12
червня цього року львівський голова Андрій Садовий на своїй сторінці у
соціальній мережі Фейсбук оголосив, що міська влада звернулась до уряду,
щоб проголосити Львів зоною надзвичайної екологічної ситуації, причина –
проблеми із вивозом сміття з міста. Здавалось б, черговий раунд
української політичної боротьби і не більше. Бо, судячи з усього, справа
з львівським сміттям не господарська, а cуто політична: українська
влада і українська опозиція зробили місто мільйонник і його мешканців
заручниками своєї кланової боротьби.
Проте у цій ситуації є одна дуже пікантна деталька: попри певні
непорозуміння з міською владою, у квітні цього року очільники церков
Львівщини прохали українську владу вирішити проблеми із львівським
сміттям. І… нічого не змінилося. Вивіз львівського сміття і надалі
залишився проблемою. Для зовнішнього спостерігача ситуація виглядає
наступним чином: церковні мужі попри все підняли свій голос за вирішення
проблем мільйонного міста, а теперішній режим залишився глухим до
волань церковних очільників. Напрошується висновок, що теперішня
українська влада виглядає глухою на проблеми народу й до голосу Церкви,
особливо, коли йдеться про елімінацію політичних противників режиму.
Це вказує на доволі неприємну тенденцію: попри задекларовану
прихильність демократичних цінностей, здається, ця влада ще менше зважає
на голос Церкви, аніж її злочинна попередниця.
І доказів тому не потрібно шукати – вони на самісінькій поверхні:
влада залишилась абсолютно глухою до проблеми з будівництвом
багатоповерхівок біля Патріаршого собору УГКЦ в Києві, попри позицію
Ради церков та релігійних організацій України, влада і надалі у
внутрішній політиці просуває гендеризм, брехливо прикриваючись
європейськими цінностями, влада проігнорувала голос церков Львівщини,
коли вони звертались із проханням про вирішення проблеми з львівським
сміттям.
При цьому всьому влада не забуває щедро роздавати різноманітні
обіцянки і піаритись на тлі церковних подій. Така безпринципність просто
вражаюча.
Звісно, вина лежить не тільки на владі, але й на самих християнах,
які майже нічого не зробили, щоб протиставитись створенню в Україні
режиму, збудованого на антихристиянських принципах. Сонливість
українських християн просто вражаюча. Можливо, ніщо так не виявило
заспаності українського християнства, як нещодавні не чисельні й слабо
організовані Марші за життя.
Залишається відкритим питання такої
суспільної яловості українських християн, які, радше, готові зійти до
рівня виключно харитативної діяльності, бо вона здобуває підтримку в
суспільстві, аніж прилюдно стати в обороні християнських принципів,
попри суспільний спротив. Суспільний конформізм українського
християнства багато в чому нагадує суспільний конформізм християн в
Московії, правда, із певними відмінностями.
І небезпека такого суспільного конформізму в тому, що християнські
конфесії через свою мовчанку втрачають віродостойність в очах
суспільства, все більше уподібнюючись, в очах того ж таки суспільства,
до ще одного клубу суспільних інтересів чи навіть чергового
суспільно-політичного клану. Сподіватись, що без серйозних потрясінь
українське християнство наважиться вибратись із свого тепленького
кубелечка, яке воно собі звило за останніх два десятки років, на
превеликий жаль, не доводиться.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар