ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ


середа, 4 липня 2018 р.

04.07.2018р. Б. / Про ЛГБТ, легалізацію педофілії та (не)очевидні речі

Люди, які не в захваті від поточних здобутків руху ЛГБТ, резонно запитують: чи не буде вслід за гомосексуалізмом визнана нормальність (моральна прийнятність) зоофілії, педофілії та інших різновидів "сексуальної орієнтації", які поки що визнаються патологією? Якраз у розпал дискусій стосовно нещодавнього гей-параду у Києві українські соцмережі сколихнуло повідомлення про нові "наукові аргументи", які частково виправдовують педофілію. Ризики наділення цього збочення статусом нормальності справді зростають. Але поруч із поверхневим, "соціологічним" оцінюванням цих ризиків не буде зайвим глибший, методологічний аналіз розрізнення норми і патології у сексуальній сфері.

Сексуальність має чимало вимірів, вищі з яких стосуються трансцендентного покликання людини. Проте не варто забувати, що людина є, у тому числі, біологічним єством, а очевидна біологічна мета сексуальності полягає у продовженні роду. Спрямованість на продовження роду може слугувати надійним критерієм для розрізнення природного і протиприродного статевого потягу. Так, радикальна протиприродність зоофілії є явною, оскільки від "кохання" пастуха Петровича до кози Майї потомство не може з’явитися в принципі. Не є спрямованими на продовження роду потяг некрофіла або гомосексуаліста. Інцестуальний зв’язок може призвести до зачаття дитини, однак існує велика ймовірність того, що ця дитина матиме дефекти. Чим далі дівчинка знаходиться від стану статевої зрілості, тим меншою (аж до нуля) є можливість зачаття нею дитини, її виношування та народження; відповідно у міру цього віддалення зростає протиприродність педофільного потягу. Гомосексуальний педофільний потяг є протиприродним уже в силу своєї гомосексуальності.

Наголосимо: така оцінка природності чи протиприродності не вичерпує зміст моральної оцінки сексуальної поведінки. Моральне зло педофілії полягає не лише в протиприродності, але й у насильстві (невдовзі ми зупинимося на цьому детальніше). Хлопчики, що стали жертвою педофілів-гомосексуалістів, часто й самі стають гомосексуалістами; таким чином моральне зло гомосексуальної педофілії полягає не лише у протиприродності та насильстві, але і в укоріненні у протиприродній сексуальній поведінці іншої особи (подібне зло здійснюють ті, хто, не будучи носіями гомосексуального потягу, пропагують його нормальність: якщо завдяки такій пропаганді дитина, підліток, а подекуди й дорослий сконструює для себе гомосексуальну ідентичність, це у відповідній площині мало чим відрізнятиметься від дій педофіла, який безпосереднім чином штовхнув хлопчика у прірву гомосексуалізму). Натомість подружня зрада спирається на цілком природний потяг – її моральне зло лежить у зовсім іншій площині. Тобто не йдеться про те, щоб оголосити кореляцію з продовженням роду єдиним критерієм моралі у сексуальній сфері. Одначе ця  кореляція у багатьох випадках справді має фундаментальне значення.

Як уже було сказано, гомосексуальний потяг є радикально протиприродним, оскільки принципово відірваний від продовження роду. Але подивімось, як сьогодні виправдовують гомосексуалізм. Ті, що захищають гомосексуальну поведінку і, зокрема, кричать про недопустимість її порівнянь із педофілією, наголошують, що у випадку гомосексуальних зв’язків ідеться про добровільну поведінку двох дорослих осіб. Питання природності чи протиприродності цієї поведінки за великим рахунком ігнорується (у кращому випадку ознакою "природності" називають якісь вроджені чинники, що посприяли формуванню гомосексуальності). До уваги береться суб’єктивний критерій – наявність чи відсутність волі. Логіку захисників збочень, що стоять на повістці денній руху ЛГБТ, можна зобразити приблизно так: "Будь з ким, будь-як, лиш за взаємною згодою".

Чи може критерій добровільності бути гарантом того, що педофільну поведінку з часом не визнають чимось нормальним? Сьогодні багатьом здається, що так. Суспільство визнає, що, якщо педофіл вдається не до зґвалтування, а до якихось маніпуляцій, обману, він все одно чинить насильство. Навіть якщо педофільний акт здійснюється за умов згоди з боку дитини, яка перед тим зазнала ранньої сексуалізації, все одно він є актом насильства, адже, попри видимість згоди, насправді дитина не може її надати, оскільки не володіє повноцінною сексуальною суб’єктністю. Одначе як довго все це буде визнаватися?

Зрозуміло, що люди й надалі засуджуватимуть педофільну поведінку, що супроводжується чітко вираженим, експліцитним насильством (так, як сьогодні продовжує визнаватися моральною патологією зґвалтування статево зрілої жінки). Але де гарантії того, що суспільство не перестане бачити насильство у зв’язках із дітьми, які формально демонструють згоду на близькість? Починаючи з Вільгельма Райха, Альфреда Кінсі чи Даніеля Кон-Бендіта, численні "дослідники" та "адвокати" дитячої сексуальності крок за кроком стирають межу між нею та повноцінною сексуальною суб’єктністю, якою володіє зріла особа. Де гарантії того, що ця межа не буде остаточно стерта і що на "добрівільні" зв’язки дитини та дорослого не будуть дивитися як на щось цілком нормальне? Ба більше: чи не будуть, визнавши педофілію нормою, говорити про черговий етап "прогресу"? Чи не вбачатимуть у схваленні педофілії забезпечення реалізації "прав дитини"? Чи не будуть засуджувати тих, хто не визнає таких "прав" і, натомість, орієнтується на "застарілі моральні уявлення" та "забобони"?

Критерій добровільності дуже хиткий, аби плекати надію, що, спираючись на нього, люди не дійдуть до визнання "нормальності" такого огидного явища як педофілія. А це штовхає на думку про необхідність критичного погляду на теоретичні передумови абсолютизації цього критерію.

Чому люди, які за інерцією поки що засуджують педофілію, водночас виправдовують гомосексуалізм, покликаючись на те, що содоміти вдаються до близькості добровільно, і вже в силу самої цієї обставини їхній спосіб життя варто поважати і сприймати за нормальний? Тому що сучасна культура просякнута ідеологією прав і свобод абстрактної людини-індивідуума. Хибність цієї ідеології закорінена, по-перше, у суб’єктивізмі (вириванні людини з об’єктивного онтологічного порядку), по-друге, у абстрактності (заміні конкретної людини абстракцією людини-взагалі).

Я дещо відійду від генеральної проблематики цього допису, аби показати, як працює перетворення людини на абстрактного індивідуума. Сучасна політика побудови мультиетнічного суспільства полягає у тому, що раса і етнічна приналежність агресивно ігноруються: суспільство має складатися не з представників одного або кількох комплементарних етносів, а з людей-узагалі. Реальне співіснування представників суттєво відмінних етносів породжує численні конфлікти, мігранти гуртуються за етнічними, релігійними та расовими ознаками і протиставляють себе корінному населенню. Але ті, що вірять у людину-взагалі, не рахуються з цими обставинами і продовжують свою політику. Або ж інший приклад – нещодавнє нововведення в Україні. На догоду феміністкам МОЗ відмінило правила, які захищали жінок від праці на особливо шкідливому для них виробництві. Пов’язані зі статевими відмінностями біологічні даності ігноруються, бо для фемінізму жінка – це просто індивідуум, рівний у своїй абстрактності чоловіку. Те, що чітко говорить біологія, потрібно відкинути – навіть якщо це несе ризики для здоров’я.

Так само, як у випадку нехтування етнічного чи статевого чинника, зведення людини до абстрактного індивідуума підточує моральні норми. Продиктоване такою спрощеною антропологією світосприйняття просто не рахується з існуванням об’єктивних норм. Нормою для нього є максимально реалізовувати свободу індивідуума (цілком самодостатнього єства), аж поки ця реалізація не наштовхнеться на свободу іншого індивідуума. Якщо якісь обмеження не можна чітко редукувати до прав і свобод іншого індивідуума, їх варто відкинути як щось застаріле і сміливо переступати.

І адепт світу без кордонів, і феміністка, і захисник гомосексуалізму діють однаково: вони відкидають те, що виходить за межі абстрактного індивідуума з його правами та свободами. Що заважає приєднатися до цієї "чесної компанії" збоченцю, який прагне користуватися плодами ранньої сексуалізації дітей? Що заважає виникнути армії тих, хто визнає прагнення збоченця цілком справедливими і поєднуваними з інтересами дітей? Адже самі ці інтереси можуть визначатися крізь призму нав’язаних дитині прагнень. Мовляв, дитина також є абстрактним індивідуумом і не має власних сутнісних ознак, її потрібно емансипувати, надавши їй те, від чого вона була відгороджена через хибні моральні уявлення. Поки що ми мислимо у згоді зі здоровим глуздом і визнаємо, що дитина – це таки дитина. Але чи не очікує на визнання цього очевидного факту доля, що спіткала визнання об’єктивної ваги етнічного чинника або усвідомлення природності зв’язку чоловіка та жінки і протиприродності зв’язку чоловіка та чоловіка?

Починаючи допис із теми взаємозв’язку нинішньої повістки денної руху ЛГБТ та ризиків легалізації педофілії, ми, на перший погляд, відійшли занадто далеко. Але справа в тім, що ці ризики є всього лиш проекцією хибних антропологічних, етичних і філософсько-правових уявлень. Загроза легалізації педофілії йде не стільки від якихось організованих груп, що її лобіюють, скільки від базових, парадигмальних уявлень, погоджуватися з якими сьогодні є чимось звичним, – уявлень, які ігнорують конкретність людини і її включеність у об’єктивний порядок сущого, що диктує більш складну етичну систему, аніж принцип "моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого".

Ігор Загребельний     Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар