Пояснюючи
доцільність і справедливість багатьох старозавітних норм, св. Тома
Аквінський аналізує у тому числі і передбачений Законом Мойсея підхід до
мігрантів-іноплемінників (S.Th. 2-1,105,3). Цей підхід передбачав чітке
розрізнення чужинців. Аквінат наголошує на справедливості таких засад
цього підходу як врахування рівня етнічної і культурно-історичної
спорідненості, а також характеру міжетнічних взаємин, обмеження прав
мігрантів аж до третього покоління (допоки вони належним чином не
інтегруються), розмежування можливості приєднання до культу Єдиного Бога
(істинну віру може прийняти кожен незалежно від етнічного походження) і
надання іноплемінникам громадянських прав, яке відбувалось чи не
відбувалось у відповідності до двох попередніх засад. Окремо Тома
підкреслює справедливість надання іноплемінникам громадянських прав
через їхні заслуги перед ізраїльським народом.
Аналізуючи старозавітні приписи щодо іноплемінників, Аквінат фактично
виокремлює їхній універсальний стержень, відмежовуючи його від
ситуативних обставин. Зрозуміло, що для християн, які є представниками
різних народів та епох, не має значення те, що приписувалося древнім
ізраїльтянам стосовно їхніх сучасників ідумейців, єгиптян, аммонитян,
моавитян та амаликитян. Сам же принцип диференційованого підходу до
чужинців є універсальним. Він пізнається природним розумом і спрямований
на захист інтересів конкретної спільноти (Аквінат обґрунтовує
справедливість згаданих приписів через категорію спільного блага).
Те, що було у приписах універсальним, не втратило актуальності і по
нинішній день. Так, зокрема, європейські народи мають повне право
відмовляти в поселенні представникам неєвропейських народів — через те,
що вони радикально відмінні в культурному і етнічному вимірі. Зрештою,
питання прийому мігрантів має вирішуватися з огляду на те, як це
позначиться на інтересах корінного народу: принесе користь, принесе
певну шкоду, яку, одначе, можна стерпіти заради милосердя (наприклад,
прийом дійсних біженців), чи принесе шкоду, якої не варто допускати.
Коли канадська влада заохочувала переселення колоністів із Європи, вона
чинила розумно. Збільшення кількості населення і освоєння мігрантами
прерій відповідало інтересам країни. Мігранти були європейцями і
християнами, а, отже, могли належним чином інтегруватися у канадське
суспільство, не роблячи виклику його ідентичності. Натомість коли
нинішня влада Канади з якимось маніакальним завзяттям сприяє поселенню
мігрантів-неєвропейців, вона чинить злочин проти власного народу,
прирікаючи його на розчинення у мультирасовому і мультикультурному
болоті.
Аби зрозуміти ці речі, необов'язково читати П'ятикнижжя чи Аквінатову
“Суму теології”. Для цього достатньо здорового глузду, яким нас
обдарував Творець. Одначе тут існує велика проблема: сучасність стає все
тотальнішим запереченням здорового глузду, і багато християн опиняються
втягнутими у цю пандемію божевілля — у якості не лише жертв, але й
активних переносників інфекції.
Це прикро визнавати, але велике число католицького духовенства
включно з найвищою ієрархією стало співучасником мігрантського
вторгнення до Європи та Північної Америки. У Центральній Європі ситуація
краща, але й там можна спостерігати негативні тенденції. Інколи голос
правди лунає з Ватикану. Влітку цього року префект Дикастерії сприяння
інтегральному людському розвитку кардинал Пітер Тарксон закликав
зупинити міграцію із Африки. Кардинал Тарксон озвучив очевидний факт: з
Африки до Європи переселяються не біженці, а саме мігранти, які просто
хочуть поліпшити умови життя, і європейці не мають морального обов'язку
їх приймати. Заява префекта була особливо цінна тим, що він сам
африканець, і якось звинуватити його у “ксенофобії” чи “расизмі” було б
дуже важко. Та в цілому, попри винятки на кшталт заяви Тарксона,
ситуація невтішна.
Про витоки і зміст підтримки католиками мігрантського вторгнення
можна говорити дуже довго. Обмежуся кількома ключовими моментами такої
позиції: маніхейством, конформізмом та тим, що можна назвати анархічною
любов'ю.
Маніхейство. Лібералізм має тривалу історію
існування, впродовж якої він зазнавав багатьох змін. Сучасний лібералізм
— це, власне, суміш динаміки розвитку класичного лібералізму та
трансформованого марксизму. Однією з найхарактерніших його рис є
неоманіхейство. Подібно до автентичних маніхеїв, які ненавиділи плоть як
творіння “злого бога”, сучасні ліво-ліберали бачать зло у природних,
ба, навіть, біологічних даностях людини. Найчіткіше це проявляється у
концепції гендеру. Самоочевидна вкоріненість людини у власну біологічну
стать розглядається приблизно під тим кутом зору, під яким маніхеї
сприймали “поневолення душі тілом”. Визволення від тіла несе гендер —
духовна, нематеріальна сутність.
Табуювання етнічності та, передусім, расовості відтворює подібну
логіку. Те, що проявляється на біологічному рівні, заперечується. Людина
як носій конкретних расових ознак є невільником “злого бога”. Вільною,
духовною є лише загально-людина. Заселення до Європи та Північної
Америки неєвропейців з паралельним нав'язуванням культу
“недискримінації” і заохоченням міжрасового змішання є проявом
агресивного прагнення заперечити етнічність і расовість. Щось подібне до
того, як маніхеї в ім'я перемоги над плоттю вкорочували собі віку.
Підтримка християнами міграції робить їх союзниками
лібералів-неоманіхеїв не лише на ситуативному, але й на більш сутнісному
рівні. Чинячи спротив гендерній ідеології, але підтримуючи
“антирасизм”, християни діють вкрай непослідовно. Не менш непослідовно,
ніж той, хто тримає людину, що висить над прірвою, за одну руку і б'є по
іншій, по тій, якою ця людина намагається схопитися за скельний виступ.
Для християнина справді має бути неприйнятним расизм у сенсі
зоологізації расових відмінностей, применшення людської гідності
представників інших рас, расової ненависті. А от сам факт расової і
етнічної різноманітності людства має бути предметом пошани. Адже у цьому
різноманітті криється прояв Божої волі, і християни мають його берегти.
У тому числі християни-європейці мають берегти своє етнічне і расове
обличчя, але аж ніяк не ставати спільниками тих, хто ненавидить реальну
людину, протиставляючи їй свої маніхейські вигадки.
Конформізм. У сучасному християнському дискурсі дуже
багато риторики, присвяченої “обділеним” і “пригнобленим”. Причому така
риторика здається дуже віддаленою і від здорового милосердя, яке
століттями штовхало християн допомагати дійсно нужденним, і, наприклад,
від культу, який створив св. Франциск Асизький, будучи закоханим у свою
прекрасну Пані Бідність. Утім, ця віддаленість становить окреме питання,
на яке ми не будемо відволікатись. Підтримка міграції чудово
вкладається у риторику захисту “обділених”. Одначе, виступаючи на захист
міграції, церковні ієрархи насправді опиняються у ролі прислуги
“сильних світу цього” — глобальної олігархії, що стоїть за міграційними
процесами.
Нині модно вважати, що від Костянтинового хрещення і впродовж усього
Середньовіччя Церква перебувала у невластивому для себе стані союзу з
державою. Говорити так може хіба той, хто не розуміється у традиційній
політичній теології християнства. Але навіть за умов, якби теза про
“Костянтинове гріхопадіння” християнства була істинною, ті християни,
які з відразою дивляться на минуле і захоплюються сучасністю, перебували
б у незручному становищі. У минулому Церква знаходилася у союзі не
просто з державою, а саме з християнською державою. Якщо монархи
християнських королівств поводилися вкрай негідно, їх зазвичай відлучали
від Церкви. Церква неодноразово вдавалася до різких заходів, аби
відстояти власну незалежність і підкреслити правильне співвідношення
світської і духовної влади. Сьогодні ж за умов радикальної
секуляризованості політичної системи ієрархи часто ставлять Церкву на
службу відверто антихристиянським політичним силам. Держава відлучена
від Церкви, зате ті, хто керують політичними процесами, достатньою мірою
користуються послугами представників Церкви.
Церква переживає новий Авіньйонський полон. І те, що союз із
“сильними світу цього” прикривається риторикою захисту “обділених” та
“пригноблених”, лиш доповнює конформізм лицемірством.
Анархічна любов. Християнське богослов'я знає
прекрасне поняття: ordo caritatis, порядок любові. Християнин має
плекати у своєму серці якнайпалкішу і найширшу любов. Але ця любов не
сміє бути анархічною, позбавленою системності та ієрархії. Передусім не
можна любити людину більше чи так само, як Бога. Любов до людей також не
може бути однаковою. Особливо ж її вияви. Не можна дбати про сусідів
більше, ніж про власну родину. Одруженій людині не можна любити власних
батьків або дітей більше, ніж іншого члена подружжя. Порядок любові
відповідає метафізичному становищу людини і її включеності у складну
систему соціальних відносин із переплетінням низки форм вірності,
відповідальності, піклування. У тому числі порядок любові відповідає
обов'язкам людини перед своєю земною батьківщиною.
Християни, які дотримуються промігрантської позиції, ігнорують
порядок любові. Їхнє розуміння любові та милосердя анархічне. Відомий
заклик “зводити мости, а не стіни” — це заклик у ім'я хибної любові
ігнорувати власні обов'язки. Адже керівники держави покликані захищати
довірені їм суспільства, піклуватися про них, а не жертвувати їхніми
інтересами.
Навряд чи режисерам мігрантського вторгнення ідеться про любов
стосовно самих мігрантів. Мігранти для них є лише інструментом знищення
того, що лишилося від християнської цивілізації Заходу. Одначе тема
любові — це дуже зручний предмет для спекуляцій. Дієвість таких
спекуляцій сповна продемонстрована на сучасних християнах. А це
говорить, що багато християн нездатні до есхатологічного розпізнавання.
Хибно бачити Антихриста у якихось страхітливих барвах ненависті. Ні,
Антихрист остаточно встановить свою владу, говорячи про мир і любов.
Християни, які під вивіскою любові долучаються до нищення встановленого
Богом порядку, полегшують йому роботу.
Ігор Загребельний Авторська колонка
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар