Дуже давно мене турбує одне питання, яке
стосується нашої віри і довіри до Бога. Як священик, християнин,
чоловік, батько молюся за себе та інших, коли дізнаюся про чиїсь
страждання. Нехай коротенько, але молюся сам і прошу про молитву тих,
кого знаю. Використовую для цього навіть соціальні мережі. Складність
полягає ось в чому: як поєднати це з впевненістю в те, що Бог бачить
наші потреби.
На Літургії також є кілька єктеній,
серед яких є навіть «усильна». Ми молимося, висловлюємо прохання,
дякуємо і перепрошуємо Господа. Якщо в це не вникати, все є нормально.
Але є одне «але». Часом дуже ревна молитва у випадку терпіння свого чи
іншого може бути показником як великої віри, так і великої недовіри до
Бога Отця. І навпаки, часом буває так, що довіра і віра в Бога
проявляються найкраще тоді, коли хтось у терпеливості серця свого
приймає терпіння як те, що походить від люблячого Отця.
Дуже гарно ілюструє таку антиномію одна
відома історія з життя о. Піо та сліпого хлопчика, який перебував біля
нього. Кожного ранку люди бачили, як він ішов попереду о. Піо на ранкову
св. Літургію, уважно її вислуховував, а опісля знову повертався у
захристію.
Отець Піо бачив великий його поступ у
духовному житті. Одного разу, щоб упевнитись у чесноті хлопця, він
запитав його, чи хоче той прозріти. “Мати Божа мене завжди вислуховує і
доносить мої молитви до свого Сина, попрошу її і ти будеш бачити”, –
сказав священик до хлопця. Той мовчав. “Хочеш, чи ні?”, – вдруге запитав
о. Піо. Знову мовчання. Втретє, з притиском, питає хлопчика, чи має за
нього молитися, щоб прозрів. Тоді на такі настирливі питання о. Піо
хлопчина відповів: “Я колись,
отче, бачив. Та одного разу сталось так, що я по Божій волі осліп.
Напевно Господь знає, що це краще для моєї душі. Якщо Він колись відкриє
мої очі, то я буду так само Йому вдячний, як і тепер, коли я сліпий”.
Та о. Піо й далі продовжував його випробовувати: “Але ж написано, що просіть і одержите”. “Та
це написано для тих, що не мають великої віри… А для тих, що у всьому
довіряють Богові, нічого не треба просити, як тільки за все дякувати.
Господь сам дає, що для нас найкраще”, – відповів хлопець. Отець Піо, сильно зворушений, міцно притулив малого до своїх грудей і поцілував у чоло.
Читач може назвати таку віру сліпою. Але
віруючий читач може хіба подивляти таку довіру. Пишу ці рядки і раптом
отримую електронною поштою повідомлення про важкі випробування, які
випали на мого товариша у священстві. Хвороба дружини, а згодом і його
матері зробили цей рік для нього нестерпним болем. В такі хвилини
молитва дуже потрібна. Потрібна, щоб не зійти з розуму, щоб не втратити
віру, віднайти надію відчути любов. Чи
наша молитва є “примусом Бога до дії”? Напевно ні. Вона є тим містком,
що не дає нам створити свій власний світ розпачу і ненависті. Не
дозволяє ізолюватися від Того, хто дає нам все те, чого просимо для
спасіння.
Часто буває так, що ми не отримуємо тієї
відповіді, якої очікуємо після молитви. Я болісно переживаю такі
моменти, як особисту священичу недосконалість. Коли стоїш на похороні і
всі очі звернені на тебе, що кілька місяців просив Бога про здоровʼя для
того, хто зараз лежить у труні, це складно. Ті, хто має на собі печать
священства, мене зрозуміють. В такі моменти хочеться просто мовчати і
плакати разом з родиною. Але очі, які звернені до тебе, очікують
відповідей. І відповіддю є Ісус Христос, якого ми проповідуємо, «і то
розп’ятого». Терпіння Богочоловіка, таємниця Хреста є такою відповіддю
тоді, коли повʼязана з таємницею Воскресіння. Без Воскресіння все наше
життя є глупотою. Молитва Ісуса в
Гетсиманському Саду є молитвою кожного з нас у хвилини терпіння. Так як
Він просив апостолів побути з Ним в хвилини болю, так і ми не біймося
попросити інших розділити з нами моменти розпачу і страху.
Молитва єднає нас не лише з Богом, а й тими, хто разом з нами заносить
молитву до Бога. Ми є тоді Церквою. Тоді ми є спільнотою.
P.S. Помоліться за о. Миколу, оздоровлення його дружини та матері. Бог знає, про кого прошу.
Джерело: ДИВЕНСВІТ
Немає коментарів:
Дописати коментар