ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ


субота, 21 липня 2018 р.

21.07.2018р. Б. / Церква засуджує гріх, бо повинна казати правду

Церква «засуджує гріх, бо повинна казати правду, але, водночас, вона обіймає грішника, який визнає себе таким», пропонуючи йому «безмежне Боже милосердя». Про це читаємо в посланні, яке Папа Франциск надіслав через Державний Секретаріат Святого Престолу учасникам міжнародної зустрічі членів християнського руху подружньої духовності «Equipes Notre Dame», що від 16 до 21 липня відбувається в Марійському Санктуарії у Фатімі, Португалія.

«Групи Пресвятої Богородиці» – саме так з французької мови можна перекласти назву цього руху, який зродився 1939 року з ініціативи французького священика Енрі Каффарела. Ці «Equipes» складаються зі священика та кількох подружжів, які щомісяця зустрічаються з метою поглиблення духовного життя та обміну досвідом. Сьогодні рух діє в майже ста країнах світу, об’єднуючи 13,5 тисяч груп.

Хоч втікаємо від любові Бога, Він постійно на нас очікує

Послання, адресоване на ім’я міжнародних координаторів руху та прочитане Апостольським Нунцієм в Португалії, надихається темою зустрічі, що зосереджена навколо постаті блудного сина, який повертається до батька. Папа закликає розпізнати себе в цьому сині, «що повертається до Отця, Який не втомлюється обіймати його та повертає йому синівську велич».

«Діткнуті настільки великою доброзичливістю, – читаємо в посланні, – дозвольте своєму серцю сказати: це правда, Господи! Я є грішником, саме так почуваюся і таким є. Я загубився. Тисячами способів я втікав від Твоєї любові, але знову приходжу до Тебе, що відновити союз з Тобою. Я потребую Тебе. Відкупи мене знову, Господи! Огорни мене ще раз Своїми відкупительними обіймами».

Ніхто не виключений з Божого милосердя

Зрештою, як зазначається в посланні, розпростерті Христові обійми «на хресті показують, що ніхто не є виключеним з любові Отця, ні з Його милосердя». Він, у дійсності, «не мириться з втратою нікого: чоловік чи дружина, батьки чи діти… не є в очах Ісуса втраченими назавжди, але є людьми, яких слід розшукати, тож Ісус спонукає нас виходити, щоб їх шукати». Бо, як підсумовується у звернення, «якщо хочемо знайти Господа, ми повинні шукати Його там, де Він прагне нас зустріти, а не там, де нам хочеться його шукати».

пʼятниця, 20 липня 2018 р.

20.07.2018р. Б. / 5 християнських кліше, якими себе обманюємо

Іноді задля того, щоб полегшити розуміння істини, люди спрощують її, або й узагалі замовчують. Але ж приховувати істину — це те ж саме, що говорити неправду.

Ось п’ять поширених у світі „штампів“, які всім подобаються, але за якими немає жодних біблійних підстав.

1. Коли Бог зачиняє двері, то відчиняє інші

Якщо Господь зачинив якісь двері для вас, немає жодної гарантії, що будуть відчинені інші. Цілком можливо, що жодні інші двері не відчиняться. А так Бог каже вам, що ви потрапили не за тією адресою. Бог відчиняє і зачиняє двері на власний розсуд. Тож нічого надзвичайного, якщо в якийсь момент всі ваші двері будуть зачинені.

2. Найбезпечніше місце — перебувати у волі Бога

Якщо ви живете з волі Бога і сподіваєтеся, що це ваша гарантія від неприємностей, то дозвольте вас засмутити: Бог дав безліч чудових обіцянок, але серед них немає обіцянки, що ви не піддастеся небезпекам.

3. Зупинись і розслабся, Бог все зробить сам

Є одне християнське гасло: „Бог все зробить Сам“. Та воно потребує, якщо не перегляду, то хоча б уточнення. Всевишній дійсно, все зробить. Та воно мало б звучати так: „Довірся Богові і продовжуй рух вперед“. Бог зробить Свою працю, але й нам потрібно працювати зі старанням і послухом.

4. Бог не дасть нести більше, ніж вам під силу

Блага звістка полягає в не на тому, що Бог не дасть вам нести ношу, яка для вас непідйомна. Блага звістка в тому, що Бог не дасть вам ношу, непідйомну для Нього Самого. Зрозуміло, Біблія говорить, що Бог не посилає випробувань понад силу. Але хіба мова йде про нашу силу? Адже з Богом все можливо!

5. Бог допомагає тим, хто сам собі допомагає

Ця думка дуже далека від біблійної істини, якщо розуміти її, як умову отримання Божої допомоги через власну „крутизну“. Якщо Бог допомагає тільки тим, хто допомагає сам собі, ми всі у великій біді. Христос прийшов на землю не заради духовних гігантів, морально стійких і праведних. Бог прийшов заради грішників, заради нас із вами:
„Почувши те, озвався: “Здорові не потребують лікаря, лише хворі. Ідіть, отже, і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви. Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних.”“ (Матея 9: 12-13).
Хоча всі ці кліше придумані і використовуються із найкращими намірами, користі від цих штампів — жодної. Основна причина — вони не мають біблійного підґрунтя. Проголошення біблійних принципів — це не тільки питання істини, а й любові. Любімо ближніх, правильно розпоряджаючись своїми словами, і правильно сповіщаючи істину:
„А тепер, брати, якщо б я прийшов до вас і заговорив мовами, яка вам користь із мене, коли я, говоривши до вас, не вділю вам ні об’явлення, ні знання, ні пророцтва, ні науки?“ (1 Корінтян 14: 6).
Переклад Наталії ПАВЛИШИН

середа, 18 липня 2018 р.

18.07.2018р. Б. / Анонс: Відпуст у Гошівському монастирі

5 серпня у Гошівському монастирі Преображення ГНІХ відбудеться урочисте Богослужіння з нагоди свята Чудотворної ікони Гошівської Божої Матері.

Храм на Ясній Горі у Гошеві славиться духовним спорідненням з Папською базилікою Святої Марії Великої. Саме тому, у храмове свято Базиліки (5 серпня) Апостольська Столиця надала монастирському храму в Гошеві Повний відпуст (прощення перед Богом дочасної кари за гріхи, провина яких уже стерта) при умові Святого Таїнства Сповіді, Євхаристії та молитви «Отче наш»; «Богородице Діво» в наміренні Святішого Отця.

Архиєрейську Божественну Літургію 5 серпня об 11:00 очолить Преосвященний владика Тарас Сеньків, єпарх Стрийський.

Після Літургії відбудеться святковий концерт на прославу Гошівської Богоматері. У концерті візьме участь струнний ансамбль «Quattro cordе» Івано Франківської обласної філармонії та квартет бандуристів «Ґердан» Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Джерело:   Прес-служба Василіянський Чин Святого Йосафата УГКЦ

субота, 14 липня 2018 р.

14.07.2018р. Б. / Бути добрим пастирем, як і добрим батьком - часто невдячна справа

Бути добрим пастирем дуже схоже на те, щоб бути добрим батьком.

Як і добрий батько, добрий пастир повинен дбати про добро тих, хто поставлений під його опіку. Він супроводжує їх в радості. Він супроводжує їх в горі.

Як і добрий батько, пастир повинен бути уважним до того, що споживають його підопічні. Він повинен давати їм здорову їжу, яка принесе користь навіть тоді, коли вони вимагають фаст-фуду.

Як і добрий батько, він повинен намагатись формувати найкращі риси в тих, хто покладений під його опіку. Для цього він повинен ставити перед ними виклики, заохочувати і навчати. Він повинен моделювати бажану поведінку. Він докладає всіх можливих засобів для того, щоб витримати гарячі погляди ненависті, які більшість батьків отримують від своїх дітей через те, що вони обурюються перед цими викликами.

Як добрий батько, він повинен виховувати своїх підопічних так, щоб вони самі могли стати добрими батьками. Його слова не можуть бути порожніми. Він повинен говорити правду. Він не може говорити іншим жити життям, що прямує до Христа, а в той же час своїми словами і вчинками іти на компроміс зі світом.

Як і добрий батько, пастир має бути готовий прийняти жертву чи терпіння (часто мовчазне) заради добра тих, хто покладений під його опіку. Чи це довгі години заступництва за його паству, чи довгі години часу, необхідного для турботи про потреби його пастви, чи необхідність прожити на скромний бюджет, бо кошти потрібні на певні витрати пастви, - усе це він повинен тихо приймати, знаючи, що Христос дав набагато більше і прийняв набагато більші страждання і склав набагато більшу жертву. Це і є частина того, що означає «в особі Христа». Любов самопожертвування Христа є моделлю для чоловіка, котрий хоче стати добрим чоловіком і батьком, а також – добрим священиком.

Цей перелік, без сумніву, не вичерпний. Однак пам’ятайте, що якщо маєте такого священика – дякуйте Богові. Бо тоді ви маєте такого священика, котрий вважає своїм першочерговим завданням завести вас і решту своєї пастви до неба, і він знає, що цей шлях вузький, звивистий і важкий для обговорення.

І якщо вам пощастило мати такого священика, подякуйте йому… бо, як і у випадку добрих батьків, робота доброго священика часто є невдячною.

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами churchpop.com

Джерело:  Воїни Христа Царя

пʼятниця, 13 липня 2018 р.

13.07.2018р. Б. / Понад тридцять кілометрів щодня долають паломники з Хмельницького до Зарваниці

Уже п’ятий день триває паломництво вірних Хмельницького деканату до Зарваниці. Відстань від Хмельницького до Марійського духовного центру 155 кілометрів. Щодня паломникам доводиться долати приблизно 30 кілометрів.

Дорогою до них щоразу приєднуються місцеві мешканці, доїжджають вірні з Хмельницького. Зараз вони подолали більше половини шляху. Як каже духовний провідник паломників отець Іван Данкевич, щодня їх гостинно зустрічають місцеві парафіяни, забезпечуючи побут та нічліг. Разом з вірними ідуть десять священиків. Щоранку вони правлять Божественну Літургію, а дорогою провадять молитви, співають духовні пісні, сповідають вірних. Під час такої молитовної подорожі люди відчувають духовну трансформацію. За словами отця Івана, п’ять днів паломництва заміняють роки проповідей і навчань.

Колона прочан Хмельницького деканату з благословення Архиєпископа і Митрополита Василія (Семенюка) вирушила до Зарваниці 9 липня по завершенні Божественної Літургії у хмельницькому катедральному храмі Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ. До Зарваниці паломники планують прийти у суботу, 14 липня.

Західне бюро «Живого ТБ»

четвер, 12 липня 2018 р.

12.07.2018р. Б. / «УГКЦ – Церква Володимирового Хрещення, яка перебуває в сопричасті зі Вселенським Архиєреєм та є Церквою свого права», – Блаженніший Святослав (+відео)

Українська Греко-Католицька Церква – Церква Володимирового Хрещення, яка була, є і буде душею українського народу… Наша єдність зі Святішим Отцем не ґрунтується на політичній вигоді чи геополітичній міжнародній кон’юнктурі. Це – частина віри Церкви князя Володимира… Ми не є членами Латинського патріархату, як дехто говорить, ми будуємо свій, як помісна Церква свого права…

Про це сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви в Жовкві на Львівщині під час Чину архиєрейського найменування владики Петра (Лози) 11 липня 2018 року.

На думку Предстоятеля УГКЦ, Чин архиєрейського найменування, його три елементи (визнання віри, присяга на вірність і послух Святішому Отцеві Папі Римському та присяга на вірність, послух Патріарху УГКЦ), навчають нас про те, якою є УГКЦ: це Церква Володимирового Хрещення, яка перебуває в сопричасті (єдності) зі Вселенським Архиєреєм та є Церквою свого права, тобто помісною.

Говорячи про те, хто така Українська Греко-Католицька Церква для українського народу, як вона утворилася, Глава УГКЦ відзначив, що ми бачили, як сьогодні новопризначений владика проголошував визнання своєї віри. «Ми відчули, що владика говорив Символ віри не тільки у своєму імені, як приватна особа, він у цей момент став вустами свого народу. Щобільше, він ісповідував ту саму віру, такими самими словами, як це робив 1030 років тому князь Володимир біля стін Херсонесу в українському Криму. Він промовив ту саму ісповідь апостольської віри єдиної святої соборної Церкви, яку вимовили над водами Дніпра у водах Хрещення, ювілей якого ми цього року святкуємо. І наша Церква – спадкоємниця Церкви Володимирового Хрещення», – підсумував Глава УГКЦ.

Ми чули, як владика склав присягу на вірність Святішому Отцеві Папі Римському. «Бо віра в те, що наступник апостола Петра – це осердя, запорука єдності Христової Церкви, належить до тотожності Київської Церкви. Можливо, інші Церкви, створені після церковних розколів, не мають тої церковної пам’яті, а ми маємо!», – відзначив Блаженніший Святослав.

Архиєрей наголосив, що наша єдність зі Святішим Отцем не ґрунтується на політичній вигоді чи геополітичній міжнародній кон’юнктурі. Це – частина віри Церкви князя Володимира, віри, яку ми зуміли зберегти і засвідчити кров’ю наших мучеників.

«Тут, у Жовкві, – розповів Глава УГКЦ, – на наших галицьких землях люди питали, де правдива Церква. Пригадую, як нас, дітей, наші бабці, дідусі, мами вчили таку коротку ісповідь віри. Моя бабця казала так: "Там, де є Папа, там – правдива Церква". Цю коротку ісповідь віри минулого тижня я особисто склав на руки Папи Франциска під час особистої зустрічі. Сказав йому: "Святіший Отче, мене від маленької дитини вчили, що там, де є Папа, там – правдива Христова Церква". Папа Франциск мене обняв і попросив подякувати нашим людям, нашому народові, нашим бабусям та дідусям за свідчення єдності Христової Церкви».

А говорячи про присягу вірності Главі Церкви, Блаженніший Святослав зазначив: «Ми з вами як члени УГКЦ не належимо до інших патріархатів. Ми перебуваємо в єдності з наступником апостола Петра, як і в першому тисячолітті з ним у єдності був Константинопольський, Єрусалимський, Антіохійський, Олександрійський Патріархи. Ми не є членами Латинського патріархату, як дехто говорить, ми будуємо свій як помісна Церква свого права», – пояснив Предстоятель.

На закінчення Глава УГКЦ зазначив, що слугою єдності Христової Церкви не є патріарх чи якийсь земний володар. «Осердя, слуга, скеля, видимий знак єдності в Церкві Христовій, відповідно до заповіту нашого Спасителя, – це Святіший Отець Папа Римський», – наголосив Блаженніший Святослав.


середа, 11 липня 2018 р.

11.07.2018р. Б. / “Мудра молодь питає” у Патріарха

14-15 липня відбудеться Загальнонаціональна Проща до Зарваниці. В часі прощі, в рамках творення Єдиного Молодіжного Простору УГКЦ, відбудеться вже традиційна зустріч молоді з Блаженнішим Патріархом Святославом! Особливість цієї зустрічі в тому, що молодь має унікальну можливість запитати Главу УГКЦ, про все, що її цікавить.

Цьогоріч свої запитання до Блаженнішого Святослава підготували молодіжні спільноти міста Тернополя. Однак кожен, проголосувавши, може визначити, які саме запитання прозвучать. Кожен може проголосувати, написавши в коментарях порядковий номер запитання.

Ті запитання, що наберуть найбільше голосів – будуть озвучені. Кожен може голосувати лише  раз. Коментарі слід залишати під цим постом на Facebook сторінці Комісії Молоді.

Якщо маєте запитання, напишіть в коментарях.

До зустрічі на прощі в Зарваниці! До зустрічі з Патріархом!
  1. Ваше Блаженство! Ми всі знаємо що християнство це релігія радості! Адже Христове Воскресіння наповнює життя християнина правдивою радістю і надією в воскресіння. Ми, молоді християни, хочемо жити цією радістю і радіти життю! Час молодості – час особливої радості. Однак в нашій Українській Греко-Католицькій Церкві  маємо дуже багато постів. А головно в літній час. Літо  – це час наших канікул, відпусток, відпочинку, фестивалів. І дуже часто ми попадаємо в дилеми, бо з однієї сторони хочемо буди добрими християнами і не мати докорів сумління, не давати згіршення, а з іншої сторони – в нас немає можливості організувати наше дозвілля, веселощі, відпочинок. Бо – піст. Як нам бути? Чи не планує Синод Єпископів переглянути доцільність усіх чотирьох постів, головно тих які припадають на літній період, їхню актуальність та можливість практикування для молодих людей 21 століття? (організація «Анімотор»).
  2. Ваше Блаженство! Як наша Церква планує протидіяти впровадженню в наше суспільство гендерної ідеології, котра нині активно впроваджується в українське законодавство, освіту, ЗМІ? Адже гендерна ідеологія – це обман і розпуста, а її наслідки руйнівні для духовності народу. (УМХ)
  3. Блаженніший Святославе! Наша Церква молиться за справедливі вибори. Проте, чи можливі справедливі вибори, якщо для більшості українців головним джерелом інформації є телевізор і біг-борди з пустими гаслами, де олігархи пропагують своїх найманців, які і далі збережуть сучасний стан держави або погіршать його? Люди, в тому числі і члени нашої Церкви, і далі НАЇВНО вірять пустим словам і обіцянкам. Їм ВАЖКО РОЗПІЗНАТИ тих, хто справді готовий послужити своєму народу, хто свідчить правду, навіть якщо вона не вигідна, хто є компетентний. Бо в таких нема грошей на біг-борди і рекламу на телебаченні. Чи можливі справедливі вибори за таких умов? (УМХ)
  4. Блаженніший! Як Греко-Католицька церква планує вести євангелізацію та просвітницьку діяльність за межами церкви? Якщо не планує то які є на то причини? І чи греко-католицька церква вбачає в харизматичному русі розвиток церкви, потужний інструмент для навернення невіруючих? (Спільнота «Діяння Апостолів»)
  5. В 21 столітті у світі все більше стирається поняття відданості рідній країні. Проте в умовах, в яких сьогодні перебуває Україна, мабуть, лише відданість їй і може її врятувати. А серед українського населення все поширенішим стає бажання виїхати за кордон, і все більш скептично починає сприйматися бажання когось залишитися в Україні. Скажіть, будь ласка, як, на Вашу думку, можна повернути поняттю відданості рідній країні його колишню цінність і поширити його серед українці? («Марійська Дружина», церква Архистратига Михаїла)
  6. Становлення нації і розвиток країни залежить від рівня освіти її громадян. Чи можливо щоб УГКЦ відкривала заклади освіти прототипом яких були б УКУ? («Марійська Дружина», церква Архистратига Михаїла)
  7. Сьогоднішня українська молодь розуміє, як має виглядати і функціонувати розвинена держава, тому що була вихована за прекрасно розписаними навчальними програмами і підручниками. Проте зіткнувшись з дорослим життям, вона бачить величезну прірву між тим, як все має виглядати, і реальністю, де, по суті, нормально не функціонує жодна сфера, якою опікується держава, і де всюди панує безлад. Яку Ви можете дати пораду молодим людям, які входять в доросле самостійне життя, для того, щоб вони не розчарувалися у всьому і не стали співучасниками поточної системи в Україні? («Марійська Дружина», церква Архистратига Михаїла)
  8. Церква заохочує українців платити всі податки, і говорить про те, що їх несплата – це гріх. Але всі ми знаємо, що чимала частина тих численних податків йде на особисті рахунки чиновників. З цього випливає, що українці повинні віддавати чесно зароблені часто тяжкою працею гроші просто в кишені чиновників. Виходить, ми просто повинні грати за правилами тих людей. Як Ви можете це прокоментувати? («Марійська Дружина», церква Архистратига Михаїла)
  9. Як пояснити нехристиянам що таке християнські цінності? Що саме відрізняє їх від загальнолюдських? (ТУСК – Обнова)
  10. Що правильно: жити сьогоднішнім днем і не думати про майбутнє , чи планувати своє життя і щодо своїх майбутніх 10 років? (Спільнота «Знамення»)
  11. Коли ти живеш у сім’ї, у якій не є всі практикуючими християнами, як бути добрим християнином і не нав’язувати своїх переконань, хоча хочеш щоб рідні теж вірили в Христа? (Спільнота «Знамення»)
  12. Ваше Блаженство! Сьогодні в Україні провадиться державницька політика по створенні Єдиної Помісної Церкви. Ми, молоді люди, є трохи дизорієнтовані в цій ситуації. Чи означає це що твориться не просто помісна Церква, а державна Церква? Чи немає в таких процесах загрози релігійній свободі в нашій країні, що є фундаментальним правом кожної людини? І як правильно поводитися нам, молодим Греко-Католикам? Чи творення нової церковної структури не є відступленням від своєї Церкви та віри? Підкажіть нам, бо ми спантеличені. (Організація «Анімотор»)
Комісія у справах молоді УГКЦ – Тернопіль

вівторок, 10 липня 2018 р.

10.07.2018р. Б. / Свято української молоді у Львові в контексті роздумів про святість християнина та українця

Ви ж освячуйте себе і будете святими, бо я - Господь, Бог ваш. [Лев 20:7]
...дбайте про святість, без якої ніхто Господа не побачить. [Євр 12:14]

Цілком випадково, проте все ж символічно, що проведення Свята української молоді та третього туру науково-практичної конференції «Велети українського духу: Маркіян Шашкевич, Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Іван Павло ІІ, Любомир Гузар, …» припало наступного дня після величної багатотисячної прощі до с. Страдч, присвяченої відзначенню Дня мирянина, а також відбувалось в часі святкування Церквою Всіх святих українського народу. Це період, коли Українська Церква, пригадуючи велику кількість сподвижників Христової віри та мучеників за Церкву й народ, заохочує вірних розмислити над сутністю святості у повсякденному житті кожного українця.

У свідомості пересічного мирянина якось згубилось істинне розуміння святості християнина, святості людини як Божого творіння. Переважна більшість наших співвітчизників вважає, що святі – це ті, кого зображають на образах; це особи, які непосильною для більшості духовною працею здобували її, усамітнившись у келіях чи пустельних скитах, ну хіба ще окремі вибрані монахи й монахині та поодинокі єпископи й священики. Натомість звичайна людина, що живе у цьому світі, наповненому випробуваннями й нерідко несправедливістю, яка щодень стикається із спокусами й вимушеними компромісами, досвідчує, що після постійних падінь та невдач вона просто не може бути святою, що святість – це хоч і жаданий, проте все ж недосяжний ідеал.

Такі міркування є принципово хибними і далекими від християнського розуміння святості. Бо тоді, коли священик піднімає чашу і промовляє «святеє – святим», то цим самим застерігає: людино, якщо ти в цей момент не відчуваєш себе святою, ти не можеш, не маєш права приступати до Пресвятої Євхаристії, бо «святеє» належиться тільки «святим». Ба більше: якщо ти прагнеш осягнути спасіння, мрієш у вічності з'єднатись із Богом-Творцем, ти зобов’язана бути святою. На цьому наголошує і про це волає до нашої свідомості Святе Письмо, що «ніщо нечисте не увійде в Царство Небесне» [Об. 21:27].

Найбільшою помилкою багатьох людей сучасного світу є те, що святість ототожнюють з безгрішністю. Святе Письмо говорить, що немає на землі людини, яка би жила і не згрішила [1 Ів. 1:8; Екл. 7:20; Іс. 64:6]. Духовних падінь та помилок зазнають усі, хто прийшов у цей матеріальний світ, то й усі приступають до таїнства Сповіді – як миряни, так і чернецтво, духовенство, єпископи і навіть Папа. І кожного разу у таїнстві Сповіді людина, за умови щирого каяття перед Богом, має нагоду відновити стан ангельської святості. Але святість – це не лише визнання гріха і щирий жаль за вчинені переступи. Святість – це також чин, дія впродовж усього земного життя. Апостол Яків безапеляційно ствердив, що «віра (рівнозначно – святість) без діл мертва» [Як. 2:17,20-26]. То ж діла кожного християнина повинні бути видимим виявом його святості. Зокрема святість – це чесне і сумлінне сповнення своїх родинних та службових обов’язків; це щоденна праця на прославу Творця і добро свого народу; це стан душі, коли християнин намагається жити за правдою, об'явленою Богом через пророків, апостолів і проголошеною особисто Ісусом Христом.

Так ось у всі часи, на всіх етапах розвитку людського суспільства громадська праця на добро Христової Церкви та власного народу, піднесення його освітнього, культурного та духовного рівнів була і залишається одним з елементів святості людини та суспільства, тими конкретними «ділами», про які згадував апостол Яків, реальними справами, що освячують і того, хто чинить ці справи, і тих, задля кого ці справи чиниться.

Ось такі думки, навіяні роздумами про День мирянина і вшанування всіх святих українського народу, зродились під час проведення конференції і Свята української молоді під незримим патронатом праведного Андрея (Шептицького).

27 червня 2018 року у стінах Національного університету «Львівська політехніка», за організаційного сприяння Громадської ради «Святий Юр», Центру національного виховання ім. Андрея Шептицького, Всеукраїнської громадської організації «Союз українок», Національного університету «Львівська політехніка», Об’єднання ради директорів технікумів і коледжів Львівщини, було проведено третій тур науково-практичної конференції, організовано виставку дитячої творчості «Таланти Твої, Русь-Україно» і фестиваль української пісні «Голос Руси-України».

Участь у святкуваннях взяло близько півтори сотні молодих людей та близько сотні їхніх керівників і наставників. Розпочались святкування молебнем у кафедральному храмі святого Юра, відвідинами крипти, де поховані праведний Митрополит Андрей (Шептицький) та Патріарх Йосиф (Сліпий), і оглядинами Святоюрського комплексу. Відтак у семи секціях розпочала роботу науково-практична конференція, в рамках якої виголошено 52 доповіді. Доповідачі репрезентували Львівську, Івано-Франківську та Рівненську області. Примітно, що з міста Львова, яке стало місцем проведення святкувань, на конференцію було відібрано 7 доповідей. До оцінювання виголошених доповідей у складі журі було залучено 58 педагогів, громадських та культурних діячів. В концертній програмі було презентовано 23 номери, виконавці яких також прибули з різних міст, містечок та сіл трьох згаданих областей.

Назагал, як і усі попередні заходи, Свято у Львові відбулось цікаво та велично. Ось тільки хіба одна маленька деталь, яка жодним чином не здатна применшити того, що вже четвертий рік відбувається на наших землях, проте є достатньо симптоматичною для нашого часу та нашого суспільства. Чомусь українські засоби масової інформації вперто ігнорують усе, що пов’язано з Церквою та релігійною культурою. Чи це для них не цікаво? А може, через те, що там немає скандалу, який можна було би роздмухати на всю Україну? Важко сказати, нехай це залишиться на їхньому сумлінні, але це є однією з ознак їхньої «професійності» чи, точніше, непрофесійності, як також одним із чинників, що формує у людей «довіру» чи недовіру до них. Чимало українців сьогодні попросту не вмикають телевізор, не читають газет, а переходять у простір соцмереж, де ще часами можна почути незаангажовану думку, а головне – викласти власну.

На завершення, повертаючись до Свята у Львові та роздумів, викладених на початку цього репортажу, варто зазначити, що та на перший погляд маленька справа, яку роблять діти та їхні педагоги-наставники, волонтери і громадські діячі, є правдивим виявом їхніх національних та християнських чеснот і одним з чергових кроків до осягнення правдивої святості земного життя, без якої неможливо осягнути життя вічне і з'єднатись із своїм Творцем.

Зенон Боровець

Джерело:  Воїни Христа Царя

понеділок, 9 липня 2018 р.

08.07.2018р. Б. / Пастка ідеальних батьків

Коли ми собі уявляємо портрет ідеального батька – терплячого, люблячого, ресурсного, його на все і всіх вистачає, діти у нього чудові у всіх сенсах і так далі, – то розуміємо, що він, звичайно, абсолютно прекрасний. У нього є тільки один недолік. Його не існує в природі.

Всі ці якості – дуже потрібні і чудові, але якщо ми уявимо собі, що все це запхано в одну людину, то дуже скоро побачимо невідповідність. Він повинен бути терплячим, завжди знаходити час для дітей, при цьому розвивається і є самодостатньою особистістю, є веселим і життєрадісним і завжди відкритим до потреб дитини, має підтримувати, але не балувати, вміти тримати границі…

Величезна кількість суперечливих вимог, відповідати яким абсолютно неможливо, без ризику заробити важкий невроз.

Більш того, якби ми уявили собі, що всі ці якості у нас є, то дуже скоро виявили б, що елементарні батьківські дії, такі, як наказати дитині піти почистити зуби, викликають у нас повний ступор. Ми б зламали голову, роздумуючи про те, що саме ми робимо щодо дитини своїм проханням: «Коли я прошу його почистити зуби, чи достатньо я при цьому чуйний, чи достатньо я при цьому люблячий, радісний, терплячий, чи не травмую я його своїм проханням почистити зуби?».

Проблема образу ідеального батька ще й в тому, що він шкідливий. Він гіпнотизує своєю красою і не дозволяє реальному батькові бути в контакті з самим собою – унікальним, особливим, таким, який є; знецінює все те, що ми робимо для дітей. Коли так високо ставиться планка, ми приречені знизу дивитися на цю сяючу красу і розуміти, що ми ніколи там не будемо. Будь-яка наша дія буде недостатньою.

При цьому образ ідеального батька – це такий зручний спосіб для того, щоб тримати реальних батьків в стані звинувачення, чим вряди-годи користується соціум. Адже так зручно всі проблеми пояснити «косяками» батьків: мало приділяють уваги – зовсім задушили увагою, багато чого забороняють – не ставлять кордону, не займаються розвитком – закатували дитину заняттями. Завжди можна знайти зручну формулу.

Втім, якби звинувачував тільки соціум, то це півбіди. Від зовнішніх голосів завжди можна відгородитися. Але, на жаль, ці критики сидять усередині нас і кажуть голосніше будь бабусиної лавки, будь вчительки і будь-якого педіатра. Це голоси, які ми почули і некритично сприйняли в самому ніжному віці, коли ще нічого не могли протиставити їм.

У деяких сім’ях дівчаток від народження виховують в дусі перфекціонізму. «Ти повинна бути відмінницею, ти повинна бути хорошою дівчинкою». Що таке хороша дівчинка? Це та, яка ніколи не має плям на платті, двійок в щоденнику, «поганих» почуттів і думок, вона ніколи не створює проблем батькам, завжди з усім справляється на «відмінно». Якщо з самого дитинства дитині дають зрозуміти, що тільки в такій якості вона влаштовує батьків, то формується відчуття «якщо ти помиляєшся – ти нам не дитина». Тут вже будеш намагатися з усіх сил.

Хороші дівчатка, стаючи батьками, виявляються в пастці. Їх виховували не помилятися, не бруднити плаття, слухатися старших і прагнути до ідеалу. І ніхто їм ніколи не розповідав, що перфекціонізм – це пастка, яка гарантує емоційне вигорання.

Жінка починає готуватися до народження дитини так, як годиться у відмінниці. Все за планом: пропили фолієву кислоту, пролікувалися від всіх хвороб, переконалися, що є гроші на хорошу дитячу страховку. Майбутня мама слухає Моцарта, дивиться на красиве, п’є вітаміни: «Я все зроблю бездоганно, моя дитина буде супер за всіма пунктами!» Напевно, у всіх бувають такого роду мрії під час очікування дитини, але для людини з перфекционизмом це не просто «добре б», це єдино прийнятний варіант розвитку подій. Адже він зробив все на «п’ять».

Далі дитина з’являється, і починається життя.

Дитина може виявитися не тої статі і не так виглядати, як мама собі намріяла. Дитина не так себе веде. Плаче – і вона не може її заспокоїти. У мріях вона була чуйна, уважна, турботлива, вона знала до нього підхід. А в реальності дитина кричить три години. Какає не фіалками. Плювати хотів на дизайн дитячої та гризе розвиваючі картки. Боронь Боже, ще є особливості розвитку: не тоді каже, не тоді ходить. Мрія розбивається об реальність. Все це перетворюється в страшне послання: «У мене не виходить! Я зовсім не щаслива, життєрадісна, спокійна мама, я іноді хочу його об стінку головою стукнути. І зовсім у мене не виходить прекрасний затишний будинок, в якому ми разом з дитиною променисто зустрічаємо тата з роботи, а виходить у мене якийсь свинарник, замурзана нещасна дитина, я не пам’ятаю, коли в останній раз зачісувалася».

Якщо все це відбувається якийсь тривалий час, то далі наступає різке падіння настрою і загальний провал емоційного стану: «Все погано і буде ще гірше». Починається смуга виснаження, може розвинутися депресія.

Але як довго людина може пригнічувати себе? Наше «я» вимагає захисту, вимагає пояснення. І інше пояснення знаходиться, воно звучить так: «Це не я погана мати, це у мене дитина неправильна, дитина, яка мене розчарувала». В результаті, ставиться хрест на дитині, і відбувається черговий виток затвердження моделі перфекціонізму. Мама транслює дитині те, з чого починалося її власне дитинство: «Якщо ти не відповідаєш моїм очікуванням, то ти мені не дитина».

Далі можуть бути різні сценарії. Наприклад, можна вирішити, що це не та дитина, а ось з іншим все вийде. Розчаруватися в старшому і почати будувати ідеалістичні плани щодо молодшого, вже народженого або тільки запланованого. Якщо молодшого немає під рукою, можна порівнювати свого з якимось іншими дітьми.

«Якби у мене був такий чудовий малюк, про якого пишуть мої френдесси в інтернеті, який виграв то і то, встиг там і там, моє материнство могло б бути щасливим, але у мене, на жаль, не така дитина».

Нарешті, можна самій дитині пред’явити: «Я залишу тебе в своїх дітях, буду тебе любити, але ти вже постарайся і стань ось цим самим сяючим вендеркіндом. Якщо я тебе придумала – стань таким, як я хочу! »Якісь діти протестують, якісь намагаються – як сама мама свого часу.

Якщо ви помітили, цей процес повторює розвиток стадій вигоряння:
– стадія мобілізації, прилив сил, сяйво мрії, все вийде;
– стадія витримки, наміри б’ються об реальність, все складно, але якщо дуже постаратися, то є шанс;
– стадія «все жахливо, нічого не вийшло, більше не можу, я погана і мене скасують»,
– стадія виходу через деформацію, через відмову від дитини, через зречення від неї.

Дуже сумна історія.

Але добре лікується в психотерапії, особливо когнітивно-поведінкової. Це нескладно і недовго, і краще подбати про себе, ніж все життя скакати між ідеалом і провалом у відчай.

Насправді, дитині не потрібна ідеальна мати. Для нього найголовніша якість батька в тому, що батько у нього просто є. Якщо хтось із батьків поруч, приходить на заклик, допомагає, то все інше для дитини – це деталі.

Перфекціонізм знецінює все що є справді цінне, що є між нами і дитиною: «Якщо не все прекрасно – значить, все дарма».
СИСТЕМА ОЦІНКИ СЕБЕ ЯК БАТЬКА, СВОЇХ ВІДНОСИН З ДИТИНОЮ У ВІДМІННИКА ФАКТИЧНО ЗВОДИТЬСЯ ДО БІНАРНОЇ СИСТЕМИ: ПАН АБО ПРОПАВ, ІДЕАЛ АБО НІКЧЕМНІСТЬ.
Реальність полягає в тому, що немає ніякого «пан або пропав», є величезна кількість плюсів і мінусів, можна зробити багато помилок – і врешті-решт все налагодиться. Колись психотерапевт Дональд Віннікотт сказав, що дитині не потрібна ідеальна мати, дитині потрібна «досить хороша мати».

Насамперед важливо усвідомити, що для того, щоб бути досить хорошою матір’ю, нічого особливого не потрібно. Звичайна турбота і захист, просто бути поряд. Навпаки, щоб перестати бути досить хорошою матір’ю, треба дуже постаратися, треба дитину ображати, залишати, відкидати. Іноді це роблять якраз в гонитві за ідеалом.

У дітей є певний запас міцності. Якщо мама зірвалася і накричала, якщо мама багато працює і не може з ним проводити весь час, якщо мама не любить грати в машинки, – нічого з дитиною не станеться, він має запас життєвих сил, щоб проживати якісь прикрощі. Проблеми починаються, коли мама так хоче бути ідеальною, що засмучення дитини сприймає як звинувачення собі. Коли її дитина плаче, незадоволена, засмучена, – вона не може бути в контакті з нею, не може допомогти їй прожити її почуття, пожаліти її, обійняти. Вона в цей час займається самозахистом. Дитина руйнує її уявлення про себе як про супер-матір. Коли ми дуже сильно тримаємося за свій сяючий образ матері, то, замість того щоб допомогти малюку пережити нашу недосконалість, намагаємося робити вигляд, що ми-таки досконалі, і ображаємося на нього за те, що він вказує на наші недоліки.

Як казав той же Винникотт, в найкращому становищі опиняються ті матері, які здалися з самого початку. З самого початку сказали собі, що вони недосконалі. Це дуже правильна установка, внутрішня згода: що б ми не робили – завжди будуть помилки. Якщо ми змушували дитину вчитися грати на піаніно, він потім буде пред’являти претензії, що його змусили. Якщо не змушувати – пригадує нам, що ми цього не зробили. Чим раніше ми погодимося на формулу «неідеального батьківства», тим менше сил і енергії будемо витрачати на захист власного «я», на захист вигаданої картинки; тим більше ми зможемо бути в контакті з дитиною, якій доведеться пережити, що ми недосконалі.

Правда в тому, що дитині треба це пережити. Що ми не завжди добрі, терплячі і прекрасні. Що ми не завжди будемо поруч. Що ми смертні – це найбільша підлість з нашого боку, але і це дитині доведеться пережити. Ми станемо старими, слабкими  і не зможемо про нього піклуватися. Це дуже велика недосконалість, і у нас немає ні найменших шансів його уникнути. Кожен з нас, батьків, повинен підготувати дитину до проживання всієї нашої нашого недосконалості. Це і є турбота.

Людмила Петрановська

субота, 7 липня 2018 р.

07.07.2018р. Б. / Чоловічі думки в голос

Є чоловіки, які жаліються на своїх дружин. Є такі, які розповідають про жінок доволі образливі анекдоти. Є такі, які ненавидять своїх тещ, тестів, та й загалом багатьох представників «дорогої родиноньки». Це дуже сумно. Адже такі представники чоловічої половини людства, здається, все ж таки становлять більшість. Мене обурюють мамині синочки (в найгіршому можливому розумінні цих слів), бо вони звикли до того, що мамуся витре шмарклі, заплатить хабар в школі, універі, запхає на роботу. Вибере дружину, вибавить дітей.

Виникає питання до таких «чоловіків»: «А для чого ви, прошу паньства, взагалі існуєте?». Бо складається враження, що вся суть вашого існування в банальному споживацтві. Ви що – вампіри, які ссуть всі соки з батьків, дружин, дітей.

Звісно у тому, що наше суспільство переповнене такими індивідами, є вина батьків. Якщо хлопчика виховала мамуся, а татко пропадав на роботі і пив пиво з колєґами, то як малий може стати чоловіком.

Може ви просто не знаєте, не усвідомлюєте ким є ваша дружина насправді? Дружина – це перша жінка у світі, яка вас любить не тому, що вона вас народила, а тому, що ви в неї є. Якщо правильно будувати стосунки від початку, то дружина буде вам коліжанкою, другом (в найглибшім розумінні цього слова). Вона затінить вам весь світ. Ми створені для цього. Коли двоє людей вирішують пов'язати своє життя, то це вже щось повинно означати. Якщо хлопець кличе дівчину вступити у шлюб – це важливий, відповідальний і доволі важкий вибір. 

Коли я задумався над тим, чи я хочу зустріти старість з дівчиною, з якою зустрічався, я довго зважував всі за і проти. Я постарався врахувати всі «особливості» наших характерів, зважити всі можливі «за» і «проти». Це зайняло у мене майже два роки. Коли я наважився освідчитись своїй обраниці, то у мене пітніли долоні, трусились коліна, пересохло горло. Адже, що коли бажана для мене відповідь так і не злетить з її прекрасних уст. Що коли я почую громове і доленосне "НІ"?!

Та все склалося якнайкраще. Ми засвідчили свій союз перед Богом і перед людьми. Цей день завжди залишить у нашій пам'яті, як найважчий і в той же час найпрекрасніший день нашого життя. Кожен наступний день, кожен день, який ми провели разом, є ще прекраснішим від попереднього. Дружина стала для мене цілим мікровсесвітом, який потребує досліджене і догляду. Ось справжнє покликання чоловіка, а не хата, машина, робота, колєґи, мама, тато, бабця, дідо, кум, сват, брат і аж тоді дружина.

Дружина - це єдина у світі людина, яка добровільно погодилась терпіти ваші «мухи» до смерті. Вона єдина, хто присягнув перед Богом у вірності і послусі вам.

Як можна розказувати анекдоти на тему жіночих вад. Звісно, що вони є у всіх, ми також не без них. Я не розумію, як можна йти на забаву без дружини?! Як можна їхати кудись без дружини?!

Від дня нашого шлюбу і до сьогодні, ми розлучались лише раз і то на 36 годин, виключно через обставини, які були настільки жорсткими, що їх не вдалось ні поламати, ні обійти. Хтось скаже, що ми попали у петлю взаємозалежності, але це не так. Ми в повноті є самодостатніми. Кожен із нас продовжує розвиватись, як особистість, ми постійно вдосконалюємось і розвиваємось. При цьому ми завжди підтримуємо і допомагаємо у цьому одне одному. Адже суть союзу у спільності: чоловік повинен старатись пізнати свою дружину і забезпечити всі її фізичні і духовні потреби; а жінка повинна підтримувати і допомагати своєму чоловікові у підкоренні все нових і нових вершин.

Знаю, що більшість із тих, хто читатиме цей текст, почнуть обурюватись і бризкати гнівними думками, якщо не словами. Адже я вступив у шлюб всього лиш 10 місяців тому. Фрази «Ось поживете 10 років разом, тоді будете філософствувати!», «Та ти занадто молодий, щоб робити якісь висновки», стали вже свого роду еталонними для молодих людей, особливо для тих, які знають трішки більше від інших. Можливо такі люди і праві в чомусь, можливо навіть у всьому. Не заперечую. Та я знаю, що кризи, які подружжя переживають у перший, десятий, тридцятий рік подружжя - це лише фікції, які так глибоко вкорінились у свідомості нашого суспільства, що навіть майже ідеальні подружжя починають страждати манією кризи.

Якщо вже і виникає криза, то замість постійних сварок і гримання дверима допоможіть одне одному. Адже кризи виникають там, де є брак любові, де проростає егоїзм. Якщо ви зможете запхати свій егоїзм до кишені і заставите себе допомогти своїй дружині, чи дружина постарається вникнути у проблеми, які бушують у голові чоловіка, прикладе зусиль, щоб їх зрозуміти, то кризи ніяк не впливатимуть на ваші стосунки.

В такому випадку ви станете тільки ближчими. Коли партнер відчуває підтримку і хоча б натяк на боротьбу із егоїзмом із вашої сторони, то це вже величезний крок. Надзвичайно важливим є подолання егоїзму. Для прикладу перший місяць подружжя, я надривав звивини у мозку, щоб знайти більше ресурсів для забезпечення потреб своїх та ще й дружини. В кінці цього першого місяця я зрозумів, що коли ти ставиш потреби дружини вище від своїх, то автоматично стає легше жити. Адже егоїзм не дозволить вам обділити себе, але в такому випадку, коли ви дбаєте в першу чергу за дружину, виходить задовільнити всі її потреби і заодно, попри все ви задовільняєте і свої потреби. Так легше. Є багато прикладів, коли людина, переступаючи через власне «я» і віддаючи цілого себе іншим,  отримувала в рази більше, ніж коли б вона працювала тільки на задоволення власних потреб.

Чоловік, який дбає про дружину - дбає про себе. Яка дружина не захоче допомогти своєму чоловікові, коли побачить, що він живе для неї, а не для себе?! Тільки нерозумна жінка. Який чоловік покине дружину заради коханки, коли бачитиме, що дружина живе тільки для нього? Коли ви зрозумієте, як добре бути у спільності із чоловіком чи дружиною, тоді ви більше не захочете плекати власне "я". Іноді воно буде вигулькувати то тут, то там. Та якщо ви не будете іти на поводу егоїзму, з часом такі вигулькування стануть надзвичайною рідкістю. Любіться! Це головне! Любіть Бога і одне одного! Тільки тоді будете по справжньому щасливими!

Дамян Вільчинський     Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя

пʼятниця, 6 липня 2018 р.

06.07.2018р. Б. / Ми повинні свідчити правду, а не йти на компроміси з гріхом”, — єпископ-номінант Сокальсько-Жовківської єпархії Петро (Лоза)

У Ватикані Святіший Отець Франциск дав свою згоду на канонічне обрання Синодом Єпископів УГКЦ священика Петра (Лози) єпископом-помічником Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ.

Департамент інформації УГКЦ поспілкувався з о. Петром (Лозою) до його висвячення на єпископа, яке має відбутися 12 липня у День пам’яті святих апостолів Петра і Павла. Адже о. Петро (Лоза) своїм служінням демонструє, що один з найбільш почесних та важливих проявів любові — це служити не лише тим людям, які часом віддаляються від Бога, а саме тим, які здавалося б про Нього зовсім забули...

Отче, щиро вітаємо Вас з номінацією на єпископа! Скажіть, будь ласка, що для вас це означає, як це бути єпископом-помічником?

Перш за все, Небесний Отець таким чином кличе мене до нового (трішки іншого) служіння в Церкві. Це не тільки вияв певної уваги до мене. Передусім тепер моє життя змінюється. Саме тому це потребує ще більшої посвяти у церковному служінні, що вимагає від мене Всевишній.

Останні роки ви служили на Чернігівщині, а тепер будете єпископом на Львівщині. Який досвід Ви здобули там? Можливо, Ви отримали певні уміння чи практику, яку б хотіли застосувати на Львівщині?

Господь скерував мене так, що у мене справді є різний досвід служіння (щодо географічного контексту, — ред.). У мене ще під час моїх богословських студій було служіння в Інсбруку (Австрія). Окрім цього, я як священик мав можливість послужити для людей і на Вінниччині, а також і на Львівщині у Гніздичиневі-Кохавино.

Попри те, що це не був довгий період, я багато чому навчився тоді, коли служив ще на Західних теренах Україні, адже я перебував на Чернігівщині лише останні роки.

Під час мого служіння на Чернігівщині мене найбільше захоплювало те, як тамтешні люди вчаться жити церковним життям. Тобто як саме ці люди пізнають нашу Церкву, як вони “пробують на смак” оце християнське життя (втілювати для себе). І це був неймовірний досвід! Тож я можу тільки порадіти за тих людей, які пізнали нашу Церкву, як вони утвердилися у своїй вірі, які зараз вони є ревними парафіянами в нашій спільноті в Чернігові.

Як саме вони пізнають, відкривають для себе Українську Греко-Католицьку Церкву?

Хтось просто заходить, щоб подивитися на наш храм і в такий спосіб знайомиться з отцями чи сестрами. Хтось довідується про нас через якусь акцію, яка проходила у місті. Зазвичай до нас приходять ті люди, яких покликали наші парафіяни. Вони є свідками і тими, хто там розповсюджує буття нашої Церкви. Звичайно, що для деяких було великим здивуванням, коли вони (наприклад) прийшли до нашого храму, а до них підійшов священик чи сестра-монахиня і запитали про те, як їхні справи і чи їх щось цікавить. Саме це їх так притягує. На мою думку, там є чимало наших парафій, які радо приймають людей, очікують і йдуть служити тим людям, які там є....

Отче, Ви маєте досвід служіння у в’язницях, а також допомоги людям, які опинилися за ґратами... Можете поділитися, будь ласка, своїм досвідом такого служіння. Як вважаєте, чи можливо вийти з української в’язниці і бути нормальним членом суспільства?

Це було не дуже тривале служіння такого характеру в моєму житті. Моя роль насправді не була й такою вагомою...

На жаль, чоловіки та жінки, які виходять із в’язниці, часом не мають куди йти. Буває й таке, що у родині їх ніхто не чекає, або ж вони взагалі навіть не мають своєї сім’ї. Вони думають про те, як далі знайти роботу, отримати житло, як далі (звично) “влитися” з іншими у соціальне життя (у суспільство).

Якщо у в’язниці вони могли “впорядкувати” свої спокуси чи проблеми, то на волі можуть знову легко до них повернутися... Тож у в’язниці люди надзвичайно потребують, щоб їм показали, що вони для когось є важливими, потрібними, що їх хтось чекає. Також для нас, що живемо у вільному житті, залишається питання: а як ми сприймаємо цю людину і в чому ми могли б її допомогти?..

Звісно, духовний супровід допомагає їм розібратися зі своїми проблемами, знайти відповіді на певні запитання. Однак не кожна людина потім належно застосовує їх на практиці, чимало людей духовною підтримкою так і не скористалися...

Є чимало в’язнів, які виходять на волю і повертаються до звичного життя, — влаштовуються на роботу, створюють/живуть у сім’ї і так далі... Проте у той же час стільки ж людей повертають до тих немочей, на які піддалися і яких не побороли...

Чим для вас буде відрізнятися священиче служіння від єпископського? Як ви це бачите?

Передусім це абсолютно новий етап мого служіння, якого я маю вчитися і набиратися нового досвіду відповідальності за повірений мені Божий люд. Напевно це також було і в моєму священичому служінні, але не в таких обсягах, як це належить до єпископа.

Стою перед чимось новим. Не знаю, що мене чекає, як це буде відбуватися? Але ставлю собі за приклад Пресвяту Богородицю, яка також не знала, як це станеться, лише поручала себе Божому провидінню та Божій підтримці.

Тому я буду намагатися втілювати різні завдання, які будуть виникати під час мого служіння. Зокрема я очікую підказки від владики Михайла (Колтуна), бо я поставлений йому допомагати. Поки що це є для мене певним орієнтиром.

Отче, як ви розумієте словосполучення Божа воля?

Як каже апостол Павло: «Воля Божа – святість ваша». Тобто, жити згідно волі Божої – це уникання всякого гріха. Це жити в добрі і творити добро. Адже кожна людина налаштована до добра, бо хоче по відношенню до себе отримати добре слово, якусь добру річ – ніхто не бажає поганого ставлення до себе, чи отримувати зіпсуті предмети. Так і завдання людини, що хоче жити згідно волі Божої – це найперше відчувати в собі відповідальність покликання до творення добра.

Можемо відчувати нездатність чи замало мати довіри то того, що спроможні зробити в своєму житті. Робімо, що в наших силах, ніби все залежало б від нас, але і надіймося на Господа, ніби все залежало від Нього.

Через нашу молитву, будемо розпізнавати та отримувати сили до сповнення Божої волі у нашому житті.

Людина, яка живе в соціумі, спільноті завжди йде на якісь компроміси. На які компроміси Ви б не змогли піти?

Звісно, що в сучасному світі є багато викликів у повсякденному житті християнина. Проте ніколи не варто йти проти Божого Слова, проти Його волі. Ми мусимо свідчити правду, а також не повинні йти на компроміси щодо гріха. Варто духовно збагачуватися, щоб пізнавати Божу любов та ділитися цим досвідом з іншими.

Оксана Войтко, Оксана Климончук
Довідка:
Отець Петро (Лоза), народився 3 червня 1979 року в Колоденцях, на Львівщині. 1997 року вступив до Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористи), склавши довічні обіти 2003 року, як повідомляють численні ЗМІ.

Священичу формацію розпочав в семінарії Редемптористів у Львові (1998-2001), a завершив богослoвські студії в університеті в Інсбруку (Австрія), де навчався в 2001-2009 роках. 

Після священичих свячень 26 серпня 2008 року душпастирював у Вінниці, де був віце-парохом, а потім парафіяльним адміністратором у Гніздичині-Кохавино.

З 2011 до 2014 року був Провінційним дорадником Львівської Провінції Згромадження Найсвятішого Ізбавителя.

З 2014 року є адміністратором парафії святих Петра і Павла в Чернігові та одночасно капеланом у двох місцевих в’язницях.

четвер, 5 липня 2018 р.

05.07.2018р. Б. / «Будь завжди вірний Христові»: ювілейний з’їзд УМХ у Києві

29 липня 2018 року, у Патріаршому соборі Воскресіння Христового, відбудеться ювілейний з’їзд УМХ, який очолить Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав.

Святкування розпочнеться Архиєрейською Божественною Літургією, яку очолить Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав. Після молитви відбудеться УМХівський ювілейний конгрес. Завершиться святкування вечірнім концертом «Ми є родина у Христі».

Довідка. «Українська молодь — Христові» — це всеукраїнська християнська громадська організація, яка працює в рамках молодіжного мирянського апостоляту.

Метою діяльності УМХ є об’єднання християнської молоді для пропагування християнської моралі, поширення християнського світогляду, популяризація в молодіжному середовищі християнського способу життя, шляхом виховання членства на християнських засадах, готового працювати для добра церкви українського народу Завданням УМХ є: сприяння та допомога молоді у прийнятті християнських цінностей та підвищенні її духовного рівня; відродження давніх родинно-побутових традицій, народних християнських дійств; провадження в молодіжне середовище досягнень світової християнської науки та культури; виховання у молоді поваги до минулого, пошук та збереження історичних документів, духовних, мистецьких та інших цінностей українського народу.

УМХ є спадкоємцем і продовжувачем традицій українських молодіжних рухів, які існували в 30-х роках нашого століття під опікою Митрополита Андрея Шептицького.

В 1932-1933 роках в Галичині була проведена грандіозна молодіжна християнська акція з однойменною назвою на честь відзначення 1900-ої річниці від Розп’яття, Смерті та славного Воскресіння Ісуса Христа. Завершальним акордом акції став масовий (за деякими даними 100-тисячний) з’їзд молоді у Львові 6 травня 1933 року.

Етапи розвитку:
І. 1932–1933 рр. В програмі активізації Католицької Акції Вселенської Церкви було покликати до життя рух «Католицька Акція Української молоді» (КАУМ), який в окреслений період провів в багатьох містах і селах Галичини молодіжні масові зібрання «Українська молодь — Христові» (УМХ). Акція завершилася грандіозним 100-тисячним здвигом молоді у Львові 6 травня 1933 року.

ІІ. 1939–1990 рр. Після драматичних подій Другої Світової війни, післявоєнного переділу Європи, в результаті якого весь український народ опинився в неволі під владою комуністичного тоталітарного режиму. Була заборонена Українська Греко-Католицька Церква, репресовані тисячі священиків монахів та мирян. В цих обставинах рух УМХ був перенесений на Захід. Протягом 1939-1990 років відбулися з’їзди, конгреси, фестивалі УМХ в багатьох країнах світу: Європі, Північній та Південній Америці, Австралії.

III. 1990–2004 рр. Сучасний етап. На останній стадії горбачовської «перебудови» ідея та рух «Українська молодь — Христові» знову повернулися в Галичину. 7–8 вересня 1990 року спільними силами духовенства, мирян, діаспори та представників підпільної Церкви в Україні у Львові знову відбувся з’їзд УМХ. Цього разу він зібрав 40 тисяч учасників і став провісником національного та духовного відродження. Через кілька днів після з’їзду 17 вересня 1990 року у Львові було утворено першу молодіжну організацію УМХ. Сьогодні рух УМХ поширений по цілій Україні. Утворено десятки теренових організацій та осередків. Що три роки організація проводить з’їзди УМХ, залучаючи до участі не лише греко-католицьку, а й представників усіх інших конфесій в Україні.

Джерело:      Прес-служба Київської архиєпархії УГКЦ

середа, 4 липня 2018 р.

04.07.2018р. Б. / Про ЛГБТ, легалізацію педофілії та (не)очевидні речі

Люди, які не в захваті від поточних здобутків руху ЛГБТ, резонно запитують: чи не буде вслід за гомосексуалізмом визнана нормальність (моральна прийнятність) зоофілії, педофілії та інших різновидів "сексуальної орієнтації", які поки що визнаються патологією? Якраз у розпал дискусій стосовно нещодавнього гей-параду у Києві українські соцмережі сколихнуло повідомлення про нові "наукові аргументи", які частково виправдовують педофілію. Ризики наділення цього збочення статусом нормальності справді зростають. Але поруч із поверхневим, "соціологічним" оцінюванням цих ризиків не буде зайвим глибший, методологічний аналіз розрізнення норми і патології у сексуальній сфері.

