Дуже
часто читаю у літературі, що ми католики є «папістами». Та й самі
протестанти так часто нас називають. Мовляв ледь не боготворимо
Римського Папу і у всьому йому покірні. Та якщо зайти на будь-який
католицький форум чи сторінку, і почитати, що насправді думають велика
кількість католицьких вірних про нинішнього Папу Франциска, то здається,
що так далеко у своїй критиці не заходив ані Лютер, ані Кальвін, ані
будь-який інший протестантський реформатор. Безперечно, це не
характеризує більшості парафіян. Крім того, голоси незадоволення деколи
здаються з богословської чи душпастирської точки зору виправданими й
об’єктивними, як прояв турботи, а іноді й болю за Церкву. Все ж вважаю,
що християнам-католикам слід від таких дій утриматися. Ось чому:
1. Церква належить Христу, а не нам.
Частенько чую від інших католиків, але й сам полюбляю вживати
словосполучення «моя Католицька Церква», «моя релігія», «моя віра». І це
безперечно добре, що Богом дана спільнота мені не байдужа, що вважаю її
своєю та готовий брати за нею відповідальність. Проблеми починаються,
коли забуваю, що ця це я належу до Церкви, а не вона приналежить мені.
Ця приватизація віри призводить до того, що починаю вирішувати, як має
виглядати католицьке вчення, богослужіння, врешті-решт як мають
поводитися приходські священики, та Римський Папа. Що мають говорити,
чого навчати, як одягатися. І коли щось діється не за моєю волею, це
викликає у мене почуття гніву і незадоволення. У ці моменти забуваю, що
Володарем тут є Христос, Він є Головою Тіла, тобто Церкви (Еф. 1, 22).
Це воля Його Отця, а не моя повинна бути як на небі, так і на Землі, і
також (а краще сказати передусім) у Церкві. І те, що на перший погляд
здається «папською помилкою», поганим вибором може насправді бути
частиною Божого плану. Варто тут лише згадати одне призначення Пієм IV
свого племінника кардиналом та архієпископом Мілана, який втім увійшов у
історію як Св. Карл Боромео, один з найвизначніших Західних святих та
взірцевий єпископ. Ця надія не засоромить, навіть у часи найбільшої
темряви, коли здається, що все втрачено, а Церква ось-ось розпадеться.
2. Молитва – найкраща петиція і скарга.
Безперечно Папа - це також людина, яка робить помилки, має свої гріхи
та слабкості і потребує навернення. Та думаю, що більше від нашої
критики і краще допоможе молитва кожного з нас. Це є тією справжньою
петицією до Господа Бога, від якої все залежить. Наші зусилля, листи,
коментарі чи обурливі пости є насправді нездоровим нехристиянським
активізмом. Бо у центрі завжди є власне «Я», мій егоїзм та
марнославство. «Я зроблю», «я напишу», «я вважаю» і все стане добре.
Набагато краще послухатися святого Ігнатія Лойоли, що треба молитися,
ніби все залежить від Бога, і робити, ніби все залежить від тебе.
Пам’ятати, що я лише олівець, і як показує мій особистий досвід,
майже завжди тупий, у руках Господа.
3. Не Папа, а ми власноруч руйнуємо Церкву.
Дуже часто вірні пишуть, що Папа Франциск своїми рішеннями руйнує
Церкву, нищить католицьку віру чи переслідує побожних вірних. Я не буду
оцінювати його постанови, для цього є Господь Бог та історики у далекій
перспективі. Та цією лавиною бруду ці самі ревні католики нищать
Католицьку Церкву та є причиною для згіршення для світу. Недарма
апостол Павло застерігав, щоб віруючі брати не судилися у невіруючого
судді (І Кор. 6, 1-7). А тепер уявіть, що замість десятка присяжних за
вами спостерігає цілий багатомільйонний натовп Інтернет користувачів.
Перша їх реакція припускаю буде: «знову ці християни сваряться між собою
та як взагалі можуть говорити нам про єдність та що робити, якщо самі
не можуть порозумітися у власному домі»?
Мене у сім’ї завжди вчили прислів’ю, що не потрібно виносити сміття
з будинку. Розумію. що обурення, емоції, невдоволення у собі
втримати неможливо, все рівно рано чи пізно вибухне у нашому серці
бомба і все те вийде назовні. Та, на щастя, маємо Таїнство сповіді,
можемо поговорити з настоятелем, у спільноті братів і сестер, де може
виразити все наболіле і цьому середовищі Святого Духа просити про Його
світло на наші запитання.
Звичайно, якщо твій брат (неважливо мирянин чи священик) грішить
або поводиться негідно, то маєш йому це сказати спочатку особисто, а
потім у присутності свідків. Та коли це відбувається у соцмережах чи у
вільному доступі, то це те ж саме, що кидати перли перед свинями та
знеславлювати Церкву.
4. Священики і єпископи теж потребують свідків віри.
Для багатьох вірних чималих духовних страждань приносить інформація,
що священики, а навіть єпископи проголошують незгідні з католицькою
вірою речі. Безперечно, розумію внутрішні протиріччя мільйонів простих
віруючих, що намагаються бути добрими і вірними католиками. Бо сам не
раз читав про слова і рішення духовенства, які протирічили традиційному і
незмінному вченню Церкви. Тоді у мені просинався мій внутрішній
Лютер, який хотів написати 95 тез на захист Євангеліє і зробити протест.
Та Святе Письмо говорить «знайте, мої улюблені брати: хай кожен буде
скорий до слухання, повільний до говорення, непоквапний до гніву, бо гнів людини не чинить справедливости Божої» (Як. 1, 19-20). Навіть у ім’я віри та реформи Церкви.
Думаю, що не лише той поганський світ ззовні, але навіть деколи і
самі Пастирі потребують свідків Євангелія і християнського життя.
Найкращою відповіддю на відступництво та їхні помилки буде не бунт, а
уважне читання Біблії і Катехизму та втілення тих слів з Божою допомогою у
життя. Наприклад, що шлюб – це назавжди і можна бути вірним, навіть
коли інший невірний своїй присязі; що неважливо, які маєш схильності,
гетеросексуальні чи гомосексуальні, є покликаний до життя у чистоті; що
католицька мораль не те що застаріла, а вічно актуальна і прекрасна. Що
молоді потрібна Церква, яка не йде за світом, а його змінює.
Зберігаючи вірність католицькому вченню ми виражаємо вірність Папі і
єпископам, які були покликані цей скарб віри оберігати та примножувати.
5. Навіщо протестантизуємо Церкву?
Можливо мої аргументи для багатьох будуть непереконливі і все одно їм
буде здаватися, що Папу треба «навертати на католицьку віру», постійно
критикувати, вказувати на його помилки і недоліки. Безперечно, здорової
критики він також потребує. Для цього має співпрацівників, кардиналів,
єпископів. І обливаючи його брудом насправді ми як ніхто інший
протестантизуємо Церкву, бо відкидаємо ієрархічну будову нашої
Спільноти. Як католики, можемо а навіть маємо право брати участь у
житті Церкви і виражати віру Божого народу. Та кожен на своєму місці і у
властивий йому спосіб. Висловлювати свою стурбованість варто перед
священиками, деколи «набридати» нашим єпископам, просити їх про «молоко
здорової доктрини та моралі». Бути наполегливими вірними, а перш за все
покірними, щоб наші голоси почули пастирі і донесли їх до Риму. Та не
варто закликати до хрестового походу на Вічне Місто у Інтернет
просторах.
PS: Відомі два жарти, що є католики - більш католицькі за
самого Папу та католики, що більш Папські, за саму Церкву. Та існує
третій тип католика, який «не буде кричати, ані вигукувати, і голосу
свого на вулиці не дасть почути. Надломленої очеретини не доламає;
льону, що куриться, він не погасить; оповістить ретельно правду. Він не
ослабне, не подасться, аж покіль не встановить на землі правди, бо
острови чекають його науки» (Іс. 42,2-4). Це ті тихі і покірні серцем
вірні, що не критикують, не ображають, а моляться і уповають на Христа.
Бо лише Він має перше і останнє Слово.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар