому була необхідність.

Діана Монтана, кореспондент «Aleteia» в Римі, англійське видання.