Зовсім
недавно прочитав такі слова: «Буквально за кілька днів сила політиканів
заповнять наші храми и освячуватимуть паски, але не завагаються за 30
срібняків продати національну українську ідею». Це слова Святослава
Шевчука, предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви. Тоді ще був
живий Блаженніший Любомир Гузар ... Дивовижна для сучасної України
традиція чесно говорити про суєтне.
Він, первосвященик Гузар, знав тут, в Україні, небагатьох. В
основному, своїх, що служили під його началом. Та їхніх парафіян. Його
знали і шанували мільйони. Невоцерковлені, ті, що молилися в інших
храмах, переконані атеїсти. Коли він з'являвся на телеекрані, мільйони
українців не переключалися на улюблений канал з серіалами. Його слухали,
його слова запам'ятовували. Прості, звичайні слова про нас і про
країну, завжди вимовлені без повчання і посилань на Канон.
Пам'ятаєте у Христа: «Добрий чоловіче ...»? Саме так звертався до нас
і первосвященик Гузар, монах і мудрець, до кожного з нас. Знаючи про
наші гріхи, про невміння і небажання жити чесно, про наше невір'я в суть
Канону.
Сам він був доброю, мудрою і дуже скромною людиною. Це було в ньому головне. Сан первосвященика тут був другорядним.
У своєму житті я зустрів сотні хороших, розумних, щирих людей. Але
тільки двох смію назвати еталоном моральності і мудрості. Івана
Світличного, табірного вчителя і друга мого, і Любомира Гузара,
первосвященика колись переслідуваної Греко-Католицької Церкви.
Там, в політичному таборі на Уралі, я зустрів тих, що зберегли свою
віру «двадцатипятилітників», колишніх солдатів Української Повстанської
Армії. Незабутній Степан Мамчур, який мріяв читати Біблію, але не мав
такої можливості. Там, в таборі, Біблія була лише в одного ув'язненого, у
зрадника і стукача Михайла Садо. Іноді, в спокійні хвилини Степан
Мамчур розповідав нам, як допомагав такому ж зеку, кардиналу Сліпому, в
мордовській зоні писати церковно-історичні тексти. Охороняв його від
раптового обшуку.
Дмитро Верхоляк, зовсім недавно померлий, в таборі званий друзями
«паном доктором». Він зберігав воскову свічку, яку колись, під час
таємної табірної літургії, використовував сам кардинал Сліпий. Зберігав,
незважаючи на незліченні обшуки. І віддав її мені без жалю в 1975 році,
щоб я міг за допомогою розплавленого воску герметично упаковувати
маленькі круглі вироби, що містили призначену для передачі на волю
інформацію.
Так було. Давно, дуже давно. У країні, де неможливо було купити
Біблію. Де канонічні тексти українською мовою були проявом українського
буржуазного націоналізму. Багато що змінилося. Зовсім недавно, в 2016
році Блаженніший Гузар попросив мене приїхати до нього. Ми розмовляли
близько години. Не про церковне життя, про Україну. Про наші гіркі
проблеми. Здавалося б, хто я йому? Невоцерковлений, досвід фізичних мук і
своєрідного чернечого життя в таборі був вимушеним, недобровільним,
грішу постійно. Рідко буваю наодинці з самим собою, а це є основною
умовою духовного, молитовного усамітнення. І сьогодні не знаю, чому він
запросив мене для спілкування в свій будинок.
Семен Глузман
Немає коментарів:
Дописати коментар