Потрібно
заробити на кредит, придбати помешкання, бути задіяним батьком і
прекрасним чоловіком. Водночас треба дбати про свою форму, щоб змогти
пробігти хоча б півмарафону. Постійна гонитва і боротьба з часом, щоб
встигнути за поїздом, розклад якого я сам собі придумав. Тільки проблема
в тому, що цей поїзд постійно втікає…
Люблю ці Божі дороги
Кілька років тому під час молитви Бог промовив до мене слово, яке
постійно стимулює мене до призадуми, діяльності та пошуків. Це –
фрагмент із покликання апостолів: (Мт. 4,18-22) У різних життєвих ситуаціях я відкриваю, до чого Він
мене кличе, і як насправді я відповідаю на Його покликання в моєму
житті.
А йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів: Симона, що
звався Петром, і Андрія, його брата, що закидали сіті у море, бо були
рибалки. І до них мовив: “Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей.” І
ті негайно кинули сіті й пішли за ним. Пройшовши звідтіль далі, побачив
інших двох братів: Якова, сина Заведея, та Йоана, його брата, що в
човні з батьком Заведеєм лагодили свої сіті, і їх покликав. Вони зараз
же, кинувши човна і свого батька, пішли слідом за ним.
Моя сторона медалі
Багато разів в моєму житті мені випадало ходити гордим, як павич, без
жодного страху, що щось може трапитись. Це були періоди без глибшого
погляду в моє життя, без переосмислення того, що в ньому відбувається.
Супер-робота, в ній багато проектів, кільканадцять завдань, виконаних
впродовж дня, кілька міжнародних розмов про спільну діяльність, розмови
з клієнтами. Потрібно заробити на кредит, придбати помешкання, бути
задіяним батьком і прекрасним чоловіком. Водночас треба дбати про свою
форму, щоб змогти пробігти хоча б півмарафону. Постійна гонитва і
боротьба з часом, щоб встигнути за поїздом, розклад якого я сам собі
придумав. Тільки проблема в тому, що цей поїзд постійно втікає…
Це постійна внутрішня гра, без хвилі відпочинку чи роздумів, до якої
зрештою прямую. Моя щоденність у такій гонитві призводить лише до
запитання: в який ще спосіб я можу збільшити свою ефективність в робочих
проектах та сімейному житті. Так, наче усе залежить лише від мене, наче
світ крутиться виключно навколо моїх справ.
СТОП!
Люблю, коли в такі миті Бог каже «СТОП!» тому, що зароджується в моїй
голові. Тоді Він ставить мене перед істиною конкретних ситуацій. Таку
необхідність подивитись наново на себе самого і на те, що є важливим в
моєму житті, дають мені роздуми над Писанням і служіння іншим.
Місця переміни серця
Останнім часом Бог кличе мене до багатьох різних і дивних місць, про
які я ніколи й уявити не міг, що потраплю туди. Тоді я входжу на
невідомий ґрунт: місце, в якому я ніколи раніше не був, до людей, з
якими не бачусь зазвичай. Все це супроводжує потужний вир емоцій, і до
того, як я відповім «Так!» на Його покликання – знаю, що вхід в цю
ситуацію дасть мені нагоду побачити правду про себе. Такі миті ставлять
мене перед запитанням, якою людиною я є: тим, хто живе близько з Богом,
чи ні?
Впродовж двох років я беру участь у зустрічі в’язнів в Новому
Вішнічі. Це місце, де ми ділимось собою, своїми роздумами, які нам
відкрив Бог. Парадокс полягає в тому, що, перш за все, я вчусь від
кожного з цих чоловіків поведінки, гідної наслідування: посмішки у
мінливих життєвих ситуаціях, прислухання до того, що говорить інша
людина і вдячності за присвячений час.
Кілька тижнів тому я знайшов ще одне місце, де бачу, що Бог мене кличе для того, щоб я міг змінюватись.
Бог і Його сторона медалі
Наче звичайний день посеред тижня. Сьома година ранку, їду ровером
через місто, але ще не на роботу. Одягаю альбу, на неї хрестик, беру в
руки пурифікатор. Слухаю вказівки о. Томаша як дістатись певного
відділу, о котрій подають сніданок. Виходимо із захристії, відчиняємо
дарохранильницю, разом клякаємо і … ось Він. Той, Хто ділиться Собою з
усіма нами, якщо ми тільки віримо в це.
Ідучи в перше відділення, коротко з Ним розмовляю – прошу, щоб дав
мені сили гідно вершити це служіння; а також прошу за хворих, щоб
допоміг їм зносити хвороби і перемінював їх серця. Спочатку – відділення
реабілітації: сюди потрібно потрапити до того часу, коли в пацієнтів
розпочнуться їхні вправи в залі. Проходжу по палатах, а потім через
підвал та інші закамарки лікарні поміж візками з брудною постіллю та
харчами, які ввозять на сніданок.
Входжу до відділення, яке схоже на лабіринт. Нефрологія. Палата
діалізу, де кожен з пацієнтів підключений до апарату, який пропускає і
очищує кров від токсинів. Їхні організми настільки хворі, що неспроможні
боротись з ними самотужки. Коли заходжу до цих великих палат, де лежить
по 15-20 осіб, мені на думку спадає Бог, Котрий не раз так очищував
мене, даючи сили до життя.
Для мене бачити цих людей, котрі приймають Його, сидячи на кріслах і
будучи вкрай знесиленими, є одним із найбільших свідчень віри у тяжких
хвилинах життя.
Одинадцятий поверх – Отоларингологія. В цьому відділенні дуже багато
дітей і їх опікунів. Звідти спускаюсь донизу по чергових поверхах, кожен
з яких має свою специфіку. Тішить посмішка і вдячність людей за те, що
можуть кожного дня бути з Ним в лікарні.
Доходжу до відділення хірургії лиця. З огляду на їх стан здоров’я,
важко побачити їх зовнішню красу. Однак, попри те, вони радіють, що їх
сповнює Він – найбільша краса в кожному з цих людей.
Повернення до життя з Ним
Після майже трьох годин повертаюсь з Ним до дарохранильниці. Знімаю
альбу, хрестик, ховаю використаний пурифікатор. Ділюсь спостереженнями з
отцем Томашем і вирушаю до своєї звичної роботи. Однак тепер я цілком
інший, ніж приходив сюди вранці. Я їду на роботу, сповнений надії, що
так само як ділився Богом з пацієнтами лікарні, так зможу ділитись Ним в
сімейному житті, на роботі і в кожному місці, куди Він мене відправить.
Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами deon.pl
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар