03.01.2019р. Б. / Владика Петро: Чому ми більше не чуємо про диявола?

Я багато не говорю про диявола. Можливо, це тому, що я думаю, що люди не хочуть про це чути. Дехто думає, що диявола не існує. Інші скажуть, що це символ, ідея або просто ще одне слово, яке нагадує нам  про зло.

Папа Франциск каже нам, що диявол є справжнім. Про нього говорять на самих перших сторінках Святого Письма. Біблія говорить нам, що існувала небесна боротьба проти зла, і Бог переміг диявола.

Ми не плутаємо та не прив’язуємо проблем, створених дияволом, до просто психологічних розладів. Ісус навчає нас Господньої молитви, просить нас молитися за звільнення від лукавого. Папа Франциск каже, що молитва “Отче наш” означає, що “наше особисте життя” нападає на нас. Ісус говорить нам щоденно молитися за звільнення від нього. Зло може перемогти нас, якщо ми необережні.

Папа далі попереджає нас, що диявол може отруїти нас “ненавистю, спустошенням, заздрістю та пороком”. Він може “знищити наші сім’ї та громади”.

Наш катехизим “Христос наша Пасха” цитує Івана 8:44, кажучи: “Диявол був вбивцею з самого початку і не стоїть за правду, бо немає правди в ньому. Коли він підманює, це його власна природа, бо він брехун і батько брехні “. Наш Катехизис також описує диявола як “наслідок гордості, самоствердження в опозиції до Бога і в прагненні стати  рівноправним з Ним”. Він йде далі і говорить про здатність диявола “перекрутити слово Божої заповіді”.

Ми можемо визнати наші гріхи, і нам прощено. Диявол не має влади над нами. Це постійна боротьба, але Бог набагато сильніший, ніж диявол, і нам не треба боятися!

Диявол дуже добре вміє говорити, що Бог обманює людину і постійно принижує її свободу. Як він зробив з Адамом і Євою, він підманює і нас, говорячи нам, що нам не потрібен Бог, тому що ми вже рівні з Богом.

Ми зазвичай називаємо диявола і нашу непокору “гріхом”. Поки ми намагаємось переконати себе, що ми не є грішними або що ми немаємо зла в собі. Факт полягає в тому, що ми грішимо, і що сила гріха, тобто диявол, дуже сильна. Нам потрібна допомога, щоб уникнути цього зла.

Бог є з нами. Христос помер на хресті. Ісус переміг диявола. Бог є з нами в нашій Церкві. Ми можемо визнати наші гріхи, і нам прощено. Диявол не має влади над нами. Це постійна боротьба, але Бог набагато сильніший, ніж диявол, і нам не треба боятися!

Владика Петро Стасюк
Єпархій Української Греко-Католицької Церкви у
Австралії, Новий Зеландії та Океанії

Джерело:    Українська Католицька Церква

02.01.2019р. Б. / Папа: Бог і людина завжди разом – чудова новина на початок року

Дозволити Богородиці поглянути на нас, обійняти і взяти нас за руку заохотив вірних Святіший Отець в перший день нового року, наголосивши на важливості здатності дивуватися перед обличчям втілення Божого Сина.

«Всі ті, які чули, здивувалися зі сказаного їм пастухами». Ці слова євангелиста Луки з розповіді про народження Ісуса стали відправною точкою роздумів Папи Франциска, якими він поділився у проповіді під час Святої Меси з нагоди урочистості Пресвятої Богородиці Марії, яку він 1 січня 2018 р. очолив у базиліці Святого Петра у Ватикані.

Бог з людством назавжди

«Здивування – це наставлення, яке слід мати на початку нового року, оскільки життя – це дар, який дає нам можливість завжди розпочинати наново», – сказав Святіший Отець, додаючи, що це також нагода здивуватися, споглядаючи Бога, Який став малим дитям в обіймах Матері, що годує Свого Творця.

«Це таїнство сьогоднішнього дня, що викликає нескінченний подив: Бог пов’язався з людством назавжди. Бог і людина завжди разом, і це добра новина на початок року: Бог не є далеким володарем, що самотньо мешкає в небі, але втіленою Любов’ю, народженою як і ми від матері, щоби стати братом для кожного, щоб бути близьким. Бог близькості. Перебуває на колінах матері, Яка є також нашою матір’ю, виливаючи звідтіль нову ніжність на людство», – мовив проповідник, додаючи, що завдяки цьому краще розуміємо Божу любов, яка є «батьківською і материнською».

Дар подиву перед обличчям Бога

Отож, на початку року слід просити в Діви Марії «благодаті подиву перед Богом несподіванок», оновити «початковий подив», коли в нас зродилася віра. Й Богомати допомагає нам: породивши нам Господа, «народжує нас для Господа», відроджуючи в нас подив віри, бо «віра – це зустріч, а не релігія». І як «життя без подиву» стає буденним та сірим, так і віра. Також Церква потребує цього дару, щоб не перетворитися «в музей з минулого». «Богородиця, натомість, вносить у Церкву атмосферу домівки, дому, в якому мешкає Бог новизни», – вів далі Папа, запросивши вірних дозволити, аби Вона поглянула на нас, обійняла та взяла за руку.

Дозволити поглянути на себе

Як зауважив Святіший Отець, ми, особливо, у важкі хвилини, «справедливо скеровуємо свій погляд на Богородицю, на маму». «Прекрасним, натомість, є дозволити, насамперед, Їй поглянути на нас, – сказав проповідник. – Коли Вона дивиться на нас, то бачить не грішників, а дітей. І якщо кажуть, що очі є дзеркалом душі, очі повної благодаті відображують красу Бога, проектують на нас рай».

Цей материнський погляд «допомагає зростати у вірі», яка є «зв’язком з Богом, що охоплює цілу людину». Завдяки Її поглядові бачимо себе, як любих дітей серед Божого віруючого люду, він допомагає нам любити одні одних. Богородиця вкорінює нас у Церкві, «де єдність вартує більше, ніж відмінності», а Її погляд нагадує нам, що «для віри суттєвою є ніжність, яка стримує літеплість».

«Погляд Матері, погляд матерів. Світ, який дивиться у майбутнє без материнського погляду, є короткозорим, – сказав Папа. – Може навіть збільшить прибутки, але більше не зуміє бачити в людях дітей. Будуть заробітки, але не для всіх. Житимемо в тому самому домі, але не як брати й сестри. Людська родина ґрунтується на матерях. Світ, в якому материнська ніжність відсунута до чистого сентименту, може бути багатий речами, але не завтрашнім днем. Божа Мати, навчи нас Твого погляду на життя та зверни Свій погляд на нас, на наші злидні. Зверни на нас Свої милосердні очі».

Дозволити себе обійняти

Після погляду «в гру вступає серце», в якому «Марія зберігала всі ці речі, роздумуючи над ними». І в сьогоднішньому «роздробленому» житті, де ризикуємо загубити провідну нитку, «обійми Матері» є суттєвими. Навколо нас існує чимало самотності: увесь світ поєднаний, але здається дедалі більше відособленим.

«Ми потребуємо довіритися Матері. В Святому Письмі Вона обіймає чимало конкретних ситуацій і перебуває там, де існує в цьому потреба: вирушає до родички Єлизавети, поспішає з допомогою молодятам з Кани, підбадьорює учнів у світлиці Тайної Вечері… Марія є ліками від самотності та поділів», – наголосив Папа, підкреслюючи, що Марія знає, «що для того, щоб втішити, не вистачить слів, необхідна присутність». «І Вона присутня як Мати. Дозвольмо Їй обійняти наше життя», – закликав він.

Дозволити взяти себе за руку

Врешті, як зауважив Святіший Отець, «матері беруть дітей за руку та з любов’ю вводять їх у життя». Однак, сьогодні чимало дітей, «прямуючи самостійно, гублять дорогу; думають, що є сильними, і пропадають; вільними – й стають невільниками». «Скільки ж то людей, забувши про материнську любов, живуть в гніві й до всього байдужі! Скільки ж то, на жаль, реагують на все й на всіх зі злобою та жовчю! Життя є таким… Показати себе лихим, іноді, здається ознакою сили. Однак, це лише слабкість», – мовив Папа, підкреслюючи, що ми повинні вчитися від матерів, що «героїзм полягає у самопожертві, сила – в милосерді, мудрість – в лагідності».

Й оскільки «Бог не обійшовся без Матері», то ще більше Її потребуємо ми. Сам Ісус дав нам Її не в який-небудь момент, але перебуваючи на хресті, тож «Богородиця не є чимось факультативним, Її слід прийняти в своє життя». Вона – Цариця Миру, Яка «перемагає зло та виводить на дороги добра».

Джерело:    НОВИНИ ВАТИКАНУ

01.01.2019р. Б. / Що спонукало мене займатися будівництвом садочку? Або як я навчився довіряти Божому Провидінню?

Від 2017 року ми цілою нашою парафіяльною спільнотою почали займатися справами дитячого садочку, який носить назву «Ковчег». Парафія наша молода, заснована світлої пам’яті Владикою Софроном Мудрим у 2003 році у «забутому» на той час куточку нашого міста Івано-Франківська та ще й з найгіршою тоді, сьогодні однією з найкращих, дорогою-проїздом вулицею Набережною. Тоді тут проживало кільканадцять родин, а сьогодні наша спільнота складається з близько двох сотень родин, не враховуючи тих вірних, які до нас приїжджають. З 2007 по 2013 роки ми зводили нашу святиню, яку ми любимо називати «маленькою базилікою», яку урочисто освятили 2 червня 2013 року у присутності 4 єпископів, 35 священиків та численних вірних звідусюди.

         Здавалося, що на цьому треба зупинитися, трохи відпочити, однак в голові закралася думка розпочати будувати Парафіяльний Центр. Неодноразово, перебуваючи за кордоном, і в час навчання і проводячи різного роду реколекції, відвідуючи різні парафії, мені дуже подобалося, коли біля храму було «життя», тобто не просто храм відкрили на богослужіння і закрили до наступного дня чи наступної неділі, але там постійно були люди і там постійно щось робилося. І мені також щось «закортіло» всередині, щоб і в нас так було. І ми, вже у 2014 році, пам’ятаю як сьогодні, 25 березня, розпочали із зведенням нашого Центру ім. Св. Івана Павла ІІ. Ми заклали камінь, поблагословили місце і вже за досить короткий час, у світлий вівторок 2017 року наш Митрополит Володимир освятив нашу нову обитель: тут є монастирська частина, де ми зі священиками проживаємо, тут є каплиця, тут є перукарня і масажний кабінет, тут є конференц-зал і велика трапезна, призначена для різних святкувань, маємо також оглядовий майданчик, з якого видно ціле місто та навколишні села. Такі трапезні – зали для різного роду святкувань я бачив у парафіях Італії, Іспанії, в українських парафіях далекої Бразилії та Канади.

  Відтак в приміщенні нашого Центру, ми відкрили Центр дитячого розвитку «Ковчег». Символічна назва – як ковчег-корабель, у Старому Заповіті, спас вибраних людей від потопу, так і наш «Ковчег» має спасати дітей від впливу зла і гріха, щоби діти, які тут виховуються – в першу чергу зростали у святості, навчалися молитов, любові до Бога, до Церкви і до Батьківщини. Більше того,  наш «Ковчег» є своєрідним приготуванням, до відкриття майбутнього парафіяльного садочку «Ковчег», який ми зараз розпочали будувати. Але в часі, поки ми займалися документами та пошуком коштів, ми здійснили ще один парафіяльний благодійний проект «Купівля житла для багатодітної родини». За пів року, з Божою допомогою та спільними зусиллями наших вірних, нам вдалося придбати житло одній родині з шістьма діточками. Так – це крапля в океані, але, як навчала Свята Милосердя – Мати Тереза з Калькутти, – так океан був би без цієї краплі.

І ось, справа з будовою нового дитячого садочку рушилася. Ми почали залагоджувати справу з земельною ділянкою: було дуже непросто. Ця ділянка знаходиться за ровом – навпроти нашого храму і ми на даний час маємо 46 соток. Більшу частину землі для цієї справи нам виділила Крихівецька Сільська Рада, частину землі нам подарували добродії, частину землі ми купили, збираючи кошти спільними зусиллями та проводячи різного роду акції, ярмарки, концерти. Відтак спільними зусиллями і через різного роду обміни, нам всі ці ділянки вдалося об’єднати в одну велику і так ми отримали майже 50 соток, з яких в нас забрали на дорогу більше трьох соток. Влітку 2018 року Сільська Рада вирішила питання моста-переїзду і ми відразу розпочали підготовчі роботи до будівництва та завершуючи питання необхідних дозвільних документів. Здавалося б: такого клопоту з паперами? Так, і тут багато паперової справи і багато бюрократії. Але, що ж поробиш, це наша земля, наша країна і наша бюрократія?!

«НАЩО ТОБІ ТОЙ МЕНІНГІТ НА ГОЛОВУ?»

Одного разу від знайомої мені людини, коли йшлося про будівництво садочка, я почув такий закид чи, можливо, жаль в мій бік: «Нащо Тобі той менінгіт на голову?». Я спочатку задумався, не відразу вникнув у запитання, але коли роздумував, то відразу перша думка з’явилася в моїй голові: «Мені подобається такий менінгіт». Це правда, що ми вже маємо храм і монастирський центр, є все необхідне для «комфортного» життя і служіння Богові і людям, ми можемо спокійно служити і тішитися життям. АЛЕ! Але чи до цього нас покликав Господь, щоб виконати мінімально, щоб задовільнитися мінімальним, найбільш необхідним, щоб життя Церкви обмежувалося лише недільними чи святковими богослужіннями? Часто у нашому суспільстві можна почути нарікання на людей, на владу, на політиків, на священиків… А звідки всі вони беруться? З неба не падають точно, але народжуються у наших родинах, від батька і від мами, отримують певне виховання, формують свій світогляд. І якби ми не хотіли про це думати чи нашими вухами це чути, але все починається з родини, з батьківської оселі, від дитячих років… А тут з’являється нам допомога – християнський дитячий садочок «Ковчег» при нашій парафії. Тому я згодився на цей «менінгіт», щоби не постаріти в молодому віці і бути незадоволеним ціле життя, як це можна спостерігати серед багатьох українців. А стимулом, щоби взяти собі на голову цю відповідальність є наші вірні, наші парафіяни і прихожани, друзі нашої парафії, їхні очі, їхня підтримка – вони дають тобі підтримку і є доказом того, що є частина нашого народу, яка ніколи не старіє, а маючи молодечий дух, завжди хоче щось творити, будувати. Друзі – дякую Вам за це! Разом – ми сила.

«ЗА ЯКІ ГРОШІ ВІН БУДЕ БУДУВАТИ?»

         Я дуже люблю такого італійського святого, який називається Дон Боско (1815-1888). Кажуть ті, що вивчали його життя, що його можна вважати одним з найбагатших людей того часу, в тому регіоні Італії, якщо би порахувати всі гроші, які пройшли через його руки. Він це називав «Божим провидінням» і він Йому довіряв. Коли я чую такого роду закиди чи недовірливі насмішки «за які гроші я буду будувати?», то я вже навчився не звертати на них увагу. Колись на початках я дуже переймався і старався виправдовуватися, але зараз я навчився довіряти Божому Провидінню. Є люди, які мають Бога в серці і які розуміють, що все, що робиться добре, то насамперед Господь за це піклується і посилає відповідних людей, які співпрацюють з Богом. Є ж люди, які не мають Божого духа, не вірять у Боже Провидіння і тому стають свого роду спостерігачами, обсерваторами «Ану чи в нього вийде?». Господь у свій час посилає все необхідне і потрібних людей, серця яких надихає думкою і бажанням допомогти. Ті люди відкликаються. Цих людей посилає Господь Бог і їм дає таку думку допомогти, а може і посилає мене, щоб саме в цих чи інших людей попросити допомогу. За всі роки будівництва храму, парафіяльного центру, ми ніколи не мали якоїсь «фінансової гарантії» на місцях чи з-за кордону, але ми довіряли Божому Провидінню і в цьому дусі я старався виховувати наших парафіян. Хто дав себе виховати в такому підході, радіє разом зі всією спільнотою, а хто не дав – то сумніви плодяться  у їхніх серцях. Хто має вухо, щоб слухати – нехай слухає! Допомагати чи ні – це справа добровільна і щира, як каже апостол Павло: «Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо. А Бог спроможний обсипати вас усякою благодаттю, щоб ви у всьому мали завжди те, що вам потрібне, та щоб вам ще й зосталось на всяке добре діло» (ІІ Кор 9, 6-8). Я дякую Богові за всіх тих, хто мене у цих справах підтримував і підтримує досі. А найбільша допомога – то, щоби ніхто не перешкоджав.

«ХАЙ ЦИМ ДЕРЖАВА ЗАЙМАЄТЬСЯ!»

         Сьогодні часто можна почути закиди на різноманітні ініціативи у справах розвитку суспільства, Церкви і громади такого типу: «Хай цим держава займається!». І тут виникає запитання: а хто ж така держава? Зараз вже не той час, коли можна претендувати, що нам хтось щось повинен зробити. Нам повинна зробити держава, нам повинні допомагати з-за кордону, нам повинні зробити… Господь Бог дав кожній людині розум і волю, руки, дав наказ ще на початку сотворіння людства, щоб людина «наповнювала» землю, «підпорядковувала» її собі, тобто турбувалася про порядок на землі та її розвиток. І кожна держава – чи вона велика чи маленька – складається з людей, які відповідальні за її розвиток, її добробут. Добро держави залежить від всіх її мешканців і воно є понад усяке приватне добро. Звичайно, ми розуміємо, що саме до компетенції державних органів належить турбота про заснування та розвиток навчальних закладів, але одночасно бачимо реальність нашого життя: свого часу немало приміщень дитячих садочків з тих чи інших причин стали «офісними» приміщення і брак дитячих садочків відчувається, особливо там, де розвиваються цілі житлові райони, а шкіл і садочків немає. З іншого боку Церква завжди мала відношення до заснування та опіки навчальних закладів, переважно вони були приватного типу. Звичайно для парафіяльної громади це непросте завдання і вимагає великих зусиль від усіх, але одночасно – це велика честь бути будівничими навчальних закладів, в яких виховуватимуться свідомі християни та громадяни нашої Батьківщини, це є конкретний вклад, інвестиція в майбутнє…

«ВИ ХОЧЕТЕ СПОДОБАТИСЯ ЛЮДЯМ?»

         Одного осіннього вечора, я почув своїми вухами ще й такий закид-запитання: «Ви будуєте садочок, бо Ви хочете сподобатися людям?». І для підтвердження цього закиду, мені процитували уривок зі Святого Письма, зокрема, слова апостола Павла: «Якби я людям хотів подобатися, я не був би Христовим слугою» (Гал 1,10). Я на хвилинку замислився, бо не знав що відповісти, але потім я собі подумав: добрі справи треба робити для більшої слави Божої та для добра наших ближніх. Чинити добрі діла нас заохочує сам Господь через своїх апостолів: «Отож, хто знає, як чинити добро, та не чинить, той має гріх!» (Якова 4:17) і «Служіть охоче, як Господеві, а не як людям, свідомі того, що кожен одержить нагороду від Господа за те, що зробить доброго». (Еф 6,7-8)  У кожній справі можуть закрастися думки «гордості», «успіху», «самозахоплення своїми справами», але тут треба заглянути у серце людини: що я шукаю? Намір наш був чистим – ми з нашою парафіяльною спільнотою хотіли робити добро і нікому нічого не доводити; ми хочемо, щоб наші діти мали добре християнське виховання; ми хочемо, щоб наші вірні мали робочі місця; ми хочемо, щоб наші парафіяни були активними і співпрацювали у чиненні добрих діл. Отже, наш намір чистий, а значить, і справа є Божою, а ми є простими інструментами в Божих руках.

ДЕ ВЗЯТИ ЗЕМЛЮ? ДЕ ВЗЯТИ ГРОШІ?

         У чиненні добрих діл часто можна почути таку думку: «Якби я мав землю, я би точно щось збудував для добра ближніх. Якби я мав гроші, я би також щось доброго робив». А є люди, які мають свої бізнесові справи і все життя  кажуть: «Як я дороблюся, то я буду тоді чинити добрі діла». З досвіду виглядає, що ті люди ніколи нічого не доробляються, бо обіцянки чи постанови, які хтось робить перед Богом – вони є дуже важливі і не можна просто так сказати «на вітер».

         Точно, щоб щось робити, треба мати з чого і за які кошти робити, але тут дуже важливим елементом є довір’я до Божого Провидіння: тобто робити все так, неначе все залежить від Тебе, але бути переконаним у совісті, що все залежить від Господа Бога і саме Він пошле у свій час відповідних людей, які матимуть внутрішнє бажання чинити добро і необхідні для цього засоби. У наш час є багато молодих людей, які вміють заробляти гроші і дуже би мені хотілося, щоб такі люди вміли вділяти частинку зі свого заробітку для чинення добрих діл і зокрема, для будівництва дитячого садочку «Ковчег». 

         У Святому Письмі є приклад бідної вдови, яка дала як пожертву дві лепти і їх Господь Ісус оцінив і прийняв: «І сівши проти скарбоні, [Ісус] дивився, як народ кидає гроші у скарбоню. Чимало заможних кидали багато. І ось прийшла одна вбога вдовиця і вкинула дві лепти, тобто кодрант. І прикликавши своїх учнів, сказав їм: «Істинно кажу вам, що ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх, які кидали у скарбоню». Усі бо кидали з свого надміру, вона ж з убозтва свого все, що мала, вкинула, – увесь свій прожиток» (Мк 12,41-44). Тому, коли йдеться про пожертву на божі справи, не йдеться про кількість, але про намір людини і готовність пожертвувати не зі свого «надміру» (з того, що мені не треба або «шкода викинути»), але з того, що маю, з того, що доробився, як колись про це просив сам Господь, встановлюючи закон про десятину, про яку зараз багато не хочуть чути ані згадувати.

         Є такі слова у Святому Письмі: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють» (Мт 7,7-8). І я також ходжу, прошу, шукаю, пропоную – зробити добру справу. Є багато нагод у житті творити добрі справи – всі не можуть допомагати всім та брати участь у всіх благодійних проектах, але кожен має нагоду вибрати собі певну нагоду і творити добро. Я особисто звертаюся як до приватних осіб, підприємств-організацій, так і до державної влади, а вже кожен вирішує допомагати чи ні.

 ЧОГО ЦЕРКВА НІЧОГО НЕ РОБИТЬ?

         Можна неодноразово почути і такі закиди: чого Церква нічого не робить? Тому, відповіддю на це і є наш парафіяльний проект, яким ми, як Церква, як парафіяльна спільнота стараємося реально показати, що Церква робить і робить багато, просто наші засоби масової інформації часто схильні показати негативи, а позитивів немовби і не помічають. Коли йдеться про будівництво храмів, то можна почути критику зі сторони деяких людей, чому, мовляв, Церква не будує шкіл чи садочків, а коли будує, то тих людей вже немає, і вони про це не пишуть і тим більше, не допомагають. Тому, це правда, що ми, як церковна спільнота, повинні старатися робити більше добрих справ, але також правдою є те, що Церква робила, робить і буде робити багато добрих справ, бо Церква – це люди.

МОЄЮ СИЛОЮ Є ГОСПОДЬ, А СТИМУЛОМ НАШІ ПАРАФІЯНИ

         Труднощі у будь-якій добрій справі є завжди. Знеохоти та спокуси не трудитися, «заспокоїтися» у комфорті, залишити розвиток тої чи іншої справи і не починати нічого нового – це все найбільш поширені хвороби сучасної людини, в тому числі і духовенства. І я також маю і спокуси і прояви лінивства, але силу мені дає Господь,  а стимулом творити щось нового і корисного є наші вірні, наші парафіяни і прихожани. Сама людина, без Бога і без ближніх абсолютно нічого не може зробити, хіба що грішити. Але Господь дає мені унікальну можливість і здатність творити щось доброго, і я дякую Богові за цю довіру і прошу щоб мене тримав біля Себе на цій дорозі. Наші вірні брати і сестри є стимулом і підтримкою для мене у всіх цих справах і я вдячний їм за їхню терпеливість до мене, за те, що мене підтримують і надихають, за те, що довіряють мені, а я з мого боку стараюся бути чесним з кожною «копійчиною». Участь наших парафіян у всіх акціях – це їхня готовність допомагати – одні дарують каву, чай, мед, а інші їх купують і зібрані гроші йдуть на будівництво садочку. Наприклад, у жовтні ми проводили «Парафіяльний ярмарок» і ми зібрали близько 70 тис. гривень на садочок. У листопаді на святкування мого дня народження прийшло багато наших парафіян, знайомих, друзів і всі подаровані кошти – близько 100 тис. гривень я скерував на садочок. Тому, коли люди приїжджають і дають пожертву на садочок – для мене це особливий знак – це Господь рухає їхні серця і вкладає у їхні душі бажання творити добро і ділитися з ближніми тим, що мають. Поки живемо – творімо добро!

о. Йосафат Бойко, ВС  Авторська колонка

Джерело:    Воїни Христа Царя