ПОДРУЖЖЯ=СІМ'Я=РОДИНА=НАЦІЯ


вівторок, 3 липня 2018 р.

03.07.2018р. Б. / Кардинал Мюллер: “Ми стаємо свідками навернення до світу, замість до Бога»

В ексклюзивному інтерв’ю для CWR колишній префект Конгрегації доктрини віри говорить про напругу навколо запропонованого допуску до Святого Причастя протестантів, тривалий конфлікт навколо вчення Церкви про священичі свячення, гомосексуалізм та ідеологію.

Кардинал Герхард Мюллер є колишнім префектом Конгрегації доктрини віри і колишнім єпископом Регенсбургу в Німеччині. Він також є видатним професором богослів’я, главою Папської біблійної комісії та Міжнародної теологічної комісії. Нещодавно він відповів на кілька запитань видання «Catholic World Report» щодо ситуації в Німеччині, щодо дискусії навколо допуску до Св. Причастя певних протестантів, щодо тривалих конфліктів навколо вчення Церкви про священичі свячення для жінок та щодо гомосексуальності.
Пропонуємо до Вашої уваги переклад цього інтерв’ю:

Від 2014 року у Церкві існує постійний потік конфліктів та напруги за участю багатьох єпископів Німеччини. Що лежить в основі цього явища? Що є джерелом цих конфліктів щодо еклезіології, Святого Причастя та пов’язаних питань?

Кардинал Герхард Мюллер: Одна група німецьких єпископів, з їх главою [тобто Єпископської конференції Німеччини] на чолі, вважають себе тими, хто встановлює тренди на шляху Католицької Церкви до сучасності. Вони вважають секуляризацію та дехристиянізацію Європи незворотнім розвитком. Саме з цієї причини, на їхню думку, Нова Євангелізація – програма Івана Павла ІІ і Бенедикта XVI – є боротьбою проти об’єктивного напрямку історії, що нагадує боротьбу Дон Кіхота проти вітряків. Вони шукають для Церкви такої ніші, де вона зможе виживати у спокої. Тому, усі доктрини віри, що противляться «мейнстріму», соціальному консенсусу, слід реформувати.

Одним із наслідків цього є вимога уділяти Святе Причастя навіть особам без католицької віри, а також тим католикам, котрі не перебувають у стані освячуючої ласки. Також на їх порядку денному є: благословення гомосексуальних пар, сопричастя з протестантами, релятивізація нерозривності сакраментального подружжя, впровадження «viri probati» і з ним укинення священичого целібату, погодження сексуальних відносин до шлюбу і за його межами. Такими є їх цілі, і для того, щоб їх досягти, вони готові навіть прийняти розділення у єпископській конференції.

Вірних, котрі всерйоз ставляться до католицької доктрини, таврують консерваторами і випихають з Церкви, а також піддають наклепницьким кампаніям ліберальних і антикатолицьких ЗМІ.

Для багатьох єпископів, істина об’явлення і католицьке визнання віри є лише ще однією змінною у внутрішньоцерковній політичній владі. Декотрі з них цитують індивідуальні домовленості з Папою Франциском і думають, що його заяви в інтерв’ю журналістам і публічним особам, котрі є далекими від католицтва, можуть бути оправданням навіть для «пом’якшення» встановлених, непохитних істин віри (=догм). Загалом, ми маємо справу із процесом явної протестантизації.

Екуменізм, на противагу, має за свою мету повну єдність усіх християн, яка уже сакраментально реалізується в Католицькій Церкві. Захоплення єпископату і клиру світськими справами у 16-ому столітті стало причиною розділення християнства, що діаметрально протилежне волі Христа, засновника єдиної, святої, католицької і апостольської Церкви. Хвороба того віку зараз, начебто, є лікарством, з допомогою якого вдасться подолати розділення. Неосвіченість католицької віри на той час була катастрофічною, особливо серед єпископів і пап, котрі більше присвячували себе політиці і владі, аніж свідченню істини Христа.

Сьогодні для багатьох людей набагато важливішим є бути прийнятим у ЗМІ, аніж істина, за яку ми також повинні терпіти. Петро і Павло заради Христа стали мучениками у Римі, у центрі влади їхніх днів. Правителі світу не приймали їх як героїв, але знущались над ними на хресті, як з Христа. Ми не повинні ніколи забувати мученицького виміру Петрового служіння та єпископського уряду.

А чому саме певні німецькі єпископи хочуть дозволити на загальній основі приймати Святе Причастя протестантам? 

Жоден єпископ не має влади уділяти Святе Причастя християнам, котрі не перебувають у повному сопричасті з Католицькою Церквою. Лише в ситуації, де присутня небезпека смерті, протестант може просити про сакраментальне відпущення і Святе Причастя як «viaticum», якщо він розділяє всю католицьку віру і таким чином входить у повне сопричастя з Католицькою Церквою, хоча він ще не оголосив офіційно про своє навернення.

На жаль, навіть єпископи сьогодні більше не знають про католицьке вірування в єдність сакраментального і церковного сопричастя, і вони виправдовують свою невірність католицькій вірі начебто душпастирською турботою чи теологічними поясненнями, які, однак, суперечать основам католицької віри. Вся доктрина і практика повинні базуватись на Святому Письмі та Апостольській Традиції, і не повинні суперечити попереднім догматичним проголошенням Церковного Магістеріуму. Це стосується і дозволу некатолицьким християнам приймати Причастя під час Літургії – окрім надзвичайних ситуацій, описаних вище.

Як Ви оцінюєте , по-перше, стан здоров’я католицької віри в Німеччині, а, по-друге, Європи загалом? Чи, на Вашу думку, Європа зможе відновити відчуття своєї колишньої християнської ідентичності? 

Там є дуже багато людей, котрі живуть своєю вірою, любов’ю Христа і Його Церкви, і покладають усю свою надію на Бога в житті і в смерті. Однак серед усіх них є й такі, котрі почувають себе покинутими і зрадженими з боку їх пастирів. Бути популярним серед громадської думки зараз є критерієм так званого «доброго» єпископа чи священика. Ми стаємо свідками навернення до світу, замість до Бога, на противагу словам апостола Павла: «Чи я отим запобігаю ласки у людей чи в Бога? Хіба намагаюся людям подобатися? Якби я ще й людям хотів подобатися, я не був би Христовим слугою» (Гал. 1,10).

Нам потрібні священики і єпископи, сповнені ревності за Божим домом, котрі повністю присвятять себе спасінню людей в паломництві віри до нашого вічного дому. Для «лайтового християнства» немає майбутнього. Нам потрібні християни із місіонерським духом.

Конгрегація доктрини віри нещодавно підтвердила одвічне вчення Церкви про те, що жінок не можна висвячувати на священиків. Чому, на Вашу думку, це вчення, яке впродовж останніх років було кілька разів підтверджене, продовжує бути таким, яке багато хто в Церкві намагається оскаржити? 

На жаль, сьогодні Конгрегація доктрини віри не має особливої доброї пошани, а її значення для Петрового примату не визнається. Держсекретаріат та дипломатичні служби Апостольського Престолу є дуже важливими для відносин Церкви із різними державами, однак Конгрегація доктрини віри є більш важливою для відносин Церкви з Її Главою, від Котрого надходять усі благодаті.

Віра є необхідною для спасіння; папська дипломатія може зробити багато добра у світі. Але проголошення віри і доктрини не слід підпорядковувати вимогам і умовам земних ігор влади. Надприродна віра не залежить від земних влад. У вірі, цілком зрозуміло, що таїнство Рукоположення у трьох рівнях: єпископа, священика і диякона, може чинно отримати лише хрещений католицький чоловік, бо лише він може символізувати і таїнственно представляти Христа, як Нареченого Церкви. Якщо священиче служіння розуміти як позицію влади, тоді ця доктрина застереження Рукоположення за католиками чоловічої статі, є формою дискримінації жінок.

Однак це бачення влади і соціального престижу є помилковим. Лише тоді, коли ми дивитимемося на усі ці доктрини віри і таїнства очима богослів’я, а не в рамках влади, тоді доктрина віри щодо природних передумов таїнств Рукоположення і подружжя також стане для нас очевидною. Лише чоловік може символізувати Христа Нареченого Церкви. Лише один чоловік і одна жінка можуть символічно представляти відносини Христа і Церкви.

Ви нещодавно представили італійське видання книжки Даніеля Меттсона «Чому я не називаю себе геєм». Що Вас вразило у цій книжці і у її підході? Чим вона відрізняється від деяких «про-геївських» підходів і ставлень, які прийняли деякі католики? Що можна зробити для того, щоб пояснити, в позитивному значенні, вчення Церкви про сексуальність, подружжя і пов’язані з ними справи?

Книжка Даніеля Меттсона написана з особистої точки зору. Вона базується на глибоких інтелектуальних роздумах про сексуальність і подружжя, що відрізняє її від будь-якого виду ідеології. Таким чином вона допомагає особам із одностатевими вподобаннями визнати їх гідність і слідувати цілющим шляхом розвитку їх особистості, та не дозволити використовувати себе як пішаків у прагненні ідеології до влади. Людська особа є внутрішньою єдністю духовних і матеріальних організаційних принципів, а відповідно – особою та вільно діючим суб’єктом духовної, тілесної і соціальної природи.

Чоловік є створений для жінки, а жінка – для чоловіка. Метою подружнього союзу не є влада одного над іншим, але - єдність самовідданої любові, в якій вони обоє зростають і разом досягають мети в Бозі. Сексуальна ідеологія, що применшує людську особу до сексуального задоволення, насправді є ворожою до сексуальності, бо заперечує мету сексу, а «eros» є «agape». Людина не може дозволити опустити себе до статусу більш високо розвиненої тварини. Вона є покликаною до любові. Лише тоді, коли я люблю іншу особу заради неї самої, тоді знаходжу себе; лише тоді я звільняюсь від в’язниці мого примітивного егоїзму. Неможливо досягнути сповнення себе самого за рахунок інших.

Логіка Євангелія є революційною у світі споживацтва і нарцисизму. Бо лише зерно пшениці, що падає в ґрунт і помирає, не залишається самим, але дає багато плодів. «Хто життя своє любить, той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі, той збереже його, щоб жити вічно» (Ів. 12,25).

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами The Catholic World Report

Джерело:  Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар