ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ


пʼятницю, 31 березня 2017 р.

31.03.2017р. Б. / Архиєпархія Філадельфії оголосила про новий підхід до катехизації подружжя

Архиєпархія Філадельфії запускає трирічну програму віднови душпастирського служіння одруженим парам.

Перший рік програми спланований для працівників архиєпархії, щоб допомогти їм зрозуміти їх «місію підтримки, зцілення і підсилення одружених пар та сімей, довірених їх опіці». Другий рік програми зосереджується на парафіях і школах. Третій – присвячений одруженим парам, з метою «віднайдення заново місії подружжя і сім’ї», інформує Catholic Culture.

Оголошуючи про запуск програми під назвою «Перебувайте в Моїй Любові», в архиєпархії заявили, що вона представляє свідомий перехід від існуючого підходу, «що ігнорує наслідки неякісної катехизації та браку особистої зустрічі» до «більш євангельського і реляційного підходу».

Джерело:  Воїни Христа Царя

четвер, 30 березня 2017 р.

30.03.2017р. Б. / Яблука чи помаранчі або що таке шлюб?

Якщо назвати помаранч яблуком, то все одно він залишиться помаранчем. Той, хто знає, чим є яблуко, розуміє, що помаранч не слід називати яблуком. Коли хтось це робить через незнання, то добре було б пояснити тій людині, чим є яблуко.

Коли йдеться про шлюб, то слід вчинити так само. Якщо взяти до уваги дані про широку підтримку населення нещодавнього рішення Верховного Суду США про те, що громадяни мають конституційне «право» називати певні відносини шлюбом, коли вони ним не є, то очевидно що багато людей не знає: чим є шлюб. Це нагода проявити милосердя, щоб пояснити людям ціль і значення шлюбу. У нас, християн, є надзвичайно багата традиція, яка ґрунтується на природному праві та біблійному об’явленні, з якої можемо черпати пояснення. Це ж означає, що цю традицію можемо застосувати не лише до католиків, але для універсального пояснення самої людської природи.

Церква пропонує наступне визначення: шлюб – це особова, ексклюзивна, нерозривна спільнота життя і любові, яку відповідно до задуму Творця творять чоловік і жінка задля власного добра, народження і виховання дітей. Безперечно, для охрещених осіб шлюб є святим таїнством. Але у цих роздумах говоримо лише про природну дійсність шлюбу.

Особова спільнота життя і любові: шлюб передбачає цілковите, особове, взаємне самодарування наречених один одному, без втрати власної індивідуальності, щоб подружжя стало «одним тілом». Саме завдяки статевим відмінностям двоє стають «одним» як спільнота (як спільний союз).

Ексклюзивна спільнота життя і любові: ґрунтуючись на взаємному самодаруванні двох осіб один одному, цей особовий союз виключає будь-які інші союзи. Він вимагає цілковитої вірності наречених. Така виключність є суттєвою, бо гарантує також добро дітей.

Нерозривна спільнота життя і любові: чоловік і дружина поєднані не лише проминаючими емоціями чи еротичними уподобаннями, які, по суті своїй, егоїстичні й швидко згасають. Їх поєднала справжня подружня любов, в основі якої – непохитне й невідкличне рішення людської волі. Як тільки взаємна згода на утворення шлюбу буде доповнена статевим актом, виникає нерозривний подружній союз між нареченими. У випадку охрещених, цей союз скріплюється дією Святого Духа і завдяки цьому взагалі є нерозривний. Тому Церква навчає, що розлучення – це зло, і що розлучення – неможливе, навіть не беручи до уваги його цивільні наслідки.

Спільнота, яку творять чоловік і жінка: взаємодоповнюваність обох статей є суттєвою для шлюбу. Це означає, що двоє чоловіків або двоє жінок не можуть укласти шлюб, бо це не питання, що Церква «не дозволяє» їм це зробити. Двоє чоловіків чи двоє жінок не можуть укласти шлюб, бо вони не спроможні мати нормальні статеві стосунки, щоб доповнити вираження подружньої любові. Статевий акт можливий за умови природної відмінності у статевих органах. Це просто неможливо для двох осіб однієї статі пережити єднання з допомогою статевих органів. Саме здатність до цілковитого єднання у статевому акті є визначальним фактором відносин, які називаємо шлюбом.

Згідно задуму Творця: Бог – автор шлюбу. Бог вклав у нашу людську природу покликання до шлюбу, коли створив чоловіком і жінкою людину. Намагання поправити природу і ціль шлюбу означає, отже, бажання «стати як Бог».

Задля добра наречених, добра народження і виховання дітей: «Бо не добре чоловікові бути одному», – сказано у книзі Буття. Він потребує помічницю «відповідну до нього» (2:18). Статева відмінність дана нам, в першу чергу, як збагачення нашої людської природи, а також задля збільшення людської сім’ї. Діти не є лише додатком до шлюбу і подружньої любові, вони народжуються з самого серця взаємного самодарування подругів, як плід і сповнення подружньої любові. Саме тому Церква завжди навчала, що свідоме виключення народження дітей суперечить самій природі та меті шлюбу.

Тетяна Трачук

Джерела: family-institute.org.ua

середу, 29 березня 2017 р.

29.03.2017р. Б. / Богослуження Страсного Тижня 2017 року, які очолить Папа Франциск

Наближається до завершення період Чотиридесятниці, і вже менше, ніж через два тижні, у неділю, 9 квітня 2017 р., богослуженнями Пальмової неділі Папа Франциск розпочне Страсний Тиждень. Того дня, в який також на місцевому рівні відзначатиметься Всесвітній День Молоді на тему «Велике вчинив мені Всемогутній», о 10:00 місцевого часу на площі Святого Петра у Ватикані Глава Католицької Церкви очолить Святу Месу «Страстей Господніх», перед початком якої відбудеться благословення пальмових й оливкових галузок та процесійна хода.

У Великий Четвер, 13 квітня, о 9:30 в базиліці Святого Петра навколо Єпископа Риму збереться духовенство Римської дієцезії на Святу Месу з посвяченням мира.

У Велику П’ятницю, 14 квітня, в базиліці Святого Петра о 17:00 відбудеться богослуження Страстей Господніх, що включає Літургію Слова, адорацію хреста та Святе Причастя. Опісля, о 21:15 біля Колізею відбудеться молитва «Хресної Дороги», наприкінці якої Святіший Отець промовить до присутніх та уділить своє Апостольське благословення.

Пасхальним Чуванням о 20:30 в суботу, 15 квітня, у Ватикані розпочнуться великодні богослуження. Папа поблагословить пасхальну свічку, очолить урочистий вхід до базиліки Святого Петра, де під час Святої Меси охристить кількох дорослих. Наступного дня, у неділю, 16 квітня, Наступник святого Петра очолить о 10:00 Святу Месу на площі Святого Петра, після якої з лоджії Ватиканської базиліки виголосить Великоднє послання та уділить благословення «Urbi et Orbi».

Додатково буде повідомлено про те, де у Великий Четвер ввечері Святіший Отець відслужить Святу Месу «На Господній Вечері» зі зворушливим обрядом вмивання ніг. Як знаємо, від початку свого понтифікату, перенісши цей звичай до Риму зі свого попереднього місця служіння, тобто Буенос-Айреса, він звершує це богослужіння в різних місцях, які потребують вияву особливої турботи з боку свого єпископа.

вівторок, 28 березня 2017 р.

28.03.2017р. Б. / 5 переваг від того, що довго стоїш у черзі до Сповіді

До Великодня залишилось три тижні. У більшості церков священики ще заздалегідь попереджають: «У Страсний тиждень ми у храмі не будемо сповідати». Тому наступні два тижні в церквах будемо спостерігати звичну для такого періоду картину – довгі, закручені черги до Сповіді. В цих чергах стоятимуть як ті, хто сповідається часто, так і ті, хто церковний припис «Хоча б раз на рік сповідатись» сприймають буквально – раз на рік.

Чим характерне це довге стояння в черзі? Наріканням на інших, втомленими ногами, болями в спині… Як цього уникнути? – Прийти до Сповіді завчасно, не чекаючи на останній тиждень. Але якщо такої можливості нема чи є потреба висповідатись саме в цей період, спробуйте поглянути на цей довгий період очікування з іншого боку.

Пропонуємо до Вашої уваги статтю однієї жінки, яка навчилась вбачати в довгому очікуванні до Сповіді благословення.

Ось п’ять переваг від того, що довго стоїш в черзі до Сповіді:

1). Більше часу для молитви

Я намагаюсь приступати до таїнства примирення часто, і завжди стараюсь бути добре підготовленою до Сповіді. Я роблю іспит сумління. Складаю список гріхів. Молюсь. Але кілька років тому, коли я стояла в довгій черзі, то зрозуміла, що можу провести цей час з ще більшою користю.

Коли я стояла в черзі, я мала час на те, щоб помолитись за свого сповідника. Я просила Святого Духа, щоб сповнив його мудрістю. Я також помолилась молитву довіри. Мені здається, що благодать цього таїнства залежить від моєї здатності посповідатись добре, усе згадати і висловити. І до певної міри, це правда. Добре обдумана, ретельна сповідь є, без сумніву, кращою від підготовленої недбало.

Зрештою, уся благодать – це дар: дар, який я повинна сприймати з вірою. Тож, поки я чекала в черзі, я довірила свою Сповідь Ісусові, знаючи, що Він поведе мене і що Бог буде милосердним, незважаючи на те, наскільки недосконалими могли бути мої зусилля.

2). Солідарність з іншими пенітентами (каяльниками)

Коли я чекаю в черзі до Сповіді, то мене завжди зворушує вигляд стількох людей, які прагнуть Божого прощення і зцілення. Ми усі там, разом чекаємо, щоб отримати той самий чудовий дар.

Це просто чудово бачити старших людей, 20-літніх, молодь, сім’ї… які всі чекають (чекають і чекають), щоб викласти свої гріхи перед Богом.

Сповідь – завжди потужна, однак є щось особливе в тому, що стільки різних людей збираються разом в одному місці, щоб висповідати свої гріхи і прийняти Божу зцілюючу благодать.

3). Упокорююче почуття вдячності

Коли в мене виникає спокуса внутрішньо нарікати на довжелезну чергу до Сповіді, я намагаюсь думати про тих людей, які не мають змоги піти до Сповіді. Цікаво, чи католики, які живуть під репресивним режимом чи в регіонах, охоплених війною, скаржились би на те, що їм доведеться «аж» 45 хвилин чекати в черзі до Сповіді?

І не тільки це. Довга черга є доказом того, що Бог діє в серцях своїх людей. Це означає, що душі масово ідуть до Нього. Наскільки вдячною я повинна бути за те, що стою серед такої кількості каяльників!

4). Час нарешті прочитати усі брошурки і флаєри, які лежать позаду в церкві

Кілька років тому, чекаючи в довгій черзі до Сповіді, я взяла переглянути роздатковий матеріал під назвою «Любовні листи Отця». Вони просто чудові. Я могла їх так ніколи і не зауважити, якби не мала так багато «зайвого» часу.

5). Це період передпокаяння

Можливо, у вас склалось враження, що мій період очікування в черзі до Сповіді перетворився на духовне вправляння у вдячності і покорі. Ну, не зовсім так. Я й досі борюсь з собою, щоб не бурчати.

Однак, довге очікування дає мені нагоду повправлятись у терплячості.

* * *
Я дуже вдячна за таїнство примирення. Від часу мого навернення у 1999 році, я люблю сповідатись, хоча, як і більшість грішників, часто занедбую чи відкладаю Сповідь.

Стояти в черзі, хоч часами це може бути дуже неприємно, тільки допомагає по-особливому сприймати це таїнство, це допомогло мені усвідомити ще більше, яким благословенням є бути здатним піти до священика і викласти свої гріхи перед Богом – скільки б на це не було потрібно часу.

Лора Хадженс

Переклад  - «Католицький оглядач» за матеріалами ChurchPop

Джерело:  Воїни Христа Царя

понеділок, 27 березня 2017 р.

27.03.2017р. Б. / Випадкові випадковості, чи не все так просто?

Кожна людина, протягом свого життя потрапляє у різноманітні ситуації, коли здається, що це чиста випадковість, але із плином часу, ми починаємо аналізувати ту ситуацію, дивлячись із різних кутів і виявляємо, що не зовсім та випадковість була випадковою. Дивно, адже здавалось би, що в той момент просто не могло бути інакше і нам просто круто пощастило, або ж навпаки. Думаю, що будь який християнин із впевненістю скаже, що на все воля Божа і всі події в нашому житті, це Божа воля і Його ж план. Але знову ж таки НЕ ВСЕ ТАК ПРОСТО.

Звичайно, на все воля нашого Творця, все у Його руках, але Він наділив нас вільною волею, а після гріхопадіння поставив нас у рамки простору і часу. Насамперед потрібно усвідомити, що наше життя не є десь записаним, чи спланованим. Ми самі малюємо свою долю. Всі наші слова, вчинки і навіть думки мають якісь певні наслідки. Якщо ми робимо щось супроти волі нашого Небесного Батька, то Він нас не карає, але допускає вплив наслідків наших дій на наше життя. Бог нічого не робить нам злого. Все зло чинимо ми самі.

Для прикладу візьмемо малу дитину. Мама готує вечерю і на плиті стоїть гаряча каструля. Дитина весь час норовить торкнутись її, але любляча і терпляча матір старається вберегти її від опіку, болю і сліз. Дитина не розуміє, як важко матері і продовжує спроби торкнутись гарячого. Врешті мамі вривається терпець і вона дозволяє дитині попектись. Звичайно дитина починає плакати і мама біжить її заспокоювати, обробляти опік і т.д.  Так само і ми. Господь всіляко старається нас вберегти від всіляких проблем, а ми через власну обмеженість не бачимо картини в цілому і всіляко стараємось обійти волю Творця. Кінець кінцем Бог допускає до нас наслідки наших дій і ми починаємо розуміти, що щось зробили свого часу не так і тепер повинні розплачуватись за свої слова і вчинки.

Якщо задуматись, то скільки разів ми виходили сухими з води. Скільки разів нам таланило і навіть попри найгірші очікування ситуації, проблеми вирішувались самі собою, і не найгіршим чином. Звісно ми навіть не подумали в той момент подякувати Господу за те, що він спрямував все у своє русло і допоміг нам. Ні, це лиш щаслива випадковість. Так ми думаємо, так думає багато людей, але з часом до багатьох починає приходити розуміння істинного стану речей. І ми починаємо дякувати Господу за те, що сьогодні світить сонечко, співають пташки. За те, що дорогою на роботу нам посміхнувся малюк з вікна автобуса і це підняло нам настрій. За те, що запізнившись на роботу, через затори на дорогах, нам  не "влетіло" від шефа. Завжди варто бути вдячними Богові за все. За новий день, за спокійну ніч, за ті чудові моменти, які переживаємо у товаристві рідних і близьких людей. За все. Адже Бог сотворив нас людьми. Здатними думати, аналізувати, творити. Ми не звірі, які живуть виключно тим, що дав Творець і не дерева, які чекають дощу, що його посилає Господь. Навіть їм притаманна вдячність. Отже ми повинні вчитись вдячності і покори. Господь щедро винагороджує людей, які чинять добро і ніколи не забуває про них у тяжкі хвилини.

Дамян Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

суботу, 25 березня 2017 р.

25.03.2017р. Б. / Про Сповідь. Все, що не наважуєтеся запитати

Відповіді на запитання про Таїнство Сповіді, які вас цікавили, але не насмілювалися запитати. Отож: для чого сповідатися, чому, як часто? Пояснює очільник Катехитичної комісії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ отець Андрій Стадницький.

— Що нам дає сповідь?

— Сповідь — це частина нашого духовного зростання. Бог, коли створював людину, то в задумі бачив її доброю і сповненою любові. Ми не завжди відповідаємо цьому його задуму. Людина має різні пристрасті, її тягне до поганих вчинків. А Сповідь — це як звернення до Небесного Лікаря, щоб отримати духовне оздоровлення.

— Що є гріхом: наші думки чи наші вчинки?

— Ми звикли говорити про гріх, як про вчинки. Та насправді, це вже плоди (наслідки), а насіння (причини) — всередині нас. Тож варто зважати не лише на зовнішні наші проступки, а лікувати наше серце. Не можна на тернину нав’язати виноградинки і сказати, що це виноград. Для доброго плоду мусить вирости правильне стебло. Тому змінивши свій внутрішній світ, матимемо інші вчинки.

— Чи повинен священик радити або повчати каянника?

— У сповіді священик насамперед вислуховує того, хто приходить каятися. Але, уприсутнюючи Бога, який є нашим духовним лікарем, у таїнстві Сповіді теж дає поради. І саме те, що ми називаємо покутою — молитви, читання Святого Письма, якісь добрі вчинки, які дехто навіть сприймає як покарання за гріхи, є лікуванням від наших духовних захворювань.

— Чому інколи люди бояться сповіді?

— Візьмімо приклад Адама і Єви: згрішивши, вони заховалися від Господа. Гріх приносить у наше серце страх і сором. Тож часто сповідь є складним кроком, бо треба прийти і визнати свою провину. Буває, що така моральна неготовність людини розкаятися призводить до того, що вона роками може не сповідатися. Спостеріг і те, що багато людей не йдуть до сповіді, бо думають: „Чого піду, якщо й так не виправлюся і це буде ще більшим гріхом“. Так думають, бо розкаяння в гріхах сприймають дуже вузько, через формулу — „обіцяю поправитися“. А насправді навіть у порадниках до сповіді пропонується після переліку гріхів говорити, що „жалію за гріхи і з Божою поміччю постановляю поправитися“. Треба розуміти, що лише власними силами не зможемо змінитися і це не трапиться в один момент. Бог — милосердний і, коли людина падає, Він готовий їй допомогти підвестися.
— Інколи люди сприймають сповідь як психотерапевтичний сеанс для полегшення сумління. Як є насправді? 

— Через Святі Таїнства, зокрема через Сповідь, Ісус торкається нашої душі, зцілюючи її. Після Сповіді й справді приходить полегшення, але не від того, що я виговорився, а від того, що Бог мене простив і я це усвідомив. А цього психотерапія не дає.

— Чи є „рецепт“, як часто потрібно сповідатися?

— Треба постійно бути з Богом у добрих стосунках. Кількість сповідань залежать від того, як поводимося. Чинячи важкий гріх (а це – свідоме і добровільне порушення Божого Закону в чомусь важливому), ми, можна так сказати, в односторонньому порядку розриваємо наш зв’язок із Богом. Тому, коли ми свідомо вчинили гріх, бо нам так зручно чи вигідно, то треба йти до Господа і перепросити. І найкраще просити вибачення одразу після падіння, а не назбирувати все на один раз. Загалом, радять приходити до Сповіді декілька разів у році. Після Сповіді часто робимо якісь постанови, хочемо щось змінити у своєму житті. Тому доброю є практика сповідатися раз у місяць: прожив місяць, зробив аналіз свого духовного зростання і накреслив для себе нові постанови.

— В деяких церквах священики не сповідають у Страсний тиждень, чому так?

— Великий піст закінчується перед Квітною неділею. Після неї настає особливий час — Страсний тиждень. У багатьох церквах у цей період священики вже не сповідають. Так, нема такого правила. Та поставте себе на місце священиків. Упродовж усього посту, а особливо наприкінці, вони щодня годинами сповідають, а подекуди — від ранку до пізнього вечора. Священику непросто приділити кожному належну увагу. Часто хочеш допомогти людині, та не раз ті люди, котрі рідко сповідаються, приходять просто „для галочки“, бо „всі йдуть і я йду“ чи мама або дружина вигнали. Ти розумієш, що часто ті сповіді не приносять жодної користі, а хіба ще більше гріха, і тебе це виснажує, ти сам потребуєш Божої сили. В Страсний тиждень священики багато моляться і самі духовно відновлюються.

— Чи рівноцінна загальна сповідь осібній? 

— В УГКЦ практикуємо лише індивідуальну сповідь. Не беруся судити однозначно, проте мені неодноразово доводилося чути, що після так званої «загальної» сповіді, яку люди відбували в інших Церквах, вони, як би то так правильно сказати, не почувалися до кінця прощеними. Я б сказав так: у випадку зі Сповіддю не потрібно шукати „легких“ шляхів, бо часто це не приносить жодної користі для душі.

— Які гріхи священик не відпускає?

— Немає гріхів, які священик не може в Імені Бога відпустити. Проте є одне але; Катехизм нам нагадує, що „важливими умовами Сповіді є щире розкаяння, бажання змінити своє життя… Якщо людина, прийшовши до Сповіді, не бажає покаятися, відмовляється виправити заподіяну гріхом шкоду, то вона стає через це неспроможною прийняти прощення гріхів. Щоб допомогти людині усвідомити її нерозкаяність і спонукати її до правдивого навернення, священик тоді відмовляє їй у розрішенні“. Тобто, якщо людина не готова розпрощатися з якимось гріхом, то тоді не священик, а сама людина не готова до розгрішення. Маємо мати постанову виправитися, бо за інших обставин священик не може допомогти. Крім того, зрозуміймо ще одну важливу річ: у Сповіді священик не може частково відпускати гріхи: ми або хочемо повністю жити за Божими законами в любові і доброті, або визначаємося, що нам хочеться життя проживати за своїми заповідями.

— Чи потрібно готуватися до сповіді та складати список своїх гріхів?

— Передовсім треба помолитися, щоб Бог допоміг пригадати прогрішення та дав відвагу на розкаяння. Список гріхів, написаний на маленькому листочку, допоможе не розгубитися перед священиком. Важливо під час сповіді не затаїти гріха. Якщо ж забули про щось сказати (не свідомо змовчали, а забули!), то не треба зразу повертатися і ще раз іти до сповіді, а наступного разу про цей гріх сказати. Іноді священик може запитувати, підштовхуючи каянника до осмислення, чи не забув він часом назвати якогось гріха. Та сповідь — це не екзамен перед священиком, а лікування.

Розмовляла Наталія Павлишин

пʼятницю, 24 березня 2017 р.

24.03.2017р. Б. / Папа: Допустивши закам’янілість серця, стаємо «християнами-атеїстами»

Потрібно слухати Боже слово, щоб уникнути загрозу закам’янілості серця. Така пересторога пролунала з уст Святішого Отця під час ранкової проповіді у четвер, 23 березня 2017 року. Він підкреслив, що коли ми віддаляємося від Бога й стаємо глухими на Його слово, то перетворюємося на невірних християн, а навіть, на «атеїстів».

Спонукою до цих роздумів стало читання з Книги пророка Єремії, в якому прозвучала Господня скарга на вибраний народ за те, що не слухали Його слова, а слідували за власними думками в закам’янілості свого злого серця. Як зауважив проповідник, коли не «зупиняємося для того, аби вислухати Господній голос», то все закінчується тим, що «відвертаємося від Нього» й починаємо «прислухатися до інших голосів», стаємо «глухими на Боже слово».

«І всі ми, якщо зупинимося на хвилинку й приглянемося до свого серця, побачимо, скільки разів ми затуляли вуха, як часто ставали глухими. І коли якийсь народ, якась спільнота, скажімо також, і християнська громада, парафія, дієцезія, затуляють вуха й стають глухими до Божого слова, то починають шукати інших голосів, інших панів, вдаючись до ідолів, яких їм пропонують світ і суспільство, та віддаляються від живого Бога», – сказав Наступник святого Петра.

Далі Папа зауважив, що коли віддаляємося до Бога, то це веде до закам’янілості серця. Коли перестаємо слухати, серце замикається у собі самому, втрачає здатність будь-що приймати. І, таким чином, таке серце потрапляє «в атмосферу, що не є корисною для нього» та «щодня дедалі більше віддаляє його від Бога».

«І ці дві речі – відсутність слухання Божого слова та закам’яніле серце, замкнене у собі, ведуть до втрати вірності. Втрачається почуття вірності. У першому читанні говорить Господь: “Вірність зникла”. Й тоді стаємо невірними католиками, католиками-язичниками, чи, ще гірше, католиками-атеїстами, тому що відсутнє посилання на живого Бога», – сказав Святіший Отець, пояснюючи, що ця невірність виявляється у розгубленості: вже не знаємо, що Боже, а що ні.

У цьому контексті Папа вказав на читання з Євангелії, зауваживши, що Ісус, Який «чинить чуда, робить чимало для спасіння, приносячи людям радість і щастя», фарисеї кажуть, що Він чинить це «силою Вельзевула», тобто, диявола. І це – богохульство, що є останнім етапом шляху, який розпочинається з того, що перестаємо слухати Боже слово.

«Кожен з нас, – підсумував проповідник, – може сьогодні запитати себе: “Чи зупиняюся для того, щоб почути Боже слово, чи беру Біблію до рук, через яку Він промовляє до мене? Чи моє серце, часом, не закам’яніло? Чи не віддалився я від Господа? Чи не втратив вірність Господеві і не живу з ідолами, які мені щодня пропонує світ? Чи не втратив оте почуття захоплення від першої зустрічі з Ісусом?” Сьогодні, – це день слухання», – наголосив Святіший Отець, закликаючи просити в молитві «благодать слухання, аби наші серця не закам’яніли».

четвер, 23 березня 2017 р.

23.03.2017р. Б. / Папа: Просімо благодаті соромитися своїх гріхів

Соромитися своїх гріхів – це благодать, про яку ми повинні просити Бога, бо соромлячись гріхів, отримуємо прощення і великодушність у даруванні його іншим. Про це говорив Папа Франциск у своїй проповіді під час Святої Меси в «Домі святої Марти» у вівторок, 21 березня 2017 року.

Святіший Отець прокоментував уривок з Євангелії від Матея (18, 21-35), в якому Петро запитує Христа про те, скільки разів має прощати ближнього, що згрішив супроти нього. Відповідь Христа, що потрібно прощати «сімдесят раз по сім», за словами Папи, насправді означає, що потрібно прощати завжди. «Важко зрозуміти таїнство прощення, тому що це таїнство», – зазначив він, додаючи, що ми часто запитуємо себе, чому повинні прощати, якщо є зовсім справедливо домагатися своїх прав.

Відповідь на це запитання дає Церква, яка, за словами Святішого Отця, завдяки літургійним читанням «дозволяє нам увійти в це таїнство прощення, що є великим ділом Божого милосердя». Власне, в читанні з книги пророка Даниїла (3, 25.34-43) знаходимо молитву Азарії в сумному моменті історії Божого народу, який втратив усе і думає, що Бог їх залишив. Наступник Святого Петра повторив слова біблійної молитви: «Якби ж то ти міг нас прийняти скрушеного серця ради й смиренного духу, бо нема сорому тим, що на тебе уповають. І нині ми слідуємо за тобою всім серцем; ми тебе боїмося і твоє обличчя шукаємо – не сороми ж нас! Але обходься з нами за твоєю лагідністю і за твоєю милістю великою. Вирятуй нас твоїми чудесами!» (пор., Дан. 3, 39-43).

Коментуючи слова молитви, в якій Азарія просить Бога: «Не засороми ж нас!», – Папа зазначив, що люд соромився власних гріхів. «Азарія добре розумів, що Божий народ перебуває в такій ситуації через гріхи і просить прощення гріхів», – сказав Святіший Отець, додаючи, що для того, щоб увійти у таїнство прощення, ми повинні соромитися, але для цього потрібна благодать. Церква показує нам гріх і вказує, яким є вихід: молитва, каяття і сором.

Далі Папа Франциск прокоментував євангельську притчу, в якій йдеться про слугу, що не прощає боргу своєму ближньому і жорстоко обходиться з ним, не зважаючи на те, що сам отримав прощення боргу від свого господаря. «Ми повинні запитати себе, чому ж так сталося, – закликав проповідник. – Цей чоловік, якому пробачили великий борг і якого мали продати в рабство разом з дружиною, дітьми та всім майном, не здатний пробачити маленьких речей. Отже, він не зрозумів таїнства прощення».

Святіший Отець закликав присутніх замислитися над тим, як вони сповідаються. За його словами, якщо ми не соромимося власних гріхів, сповідь може перетворитися на звичайну формальність. «Бог прощає тобі, бо Він великий, – сказав Папа, – але це не ввійшло у твою совість, ти не усвідомив того, що Бог зробив, того дива, яке Він вчинив у твоєму серці, і тому виходиш після сповіді, зустрічаєш друга чи товаришку, та починаєш обмовляти одного, іншого й продовжуєш грішити».

На завершення Глава Католицької Церкви ще раз звернув увагу на поведінку слуги, якому господар простив борг. Він підкреслив, що виходячи із сповідальниці ми, іноді, уподібнюємося до того слуги, який щойно вийшов від господаря, говорячи про себе: «Мені пощастило. Який я хитрий!». «Це не означає отримати прощення, – наголосив Папа. – Це лицемірство, це вдаване прощення. І, таким чином, не маючи досвіду бути прощеним, не вмію прощати іншим, не можу це зробити, так само, як і цей лицемір був нездатним простити своєму ближньому». «Просімо Господа благодаті зрозуміти значення слів “сімдесят раз по сім”, – закликав Святіший Отець. – Зрештою, якщо Бог мені багато простив, то хто я такий, щоб не прощати?».

вівторок, 21 березня 2017 р.

21.03.2017р. Б. / Стратегія для християн: щоб дати щось світові, треба самим це мати

Кілька років тому, Род Дреєр зауважив, що християни «здається, погодились бути капеланами споживацької культури, яка швидко втрачає відчуття того, що означає бути християнином». Тепер, в країні пост-Оберґефелла, «християни, які дотримуються біблійного вчення про секс і подружжя, мають в культурі, а тим більше в законодавстві, такий же статус, як расисти», пише він у своїй новій книжці «Вибір Бенедикта: Стратегія для християн у пост-християнській нації».
«Не дайте себе обманути», – додає він, – «президентська перемога Дональда Трампа в найкращому випадку дала нам трохи більше часу для підготовки до неминучого». Він написав цю книгу, «намагаючись пробудити церкву і заохотити її діяти, щоб набратись сили, поки ще є час». Говоримо про «Вибір», і про святого Бенедикта також.
Кетрін Джин Лопес: Ваша книжка встигла викликати дискусію ще до того, як вийшла. Що Ви можете сказати тим, хто вважає, що вже знає, що ви хочете передати?

Род Дреєр: Дехто має помилкове враження, що «Вибір Бенедикта» є закликом втікати в гори. Але це не так. Ця книга є про кризу західної цивілізації і західного християнства, і про те, як вірні, що живуть у пост-християнській культурі, можуть вірно реагувати на неї. Ми не покликані ставати монахами. Наше покликання – жити у світі. Але як ми можемо це робити, постаючи перед тими викликами, які не поставали перед християнами впродовж 1500 років? Папа Бенедикт XVI говорив, що ми живемо в період краху, схожий на час падіння Римської імперії. Думаю, він правий. Саме тому вважаю, що ми, християни-миряни 21 століття, повинні подивитись на те, як св. Бенедикт з Нурсії в шостому столітті реагував на крах його цивілізації. Звідти ми можемо навчитись кілька уроків.

Лопес: Чим вас так захоплюють монахи-бенедиктинці з Нурсії? І чи це захоплення збільшилось після того спустошення, яке вони пережили минулого року?

Дреєр: Ці монахи відновили монастир в рідному місті св. Бенедикта в італійських горах після того, як він був закритий впродовж майже двох століть. Більшість з них – американці, і переважна більшість з них – молодь.  Усі вони – традиційні католики, котрі співають Літургію і псалми латиною. Це вже саме по собі вражаюче: щоб молоді монахи сьогодні жили в давній спосіб. Але що найбільш вражаюче стосовно них, це їх спокій і відкритість. Вони живуть майже повністю усамітненим життям, однак якщо таки вдається потрапити до них, то в спілкуванні вражає наскільки вони спокійні, наскільки просвітлені. Ці чоловіки знають Христа, в цьому немає сумніву. Вони є знаком надії для світу, що покривається холодом і темрявою, як і було за часів ранніх бенедиктинців.

В жовтні минулого року, найпотужніший за останніх 30 років в Італії землетрус сколихнув Нурсію. Він потрощив на каміння середньовічну базиліку монахів і зруйнував їх монастир. Але, дякувати Богові, усі монахи вижили. Причина? Після того, як Нурсію в кінці літа сколихнув легший землетрус, вони виїхали з монастиря і розклали намети поза межами міста. Вони продовжили життя молитви у тимчасовому приміщенні. Тому, коли вдарив сильний землетрус, вони були в безпечному місці і вижили для того, щоб служити мешканцям Нурсії. І вони допомагали відбудовувати місто. Думаю, що в цій історії є урок для усіх нас. Монахи з Нурсії не пішли в гори в тому значенні, щоб покинути їх місто. Вони просто перейшли до безпечнішого місця, щоб продовжувати своє життя неподалік. Так і з нами, я не думаю, що ми покликані покинути ті місця, де живемо у світі, однак нам слід трохи віддалитись від хаотичної течії, бо в іншому випадку не зможемо бути для світу тими, ким Христос хоче, щоб ми були.

Монахи з Нурсії вбачають у своїй зруйнованій базиліці та монастирі символ сьогоднішньої церкви на Заході. Вони не бачать іншого шляху вперед, окрім продовжувати молитись, поклонятись, постити і готуватись відбудовувати те, що впало. Те дисципліноване життя, яким вони впродовж років живуть у спільноті, вибудувало в них всередині внутрішню еластичність, що допоможе їм подолати ці неймовірні зміни. В цьому вони є знаком і натхненням для усіх християн теперішнього Заходу.

Лопес: А чому Ви так спокійно ставитесь до того, що Вас називають «панікером»?

Дреєр: Бо ці часи викликають паніку. Маю на увазі, у нас є багато причин, щоб панікувати. На додачу до шаленої геополітичної метушні у сьогоднішньому світі, стан церков на Заході є дуже слабкий. Віра в Європі покладена на лопатки. Довший час Сполучені Штати вважались протилежним прикладом європейській секуляризації, однак дослідження останніх десяти років підсумували: Америка зараз іде тим же шляхом занепаду духовності. Сучасне покоління відкидає релігійні переконання у такому відсотковому співвідношенні, якого не бачили раніше. Християни старшого віку люблять втішати себе думкою, що молодь повернеться до церкви тоді, коли подорослішає. Але це не зовсім так.

Крім того, зміст християнської віри, яку люди зараз сповідують, далеко відійшов від її історичної ортодоксії. Соціолог Крістіан Сміт разом з командою з університету Нотр-Дам, дослідили, що серед молодих американців віра є лише номінально християнською в рамках її змісту. Вони відкинули чітке, відповідне Біблії християнство, замінивши на поверхову підробку в стилі «почувайся добре», яку Сміт назвав «моралістичним терапевтичним деїзмом». Такий вид християнства не зможе витривати – але власне такого християнства дотримуються більшість американців. Відвідуючи християнські коледжі – як євангельські, так і католицькі – я чую від професорів одне і те ж: наші студенти приходять до нас з церков, родин та християнських шкіл, знаючи майже нічого про їх віру. Сучасне американське християнство – це будинок, збудований на піску.

Лопес: А чому Ви називаєте свою книгу не «стандартним плачем занепаду-і-падіння»?

Дреєр: Бо я не просто проклинаю темряву. Я намагаюсь запалити кілька свічок. Ще не все втрачено. У книжці «Вибір Бенедикта» я виокремлюю кілька спільнот – католицьких, протестантських і православних – які намагаються творчо відповідати на виклики нашого часу. Це книжка про християнську надію, яка не прирівнюється до оптимізму. Я не вважаю, що сьогодні ми маємо багато причин бути оптимістами, але маємо багато причин для надії. Погляньмо на бенедиктинців з Нурсії, які не піддались катастрофі, але поглиблюють свою віру і традиції, щоб подолати її. Сподіваюсь, що моя книжка заохотить віруючих робити так само.

Лопес: «Вибір Бенедикта» – це швидше відсторонення чи відновлення?

Дреєр: І те, і інше. Це відсторонення заради відновлення. Моя книжка була в основному натхнена статтею у «First Things» від 2004 року авторства історика ранньої церкви Роберта Льюїса Вілкена. Він написав, що ми на Заході втрачаємо нашу культурну пам’ять про християнство. За його словами, через це для християн сьогодні немає нічого важливішого, ніж церква, яка сама розповідає свою історію і плекає своє внутрішнє життя. Він не має на увазі, що ми не повинні євангелізувати, але наголошує, що ми забуваємо те, що означає християнство. Ми не можемо дати світові те, чого самі не маємо. Тому, ми повинні відсторонитись в розумний спосіб для споглядання і формації – і таким чином могти воістину нести світло Христа світові. 

Коли я почав писати книжку, я запитав про пораду у свого товариша Майкла Хенбі, філософа з Католицького університету Америки. Він сказав: «Запитай себе: А що б зробив Кароль Войтила?» Тоді я не розумів, про що він говорить. Він відповів, що коли нацисти увійшли в Польщу, вони хотіли знищити польську націю, стерши її пам’ять про те, що означає бути поляком і що означає бути католиком. Майбутній Папа Св. Іван Павло ІІ і його оточення розуміли, що найважливішою формою протистояння, яку вони могли запропонувати, було зберігати культурну пам’ять живою. Вони писали і виконували п’єси про віру, про патріотизм. Вони робили це під страхом смерті. Якби їх знайшли Гестапо, то їх би всіх арештували або вбили. Але культура була настільки важливою для виживання нації, що ті поляки ризикували усім, щоб зберегти історію живою. Перед нами зараз не стоїть настільки жорстока картина, однак, як каже Вілкен, ми так само втрачаємо нашу культурну пам’ять. Однак обнадійливим є те, що наше майбутнє не приречене. Ще є те, що ми можемо зробити, у наших родинах, парафіях і школах.

Лопес: Чи може дійсно кожен християнин бути покликаним стати св. Бенедиктом?

Дреєр: Ні, але кожен християнин покликаний стати святим. Бог мав особливу історичну місію для Бенедикта з Нурсії.  Я вірю, що Бог має місію для кожного з нас, і стандарт святості є для усіх нас. Як одного разу писав французький католицький новеліст Леон Блой, єдиною справжньою трагедією в житті є не стати святим. Лише невелика частина з нас покликана стати монахом чи монахинею, але усі ми покликані до святості. Св. Бенедикт і його послідовники можуть допомогти нам відповідати тим стандартам у нашому власному покликанні. Бенедиктинська духовність не є для духовних супергероїв. Вона є дуже практична, дуже прилаштована до щоденного життя. Він є святим для нашого часу і місця, як і був в шостому столітті. Сподіваюсь, що моя книжка допоможе усім християнам – католикам, протестантам і православним – знайти свій шлях крізь темряву до Христа.

І ще дещо цікаве: як Вам відомо, я східний православний християнин. Видавництво «Вибору Бенедикта», Sentinel, розповіли мені нещодавно, що планували публікацію книжки на 14 березня. Я подякував їм за це і запитав звідки вони знали. «Знали що?», – сказали вони мені. «Що 14 березня в православному календарі – день св. Бенедикта», – відповів я. Вони й не догадувались про це! Це було просто співпадіння. Що ж, я не вірю в співпадіння. Я схильний вірити, що сам святий – котрий є моїм покровителем, до речі – молиться за успіх цієї книжки.

Розмовляла Кетрін Джин Лопес, співпрацівниця «National Review Institute» та редактор видання «National Review»
Переклад - "Католицький оглядач"

Джерело:  Воїни Христа Царя

понеділок, 20 березня 2017 р.

20.03.2017р. Б. / Як навчитися розуміти свою дружину (свого чоловіка)?

Багато подружніх пар живуть разом, сплять разом, їдять разом, але це в основному тільки через почуття обов'язку. Можливо не хочуть травмувати дітей, або бояться порушити клятву дану перед Богом вдень весілля. Вони не розуміють одне одного. Кажуть: "Наш шлюб вичерпав себе", "романтика померла", і т.д.

Насправді все не зовсім так. Звичайно ейфорія закоханості пройшла і ви опустились в сірі будні. Звичайно, що коли живеш з людиною то мимоволі починаєш помічати її недоліки. Починаються незгоди, сварки, непорозуміння. Як же дійти спільного знаменника, порозуміння і гармонії? Відповідь криється у розумінні слова любов. Любов, одне слово, а мільйон тлумачень. З одного боку ніби все просто, а з іншого це найбільше збиває з пантелику. Любов - це вибір. Це не " метелики в животі", " не квіточки щодня", це повна віддача себе іншому. Любов - це свідомий і добровільний вибір. Вибір докладати всіх зусиль для того, щоб твоя половинка була щасливою. Любов дає, але не просить нічого взамін.

У кожного з нас є своя мова любові і свій резервуар для почуттів. Якщо наша половинка не говорить нашою мовою любові, то відповідно наш резервуар є порожнім. Коли ж резервуар є заповненим, то ми хочемо ділитись своєю любов'ю. На початку це може бути важко, адже переважно люди говорять на різних мовах, у кожного свій діалект. Але їх можна вивчити. Ви можете говорити однією мовою, але різними діалектами і це призводитиме до непорозумінь і конфліктів.

Можливо вашою мовою емоційної любові є доторк, можливо, час, який ви проводите разом, можливо подарунки, не лише матеріальні чи дорогі і це для вас є дуже важливим. У свою чергу ваша половинка може говорити мовою служіння, тобто її мовою любові є служіння вам, через щоденні домашні клопоти, або ж слова підтримки. Ви обоє любите і хочете це показати вашому партнеру, але він вас просто не розуміє. Ніби все просто, але в той же час, як же знайти, зрозуміти і навчитись говорити мовою своєї половинки?

Можете завести записник і занотовувати все, що робить для вас половинка протягом тижня. Якщо переважатимуть доторки, обійми, поцілунки, то це означає, що мовою любові вашої половинки є фізичний дотик, якщо ж він ( вона) старається провести з вами якомога більше часу наодинці, то якісне проведення часу.

І т.д. спробуйте звернути увагу чого просить ваш чоловік найчастіше, або що найчастіше  критикує ваша жінка у вашій поведінці. Можливо це буде ключем до його/її мови любові. Варто, якщо ви такого не практикуєте, ввести у ваш щоденний розклад 15 хвилин спільної молитви. Разом подякуйте Богові  перед сном за прожитий день і попросіть благословення на мирну ніч, вдалого наступного дня і т.д. Вчіться ділитись із Богом своїм життям, адже він не там десь,  високо у хмарах, на своєму троні. Він тут, посеред нас, у всіх нас і вашій половинці також. Шукайте разом Його.

Насправді, якщо ви хочете повернути ваш шлюб до життя, це ще не означає, що того ж бажає ваш партнер. Можливо ваш любовний резервуар ще не зовсім спорожнів, а його порожній вже роками. Головне бажання і віра. Якщо ви хочете зберегти ваші стосунки то найголовнішим є ваше бажання. Способів є багато, головне для вас не боятись експериментувати і не опускати руки після невдач.

Дамян Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

неділю, 19 березня 2017 р.

19.03.2017р. Б. / Як закласти міцний фундамент для будівництва сім'ї ще у період побачень?

Багато книг присвячено подружжю і сім’ї. Але дуже  мало написано про доподружній період. Насправді цей період є не менш важливим у житті кожної пари. Саме в цей час закладається фундамент для майбутньої сім'ї і якщо хоч один найменший камінчик лежить не на своєму місці або відсутній, то це 100% проявиться у подружньому житті.

Кожна людина індивідуальна, у кожної свої мрії, переконання, бачення і цілі. Багато чого ми отримуємо від батьків, багато чого є суто нашим.

Всі ми є особливими і неповторними особистостями.

Гері Чепмен – американський теолог, антрополог і доктор філософії, виділяє два типи особистостей, це: мертве море і дзюркотливий потічок.

Мертвому морю характерним є мовчання. Ці особистості мають величезні резервуари, де вони зберігають всі події, емоції і трафунки із життя. Їм характерна мовчазність. Вони прекрасно себе почувають коли не потрібно говорити.

У свою чергу, дзюркотливий потічок потребує постійного спілкування. Вся інформація, яка входить у їхні очі, вуха, всі запахи, відчуття, смаки і емоції, все це відразу ж виходить через рот у вигляді нескінченного словесного потоку. Якщо їм немає з ким поговорити, то вони  будуть розмовляти самі із собою.

Мертве море є прекрасним слухачем, а дзюркотливий потічок прекрасним співрозмовником. Якщо вони зустрічаються, то мертвому морю є комфортно із потічком. Не потрібно щось говорити, думати, яку ж тему вибрати для розмови. Потічок у свою чергу може досхочу наговоритись. Коли вони ідуть додому після першого побачення, то у кожного в голові рояться думки на зразок: " він такий прекрасний співрозмовник, вміє слухати, не перебиває", " вона прекрасна особа, з нею так легко спілкуватись, не потрібно думати, що говорити, все природньо і невимушено". Все це добре, але одного прекрасного ранку, років так із 10 по тому, прокидається потічок, дивиться на своє спляче мертве море і думає: " йой, 10 літ пройшло, 7 ми вже одружені, а я його зовсім не знаю". У свою чергу мертве море думає, гуляючи із своїм потічком містом: "йой, та вона колись взагалі замовкає? 7 років одружені, а вона все говорить і говорить, невже вона замовкає тільки коли спить?"

І тут починається конфлікт. Здавалось би на початку, що немає більш органічної пари, вони ж так прекрасно розумілись, їм було так комфортно разом. Що ж трапилось? Насправді все дуже просто. Вони не були разом. Фізично звичайно, жили в одній оселі, спали на одному ліжку, але емоційно вони були кожен у своєму замку. Тому важливо, ще у період зустрічання знайти спільну мову зі своєю половинкою. То й же Гері Чепмен називає емоційні потреби людей мовами любові. Він виділяє їх 5. У кожного із нас є така мова любові, як і резервуар, який нею заповнюється. У декого може бути навіть 2 чи 3, але найголовнішою є тільки 1. Вона є першою мовою любові. Якщо дізнатись, якою мовою любові говорить твоя половинка, то проблеми із пустим любовним резервуаром просто не виникатиме. Вивчити нову мову любові насправді не так вже і легко. Але якщо у вас є серйозні наміри створити міцну і здорову сім’ю, то це буде необхідною умовою. Звичайно ви можете не перенапружувати себе, але якщо хочете показати своєму партнерові, як сильно любите і хочете для нього щастя, то це дуже навіть потрібно.

Якщо ви тільки почали зустрічатись, то у вас є багато часу для пізнання свого партнера. Розпитуйте про минуле,  якщо не вдається всього запам'ятати, то заведіть собі  записник. Будуйте разом плани на майбутнє. Ходіть разом на недільну Святу Літургію, разом моліться. Шукайте заняття, які приносили б вам обом задоволення. Проводьте час на одинці, просто приділяючи свій час і всю свою увагу вашій половинці. Ніколи нічого не вимагайте. Вимоги і критика руйнують стосунки. Просіть і побачите, що це набагато ефективніше ніж постійні вимоги, докори і т.д. Насправді ваша половинка вам нічого не повинна до весілля. Тільки під час уділення Таїнства подружжя ви обіцяєте одне одному і Богові вірність, підтримку і любов. Варто звернути увагу на той дуже важливий момент, який часто призводить до непоправних наслідків. Тим моментом є закоханість. Безумовно, що у період зустрічань, вас переповнюють емоції і бажання. Це природньо.

Варто тільки тримати свої емоції підконтролем. Адже закоханість проходить у когось швидше, у когось пізніше. Насправді люди дуже часто плутають поняття закоханості і любові. Адже любов - це служіння. Служіння іншій людині. А закоханість у свою чергу тільки набір складнющих біохімічних реакції і процесів у нашій голові. Це дуже складний біологічний механізм. Наші емоції це тільки хімічні реакції на певні подразники. Справжньою любов'ю є служіння, самопожерва іншій людині, її благополуччю і щастю. Не варто одразу ж впадати у крайнощі, жертвувати собою безрозсудно і доводити все до істерії та ідолопоклонства. У будь якому випадку така поведінка до добра не доведе.

 Ісус показав, яким важливим є служіння, Він помив ноги своїм учням. В країнах, де люди завжди ходять у сандалях існував звичай, що слуги мили ноги гостям дому.

 Ісус же показав, що потрібно не вивищуватись, не шукати багатств і почестей. Він показав людям, як потрібно ставитись одне до одного.

Отже любов – це вибір. Прояв свобідної волі і найвища з її форм. Дуже важливим є закласти той міцний фундамент, адже потім не прийдеться все перебудовувати і таким чином можна уникнути болю, гіркоти і образ.

Період побачень є дуже важливим і відповідальним періодом у житті кожної пари. За вами вибір любити і бути любленим, чи кохати і бути коханим і жити до кінця життя із гіркотою в душі, болем у серці і розчаруванням в житті, шлюбі, любові, людях. Любов це важка і клопітка робота, терпеливість і розуміння.

Дамян Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

суботу, 18 березня 2017 р.

18.03.2017р. Б. / Дванадцять тез про втілення Стратегії розвитку УГКЦ (+VIDEO)

Отець Андрій Онуферко, виконавчий секретар робочої групи із впровадження Стратегії розвитку УГКЦ до 2020 року «Жива парафія - місце зустрічі із живим Христом», в ефірі програми «Відкрита Церква. Діалоги» на «Живому ТБ» розповів про її втілення.
  • Будь-який організм повинен зростати і розвиватися, шукати нового життя. Ідея Стратегії розвитку Церкви «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом» зародилася ще за Блаженнішого Любомира, який дав нам ключ - «Святість об’єднаного Божого люду».  Тоді ж були створені різні підкомісії, які розгадали це питання. Упродовж років виникала ця Стратегія.
  • Учасники робочої групи із впровадження Стратегії вирішили, що потрібно зосередитися на розвитку парафіяльного життя. Бо більшість наших вірних зустрічаються, збираються навколо Євхаристії.
  • Завдання робочої групи – зрозуміти Божий задум, дозволити Господу використати нас як своє знаряддя, щоби Він сповнив свої плани. А Його основний план – спасіння людства.
  • Робоча група з впровадження Стратегії була створена на Синоді Єпископів УГКЦ у Бразилії у 2011 році. Її очолює владика Кен (Новаківський), Єпископ Нью-Вестмінстерський (Канада).
  • Робоча група створила мережу єпархіальних координаторів, які постійно чувають над втіленням Стратегії на території своєї єпархії чи екзархату.
  • Церква завжди покликана бути молодою. Це означає, що вона повинна бути завжди «живою», розвиватися, прагнути кращого. Оновлення Церкви приходить від молодих людей.
  • Кожна спільнота чимось живе. Скажімо, в парафії священик виголошує проповіді, проводяться богослужіння, збори пожертв для потребуючих. Однак ідеться про якість всього цього. У місті часто є проблема в тому, що парафіяльне життя людей обмежується тільки недільною Літургією. Парафія є жива тоді, коли парафіяльна спільнота збирається не тільки в суботу ввечері і в неділю вранці, а  тоді, коли парафіяни активні у своїй громаді протягом усього тижня.
  • УГКЦ закордоном теж переживає виклики...Є громади, які вимирають, але це не означає, що вони не можуть бути «живими» в межах своїх ресурсів. Але є й такі, які активно розвиваються, зокрема в Чикаго.
  • «Живучість» парафії залежить від того, наскільки вона усвідомлює своє покликання і готова його прийняти. Кожна спільнота, незалежно від того, де вона знаходиться, повинна використати ті дари, які їй дає Господь Бог.
  • Парафія, яку священик відвідує тільки в неділю, є «сиротою».
  • Якщо люди відчувають, що отець їх любить, то вони зроблять усе для того, щоб стати «живою» парафією.
  • Завдання робочої групи впровадження Стратегії – сіяти, а вже ріст повинна дати спільнота. 

пʼятницю, 17 березня 2017 р.

17.03.2017р. Б. / Глава УГКЦ відбуває із пастирським візитом до Аргентини

Від 17 до 28 березня Блаженніший Святослав перебуватиме з пастирським візитом в українській греко-католицькій єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Аргентині.

У межах цього візиту Патріарх УГКЦ відвідає декілька громад у різних місцевостях Аргентини та Парагваї. Офіційну зустріч із громадою Буенос-Айреса архиєрей розпочне в неділю, 19 березня, о 10-00, у соборі Покрови Пресвятої Богородиці, де очолить Божественну Літургію. Одна з важливих подій візиту - священиче рукоположення диякона Марселя Кликайла, яке відбудеться 25 березня в церкві Пресвятої Тройці  міста Апостолес (провінція Місіонес, Аргентина).

Зазначимо, що Блаженніший Святослав відвідає громаду наших вірних у провінції Місіонес і служитиме Літургію в містах Посадас, Алем та Обера; крім того, відправить Богослужіння в місті Енкарнасйон (Республіка Парагвай). Матиме зустрічі з членами місцевих українських культурно-просвітницьких організацій і товариств.

Під час пастирського візиту Предстоятель Церкви зустрінеться зі священнослужителями, богопосвяченими особами та мирянами, які провадять катехитичну діяльність серед вірних єпархії в Аргентині.

Прес-служба єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Аргентині

четвер, 16 березня 2017 р.

16.03.2017р. Б. / Сестри катехитки св.Анни запрошують на тренінг з надання першої домедичної допомоги

У понеділок 20 березня Сестри катехитки св.Анни запрошують на тренінг з надання першої домедичної допомоги.

Навчання проводитиме: Василь Кашуба, інструктор «44 навчального центру», голова та інструктор «Курсів першої медичної допомоги САВ», викладач медичного коледжу «Монада».

Тренінг  відбудеться при Храмі Св. Анни
З 18:00 до 21:00 год.

Чекаємо Вас,
За адресою: вул. Городоцька, 32

ЗАПИС ПО  ПО ТЕЛЕФОНУ: 098 068 24 95 С. ВІКТОРІЯ

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 14 березня 2017 р.

14.03.2017р. Б. / Папа Франциск: хрест – це заклик до любові

«Християнський хрест не є якимось предметом домашньої обстановки, або прикрасою, щоб її носити на собі; християнський хрест - це заклик до любові, з якою Ісус пожертвував Собою, щоб врятувати людство від зла й гріха», – наголосив Папа Франциск, промовляючи перед молитвою «Ангел Господній».

Як і щонеділі, 12 березня 2017 року, Святіший Отець зустрівся з вірними, зібраними на площі Святого Петра у Ватикані, а було їх цієї неділі коло 40 тисяч.

У короткому роздумуванні він послався  на євангельське читання другої неділі Великого Посту, яке в римо-католицькій Церкві висвітлює подію Переображення Ісуса на горі Таворі (див. Мт 17, 1-9). Його Святість підкреслив, що «сяйво», яке супроводило цю незвичайну подію, символізує Ісусову мету: просвітити уми й серця учнів, щоб вони могли ясно розуміти, ким є їхній Учитель. Цей спалах світла раптово відкривається над таїнством Ісуса Христа й висвітлює всю Його особистість і всю Його історію.

Взявши з Собою трьох апостолів, Петра, Якова та Івана, Він зійшов з ними на високу гору, і там сталась ця надзвичайна подія: обличчя Ісуса «засяяло наче сонце, а одежа побіліла, наче світло» (Мт 17, 2).  В особі Ісуса засяяла та Божа слава, яку через віру можна було побачити в Його проповідування та Його чудесах. Переображення на горі Таворі супроводжувалось появою Мойсея та Іллі, які «розмовляли з Ним» (Мт 17, 3).

«Відтепер Ісус рішуче прямує до Єрусалиму, де повинен буде піддатися винесенню смертного вироку через розп'яття. Він бажає підготувати Своїх учнів до згіршення Хреста, занадто великого для їхньої віри, й, одночасно, передбачити Своє воскресіння, з'явившись їм як Месія, Син Божий. Ісус готує їх до цього моменту скорботи і великого болю. Справді, Ісус виявляє Себе Месією, Який відрізняється від очікувань людей. Він зовсім не сильний і прославлений цар, але смиренний і беззахисний слуга; не володар незліченного багатства, що вважалось благословенням, але бідна людина, яка не має де прихилити голову», – сказав Папа.

Його Святість наголосив, що таке об’явлення Бога суперечить готовим схемам і є знаком, який найбільше бентежить. Але саме через Хрест Ісус досягне славного воскресіння, яке стане остаточним; не таким, як Переображення, що тривало лише якусь мить.

Далі Його Святість мовив: «Ісус, переображений на горі Таворі, прагнув виявити Свою славу учням не для того, щоб вони могли уникнути хреста, але для того, щоб показати їм, куди веде цей хрест. Той, хто вмирає з Христом, з Ним і воскресне. І хрест – це двері воскресіння. Той, хто бореться разом з Ним, з Ним і переможе. У цьому полягає послання надії, яке вміщає в собі Ісусів Хрест, закликаючи до мужності в нашому житті».

Християнський хрест не є якимось предметом домашньої обстановки, або прикрасою, щоб її носити на собі; християнський хрест – це заклик до любові, з якою Ісус пожертвував Собою, щоб врятувати людство від зла і гріха.

Закінчуючи недільне роздумування, Папа Франциск запросив у час Великого Посту не тільки благоговійно споглядати на Ісуса, розп'ятого на Хресті: це символ християнської віри, знак Ісуса Христа, Який помер і воскрес заради нас. «Нехай же хрест позначить етапи нашого Великопісного шляху, щоб краще зрозуміти серйозність гріха й цінність жертви, якою Спаситель врятував кожного з нас», – мовив Святіший Отець.

понеділок, 13 березня 2017 р.

13.03.2017р. Б. / Чотири роки з Папою Франциском

Дві Енцикліки й два Апостольські напоумлення, 17 міжнародних Апостольських подорожей і 12 душпастирських візитів в Італії, три консисторії з введенням у сан 56 нових кардиналів, Звичайний та Надзвичайний Синоди про сім’ю, позачерговий Святий Рік, присвячений милосердю, перші кроки в реформі Римської Курії та навчання словами й жестами, що не перестають вражати. Ось так можна підсумувати чотири роки служіння Папи Франциска.

Коли 13 березня 2013 року кардинал-протодиякон виголосив з лоджії над центральним входом до базиліки Святого Петра ім’я аргентинського кардинала Хорхе Маріо Берґольйо, як щойно обраного наступника першого в сучасній епосі Папи, який зрікся з Петрового служіння, це стало великою несподіванкою для багатьох. Перший в історії Папа-єзуїт, який вперше серед Наступників святого Петра обрав ім’я Франциск. І протягом чотирьох років Папа, який, за його ж словами, «прибув з іншого кінця світу», призвичаїв нас до несподіванок, адже навчає не лише словами, але й жестами.

Служіння Святішого Отця Франциска можна підсумувати словами «революція ніжності» та відкритість в усіх можливих формах: до бідних і відкинених, до мігрантів і сімей, до молоді й невіруючих, до «братів і сестер», що належать до інших віровизнань. П’ятий рік його понтифікату розпочинається першою річницею Апостольського напоумлення «Радість Любові» за підсумками першого Синоду Єпископів під його проводом, та приготуванням до наступного, що буде присвячений молоді.

«Приймати, розпізнавати та інтегрувати» – це ключові дієслова «Amoris Laetitia», які перегукуються із іншими чотирма: «прийняти, захистити, підтримувати й інтегрувати», на яких Папа Франциск наголосив, зустрічаючись наприкінці лютого цього року з учасниками Форуму на тему міграції та миру, що відбувався у Римі. Саме трагедія мігрантів, що гинуть у хвилях Середземного Моря, стала спонукою для першої італійської подорожі теперішнього Папи, коли він кілька місяців після обрання відвідав острів Лампедузу.

Загальноцерковна молитва за Сирію, оливкові дерева, посаджені у Ватикані Ізраїльським і Палестинським Президентами Шимоном Пересом і Махмудом Аббасом, обійми з Предстоятелями Православних Церков, подорож до Швеції для спільного спогадування 500-річчя Реформації, вивчення можливості спільної подорожі до Південного Судану разом з Головою Англіканської Співдружності, молитва за мир з провідниками світових релігій. Можемо безсумнівно стверджувати, що тема діалогу займає особливе місце в служінні Папи Франциска.

Започатковувати процеси, радше ніж займати простір. Саме такий стиль, представлений у Апостольському напоумленні «Радість Євангелія», програмному документі його понтифікату, Папа Берґольйо обрав для свого служуння. Пройти разом певний відрізок шляху, доки це можливо, беручи за відправну точку особисті дружні зв’язки чи здатність до емпатії та близькості з тими, з ким, зазвичай, не перетинаємося на церковних стежках, як от з невіруючими.

Все це, наслідуючи милосердя Доброго Самарянина, який схиляється для того, щоб обробити рани того, хто різними способами поранений в житті. Чи то безхатченки, яким Папа присвятив окрему зустріч в рамках Святого Року, бідні, на честь яких він встановив відзначення у Церкві нового Всесвітнього дня, або ж в’язні, які в один з незабутніх моментів Ювілею Милосердя заповнили базиліку Святого Петра, в простоті, але з високо піднятою головою.

Святіший Отець вчить нас, що життя, його серйозність та особливі тягарі можна належно оцінити лише тоді, коли, поглянути на них через призму периферій, надто часто забутих пануючою «глобалізацією байдужості». Тому він невтомно закликає викорінювати її, як також, припинити «поетапну третю світову війну», заохочуючи всіх людей доброї волі докладати всі можливі зусилля на користь миру.

суботу, 11 березня 2017 р.

11.03.2017р. Б. / 7 звичок для католицької сім’ї

1. Моліться разом
Моліться щодня. Спробуйте вервицю чи прості молитви «Отче наш» і «Богородице Діво»

2. Ходіть на літургію
Ідіть до церкви кожної неділі і в зобов’язуючі свята

3. Разом займайтесь благодійністю
Виберіть якусь справу, яку будете підтримувати фінансово чи як волонтери

4. Помістіть вдома твори сакрального мистецтва
Це може бути католицький образ або фігурка, що додасть багатства сімейній побожності

5. Часто сповідайтесь
Важливо заохочувати усіх членів сім’ї регулярно ходити до Сповіді

6. Користуйтесь католицькими ЗМІ
Вони – хороший ресурс для того, щоб наближувати усіх членів сім’ї до Бога і Церкви

7. Святкуйте!
День святого покровителя, церковні свята… Зберігайте в родині радість Євангелія!

Переклад – «Католицький оглядач» за матеріалами ChurchPop

Джерело:  Воїни Христа Царя

11.03.2017р. Б. / 4 причини для кожного католика взяти участь в реколекціях

Я нещодавно пройшов 8-денні «тихі» реколекції, натхнені «Духовними вправами св. Ігнатія». Давненько я не проходив реколекцій такої глибини, тому для мене це було вражаюче.

А коли ти останній раз був на реколекціях?

Коли ставлю це запитання дорослим, то вони зазвичай відповідають, що десь в середній чи старшій школі. В декого це було трохи пізніше – десь в період студентства.

А пригадай, коли ти останній раз був на реколекціях. Не пора знову? Зараз період Великого Посту – якраз чудова нагода пройти хоча б одноденні реколекції. А ще краще трьохденні, п’ятиденні чи восьмиденні – якщо в тебе є така можливість.

Ось чому:

1) Наслідування Ісуса

Ісус часто для молитви відходив у самотнє місце. В Євангелії про це неодноразово згадується: «Ісус відійшов у самотнє місце, щоб помолитись».

Якщо Ісусові був потрібен час для усамітнення, то тим більше він потрібен нам. Він провів сорок днів в пустелі, в молитві і пості. Це навіть довше, ніж 30-денні «Духовні вправи св. Ігнатія»!

Що важливо, Ісус закликає нас відпочивати: «Ідіть самі одні осторонь, десь насамоту, та й відпочиньте трохи» (Мр. 6,31). Прийми Ісусове запрошення, і водночас будеш наслідувати Його.

2) Ти втомився

Сьогодні багато людей перепрацьовують. Нам важко відокремити особисте життя від роботи, оскільки ми часто перевіряємо електронну пошту вдома, на вихідних, у відпустці. Швидше за все, і виспатись тобі не завжди вдається.

Реколекції дають тобі можливість відпочити і відновитись. Під час моїх 8-денних реколекцій я почувався дуже вільним, бо міг лягати ввечір і не налаштовувати будильника на ранок. Візьми коротку перерву від щоденного хаосу і спробуй відчути той мир, який Ісус хоче запропонувати тобі впродовж цих реколекцій.

3) Ти потребуєш тиші

Деякі реколекції становлять серію «точок», для яких дається час для роздумів. Інші проходять у повній мовчанці. «Тихі» реколекції можуть насторожити тебе, але вони вартують того, щоб їх спробувати. Тиша дозволяє нам бути більш уважними до Божого шепоту в наших серцях.

Під час реколекцій увімкни в телефоні режим «в літаку», не заглядай в електронну пошту і чати, не заходь в соціальні мережі. Ти відчуєш полегшення від того, що тебе постійно не заливають масою інформації. Таке звільнення дасть більше часу для молитви і читання.

4) «Закохайся» в Святе Письмо

Під час моїх «тихих» реколекцій я мав щодня молитись чотири години, роздумуючи над певними уривками з Біблії. Молитва впродовж такого довгого періоду допомагає переоцінити молитву з Писанням заради самої молитви.

Якщо читання Святого Письма не є значною частиною твого духовного життя, то тихі реколекції під проводом духівника дадуть тобі можливість «закохатись» в Старий і Новий Завіт. Використовуй уяву і дозволь Богові промовляти до тебе.

Що ж тепер робити?

Неодмінно спробуй! Зараз, в період Великого Посту при церквах і монастирях проводять великопісні реколекції. Поцікався у знайомих, на парафії, у священика, куди можна записатись. Не пожалій часу для цього. Якщо не вдасться потрапити на «виїзні» реколекції, дізнайся, коли на твоїй парафії будуть проводити кількаденні реколекції (їх зазвичай проводять в часі Посту).

Спробуй запитати Бога, куди Він кличе тебе. Він має для тебе багато несподіванок. Нехай твоє серце буде готовим і відкритим на прийняття багатьох ласк, які Бог хоче тобі подарувати.

Переклад – «Католицький оглядач» за матеріалами ChurchPop

Джерело:  Воїни Христа Царя