Сексуальність має чимало вимірів, вищі з яких стосуються трансцендентного покликання людини. Проте не варто забувати, що людина є, у тому числі, біологічним єством, а очевидна біологічна мета сексуальності полягає у продовженні роду. Спрямованість на продовження роду може слугувати надійним критерієм для розрізнення природного і протиприродного статевого потягу. Так, радикальна протиприродність зоофілії є явною, оскільки від "кохання" пастуха Петровича до кози Майї потомство не може з’явитися в принципі. Не є спрямованими на продовження роду потяг некрофіла або гомосексуаліста. Інцестуальний зв’язок може призвести до зачаття дитини, однак існує велика ймовірність того, що ця дитина матиме дефекти. Чим далі дівчинка знаходиться від стану статевої зрілості, тим меншою (аж до нуля) є можливість зачаття нею дитини, її виношування та народження; відповідно у міру цього віддалення зростає протиприродність педофільного потягу. Гомосексуальний педофільний потяг є протиприродним уже в силу своєї гомосексуальності.

Наголосимо: така оцінка природності чи протиприродності не вичерпує зміст моральної оцінки сексуальної поведінки. Моральне зло педофілії полягає не лише в протиприродності, але й у насильстві (невдовзі ми зупинимося на цьому детальніше). Хлопчики, що стали жертвою педофілів-гомосексуалістів, часто й самі стають гомосексуалістами; таким чином моральне зло гомосексуальної педофілії полягає не лише у протиприродності та насильстві, але і в укоріненні у протиприродній сексуальній поведінці іншої особи (подібне зло здійснюють ті, хто, не будучи носіями гомосексуального потягу, пропагують його нормальність: якщо завдяки такій пропаганді дитина, підліток, а подекуди й дорослий сконструює для себе гомосексуальну ідентичність, це у відповідній площині мало чим відрізнятиметься від дій педофіла, який безпосереднім чином штовхнув хлопчика у прірву гомосексуалізму). Натомість подружня зрада спирається на цілком природний потяг – її моральне зло лежить у зовсім іншій площині. Тобто не йдеться про те, щоб оголосити кореляцію з продовженням роду єдиним критерієм моралі у сексуальній сфері. Одначе ця  кореляція у багатьох випадках справді має фундаментальне значення.

Як уже було сказано, гомосексуальний потяг є радикально протиприродним, оскільки принципово відірваний від продовження роду. Але подивімось, як сьогодні виправдовують гомосексуалізм. Ті, що захищають гомосексуальну поведінку і, зокрема, кричать про недопустимість її порівнянь із педофілією, наголошують, що у випадку гомосексуальних зв’язків ідеться про добровільну поведінку двох дорослих осіб. Питання природності чи протиприродності цієї поведінки за великим рахунком ігнорується (у кращому випадку ознакою "природності" називають якісь вроджені чинники, що посприяли формуванню гомосексуальності). До уваги береться суб’єктивний критерій – наявність чи відсутність волі. Логіку захисників збочень, що стоять на повістці денній руху ЛГБТ, можна зобразити приблизно так: "Будь з ким, будь-як, лиш за взаємною згодою".

Чи може критерій добровільності бути гарантом того, що педофільну поведінку з часом не визнають чимось нормальним? Сьогодні багатьом здається, що так. Суспільство визнає, що, якщо педофіл вдається не до зґвалтування, а до якихось маніпуляцій, обману, він все одно чинить насильство. Навіть якщо педофільний акт здійснюється за умов згоди з боку дитини, яка перед тим зазнала ранньої сексуалізації, все одно він є актом насильства, адже, попри видимість згоди, насправді дитина не може її надати, оскільки не володіє повноцінною сексуальною суб’єктністю. Одначе як довго все це буде визнаватися?

Зрозуміло, що люди й надалі засуджуватимуть педофільну поведінку, що супроводжується чітко вираженим, експліцитним насильством (так, як сьогодні продовжує визнаватися моральною патологією зґвалтування статево зрілої жінки). Але де гарантії того, що суспільство не перестане бачити насильство у зв’язках із дітьми, які формально демонструють згоду на близькість? Починаючи з Вільгельма Райха, Альфреда Кінсі чи Даніеля Кон-Бендіта, численні "дослідники" та "адвокати" дитячої сексуальності крок за кроком стирають межу між нею та повноцінною сексуальною суб’єктністю, якою володіє зріла особа. Де гарантії того, що ця межа не буде остаточно стерта і що на "добрівільні" зв’язки дитини та дорослого не будуть дивитися як на щось цілком нормальне? Ба більше: чи не будуть, визнавши педофілію нормою, говорити про черговий етап "прогресу"? Чи не вбачатимуть у схваленні педофілії забезпечення реалізації "прав дитини"? Чи не будуть засуджувати тих, хто не визнає таких "прав" і, натомість, орієнтується на "застарілі моральні уявлення" та "забобони"?

Критерій добровільності дуже хиткий, аби плекати надію, що, спираючись на нього, люди не дійдуть до визнання "нормальності" такого огидного явища як педофілія. А це штовхає на думку про необхідність критичного погляду на теоретичні передумови абсолютизації цього критерію.

Чому люди, які за інерцією поки що засуджують педофілію, водночас виправдовують гомосексуалізм, покликаючись на те, що содоміти вдаються до близькості добровільно, і вже в силу самої цієї обставини їхній спосіб життя варто поважати і сприймати за нормальний? Тому що сучасна культура просякнута ідеологією прав і свобод абстрактної людини-індивідуума. Хибність цієї ідеології закорінена, по-перше, у суб’єктивізмі (вириванні людини з об’єктивного онтологічного порядку), по-друге, у абстрактності (заміні конкретної людини абстракцією людини-взагалі).

Я дещо відійду від генеральної проблематики цього допису, аби показати, як працює перетворення людини на абстрактного індивідуума. Сучасна політика побудови мультиетнічного суспільства полягає у тому, що раса і етнічна приналежність агресивно ігноруються: суспільство має складатися не з представників одного або кількох комплементарних етносів, а з людей-узагалі. Реальне співіснування представників суттєво відмінних етносів породжує численні конфлікти, мігранти гуртуються за етнічними, релігійними та расовими ознаками і протиставляють себе корінному населенню. Але ті, що вірять у людину-взагалі, не рахуються з цими обставинами і продовжують свою політику. Або ж інший приклад – нещодавнє нововведення в Україні. На догоду феміністкам МОЗ відмінило правила, які захищали жінок від праці на особливо шкідливому для них виробництві. Пов’язані зі статевими відмінностями біологічні даності ігноруються, бо для фемінізму жінка – це просто індивідуум, рівний у своїй абстрактності чоловіку. Те, що чітко говорить біологія, потрібно відкинути – навіть якщо це несе ризики для здоров’я.

Так само, як у випадку нехтування етнічного чи статевого чинника, зведення людини до абстрактного індивідуума підточує моральні норми. Продиктоване такою спрощеною антропологією світосприйняття просто не рахується з існуванням об’єктивних норм. Нормою для нього є максимально реалізовувати свободу індивідуума (цілком самодостатнього єства), аж поки ця реалізація не наштовхнеться на свободу іншого індивідуума. Якщо якісь обмеження не можна чітко редукувати до прав і свобод іншого індивідуума, їх варто відкинути як щось застаріле і сміливо переступати.

І адепт світу без кордонів, і феміністка, і захисник гомосексуалізму діють однаково: вони відкидають те, що виходить за межі абстрактного індивідуума з його правами та свободами. Що заважає приєднатися до цієї "чесної компанії" збоченцю, який прагне користуватися плодами ранньої сексуалізації дітей? Що заважає виникнути армії тих, хто визнає прагнення збоченця цілком справедливими і поєднуваними з інтересами дітей? Адже самі ці інтереси можуть визначатися крізь призму нав’язаних дитині прагнень. Мовляв, дитина також є абстрактним індивідуумом і не має власних сутнісних ознак, її потрібно емансипувати, надавши їй те, від чого вона була відгороджена через хибні моральні уявлення. Поки що ми мислимо у згоді зі здоровим глуздом і визнаємо, що дитина – це таки дитина. Але чи не очікує на визнання цього очевидного факту доля, що спіткала визнання об’єктивної ваги етнічного чинника або усвідомлення природності зв’язку чоловіка та жінки і протиприродності зв’язку чоловіка та чоловіка?

Починаючи допис із теми взаємозв’язку нинішньої повістки денної руху ЛГБТ та ризиків легалізації педофілії, ми, на перший погляд, відійшли занадто далеко. Але справа в тім, що ці ризики є всього лиш проекцією хибних антропологічних, етичних і філософсько-правових уявлень. Загроза легалізації педофілії йде не стільки від якихось організованих груп, що її лобіюють, скільки від базових, парадигмальних уявлень, погоджуватися з якими сьогодні є чимось звичним, – уявлень, які ігнорують конкретність людини і її включеність у об’єктивний порядок сущого, що диктує більш складну етичну систему, аніж принцип "моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого".

Ігор Загребельний     Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 3 липня 2018 р.

03.07.2018р. Б. / Кардинал Мюллер: “Ми стаємо свідками навернення до світу, замість до Бога»

В ексклюзивному інтерв’ю для CWR колишній префект Конгрегації доктрини віри говорить про напругу навколо запропонованого допуску до Святого Причастя протестантів, тривалий конфлікт навколо вчення Церкви про священичі свячення, гомосексуалізм та ідеологію.

Кардинал Герхард Мюллер є колишнім префектом Конгрегації доктрини віри і колишнім єпископом Регенсбургу в Німеччині. Він також є видатним професором богослів’я, главою Папської біблійної комісії та Міжнародної теологічної комісії. Нещодавно він відповів на кілька запитань видання «Catholic World Report» щодо ситуації в Німеччині, щодо дискусії навколо допуску до Св. Причастя певних протестантів, щодо тривалих конфліктів навколо вчення Церкви про священичі свячення для жінок та щодо гомосексуальності.
Пропонуємо до Вашої уваги переклад цього інтерв’ю:

Від 2014 року у Церкві існує постійний потік конфліктів та напруги за участю багатьох єпископів Німеччини. Що лежить в основі цього явища? Що є джерелом цих конфліктів щодо еклезіології, Святого Причастя та пов’язаних питань?

Кардинал Герхард Мюллер: Одна група німецьких єпископів, з їх главою [тобто Єпископської конференції Німеччини] на чолі, вважають себе тими, хто встановлює тренди на шляху Католицької Церкви до сучасності. Вони вважають секуляризацію та дехристиянізацію Європи незворотнім розвитком. Саме з цієї причини, на їхню думку, Нова Євангелізація – програма Івана Павла ІІ і Бенедикта XVI – є боротьбою проти об’єктивного напрямку історії, що нагадує боротьбу Дон Кіхота проти вітряків. Вони шукають для Церкви такої ніші, де вона зможе виживати у спокої. Тому, усі доктрини віри, що противляться «мейнстріму», соціальному консенсусу, слід реформувати.

Одним із наслідків цього є вимога уділяти Святе Причастя навіть особам без католицької віри, а також тим католикам, котрі не перебувають у стані освячуючої ласки. Також на їх порядку денному є: благословення гомосексуальних пар, сопричастя з протестантами, релятивізація нерозривності сакраментального подружжя, впровадження «viri probati» і з ним укинення священичого целібату, погодження сексуальних відносин до шлюбу і за його межами. Такими є їх цілі, і для того, щоб їх досягти, вони готові навіть прийняти розділення у єпископській конференції.

Вірних, котрі всерйоз ставляться до католицької доктрини, таврують консерваторами і випихають з Церкви, а також піддають наклепницьким кампаніям ліберальних і антикатолицьких ЗМІ.

Для багатьох єпископів, істина об’явлення і католицьке визнання віри є лише ще однією змінною у внутрішньоцерковній політичній владі. Декотрі з них цитують індивідуальні домовленості з Папою Франциском і думають, що його заяви в інтерв’ю журналістам і публічним особам, котрі є далекими від католицтва, можуть бути оправданням навіть для «пом’якшення» встановлених, непохитних істин віри (=догм). Загалом, ми маємо справу із процесом явної протестантизації.

Екуменізм, на противагу, має за свою мету повну єдність усіх християн, яка уже сакраментально реалізується в Католицькій Церкві. Захоплення єпископату і клиру світськими справами у 16-ому столітті стало причиною розділення християнства, що діаметрально протилежне волі Христа, засновника єдиної, святої, католицької і апостольської Церкви. Хвороба того віку зараз, начебто, є лікарством, з допомогою якого вдасться подолати розділення. Неосвіченість католицької віри на той час була катастрофічною, особливо серед єпископів і пап, котрі більше присвячували себе політиці і владі, аніж свідченню істини Христа.

Сьогодні для багатьох людей набагато важливішим є бути прийнятим у ЗМІ, аніж істина, за яку ми також повинні терпіти. Петро і Павло заради Христа стали мучениками у Римі, у центрі влади їхніх днів. Правителі світу не приймали їх як героїв, але знущались над ними на хресті, як з Христа. Ми не повинні ніколи забувати мученицького виміру Петрового служіння та єпископського уряду.

А чому саме певні німецькі єпископи хочуть дозволити на загальній основі приймати Святе Причастя протестантам? 

Жоден єпископ не має влади уділяти Святе Причастя християнам, котрі не перебувають у повному сопричасті з Католицькою Церквою. Лише в ситуації, де присутня небезпека смерті, протестант може просити про сакраментальне відпущення і Святе Причастя як «viaticum», якщо він розділяє всю католицьку віру і таким чином входить у повне сопричастя з Католицькою Церквою, хоча він ще не оголосив офіційно про своє навернення.

На жаль, навіть єпископи сьогодні більше не знають про католицьке вірування в єдність сакраментального і церковного сопричастя, і вони виправдовують свою невірність католицькій вірі начебто душпастирською турботою чи теологічними поясненнями, які, однак, суперечать основам католицької віри. Вся доктрина і практика повинні базуватись на Святому Письмі та Апостольській Традиції, і не повинні суперечити попереднім догматичним проголошенням Церковного Магістеріуму. Це стосується і дозволу некатолицьким християнам приймати Причастя під час Літургії – окрім надзвичайних ситуацій, описаних вище.

Як Ви оцінюєте , по-перше, стан здоров’я католицької віри в Німеччині, а, по-друге, Європи загалом? Чи, на Вашу думку, Європа зможе відновити відчуття своєї колишньої християнської ідентичності? 

Там є дуже багато людей, котрі живуть своєю вірою, любов’ю Христа і Його Церкви, і покладають усю свою надію на Бога в житті і в смерті. Однак серед усіх них є й такі, котрі почувають себе покинутими і зрадженими з боку їх пастирів. Бути популярним серед громадської думки зараз є критерієм так званого «доброго» єпископа чи священика. Ми стаємо свідками навернення до світу, замість до Бога, на противагу словам апостола Павла: «Чи я отим запобігаю ласки у людей чи в Бога? Хіба намагаюся людям подобатися? Якби я ще й людям хотів подобатися, я не був би Христовим слугою» (Гал. 1,10).

Нам потрібні священики і єпископи, сповнені ревності за Божим домом, котрі повністю присвятять себе спасінню людей в паломництві віри до нашого вічного дому. Для «лайтового християнства» немає майбутнього. Нам потрібні християни із місіонерським духом.

Конгрегація доктрини віри нещодавно підтвердила одвічне вчення Церкви про те, що жінок не можна висвячувати на священиків. Чому, на Вашу думку, це вчення, яке впродовж останніх років було кілька разів підтверджене, продовжує бути таким, яке багато хто в Церкві намагається оскаржити? 

На жаль, сьогодні Конгрегація доктрини віри не має особливої доброї пошани, а її значення для Петрового примату не визнається. Держсекретаріат та дипломатичні служби Апостольського Престолу є дуже важливими для відносин Церкви із різними державами, однак Конгрегація доктрини віри є більш важливою для відносин Церкви з Її Главою, від Котрого надходять усі благодаті.

Віра є необхідною для спасіння; папська дипломатія може зробити багато добра у світі. Але проголошення віри і доктрини не слід підпорядковувати вимогам і умовам земних ігор влади. Надприродна віра не залежить від земних влад. У вірі, цілком зрозуміло, що таїнство Рукоположення у трьох рівнях: єпископа, священика і диякона, може чинно отримати лише хрещений католицький чоловік, бо лише він може символізувати і таїнственно представляти Христа, як Нареченого Церкви. Якщо священиче служіння розуміти як позицію влади, тоді ця доктрина застереження Рукоположення за католиками чоловічої статі, є формою дискримінації жінок.

Однак це бачення влади і соціального престижу є помилковим. Лише тоді, коли ми дивитимемося на усі ці доктрини віри і таїнства очима богослів’я, а не в рамках влади, тоді доктрина віри щодо природних передумов таїнств Рукоположення і подружжя також стане для нас очевидною. Лише чоловік може символізувати Христа Нареченого Церкви. Лише один чоловік і одна жінка можуть символічно представляти відносини Христа і Церкви.

Ви нещодавно представили італійське видання книжки Даніеля Меттсона «Чому я не називаю себе геєм». Що Вас вразило у цій книжці і у її підході? Чим вона відрізняється від деяких «про-геївських» підходів і ставлень, які прийняли деякі католики? Що можна зробити для того, щоб пояснити, в позитивному значенні, вчення Церкви про сексуальність, подружжя і пов’язані з ними справи?

Книжка Даніеля Меттсона написана з особистої точки зору. Вона базується на глибоких інтелектуальних роздумах про сексуальність і подружжя, що відрізняє її від будь-якого виду ідеології. Таким чином вона допомагає особам із одностатевими вподобаннями визнати їх гідність і слідувати цілющим шляхом розвитку їх особистості, та не дозволити використовувати себе як пішаків у прагненні ідеології до влади. Людська особа є внутрішньою єдністю духовних і матеріальних організаційних принципів, а відповідно – особою та вільно діючим суб’єктом духовної, тілесної і соціальної природи.

Чоловік є створений для жінки, а жінка – для чоловіка. Метою подружнього союзу не є влада одного над іншим, але - єдність самовідданої любові, в якій вони обоє зростають і разом досягають мети в Бозі. Сексуальна ідеологія, що применшує людську особу до сексуального задоволення, насправді є ворожою до сексуальності, бо заперечує мету сексу, а «eros» є «agape». Людина не може дозволити опустити себе до статусу більш високо розвиненої тварини. Вона є покликаною до любові. Лише тоді, коли я люблю іншу особу заради неї самої, тоді знаходжу себе; лише тоді я звільняюсь від в’язниці мого примітивного егоїзму. Неможливо досягнути сповнення себе самого за рахунок інших.

Логіка Євангелія є революційною у світі споживацтва і нарцисизму. Бо лише зерно пшениці, що падає в ґрунт і помирає, не залишається самим, але дає багато плодів. «Хто життя своє любить, той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі, той збереже його, щоб жити вічно» (Ів. 12,25).

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами The Catholic World Report

Джерело:  Воїни Христа Царя