Сьогодні
весь львівський інформаційний простір знову заповнила тема «злощасного»
сміття. Тільки деякі зауважили, що нині ми втратили на війні з
Московією чудових синів України, серед яких випускник Академії
Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного молоденький капітан Андрій
Кизило.
Це яскрава відповідь тим, які постійно питають священиків як ворожок: «Отче, а як Ви думаєте, коли закінчиться війна?»
А ось моя відповідь усім: Коли усі зрозуміють, що у нас в Країні війна і вона торкає кожного!
Я не прихильник того, щоб усі брали в руки зброю і йшли воювати. Для
цього є спеціально вишколені хлопці-патріоти, послідовники Героїв Крут.
Але вони потребують нашої підтримки! І не тільки матеріальної, але
найперше, щоб ми викинули нарешті з наших голів сміття і розпочали
наповнювати їх цінностями!
Україна зміниться тоді, коли почне змінюватися кожен з нас!
І що найбільше вдаряє особисто мене в усіх цих баталіях, що усі ніби
чесні і «побожні» люди, але брешуть так, що навіть самі починають в це
вірити. Все це є просто популізм, а тому треба сказати правду, що є
тільки фальшива декларація повикидати сміття як зі Львова, так і з голів
львів’ян, а насправді кожному комфортно жити у своєму смітті. Кожен
звик до свого болота.
Проте, не цей меседж хотів переслати усім, хто читатиме ось цю мою
писанину. Нам якнайбільше зараз потрібна єдність. Вона є Божим даром,
про який потрібно просити Господа. Але, вона також вимагає від нас
зусиль. Яких?
1) Найперше знати, що ми хочемо і до чого стримимо
2) Бути щирими у своїх словах і переконаннях, навіть, якщо помиляємося
3) Бути готовими до критики, бо ми усі різні
4) Бути готовими не тільки до голослівної критики, але і самопожертви заради спільної справи
5) І ще… торкає усіх … Пам`ятати про смерть!
Хтось запитає: "А чому пам’ять про смерть є важливим фактором віднайдення консенсусу, діалогу, порозуміння?"
Так от, мало хто знає історію походження цього відомого вислову, з
якого часто собі дехто любить кепкувати. Однак часткове пояснення
знаходимо у старохристиянського письменника Тертуліана. У своєму
славному творі «Апологетик» він згадує про традицію вступання до Риму
переможних римських легіонерів. Вони в’їздили до міста під оклики слави
народу через арки. І от, щоб якийсь із полководців не згордів і не
вчинив бунту в столиці, з заду нього на коня сідав раб (оскільки римське
суспільство було поділене на касти), який постійно йому повторював на
вухо «Обернись! Пам'ятай, що ти — людина!»
Одним словом, пригадував йому, що він не є останньою інстанцією на цьому світі, що над ним ще є Господь Бог!
Пригадую 90 роки, коли щойно подих нової України було чути звіддаля.
Тоді Українське суспільство було більш поділене ніж сьогодні, принаймні
ідеологічно. Але, то було суспільство людей, які знали, що вони хочуть і
були щирі у своїх діях і висловах, може часами аж занадто.
Пам`ятаєте, які баталії точилися навколо повернення церков їхнім
історичним власникам. За «віру» билися навіть ті, які навіть не вміли
перехреститися. Але, робили це щиро, або за компанію.
Проте, у тих круговоротах були Люди з великої літери, які знали
історію і розуміли, що правдивого майбутнього без добре осмисленого
минулого не збудуєш. Тому, вони ще тоді, навіть незважаючи на своє різне
особисте минуле, закладали добрі фундаменти майбутнього і показували
приклади чудової співпраці і діалогу у той час, коли Акт проголошення
незалежності України був ще далеким.
Волею Божою чи долею людською, а може і Перстом Божим опинився
півтора року тому у Свято-Іванівській Лаврі Студійського Уставу УГКЦ,
яка діє на території Музею народної архітектури та побуту у Львові імені
Климентія Шептицького. Маючи доступ до тогочасних архівів, хочу усім
продемонструвати унікальний документ, який яскраво показує, що коли є
бажання і спільні зусилля, то можна великі речі творити.
Уявіть собі початок 90-х. Багато хто вже носить по Львові Українські
прапори, але в усіх панує страх кривавої зачистки патріотичного
відродження України. Незважаючи на це, багато з інтелігенції добре
усвідомлювали, що вже так як було, не буде.
Одним з них був колишній директор Музею Борислав Рибак. Відчуваючи
подих нових часів, він контактує з проводом монахів Студитів і пропонує
монахам розпочати богослужіння у Храмі Святої Софії – Премудрості Божої,
яку перенесли сюди брати Шептицькі і яка є головною сакральною спорудою
Музею і Лаври. Більше того, він навіть приймає офіційно на роботу
кілька монахів, щоб легалізувати їхню присутність. Окрім того, разом з
вже з блаженної пам’яті владикою Юліяном Вороновським, архімандритом
Студитів вони ще задалеко до офіційного проголошення незалежності
України підписують Угоду про співпрацю! Зверніть увагу на дату – 25
БЕРЕЗНЯ 1990 року!
Проте, Угода тільки продемонструвала, що у так розбурханому
суспільстві все ж таки можна знайти порозуміння, коли є розуміння
цінностей як історичних, християнських, так і чисто людських.
Але, щонайголовніше! Завдяки тому, що розпочалися богослужіння – Шевченківський Гай ожив!
Народ горнувся до храму!
А згадайте хоча б Гаївки!
Здається, що саме тоді почалося реалізовуватися те, про що так мріяли
брати Шептицькі – щоб на цих землях ДУХОВНІСТЬ і КУЛЬТУРА замешкали в
одній хаті!
Чи ви тепер можете уявити Музей без молитви і живого храму людей, богослужінь, монахів, церков. Особисто я ні.
Тому, повертаючи до на початку поставленого питання: у чому проблема
єдності? У тому, що люди, особливо ті, які при владі, але не тільки,
наскільки забрехалися і стали популістами, що не можуть відрізнити
правду від кривди. Вже не кажу про бажання ненажерливості грошима і
владою! А якою ціною платимо за це? Життям. А тому і жнемо те, що сіємо!
Хочемо так дальше жити? Якщо ні, тоді візьмімося за розум, волю і сумління!
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар