30.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.9,6–11:  «Нехай дає кожний, як дозволяє серце»

Майже всі ми, коли час до часу задумуємось, що я можу зробити у цьому світі, як я можу перемінити когось, як я можу змінити моральну, політичну чи економічну ситуацію, почуваємось безпорадними. Святі давно дали нам відповідь як це робити, а саме що ми маємо найперше змінювати себе, і тоді все навколо нас зміниться. Як також через зміну себе усвідомимо й те, чого Бог від нас хоче у тій чи тій життєвій ситуації. У кожній ситуації ми щось здатні зробити, як дозволяє серце. Кожен може зробити щось, що є в його силах, а тоді Бог це помножить. Тому не турбуймося про великі речі. Дивімось, що ми можемо зробити в конкретній ситуації, з конкретною людиною. А ми завжди щось можемо і на щось здатні. Коли зробимо хоч щось, то Бог зуміє це помножити. Стараймось робити малі речі, бо з них неминуче вийдуть великі справи!

***

Лк.5,1-11:  «На Твоє слово закину сіті» 

У житті, буває, настають хвилини зневіри, відчаю, коли опускаються руки. Часто, коли зустрічаємо людей у відчаї, нам здається, що ми нічого не можемо для них зробити. І, з людського погляду, це часто буває правдою. 

Апостоли не зловили риби, це їм не вдалося, однак, замість зневіритись і впасти у відчай, апостол Петро на слово Ісуса Христа знову закидає сіті. Тобто він іде супроти того, що підказує йому людська логіка, а чинить за вірою, довірою до Спасителя. Ми також маємо жити вірою в наших реальних обставинах, навіть якщо ця реальність виглядає безнадійною. І як апостоли довірили цю ситуацію Христові й кинули сіті, тому й зловили багато риби, так і в нашому житті: якщо будемо діяти всупереч обставинам і довіряти Богові, то здобудемо багато!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.09.2018р. Б. / Папа: материнство Церкви виявляється в дбайливому супроводі подруж

Про важливість належного приготування до вінчання, про брак віри в наречених та про необхідність церковного супроводу осіб, які бажають вступити в подружній стан, говорив Глава Католицької Церкви, звертаючись до учасників формаційного курсу на тему подружжя та сім’ї, що цими днями відбувався в Римі.

«Подружжя не є лише “суспільною” подією, але справжнім Святим Таїнством, що передбачає належне приготування та свідоме звершення. Подружній союз, по суті, вимагає від наречених свідомого вибору, який зосереджується на прагненні побудувати разом щось таке, що ніколи не повинно бути зрадженим чи залишеним», – підкреслив Папа Франциск, промовляючи у базиліці святого Івана на Латерано у четвер, 27 вересня 2018 р., до учасників формаційного дієцезіального курсу на тему подружжя та сім’ї, організатором якого була Римська Рота, один із трьох найвищих церковних трибуналів Апостольської Столиці.

Увага попередніх Папів до теми подружжя та сім’ї

Як наголосив на початку своєї промови Святіший Отець, варто пригадати про те, що також і його попередники на Петровому престолі, зокрема, святий Іван Павло ІІ, мали широкий та далекоглядний погляд на подружжя й родину і сміливо пропагували справу сім'ї, вирішальну й незамінну для загального блага усіх народів.

Йдучи їхніми слідами, також і Папа Франциск далі розвинув цю тему, особливо в Апостольському напоумленні «Радість любові», що є плодом двох Асамблей Синоду Єпископів Католицької Церкви 2014 та 2015 років, ставлячи великий наголос на нагальності серйозного приготування до християнського подружжя, що не повинно обмежуватись лише до кількох зустрічей. Саме тому, у різних дієцезіях та єпархіях світу починають розвиватись різні ініціативи душпастирства сімей, беручи до уваги реальну ситуацію сімей у наш час. Як наголосив Папа, дуже важливо належно приготувати наречених до шлюбу, даючи їм можливість брати участь у семінарах, молитовних реколекціях та інших заходах, провідниками яких, окрім священиків, є також експерти подружнього життя й психології та подружжя із великим сімейним досвідом.

Слабкість віри як джерело проблем у подружжі

Дуже часто остаточним коренем проблем, які проявляються після вінчання, є не лише прихована незрілість, що передувала одруженню, але, зокрема, слабкість християнської віри та брак церковного супроводу наречених, а також самотність подружньої пари відразу після вінчання. Лише разом прямуючи щоденним життям, яке закликає подружжя зростати на шляху дарування себе іншому та жертви, деякі починають усвідомлювати, що не зрозуміли, чим є насправді подружнє життя, яке вони розпочали. І, таким чином, стоячи перед цінністю подружнього життя, пов’язаного із нерозривністю подружнього союзу, із передавання життя та вірністю, відкривають для себе невідповідність до такого зобов’язання.

«Ось чому я наголошую на необхідності постійного катехуменату до Таїнства Подружжя, що стосується його приготування, літургійного звершення та першого періоду після шлюбу», – наголосив Папа, додаючи, що священики, особливо парохи, є першими співрозмовниками молодих людей, які хочуть сформувати нову сім'ю та прийняти Святе Таїнство Подружжя. Супровід священика допоможе особам, які бажають розпочати свій спільний подружній шлях, зрозуміти те, що подружжя між чоловіком і жінкою є знаком єдності між Христом і Церквою та усвідомити важливість кроку, який вони бажають зробити. А чим глибшим та тривалішим буде приготування молодих подружніх пар до вінчання, тим краще вони зможуть навчитись відповідати на Божу благодать та розвинуть у собі «антитіла», які допоможуть їм долати неминучі труднощі подружнього та сімейного життя.

Передподружнє приготування та подальший супровід подружжя

За словами Єпископа Риму, під час підготовчих курсів до шлюбу необхідно повторити катехизацію християнського втаємничення у віру, адже дуже часто трапляється, що людина зупинилася на елементарних поняттях катехизму, який вивчала ще перед урочистим Святим Причастям чи Таїнством Миропомазання. Досвід показує, що час передшлюбного приготування є надзвичайно сприятливим періодом, під час якого наречені особливо уважні на голос Євангелія та на прийняття Ісуса Христа як Учителя життя.

На переконання Папи, більша ефективність душпастирства проявляється там, де супровід подружжя не зупиняється із церемонією вінчання, але супроводжує подружжя принаймні впродовж кількох перших років їхнього спільного життя. Приватні й спільні зустрічі та розмови з подружжями є великою допомогою для початківців подружнього життя, які сприяють набуттю необхідних засобів та підтримки, аби жити покликанням до подружжя. Тому, церковний супровід подружньої пари після одруження є вкрай необхідним. Опікуючись молодими подружжями Церква виявляє своє радісне материнство, позначене ніжністю, підтримкою та обіймами.

Допомагати оживити віру та вийти із кризи подружжя

А тим подружнім парам, які переживають серйозні проблеми в своїх стосунках і перебувають у кризі, потрібно допомогти оживити їхню віру та відповісти на благодать Святого Таїнства Подружжя, яке вони прийняли, а в деяких випадках, якщо на це існують необхідні підстави, – запропонувати відповідні вказівки, щоб розпочати процес визнання недійсності подружжя. Єпископи, священики та церковні працівники повинні завжди бути відкритими, щоб вислухати та допомагати тим подружжям, які дійшли до переконання, що їхній подружній союз не є справжнім сакраментальним зв’язком і бажають вийти із цієї ситуації.

Вселенський Архиєрей також пригадав, що добрим знаряддям в цьому є новий процес у справі визнання недійсності подружжя, який потрібно застосовувати з огляду на остаточну ціль – спасіння людських душ.

Джерело:     НОВИНИ ВАТИКАНУ

28.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.6,18–24:  «Моліться завжди в дусі всякою молитвою і благанням»

Господь каже дуже чітко і зрозуміло: моліться завжди. Чим для нас є молитва? Чи це лише те, що ми промовляємо вранці та ввечері вдома, спільно молимось у храмі? Ні, наша молитва – це постійне перебування з Богом. Коли ми лише вранці чи ввечері є із Господом, чи якийсь час перебуваємо у храмі, а решту життя живемо без згадки про Бога, то ми немов би безбожники. Тому Ісус Христос закликає нас, щоб ми завжди були з Ним, пам’ятали про присутність Божу, звертали свої думки до Господа. 

Кожний із нас переживав цей стан, коли в той чи інший час досвідчив Божу присутність. І не тому, що Бог у той час був присутній, а в інший – ні. Він присутній у нашому житті завжди, але ми не усвідомлюємо Його присутності. Ми надто сильно закорінені і перебуваємо в полоні земського світогляду. Дуже важливо зупинятись, дослухатись, входити у Божу присутність. Господь чекає на нас не лише вранці, ввечері чи у храмі, а завжди. Коли ми пам’ятатимемо про Його повсякчасну присутність, саме в такий спосіб завжди перебуватимемо в молитві!

***

Лк.4,22-30:  «Чи ж Він не син Йосифа?»

Бачимо, як непросто було для родини Ісуса Христа, тих, які знали Його від пелюшок, від малої дитини, потім хлопчини та підлітка, прийняти Його як Месію. Коли вони побачили знаки й чуда, які Він робив, то не було їм легко сприйняти й усвідомити, що це діє сам Бог. 

І так, як родина Спасителя не була готова сприйняти Його як Того, ким Він є, так і ми мусимо зізнатися собі в тому, що не завжди готові сприйняти себе й інших, створених на образ і подобу Божу. Святі були саме тими, які усвідомили і повірили, що вони покликані не просто жити, а жити святим життям і являти своїм життям Бога. 

Також і ми усвідомлюймо, що маємо покликання до життя святого, бо ж Господь нас для цього створив. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.09.2018р. Б. / Глава УГКЦ: Сварливі бабусі у храмі, священик з формальними обов’язками, закрита в собі Церква не приваблюють молодь (+VIDEO)

“Молодь не терпить формалізму. От коли вона відчуває, що священик, якого вона бачить на парафії, формально ставиться до свого служіння, будьте певні, що молодої людини в парафії ви більше не побачите”.

Таку думку висловив Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у інтерактивній програмі «Живого ТБ» «Відкрита Церква» на тему «Молодь: шлях до Церкви».

У сюжеті програми о. Ростислав Пендюк, голова Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ спростував тезу, що начебто молоді люди здебільшого не хочуть іти до Церкви. «Мені здається, – сказав священик, – що молоді люди не хочуть іти до того образу, який вони мають про Церкву, до свого уявлення про Церкву».

Він вважає, що велике завдання Церкви – допомогти молодій людині побачити справжній образ Церкви. «Дуже важливо подивитися на молодих людей не як на тих, для кого щось потрібно робити, а як на тих, з ким разом потрібно щось робити», – наголосив о. Ростислав Пендюк.

Гість програми Блаженніший Святослав додав, що згідний з отцем Ростиславом, адже молодь себе шукає, у тому числі, у Церкві. «Тому вона очікує, аби їй дали простір», – сказав Предстоятель УГКЦ.

На переконання духовного лідера українців, якщо Церква формуватиме своє обличчя як формальної бюрократичної інституції від духовних потреб, така Церква не буде мати молоді. «Але якщо ми будемо творити Церкву як спільноту справжніх людей, які можуть своїм позитивним досвідом запалити сотні, тисячі інших сердець, тоді така парафія, така громада буде дуже популярна серед молоді», – вважає Архієрей.

Усі, хто покликаний до душпастирства молоді, переконує Блаженніший Святослав, мають робити час від часу іспит сумління, чи справді в нашій особі молодь знаходить щось автентичного, адже молодь дуже різко відчуває фальш і неправду і цього не терпить.

«Коли Церква як інституція починає закриватися на собі, на своїх внутрішніх потребах і перестає звертати увагу на реальні життєві потреби людини, така Церква втрачатиме авторитет у молоді», – вважає Предстоятель.

Але якщо ми будемо залучати молодь, додав Глава Церкви, будемо вміти навіть прощати помилки молодих людей, якщо та молода людина не зустріне сварливих бабусь у храмі, які її сваритимуть за нібито невідповідний одяг, не за такий поклін або не за такий знак Святого Хреста, а знайде привітне обличчя людини, яка там відчуває себе комфортно, людини, яка справді зосереджена на спілкуванні з Богом, а ще як вона знайде душпастиря, який до неї усміхнеться, тоді в такій парафії молодіжний простір буде забезпечений.

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

27.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над святом Воздвиження чесного і животворного Хреста Господнього

Воздвиження чесного і животворного Хреста Господнього

 

Знаємо, що відколи свята Олена віднайшла Господній Хрест, відтоді його завжди вшановували з великою ревністю. І не лише тому, що він є місцем страждань і смерті Ісуса Христа за наші гріхи, але – місцем перемоги Господа над смертю, гріхом та злом! 

Саме на хресті Господь переміг диявола. Хрест – це знак для диявола, що він уже переможений і не має сили панувати над людиною. Кожен екзорцист, коли молиться над людиною, бере до рук хрест, аби нагадати про цю перемогу Христа й поразку диявола. 

Кожному з нас дуже важливо пам’ятати, що зло переможене. Знак хреста є знаком нашої перемоги і нашої сили. Коли будемо про це пам’ятати, то ніякі труднощі, проблеми, випробування не зможуть нас налякати чи засмутити. Ми завжди будемо черпати силу в животворному Хресті – знаку нашої перемоги, нашого відкуплення. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.09.2018р. Б. / «Молодь: шлях до Церкви», – тема чергової програми «Відкрита Церква» з Блаженнішим Святославом

Сьогодні, 26 вересня о 16:00 розпочнеться наступний ефір інтерактивної програми «Відкрита Церква». Цього разу ми порушимо тему, яка стосується взаємин із молоддю.

Із якими проблемами зіштовхуються молоді люди, як подати їм руку допомоги, як зробити так, щоб вони були щирими християнами? І що тут залежить від Церкви?

Про це, як і про багато чого іншого, ми поговоримо із Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом у прямому ефірі. Долучайтеся до розмови! Адже саме від ваших запитань залежить «градус» нашої дискусії! 

Запитання до Глави УГКЦ можна лишати в коментарях під постом із програмою у соціальній мережі Фейсбук.

«ВІДКРИТА ЦЕРКВА» – це інтерактивний проект «Живого телебачення». У межах проекту ми щоразу порушуємо нову й важливу для суспільства тему і з допомогою Блаженнішого Святослава шукаємо відповіді на виклики часу. У кожній програмі ви почуєте думки експертів, результати найсвіжіших соціологічних досліджень і цікаві факти з життя Глави УГКЦ із перших вуст! «Родзинка» нашої програми – щирий інтерактивний діалог із глядачем, під час якого кожний охочий може поставити запитання Предстоятелеві УГКЦ й одержати жадану відповідь одразу.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

25.09.2018р. Б. / Що мій малюк запам’ятовує з недільної проповіді?

Повір, більше, ніж ти думаєш…

Чи ти, як мати чи батько, коли-небудь замислювався над тим, чи взагалі вартує брати малих дітей на недільну Літургію? Сумніви в цьому питанні – річ звична, і визнаю: я також не раз сумнівалась. Я намагалась відкидати сумніви, однак коли ці думки повертаються до мене бумерангом, я пригадую один випадок, що стався з нами кілька років тому. Нашому старшому синові тоді було майже три роки, однак на той час багато побутових справ йому вдавалось робити вправно. Я хотіла навчити його застеляти ліжко. Думаєте: що це має до недільної проповіді? Читайте далі і більше не будете застановлятись над тим, чи брати своїх малюків на Літургію, попри усілякі незручності…

Френкі і подушки

«Френк, поклади, будь ласка, подушки на ліжко, поки я закінчую приготування вечері», - сказала я.

«Але я не вмію».

«Сонечко, ти вмієш. Ти вже багато разів робив це, пригадуєш?», - продовжила я, посміхнувшись і вийшовши з кімнати, однак продовжуючи спостерігати, що відбувається.

Впродовж кількох секунд Френк безпомічно стояв біля ліжка. Потім, на моє тимчасове розчарування, він виліз на ліжко без подушок. Що він робив? Над ліжком висіло розп’яття і ікона Богородиці, і Френк почав розмову.

«Ісусе, прошу, допоможи мені поскладати ці подушки на ліжко. Я не можу зробити це сам».

Тоді він чекав. Він стояв, дивлячись на розп’яття і чекаючи, коли щось станеться. Хотіла б я побачити тоді своє обличчя. Я повільно зайшла до кімнати.

«Френкі, що ти робиш?», - запитала я.

«Мамо, я не можу сам поскладати подушки. Я попросив Ісуса допомогти мені»,- відповів він, продовжуючи дивитись на хрест.

«І?», - запитала я, відчуваючи, що зараз мені доведеться пояснювати важкі поняття простою мовою трирічної дитини, і вже думала як це зробити.

«Він не зійшов з хреста і не допоміг мені», - сказав він розчаровано і засумував.

Ісус дав мені силу

Я змогла зреагувати тільки по-одному: я обняла сина і зітхнула, шукаючи ймовірної відповіді. Однак тут, на щастя, зайшов мій чоловік і з ентузіазмом сказав: «Френк, Ісусові не треба було сходити з хреста».

«Ніііі?», - здивовано запитав Френк.

«Він дав тобі силу для того, щоб ти зміг це зробити сам. Спробуй».

Френк взявся до роботи, і вже невдовзі всі подушки були на місці. Пишаючись собою, щасливий і з радісними вогниками в очах, він почав стрибати по ліжку.

«Ти знаєш, що коли ми отримуємо щось, то було б добре подякувати Ісусові за це», - сказав тато. «Дякую Тобі, Ісусе, бо зараз я дуже сильний», - викрикнув Френк, показуючи свої мускули на руках.

«Френку…?», - мені хотілось дізнатись звідки взялась така його віра. – «Френку, а чому ти просив Ісуса про допомогу?».

Що трирічна дитина чує в церкві?

Френкові більше не була цікава ця розмова, оскільки тепер він випробовував свою силу, піднімаючи інші важкі речі, але відповів, навіть не призадумуючись: «Так священик говорив в церкві».

Ми з чоловіком переглянулись і пригадали чим завершилась вчорашня проповідь священика: «Якщо ми не знаємо як нам щось зробити, чи щось у нас не виходить, тоді скажімо до Ісуса: «Господи Ісусе, я не можу зробити це сам, прошу: допоможи мені» і Він, без сумніву, допоможе тобі».

Малий 3-річний хлопчина повірив і просто зробив те, що йому порадили в церкві.

Малі діти чують, запам’ятовують і розуміють більше, ніж ми думаємо, включаючи питання віри і духовності, коли ми беремо їх зі собою до церкви. Деколи мені здається, що діти є моїми малими вчителями віри – прості, довірливі і віддані. А ми, батьки, маємо зробити одну важливу річ: дати їм шанс почути Боже слово.

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами Aleteia.org

Джерело:  Воїни Христа Царя

24.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.4,25–32:  «Гнівайтесь, та не грішіть!»

Ми часто сприймаємо гнів як щось тільки недобре, негативне, чого б християнин не мав би мати. Коли маємо гнів у собі, то завжди усвідомлюємо, що це є погано. Чому ж тут Господь каже гнівайтесь? Бо це природно, що серед багатьох різних емоцій у людини є також і гнів. Господь вказує, що можемо гніватись, бо цей гнів ми маємо в собі і маємо його вміло скеровувати. 

Коли хтось нам учинив прикрість і біль, несправедливість, ми як правило, гніваємось на цю людину. Хоча часто та людина не усвідомлює, що нам заподіяла страждання. А ми не усвідомлюємо, що у кожній ситуації диявол є саме тим, хто спокусив цю людину згрішити. Саме на диявола маємо палати злобою, гнівом, за те, що йому вдається спокушувати нас, як також інших людей і віддаляти їх від Господа. І це навіть не злоба на диявола, це чітке усвідомлення сутності зла і його джерела.

***

Лк.3,19-22:  «Ти – мій Син любий, Тебе я вподобав»

У постійному прагненні чогось досягнути, чимось володіти, кимось стати ми докладаємо дуже й дуже багато зусиль і старань. Та водночас до кінця не усвідомлюємо, що нас до цього спонукає. Ми хочемо, щоб нас цінували, поважали, і тому інколи ціле життя здобуваємо те чи інше лише для того, щоб виглядати поважно в очах інших. 

Слова, які чуємо з уст Господніх: «Ти – мій Син любий», звернені до кожного з нас. Адже в особі Ісуса Христа кожен із нас є улюбленим сином. 

Отже, дуже важливо пам’ятати, що не треба шукати людського визнання чи оцінки, а розуміти, чиї ми сини і хто є наш Батько.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.6,16–7,1:  «Ми бо храм Бога живого»

Апостол вказує, що кожна людина – храм Бога живого. І немає різниці, чи людина ходить до храму, чи не ходить, чи вона вірить у Бога, чи ні. Але кожна людина створена на образ Божий. Навіть людина, яка нам неприємна, також храм Бога живого. Коли б ми були свідомі цього, то з яким благоволінням і страхом мали б ставитись до інших! 

У житті святих добре видно розуміння цієї істини. До кожної людини, яку вони зустрічали на життєвій дорозі, вони ставились із повагою! Якщо ми так ставитимемось до інших людей, якими б вони не були, то інші люди самі змінюватимуться. Саме ця наша постава пошанування в них цього храму Божого буде змінювати людей, з якими маємо стосунки, попри те, що вони чинять і якими вони є.

***

Мт.15,21-28:  «Він же не озвався до неї і словом»

Цей вислів немовби суперечить нашим знанням про Бога: ми завжди твердимо про Боже милосердя над кожним грішником, про Божу любов до кожної людини, а тут бачимо, що Христос не звертає уваги на цю жінку, так, ніби Йому цілковито байдуже до неї. 

Щось подібне можемо відчувати в нашому житті, адже переживаємо різні турботи, падіння, пристрасті. Здавалось би, і молимося, і каємося, але часом зовсім не відчуваємо, що Бог є поруч з нами. Однак маємо бути людьми віри, тобто можемо відчувати чи не відчувати, що Бог нас чує, але покликані вірити в Божу присутність. Бог чує нас, коли ми Його про щось просимо, і зі свого великого милосердя, зі своєї великої любові до нас Він відповість нам тоді, коли ми справді матимемо в цьому потребу. 

Якщо Бог не відповідає, то часто це Його велика педагогіка, щоб нас змінити, зміцнити, перевиховати. Знаємо, що й батьки деколи ставлять випробування для дітей, щоб діти дорослішали. Адже саме складні та проблематичні ситуації дають нам нагоду зростати. Тому деколи й Бог може не відповідати, щоб ми зростали у витривалості, в мужності, в упованні на Нього. І що б не діялося, завжди й повсякчас звертаймося до Бога й вірмо: коли буде потрібно, Він нам відповість! Не переставаймо ж взивати до Нього! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.09.2018р. Б. / Святих і праведних богоотців Йоакима і Анни

Святих і праведних богоотців Йоакима і Анни

Тропар богоотців, глас 1: Будучи праведними в законній благодаті,* дитятко Богом дане породили нам Йоаким і Анна.* Тому сьогодні світло й весело святкує* Божественна церква чесну Вашу пам’ять, славлячи Бога.* Бо Він підняв ріг спасіння нам у домі Давидовому. 

Кондак богоотців, глас 2: Радіє нині Анна, бо звільнилася від уз неплідності,* і годує Пречисту, скликаючи всіх оспівати Того,* хто дарував її від лона людям, єдину Матір, що не пізнала мужа. 

Святий Йоаким походив з коліна Юди і був потомком царя Давида. Свята Анна, його дружина, була дочкою священика Маттана і Марії, його жінки. Маттан і Марія мали три дочки: Марію, Совію та Анну. Марія вийшла заміж і народила двох дочок: Саломію і Марію. Совія вийшла заміж і народила Єлисавету. А Анна вийшла за Йоакима і стала матір’ю Пречистої Діви. Отож Саломія і Марія були рідними сестрами, дочками Марії, і внуками Маттана і Марії. А для Єлисавети, доньки Совії, і для Пречистої Діви Марії, доньки Анни, Саломія і Марія були двоюрідними сестрами. 

Саломія вийшла заміж і мала двох синів: Якова Зеведея і Йоана Євангелиста. Марія (рідна сестра Саломії) вийшла заміж за Клеопу і мала двох синів: Якова і Йосифа. Єлисавета вийшла заміж за Захарію і мала сина Йоана Предтечу. А Пречиста Діва Марія породила Ісуса Спасителя. 

Таким чином Яків Зеведей, Йоан Євангелист, Яків та Йосиф, Йоан Предтеча і Ісус Xристос були троюрідними братами, бо їхні матері були двоюрідними сестрами. І сьогодні також троюрідні називаються братами, як і в біблійні часи. Тому Яків Заведей і Йоан Євангелист, Яків і Йосиф, Йоан Хреститель і Ісус Христос відповідно до звичаю називатися братами, хоч і були вони ріднею у третьому коліні. 

А тепер подивимося, як про це пишуть святі Євангелія. Так, у євангелиста Йоана читаємо: “А при хресті Ісусовім стояли Його мати, сестра Його матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина” (Йо. 19,25). Отож, як бачимо, Марія Клеопова була двоюрідною сестрою Пречистої Діви. Про Марію Клеопову згадує і євангелист Марко, коли розповідає про розп’яття Христа: “Були й жінки, що дивилися здалека. Між ними була Марія Магдалина, Марія, мати Якова Молодшого та Йосифа, і Саломія” (Мр. 15, 40). З цього бачимо, що Яків Молодший і Йосиф були синами Марії Клеопової. Тих таки Якова і Йосифа жиди називали братами Ісуса, як про це згадує євангелист Матей (див. Мт. 13, 55). 

Святі Йоаким і Анна мали багатий маєток, доходи з нього ділили на три частини: одну давали на храм, другу – на бідних, а з третьої жили. І слід нам сказати, що були це люди святі, якщо Господь Бог вибрав їх на батьків Пречистої Діви. Прожили вони разом п’ятдесят літ і одним лиш журилися, що Бог не благословив їх дітками, бо у жидів уважалося це карою за гріхи. У своєму смиренні вони вважали себе недостойними Божої ласки і всю журбу жертвували Богу, молилися і чинили добрі діла. 

Одного разу, коли Йоаким зробив багату пожертву на Єрусалимський храм, тодішній архиєрей Ісахар не хотів прийняти тих дарів, бо походили вони від бездітного чоловіка. А один зі священиків, на ім’я Рувим, вголос став закидати Йоакимові, що то Господь карає його бездітністю за гріхи. Журба огорнула серце праведного Йоакима і він пішов у полонину, де паслися його стада, там плакав, молився до Бога і постив сорок днів. 

І праведна Анна не припиняла молитися, і часто сльози текли з її очей, коли думала, що це Бог карає їх бездітністю. Особливо жаль душив її душу тепер, коли вона дізналася, як у храмі їх прилюдно осуджували у гріхах. Одного разу в садку вона побачила гніздо з пташенятами. І така журба її охопила, що вилилася з її серця голосною молитвою:

“На кого я подібна, ні на птиць небесних, ні на звірів земних. Усі вони тішаться своїми дітками. Навіть земля родить хліб для людей. Лиш одна я бездітна на світі. Всі приходять до храму зі своїми приносами, всіх, що стали батьками, почитають, а я відкинена навіть від храму мого Бога. Господи Боже мій! Ти дав Сарі сина Ісаака в глибокій старості; Ти дав Анні сина, пророка Самуїла, вислухай і мою молитву. Ти знаєш, Господи, як народ безчестить бездітність. Дай мені стати матір’ю, щоб ми могли наше дитя принести Тобі в жертву і величати Твоє милосердя!” 

І коли вона так молилася, став перед нею світлий Божий ангел і сказав: “Анно, Бог вислухав твою молитву, і плач твій, і сльози дійшли до Нього, і ти будеш матір’ю благословенної дочки, через яку зійде благословення і спасіння цілого світу. Ім’я Її буде Марія”. 

Свята Анна, втішена, дала обіт, що своє дитя посвятить на службу Богові, і поспішила до Єрусалиму, щоб подякувати Господу в Його храмі. У тому ж часі явився ангел і святому Йоакимові, що молився та постив на самоті, і благовістив йому цю радісну вістку. А як знак правдивости цього благовіщення велів йому йти до Єрусалим, де в храмі, біля Золотих воріт, зустріне Анну, свою дружину. І так сталося.

Невдовзі Анна народила дочку і дала Їй ім’я Марія. А коли Марії виповнилося три роки, батьки віддали Її на службу Богові в Його святиню. Невдовзі після цього помер святий Йоаким. Свята Анна перебралася до Єрусалиму і жила там при храмі до часу, коли Пречистій Діві виповнилося одинадцять років, за іншими джерелами, – аж до Різдва Христа Спасителя. 

Христова Церква вшановує пам’ять праведних Йоакима й Анни на всіх найважливіших богослуженнях, а також під час Божественної літургії, на проскомидії. Нехай їхні молитви будуть щитом для нас у кожній годині. Через них – до Марії, через Марію – до Ісуса. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.09.2018р. Б. / Надприродні об’явлення в світлі віри, богослов’я та науки

Протягом цього тижня в Папській Марійській Академії проводиться міжнародний конгрес, присвячений надприродним об’явленням у світлі віри, богослов’я та науки.

Конгрес, організований Папськими Радами сприяння новій євангелізації та культури, римською дієцезією та посольствами Мексики та Гондурасу при Святій Столиці, у співпраці з факультетами канонічного права, філософії, теології та Францисканського Інституту, Папського Антоніанського університету, Папського богословського факультету «Marianum», Суверенним Мальтійським Орденом та Міжнародним центром досліджень Туринської плащаниці, відбувається в Римі від понеділка 17 до суботи 22 вересня 2018 року.

Слід відзначити, що останніми часами в Церкві наново наголошується на значенні надприродних об’явлень. Хоч вони не є необхідними для вічного спасіння, але є Божими дарами, якими не слід нехтувати.

Об’явлення підтверджують, що Господь не залишив Свій люд, що Він присутній серед Нього, і ця Божа близькість виявляється в надприродний спосіб, найчастіше за посередництвом Пресвятої Богородиці.

У програму згаданого конгресу, в якому окремо наголошується на значенні Туринської плащаниці та об’явлень Пречистої Діви в Ґваделюпе (Мексика), входило поглиблення явища надприродних об’явлень згідно з Апостольської Конституцією Папи Франциска «Радість Істини». Щоб якнайповніше охопити складність цього явища, конгрес проведено на міждисциплінарному рівні, охоплюючи канонічне право, літургію, психологію, душпастирське богослов’я, духовність та інше, подаючи відповідні засоби для правильного розрізнення об’явлень, від Маріологічних до містично-пророчих та харизматичних явищ.

Італійський священик-францисканець Стефано Чеккін, голова Папської Міжнародної Марійської Академії, в інтерв’ю для VaticanNews пояснив мету конгресу, відзначаючи, як потрібно ставитись до надприродних об’явлень, який зв'язок існує між наукою та вірою. Він також з’ясував різницю між різними об’явленнями, також і те, як визначити, чи воно справжнє чи фальшиве.

Він наголосив, що Церква наново відкриває значення надприродних об’явлень. Після ІІ Ватиканського часу в деяких католицьких середовищах ставились до надприродних об’явлень, зокрема Пресвятої Богородиц, як до другорядного явища, вважаючи, що треба повернутись до виключного біблійного образу Божої Матері. Сьогодні ж Церква повніше цінує містичний досвід, бачить у ньому особливий внесок Божого люду.

О. Чеккін закликає до більшої пошани до надприродних об’явлень, зокрема в тому випадку, коли Церква не вважає їх фальшивими.

Об’явлення – це Божий  дар, яким не слід нехтувати

Голова Міжнародної Папської Академії наголосив на потребі відкрити серця для цих надприродних об’явлень, які відбуваються в різні способи, беручи до уваги відмінні культури. «Як це прекрасно, – сказав о. Стефано Чеккін, – що Пресвята Богородиця об’являється в різних місцях по-різному. Вона вживає відмінні мови, а навіть і діалекти, має інші риси обличчя, Її слова завжди пристосовані до культури окремих народів. Тому католицька Церква повинна шанувати цей Божий дар. Ми не зобов’язані приймати надприродні об’явлення, адже вони не є необхідними для вічного спасіння, але слід пам’ятати, що це дари, які нам дає Сам Господь і ми не повинні ними погорджувати».

Джерело:    НОВИНИ ВАТИКАНУ

20.09.2018р. Б. / Папа: Ті, хто дав нам життя, завжди заслуговують на вдячність

Під час чергового повчання, присвяченого Божим Заповідям, Святіший Отець у контексті четвертої з-поміж них звернув увагу на те, що означає «шанувати» батьків, якими є наслідки цього і закликав ніколи не лихословити проти чиїхось тата або мами.

Якою б не була історія людини, четверта заповідь дає їй орієнтир, який веде до Христа, через Якого проявляється істинний Отець, що дає нам «відродитися з висоти». Про значення четвертої Божої заповіді Папа Франциск роздумував під час загальної аудієнції у середу, 19 вересня 2018 р., продовжуючи цикл повчань про Декалог.

Що означає «шанувати»?

Як зауважив Святіший Отець, мандрівка через Божі заповіді сьогодні привела до четвертої з них, яка говорить про пошану, належну батькам. Що ж означає ця пошана? Слово, використане в єврейському тексті, «вказує на славу, на цінність, а дослівно, на “тягар”, тобто, консистенцію дійсності».

«Це не є питання зовнішніх форм, але істини. Шанувати Бога у Святому Письмі означає визнавати Його дійсність, рахуватися з Його присутністю. Це відображається також і через обряди, але включає, насамперед, надати Богові справедливе місце в своєму житті. Отож, шанувати батька і матір означає визнавати їхню важливість також і шляхом конкретних вчинків, якими виражається жертовність, любов і турбота», – пояснив він.

Заповідь, що вміщає наслідок

Далі Папа звернув увагу на те, що ця заповідь має притаманну їй ознаку: вона вміщає наслідок: «Шануй батька твого й матір твою, як заповідав тобі Господь, Бог твій, щоб довго тобі жити й бути щасливим на землі, що її Господь, Бог твій, дає тобі», – читаємо у Книзі Второзаконня. Отож, пошана до батьків веде до «довгого і щасливого життя», а слово «щастя» у Декалозі «з’являється лише у зв’язці зі стосунками з батьками».

За словами Святішого Отця, ця «багато-тисячорічна мудрість» вказує на те, що людські науки зуміли опрацювати лише століття тому: відбиток дитинства позначає усе життя. «Часто буває, що можемо з легкістю зрозуміти, чи хтось виростав у здоровому та врівноваженому середовищі, – зазначив він. – Але й так само зрозуміти, що людина походить із середовища покинутості та насильства. Наше дитинство є деякою мірою незатертим чорнилом, відображається у смаках, способі життя, навіть якщо дехто намагається ховати рани свого походження».

Заповідь для дітей, а не батьків

«Але четверта заповідь говорить про щось більшого, – вів далі Наступник святого Петра. – Вона не говорить про доброту батьків, не вимагає, аби батьки й матері були досконалими. Вона говорить про вчинок дітей поза заслугами батьків, і каже нам одну надзвичайну та визвольну річ: якщо й не всі батьки бувають добрими й не кожне дитинство є спокійним, всі діти можуть бути щасливими, бо досягнення повноцінного життя та щастя залежить від належної вдячності тим, які привели нас у світ».

Папа зазначив, що ця заповідь може стати «конструктивною» для багатьох молодих людей, що мають за собою історію болю, для всіх тих, які постраждали в молодості. «Чимало святих і дуже багато християн після болючого дитинства прожили світле життя, бо завдяки Ісусові Христові примирилися з життям», – сказав він, наводячи приклад блаженного Нунціо Сулпріціо, що незадовго буде канонізованим, святого Каміло де-Лель, святої Джузепіни Бахіти, що виросла в умовах рабства, блаженного Карло Ньоккі, що був сиротою, та святого Івана Павла ІІ, який в ранньому віці втратив маму.

«Людина, якою б не була історія її походження, отримує з цієї заповіді орієнтир, який веде до Христа: в Ньому, у дійсності, виявляється істинний Отець, Який пропонує нам можливість “відродитися з висоти”. Загадки нашого життя просвічують, коли відкриваємо, що Бог завжди готує нам життя Своїх дітей, де кожен вчинок – це місія, отримана від Нього», – зауважив Святіший Отець.

Не «чому?», а «для кого?»

За словами Наступника святого Петра, наші рани перетворюються у потенціал, коли ми, завдяки благодаті, відкриваємо, що «справжньою загадкою вже не є “чому?”, аде “для кого?”, задля кого все це трапилося зі мною?», «задля якого діла» Бог формував мене такою історією?

«Тут усе перевертається, все стає цінним і конструктивним. Мій досвід, навіть отой сумний і болючий, у світлі любові стає для інших джерелом зцілення. І тоді можемо шанувати своїх батьків зі свободою дорослих дітей та з милосердною відкритістю щодо їхніх обмежень. Шанувати батьків: вони ж дали нам життя! І якщо ти віддалився від своїх батьків, зроби зусилля і повернися, повернися до них», – заохотив Папа, а тоді звернув увагу на те, що серед нас існує звичка говорити погані слова, лаятися, а тому рішуче закликав «ніколи не хулити проти батьків інших людей».

«Зробіть цю внутрішню постанову: від сьогодні і надалі ніколи не лихословитиму чиюсь маму або тата. Вони дали нам життя! Їх не слід лихословити», – наголосив Святіший Отець.

Джерело:     НОВИНИ ВАТИКАНУ

19.09.2018р. Б. / Християнські сім’ї – знак надії для світу

Виступаючи під час Всесвітнього Конгресу Сімей в Кишиневі (Молдова), кардинал П’єтро Паролін вказав на важливу роль свідчення християнських сімей у сучасному світі та проаналізував небезпеки індивідуалістичної культури, що загрожує сім’ї.

Під час візиту до Республіки Молдови 15 і 16 вересня 2018 р., Державний Секретар Святого Престолу кардинал П’єтро Паролін виступив під час 12-го Всесвітнього Конгресу Сімей в Кишиневі на тему «Християнське бачення подружжя і сім’ї».

Цінні свідчення на Всесвітній зустрічі сімей у Дубліні

Кардинал П’єтро Паролін розпочав свою промову, пригадуючи про Всесвітню зустріч сімей, що недавно проходила в Дубліні, де «сім’ї з усього світу поглиблювали своє пізнання Божого задуму Сотворення і роздумували над викликами, що стоять перед сім’ями в сучасному світі». Він підкреслив важливу роль різних поглядів і свідчень, які були представлені під час зустрічі, бо «вони, в дуже відчутний спосіб, вказали на неповторну красу подружньої любові та сім'ї в Божому задумі спасіння». «Свідчення, які ми почули в Дубліні, – додав кардинал, – одностайно зійшлися на тому, що стосунки в сім'ї повинні бути твердо заснованими на Євангелії сім'ї, якщо вони бажають ефективно промовляти до культури нашого часу».

Християнські сім’ї – пророчий знак надії

Державний Секретар Апостольської Столиці зазначив, що сім’я є першою школою людяності і, незважаючи на численні виклики, багато сімей і надалі дають переконливе свідчення краси подружньої любові та спасенної сили Христової жертви на хресті. «Християнські сім’ї стають пророчим знаком надії в сьогоднішньому світі», – підкреслив кардинал, вказуючи також на важливу роль різних ініціатив, організованих як Церквою, так і громадським суспільством з метою підтримки подружжя й сім’ї.

Індивідуалізм – загроза для сім’ї

Кардинал Паролін наголосив, що «серйозні проблеми, з якими сьогодні стикаються сім'ї, випливають з індивідуалістичної, прагматичної та споживацької культури». Цитуючи Апостольське напоумлення Папи Франциска «Amoris Laetitia», доповідач зазначив, що надмірний індивідуалізм «підриває сімейні зв’язки та розглядає кожного члена сім’ї як ізольовану одиницю, приводячи, іноді, до уявлення, що особистість людини формують її бажання, які вважаються абсолютними». «Індивідуалістична культура, – вів далі кардинал, – користується величезним авторитетом у світі засобів масової інформації, фінансів та політики, але в кінцевому підсумку вона виключає такі проміжні установи, як сім'я, розглядаючи їх як несуттєвий варіант». За словами ієрарха, розглядаючи сімейні взаємостосунки тільки з точки зору цінності для процесу формування прибутку, така культура спричиняє бачення моральності, зосереджене виключно на власних інтересах.

Сім’я як образ Триєдиного Бога

На думку кардинала Пароліна, аби відповісти на цей виклик, ми як Церква повинні наново підтвердити свою віру в Божий задум щодо сім’ї. Кожна сім’я, за його словами, повинна відображати «життя сопричастя й плідності, що є серцем Пресвятої Тройці». «Будучи образом Бога, – наголосив ієрарх, – сім’я має унікальну особливість, яка вчиняє її наріжним каменем кожного суспільства. Це сопричастя любові й життя, де фундаментальні людські відмінності між статями й поколіннями сприяють взаємному зростанню та розвитку».

Внесок сім’ї у культуру зустрічі

Державний Секретар Святого Престолу наголосив також, що «сім’я – це міст до світу, що нас оточує». Він закликав християн мужньо й радісно звіщати «Євангеліє Сім’ї» як джерело надії для світу, шануючи, одночасно, тих, хто не поділяє християнського бачення подружжя й сім’ї. «Живий досвід краси сім'ї, – додав доповідач, – є найсильнішим аргументом, який ми маємо, тому що він не виключає, а приймає, не засуджує, а виражає співчуття, не нав'язує, а приваблює. За своєю природою сім'я надихає нас виходити за власні межі, мати співчуття до зранених духом і душею, бо вони ніколи не мали можливості досвідчити любов у сім’ї. Цей шлях свідчення Божої любові є цінним і життєво важливим внеском для того, аби перетворити індивідуалістичну, прагматичну та споживацьку культури в "культуру зустрічі", до якої закликає Папа Франциск».

На завершення кардинал П’єтро Паролін запевнив учасників конгресу в духовній підтримці Папи Франциска та побажав, щоб кожен докладав зусиль у втіленні Божого задуму щодо подружжя та сім’ї. 

Джерело:       НОВИНИ ВАТИКАНУ

18.09.2018р. Б. / Владика Петро (Стасюк): «Катехизація є необхідною, бо вона пригадує нам, які найважливіші точки віри єднають нас усіх»

Боже Слово та Катехизм посідають вагоме місце в житті Української Греко-Католицької Церкви, оскільки ці книги є основою нашої віри, Церкви та складовою для єдності. Саме тому наша Церква є сильною і потужною, бо вона знає, якою вона є та що їй потрібно.

На цьому наголосив владика Петро (Стасюк), Правлячий єпископ Мельбурнської єпархії (Австралія) та голова Патріаршої катехитичної комісії, у інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ. Отож, про значення Катехизму для УГКЦ, етапи його розвитку та нововведення, а також про довготривале служіння владики Петра (Стасюка) — далі у нашій розмові.

«КАТЕХИЗАЦІЯ Є НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВОЮ ЧАСТИНОЮ НАШОГО ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ»

- Владико, Синод Єпископів УГКЦ цього року присвячений темі Божого Слова та катехизації. На ваш погляд, чому ця тема є важливою для Синоду? Чому саме її взяли до розгляду?

- Катехизація є надзвичайно важливою частиною нашого церковного життя. Вона має можливість єднати всю Церкву, бо в катехизації ми чітко розуміємо та знаємо в що ми віримо, як ми молимося і як ми живемо... Наша Церква «посіяна» по цілому світу. Тому катехизація пригадує всім українцям, де б вони не перебували, чого саме Церква вчить, яка є віра Церкви і що це вкрай потрібно для усіх нас. Адже поза межами України ми бачимо багато місцевих (можна сказати, локальних) звичаїв і традицій, які не є поганими, однак можуть спонукати до того, що деякі люди не будуть пізнавати УГКЦ в певному краю.

- Як ви вважаєте, у якому стані тепер перебуває катехизація в УГКЦ? Які є проблемні моменти? Що потрібно змінити чи покращити?

- Я неймовірно радий, що маю можливість бачити на Синоді єдність думок серед єпископів, це було досить довершено та на високому рівні. Ба більше, деякі гості говорили, що вони були захоплені тим, що владики думають про майбутнє Церкви, співпрацювали одне з одним і дискутували. Це означає, що Церква хоче і бажає дійти до кращого стану. Ми розуміємо, що секуляризація набирає обертів у світі, що все менше людей відвідують храми, бо старі методи передавання віри (наприклад, від батьків та дідусів чи бабусь) — слабшають. Катехизація є необхідною, тому що вона пригадує нам, які найважливіші точки віри єднають нас усіх.

«КАТЕХИЗМ “ХРИСТОС — НАША ПАСХА” — ЦЕ ОФІЦІЙНЕ ВЧЕННЯ НАШОЇ ЦЕРКВИ»

- Ви говорили у своїй доповіді про Катехизм УГКЦ «Христос — наша Пасха». Розкажіть, будь ласка, про цю книгу. Чому вона є важливою для нас? Чи стала вона настільною книгою для кожного греко-католика?

 

- Катехизм «Христос — наша Пасха» — це офіційне вчення нашої Церкви. Ми вперше в нашій історії маємо Катехизм, який ухвалений Синодом Єпископів УГКЦ та визнаний всіма Церквами по цілому світу. На цьому Катехизмі ми можемо базувати авторитет цілої Церкви і він дійсно з’єднує нашу спільноту, де б ми не були. Ми маємо свій Катехизм, над яким працювали досить довго. Проте після багатьох консультацій (протягом 10 років), ми змогли досягнути розуміння у тому, що наша Церква вчить, на чому вона стоїть і яким має бути українець-греко-католик. У книзі не йдеться про різницю між нами та іншими Церквами, у ній насамперед пояснюється, ким ми є та чому ми повинні бути греко-католиками.

- А як щодо іншомовних версій цього Катехизму? Над чим тепер триває робота?

- На українській мові ми надрукували приблизно 120 тисяч примірників Катехизму і цього тижня замовимо ще. Варто зазначити, що 50 тисяч примірників побачили світ на російській мові, 12 тисяч — на англійській, а 5 тисяч — на португальській. Під час Синоду ми також дізналися, що іспанський переклад вже завершений, а владики з Польщі стверджують, що незабаром вийде і польський переклад. Крім того, Катехизм мають перекласти ще дев’ятьма мовами, зокрема на французьку, німецьку, італійську та інші.

- Зараз говорять про друге видання Катехизму. Однак ви одного разу сказали, що нам спочатку варто освоїти перше видання. Що саме ви мали на увазі? В чому полягає це ваше переконання?

- Деякі люди, коли побачили цей Катехизм, запевняють, що у ньому не все є... Через різні причини деякі речі не є у Катехизмі, тому люди кажуть, що треба додати те чи інше. Ми віднайшли декілька таких точок, які можна додати до наступного варіанту Катехизму. Я думаю, надзвичайно важливо, щоб ми вивчили спочатку цей Катехизм, який тепер перекладається на різні мови. Як на мене, пройде ще приблизно 10-15 років, поки ми освоїмо його. Цікаво, що Катехизм побачив світ сім років тому, але ніхто не знайшов ніяких помилок. Це добре, що люди хочуть другого видання, але зараз воно ще не є в пріоритеті.

«КАТЕХИЗМ ДЛЯ МОЛОДІ БУДЕ ТАКОЖ ОФІЦІЙНИМ ТА БУДЕ НАПИСАНИЙ МОВОЮ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ» 

- Не кожен вірний нашої Церкви може прочитати Катехизм і все у ньому правильно зрозуміти. Можливо, є потреба у його спрощеній версії...

- Ми в Патріаршій катехитичній комісії думали про це, тому Синод Єпископів УГКЦ кілька років тому поблагословив працю над виданням молодіжного катехизму. А через кілька днів буде представлено довершений проект цього катехизму для молоді. На мою думку, він буде неймовірно цікавим для молодих людей (віком від 16 до 30 років). Цей Катехизм буде також офіційним та буде написаний мовою сучасної молоді. Я дуже очікую вихід у світ цього Катехизму. Зараз укладають знімки та ілюстрації. Я вважаю, що «випробувальний термін» триватиме три роки, щоб розглянути Катехизм для молоді. А через кілька років ми зможемо дізнатися, в якій саме редакції він вийде.

«НАПИСАННЯ КАТЕХИЗМУ З’ЄДНАЛО НАШУ ЦЕРКВУ»

- Владико, 25 років свого єпископського служіння ви присвятили для того, щоб займатися катехитичною справою у нашій Церкві. Які були основні етапи протягом цього довготривалого періоду?

- Справді, 25 років тому мене обрали на єпископа. У той період було важко, адже не було ніяких сучасних наукових книг, книг для катехизації, окрім дуже старих. Тож ми тоді шукали способи, щоб рухатися вперед...

Через два роки с. Луїза Цюпа, СНДМ, Заступник Голови Патріаршої катехитичної комісії УГКЦ приїхала з Бразилії працювати, тож ми скликали з’їзд катехитів з усього світу, який відбувся в Рудно в 1995 році. Більше ста найкращих катехитів того часу зібралися на цьому заході. Одна з ідей, яка тоді пролунала, полягала у тому, що треба писати загальний катехизм УГКЦ. Варто зауважити, що всі ідеї з того з’їзду ми втілили протягом кількох років. Ми працювали над ним 10 років та мали чимало з’їздів катехитів, науковців та інших фахівців нашої Церкви. Він вийшов у 2011 році.

Я поважаю ту команду, яка працювала над Катехизмом і радий, що вони — найкращі теологи світового рівня нашої Церкви — ще досі живуть. До речі, Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав був у цій команді та відповідав за моральну частину Катехизму, о. Мирон Бендик — за першу частину, а п. Михайло Петрович — за літургійну частину.

Слід зазначити, що були різні форми катехизації — книжки, які допомагали вчителям/катехитам катехитизувати, а також катехитичні школи, інститути тощо.

Велику поміч у встановленні і розвитку катехитичного служіння зробив і далі робить Катехитично-педагогічний інститут УКУ, який є науковою і методичною базою у творенні і впровадженні катехитичних програм.

Як на мене, написання Катехизму з’єднало нашу Церкву. Катехизм — наша віра і офіційне вчення Церкви — це те, на що ми опираємося як Церква. Ми зараз бачимо, що УГКЦ є сильною і потужною, бо вона знає, якою вона є та що їй потрібно.

«МОЯ ВОЛЯ — СЛУХАТИ ЦЕРКВУ, СИНОД І ЛЮДЕЙ ТА ВИРІШУВАТИ, ЩО ВАРТЕ УВАГИ, ЩОБ ДОСЯГНУТИ НЕОБХІДНОГО»

- Владико, що вам вдалося досягнути, про що мріяли та бажали?

- Я мав надзвичайно велику ласку, благословення та привілеї в житті. Я думаю, що моє найбільше благословення, коли я мав можливість працювати з добрими людьми у Комісії та працювати над Катехизмом. Ми мали привілеї пережити цей час, брати участь у цьому і з Синодом, з всією Церквою та досягнути це для Бога.

Моя натура є такою, що я буду виконувати те завдання, яке маю. Моя воля — слухати Церкву, слухати Синод, слухати людей та вирішувати, що варте уваги, на що скерувати сили, знайти всі можливості, щоб досягнути необхідного (бажаного). Наша Патріарша катехитична комісія має талант тримати свою візію на потрібних речах та здійснювати свої обіцянки.

Не слід забувати, що чимало людей працюють в Комісії приблизно 15-20 років. Сестра Луїза Цюпа, яку називають матір’ю катехизму, є однією з найбільш заслужених. І я вдячний, що мав можливість працювати з нею.

«БАЖАЮ, ЩОБ МИ МАЛИ ЛАСКУ ТА СИЛУ ЗДІЙСНИТИ ЗАВДАННЯ, ЯКІ СТАВИМО ПЕРЕД СОБОЮ»

- Що ви можете побажати нашим читачам?

 

- Цьогоріч я відчуваю глибоку єдність на Синоді Єпископів УГКЦ. Владики щиро цікавляться та переймаються проблемними ситуаціями у нашій Церкві, особливо у цій сфері. Наступні кроки є надзвичайно важливими щодо катехизації дорослих, а також щодо першої святої Сповіді та Причастя.

Мало людей справді знають нашу віру, бо роз’їжджають у різні кінці світу. Тому нам потрібно за допомогою сучасних способів виховувати нових катехитів та постачати їм необхідні матеріали. Я бажаю, щоб ми мали ласку та силу здійснити ті заклики/завдання, які тепер ставимо перед собою.

Розмовляв о. Ігор Яців,
керівник Департаменту інформації УГКЦ

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

17.09.2018р. Б. / Єпископ Радослав Змітрович: про красу Церкви, сатану у Дубліні та нашу відповідь на зло

Нещодавно українська делегація повернулася з Ірландії, де відбувалася Всесвітня зустріч родин. Під час виступу на зустрічі сімей у Хмельницькому Його екселенція коротко озвучив своє бачення форуму у Дубліні. Ми звернулися до  єпископа Радослава з проханням розгорнуто прокоментувати подію, ЛГБТ пропаганду о. Джеймса Мартіна та лист-свідчення колишнього нунція арх. Вігано.

– Отче Єпископе, які Ваші враження від цьогорічної Світової Зустрічі Родин у Дубліні?

– Передусім це був досвід Церкви, її сучасного стану. Перш за все красу цієї Церкви було видно на обличчях стількох присутніх там людей. Приїхало чимало осіб задіяних у родинне життя і душпастирство родин. Прибули родини, щоб отримати Духа, укріпитися, зустрітися з іншими. Очевидно, більшість учасників походила з Ірландії, але також було багато представників з інших країн. Там об’явилася Вселенська Церква у своїй різноманітності. Але також і проявилося зло, яке диявол завжди сіяв у житті віруючих.

– Що доброго і позитивного запам’яталося найбільше?

– Вразило мене великі зусилля Церкви в Ірландії, щоб добре приготувати і провести цю зустріч. Окрім конгресу з десятками конференцій і зустрічей було також заплановано триденну програму для дітей і молоді. Було зрозуміло, що для ірландців, які є в Церкві, ця зустріч була дуже важливою. Далі були зворушливі свідоцтва світських, чудовий приклад дії Бога у житті людини.

Наведу два приклади. Перший стосується родини з дитиною, що має синдром Дауна. Особливими були слова цього хлопця, як Христос допомагає йому прийняти самого себе і дає відвагу жити повнотою життя.

Інший приклад – це історія юнака з Африки, який був викрадений бандитами, досвідчив страшних речей і вже нічому і нікому не вірив. Але коли звернувся цілим серцем до Христа, Господь перемінив його життя.

– А як Вам фестиваль родин у суботу ввечері?

– Дійсно, ірландці представили все, що є в них найкраще. Чудові пісні, танці, вражаючі свідоцтва родин. Справді, незабутнє видовище, хоча як для мене за цим всім Господь Бог був трохи схованим. Мені особисто бракувало такого безпосереднього прославлення Господа Бога. У цьому плані дійство врятував Святіший Отець, який мав дуже гарне і вичерпне слово, у якому багаторазово підкреслив значення віри і відносин з Христом у родинному житті.

– Чи було щось, що затьмарило це свято родин?

– Найбільш болючою була присутність і конференція, виголошена отцем Джеймсом Мартіном SJ. Він говорив фальшиві речі. Проголошував, що гомосексуальні відносини є добрими, але це повністю суперечить Катехіизму Католицької Церкви (ККЦ 2357) і свідоцтву Святого Письма. Якщо гомосексуалізм є морально добрий, тоді будь-яка інша форма сексуальної активності також стає доброю.

Говорив також антинаукові речі, буцімто гомосексуалізм є вродженим. Посилаючись на статистичні дані про високий рівень самогубств серед практикуючих гомосексуалістів, прийшов до висновку, що це спричинене неприйняттям їх зі сторони суспільства. У дійсності осудження, неприйняття виходить передусім з середини людини, з її сумління та природи, яка мовчки осуджує та не сприймає гріх.

У відчуттях та розумінні нашої української делегації це було щось страшним, адже таким чином о. Джеймс Мартін міг схиляти молодих людей до експериментування з гомосексуалізмом.

Можна також сказати, що у певний спосіб він вкрав цю Світову Зустріч у родин та подружжів, адже увага ЗМІ була зосереджена на ньому.

– Як думаєте, хто несе відповідальність за цей інцидент?

– Не можу конкретно відповісти, хто з людей прийняв рішення запросити цього священика, але напевно за цим стоїть диявол, батько брехні, який завжди маніпулює людьми, переконуючи, що це робиться для блага інших. Думаю, що ті, хто приймав рішення щодо о. Мартіна, бажали добра, але розуміли добро викривлено. Звичайно, треба бути відкритим на кожну людину, також і ту, яка має зламану сексуальну орієнтацію і допускається падінь. Але ніколи допомогою для людини не є утвердження її в грісі. Те, що говорить о. Мартін – це схиляння молодих людей до неморального життя, до втрати тотожності внаслідок експериментів з власним тілом і сексуальністю. З цього народжуються великі страждання, які часом ведуть до самогубства.

– Лунають голоси, що потрібно допасувати вчення Церкви до світу, адже нині люди по іншому дивляться на гомосексуалізм, ніж це було 100 чи 200 років тому.

– Ти добре сказав, що 100 чи 200 років тому у нашому культурному середовищі, просякнутим досвідом християнської віри, розуміння гомосексуалізму було іншим, ніж тепер його подає світ. Тоді це було згідно з тим, що пише св. Апостол Павло у першому розділі до Римлян: «Вони замінили Божу правду на неправду і честь віддавали, і служили створінню радше, ніж Творцеві… За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, бо їхні жінки змінили природні вживання на протиприродні; так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду» (Рим. 1, 25–27).

Дуже важливо зрозуміти, що християнство, приносячи правду про людину, об’явлену через Сина Чоловічого, увійшло у тогочасну культуру, яка допускала майже будь-яку форму сексуальної активності. Нещодавно був на кладовищі стародавнього міста Салона. Там знаходяться надгробки з часів поганських римлян, як і з римлян, які повірили у Христа. Саркофаги язичників були пишно оздоблені ліпнинами, які представляли різноманітні форми сексуальної поведінки. Тоді як надгробки християн були скромними з молитвами та закликами до відваги. Можна сказати, що ми повертаємося до античних часів, коли оточуюча нас культура все більше пронизується манією сексуального задоволення. Хоча 2000 років тому була схожа ситуація, як і сьогодні, проте християни не мали сумнівів щодо природи гомосексуалізму. Вони проголошували спасіння, що також стосувалося і людської сексуальності. Мали досвід, що завдяки зустрічі з Христом і отриманню дару Святого Духа, який живе у них, їхні тіла, статевість та відносини могли бути так як на “початку” знаряддям особистого сопричастя чоловіка та жінки, які будуть приносити плід.

Нині ведеться битва про щось дуже важливе, адже людину не можна відірвати від її сексуальності, статевості. Чудово про це говорив Св. Йоан Павло ІІ у своїх катехезах про теологію тіла.

– Значить варто триматися Божого Слова?

– Звичайно. Буває так, що коли людина закрита на Христа і не вміє жити згідно Його Слова, то намагається у своїй гордині змінити Боже Слово. Символічним знаком драми, яка діється у Церкві, була маніпуляція Божим Словом під час Євхаристії, у той самий день, коли о. Мартін мав свою конференцію. Євангеліє було про запрошених на весілля /Мт. 22,1-14/ і закінчувалася словами царя до чоловіка, який прийшов на учту без весільного одягу. Його викинули у темряву. Так закінчувалося читання Євангелії з четверга 23 серпня у всіх католицьких храмах світу. Винятком була Свята Меса у Дубліні, де хтось вилучив останнє речення. Забракло цього Божого Слова і у книжках до молитви Магніфікат, надрукованих з нагоди Світової Зустрічі Родин.

– Чи можна знайти в історії спасіння подібну боротьбу добра зі злом, між правдою і брехнею?

– Бачимо цю спокусу у історії Ізраїлю не бути дивним в очах світу, стати таким, як інші народи. Мені здається, що сьогодні ця спокуса багатьох схиляє до компромісу зі світом, але цей світ потребує спасіння, а не дешевої потіхи.

Другий приклад – це єресь аріанства, яка була спробою полегшити прийняття християнського послання. Вона стосувалася правди про те, ким був Ісус Христос. Важко було збагнути, що той чоловік з Назарету, був Богом. Сьогодні для деяких, здається, дуже важко прийняти спосіб життя, який запропонував наш Господь. Це означає брак віри у Нього, як справжнього Спасителя людини. Вважають, що Христос не має сили спасти людину від нечистоти. Грішний спосіб життя видають за стандарт і не пропонують людині цілющих відносин з Господом. Хочуть таким чином полегшити перебування у Церкві слабким і невіруючим, але смію сумніватися, чи це дійсно Божа воля. Ми є слабкими, падаємо, але важливим є напрямок, у якому йдемо. Падаємо, встаємо, але прямуємо до святості та чистоти. Книга Второзаконння говорить про слово, що є близьким для кожної людини (Вт. 30, 14). Це Слово, втілена Любов, Ісус Христос, як пише святий Павло (Рм 10, 8) є близько серця кожної людини. На це Слово будь-яка людина чекає, також і та, що занурена у своїх гріхах нечистоти. Треба мати відвагу пропонувати життя у чистоті та любові, життя з Богом. Треба бідній людині дати надію, це її визволить, збереже від думок про самогубство.

– Хотів би ще торкнутися однієї важкої проблеми, яка є причиною страждання і сум’яття для багатьох католиків в Україні. Під час Світової Зустрічі Родин було опубліковане свідчення арх. Вігано. Що Отець може сказати на цю тему?

– Розумію це страждання і неспокій, який з’явився у серці. Я прочитав його свідоцтво і теж сильно це пережив і переживаю досі. Воно з’явилося у контексті багатьох інших сумних фактів про сексуальне зловживання духовних осіб щодо неповнолітніх і пасивності деяких єпископів, які поглибили страждання людей і згіршили Церкву і світ.

Ясно, що з цим треба йти до Бога і шукати у Нього розраду. Хочу поділитися деякими думками, що, надіюся, походять від Святого Духа, і які допомагають мені перебувати у мирі і надії.

Передусім це заклик до інтенсивної молитви за Церкву, Святішого Отця і за нас самих. Для мене ця історія є знаком існування диявола і що ми дійсно є грішниками. Порожнеча всередині нас, є наслідком первородного гріха, вона  невпинно домагається заповнення. Якщо це не відбувається через реальні відносини з Богом, а через використання Божих дарів, то породжується гординя. Коли ж гординя бере гору, бо маю пошану від людей, гроші, є важливою особою, стара людина в нас росте и вона хоче все, у тому числі сексуальних приємностей та гріхів.

Майже ніхто не приходить до семінарії чи монастиря, щоб грішити, зробити кар’єру у Церкві і використати свою позицію, щоб заспокоїти «Я» через почуття влади і приємності. Але ми є грішниками і наше «Я» швидко може приклеїтися до всього, що не є Богом. Чим вище ми є, тим легше втратити контакт з реальністю і відчути себе богом. Це стосується кожного, також єпископів і кардиналів, включно зі мною. Тому потребуємо упокорень, правди, щоб наше «Я» десь не загубилося. Щоб було у пошуках відносин з Господом, а не з божками цього світу, неважливо за яким побожним виглядом вони ховаються. Я потребую впокорень, щоб не загубився, як єпископ.

У відкритті правди про гріх бачу також волю Господа Бога, для Нього найважливішим є спасіння кожної людини. Як говорить Святе Письмо: «все, що виявляється, стає світлом» (Еф. 5, 13).

Основною правдою і фундаментом нашої надії є факт, що Бог існує. Він увійшов у нашу історію і веде спасіння людства і кожної людини. Ми не повинні боятися, але йти з довірою дорогою Євангелія, падаючи і встаючи, падаючи і знов встаючи. Але завжди перебувати у правді про свій гріх і Його милосердя.

Бучковський Олександр

Джерело:     РОДИНА

15.09.2018р. Б. / ХОР «ПОКРОВ»: ЧВЕРТЬ ВІКУ СПІВАЮЧИ БОГУ

«Хто співає – двічі молиться»

Св. Августин

Нещодавно в приміщенні українського парафіяльного дому в Мюнхені відбулась неординарна подія – презентація компакт-диска з відеозаписом трьох різдвяних концертів катедрального хору «Покров» греко-католицької парафії Покрова Пресвятої Богородиці і св. Апостола Андрeя Первозванного під керівництвом його засновника й довголітнього диригента Станіслава Чуєнка.

Презентація відбулась в присутності невеликої кількості людей, зате в доволі невимушеній і затишній, ледь не родинній, атмосфері. Неординарність цієї події полягала не стільки в презентації диску, як в тому, що він став заслуженим вінцем, відзнакою і наче печаткою-ствердженням успіху хору на чолі з його диригентом. Вихід у світ диска – це лише невеличка видима вершина айсберга, за якою криється гора праці, великих зусиль, старань, а часом розчарувань і піднесень як хористів, так і їх керівника. Останнього – особливою мірою. А оскільки хор «Покров» – це здебільшого не професійний, а аматорський колектив, в якому лише кілька хористів мають музичну освіту і є музикальними професіоналами, то поява (вже другого) професійного запису свідчить про його неабиякий успіх.

На платівку було записано відео трьох різдвяних концертів хору «Покров», які відбулися ще в листопаді-грудні 2017 та в січні 2018 року в Мюнхені під керівництвом диригента Станіслава Чуєнка. Перший концерт пройшов у євангельсько-лютеранській церкві Христа Спасителя (Erlöserkirche), на якому прозвучали літургійні й різдвяні твори не лише у виконанні хору, а й сформованого кілька років тому жіночого ансамблю. Крім того, повний храм присутніх гостей мав змогу насолоджуватись твором Станіслава Чуєнка «Українська фантазія» в його ж виконанні на скрипці, в оригінальному поєднанні тонких звуків скрипки та величності орга́ну.

А другий виступ став почесним для хору, оскільки відбувся на запрошення Міністерства освіти і культури федеральної землі Баварія (Німеччина) в рамках щорічної культурної різдвяної програми громади міста Мюнхен в його самісінькому серці – на Марієнпляц (Марійська площа), на балконі знаменитої міської ратуші. Це був особливий виступ, який хористи пам’ятатимуть завше… Спочатку на площі гудів звичний ярмарковий гамір, та з представленням виступу представницею міської ратуші він почав затихати, і ярмарковий люд з цікавістю звернув свої погляди на балкон, з якого зазвучали чудові українські колядки, серед яких окремо хочеться виділити виконання вдало перекладеної німецькою мовою колядки В. Барвінського «Небо і земля» (аранжування М. Ґріля і С. Чуєнка). Щедрі оплески й вигуки учасників ярмарку стали справжньою нагородою за виступ хору, який для нього став історичним.

Третій – завершальний – концерт був проведений в рідному для хору місці – катедральному храмі української греко-католицької парафії Покрова Пресвятої Богородиці і св. Апостола Андрeя Первозванного в Мюнхені. Завершальний, тому що це був, на жаль, останній концерт у такому складі – під керівництвом довголітнього диригента «Покрову» Станіслава Чуєнка, у зв’язку із закінченням його трудової каденції. Тому, завдяки світлій різдвяній тематиці, концерт був радісним, але через свій прощальний характер до сердець хористів і глядачів закрадався й смуток…

2018 рік був особливим для української греко-католицької парафії в Мюнхені і його хору, оскільки цього року співпали два визначні ювілеї: 25-річчя існування хору «Покров» під керівництвом диригента Станіслава Чуєнка та 50-річчя його творчої музичної діяльності, які були урочисто відзначені в приміщенні парафіяльного дому.

Українській громаді Мюнхена (і не тільки) вже добре відомі тих 25 років діяльності хору «Покров», котрий, попри деякі скептичні прогнози серед парафіяльної громади, завдяки його тихій, але послідовній наполегливій праці досить невдовзі продемонстрував протилежне: організований хор української громади може існувати! І це він не раз доводив гідним супроводом літургійних відправ, виконанням духовних, а принагідно і народних творів. Більше того, хор зайняв одне з чільних місць серед подібних колективів українських громад не лише в Німеччині, а й у всій Європі. Виступи аматорського церковного хору часом відзначалися досить високим рівнем, який можна порівняти з професійним. Його часто запрошували на різні культурні заходи не лише українські, а й німецькі організатори в різних містах Німеччини. Також, хор або його частина побували і за її межами: у Франції, Австрії, Бельгії, Італії (в Римі – двічі), в далекій китайській провінції Тайвань (за участю октету солістів хору)… Крім того, колядки хору звучали і в записі, і наживо на Баварському радіо; Ватиканське радіо транслювало цілу великодню Утреню хору, інтерв’ю диригента з записами хору звучали на львівському радіо і телебаченні (на українському телеканалі 1+1, на 5-му каналі УТ); різдвяну програму хору почули українські слухачі в Піттсбурзі (США), австралійське радіо і преса також неодноразово подавали інформацію про виступи хору. Про діяльність хору повідомляли й інші інформаційні ресурси, зокрема, газета «Зюддойче цайтунґ» (Süddeutsche Zeitung), бельгійські і тайванські газети, та й, звичайно, наш рідний «Християнський голос», який часто писав про успіхи хору.

Отож, хор «Покров» став невід’ємним представницьким колективом і візиткою не лише катедрального храму українців Мюнхена, а й всієї української громади в німецькій Баварії. Тепер важко уявити зараз уже чималу українську громаду без хору.

Тут варто згадати декількох осіб, яким хор завдячує своє існування, свій розвиток та майстерність: співзасновники – дяк катедрального храму Андрій Несмачний, якому належить ідея створення хору, диригент Станіслав Чуєнко і тодішній парох о. Мирон Мольчко; світлої пам’яті єп. Платон Корниляк, а також теперішній екзарх українців у Німеччині та Скандинавії єп. Петро Крик; о. Любомир Федорак, який зробив великий внесок в збереження і розвиток хору, а також теперішній адміністратор храму о. Володимир Війтович; ровесники хору, які поповнили його лави від самого заснування – Марія Бочан, Надія і Ольга Галабурди, Лідія Головата, Дарія Сімків; солісти – Василь Біль (співак Баварської опери), Олександр Гайдек… Та це лише кілька імен, бо кожен хорист є дуже важливим для творення гармонійного звучання хору, кожен є його будівником.

Та попри зазначені вище успіхи хору, не можна оминути увагою самого диригента Станіслава Чуєнка, без якого це все не було б можливим. Щоб досягти високого результату, необхідне вміння, досвід і старання керівника.

Символічно, що відзначення 25-річчя хору 2018 року під керівництвом Станіслава Чуєнка співпало з його особистим ювілеєм – 50-річчям творчої музичної діяльності. Тому обидва ювілеї були об’єднані в одне святкування. Цікаво, що для багатьох українців афішування 50-річного мистецького ювілею диригента стало великою несподіванкою, оскільки та попередня 25-річна половина його діяльності була їм зовсім невідомою… І лише на святкуванні, коли представники хору показали відеопрезентацію про музичну діяльність диригента, закриту завісу в біографії шановного ювіляра було привідкрито.

…Молодий, скромний студент-скрипаль зі Львова, виступ якого вразив викладача-професора своєю майстерністю; професійний музикант з досвідом виконавської і керівної діяльності в філармоніях Львова і Луцька, створення і керування кількома ансамблями: «Львів», легендарного «Світязя» (солістом якого був один з велетів справжньої української естради Василь Зінкевич), «Львівські музики».

Та після розпаду Радянського Союзу, восени 1992 року, Станіслав Чуєнко отримав запрошення на участь в концерті в культурно-мистецькому центрі Мюнхена Ґастайґ, яке він радо прийняв.

Побачивши успіхи роботи Станіслава Чуєнка з групою дітей (понад 30) з України, з якими він підготував велику концертну програму (хоровий спів, танці та інструментальна музика), до нього приступили з пропозицією організувати на українській парафії хор, в якому згодом була задіяна і вся його рідня… Та не все так легко прийшлося – бюрократичні перешкоди, пов’язані з потребою воз’єднання сім’ї, час від часу втомливо змушували «курсувати» між новим місцем праці в Мюнхені та рідним Львовом. Та все-таки, з Божою допомогою і наполегливими стараннями, ті перешкоди вдалося здолати.

…У своїй змістовній промові ювіляр, серед іншого, наголосив на важливості соціальної складової для досягнення успіху колективу, що й вдалося зробити в хорі – затишну, дружню атмосферу, в якій людям було і є понині комфортно разом, в спільному відзначенні особистих нагод і ювілеїв, розділення радості і смутку. За його словами, хор «Покров» і його диригент за 25 років кардинально змінили мистецький вигляд громади. Станіслав Чуєнко висловив подяку всім, хто причинився до створення, підтримки і розвитку хору, а насамкінець озвучив такі програмні слова й заклик: «Наша мюнхенська громада має золотий людський капітал. Ці молоді люди разом з представниками старшої генерації – це фантастичний скарб. Треба тільки вміти користатися тим скарбом для добра людей і на Славу Божу!»

Що ж, нам усім варто прислухатись до цих слів та поєднати зусилля й працю на славу Божу і добро людей! А нашому хорові та його ювіляру бажаємо й надалі плідної праці і не перестати бути духовно-моральною підтримкою українського народу та інструментом його доброго іміджу!

І хай допоможе нам Господь оспівувати Його в чистоті серця!

Володимир Мельник  Авторська колонка
Хорист «Покрову»

Опубліковано в газеті «Християнський голос». Вересень, № 17 (2997)

Джерело:  Воїни Христа Царя