Найхарактернішою
рисою святого Пія з П'єтрельчіно була безперервна молитва, за допомогою
якої він підтримував безперервний контакт з Богом. Молитва була для
нього притулком, зброєю, потаємною силою.
Своїм духовним чадам і всім, хто звертався до нього за духовною
настановою або порадою про те, як реалізувати свою віру в конкретному
житті, падре Піо звичайно відповідав: «Моліться, багато моліться, діти мої. Моліться завжди, невпинно!»
Для Падре Піо молитва була простором бесіди душі з Богом, яка
народжувалася від внутрішнього багатства, вдячного подиву перед тим, що
Господь чинить в ньому і навколо нього, а також від потреб і страждань,
які він щодня поділяв з тими, кого Господь ставив на його шляху.
Ось що він писав своєму духовному наставнику: «Як тільки я беруся за молитву, одразу відчуваю, що душа утихомирюється і заспокоюється так, що це важко висловити словами». Інший раз, як це трапляється з кожним, він зізнавався, що йому важко внутрішньо зосередитися: «... Я відчуваю, що моє тіло пригнічує безліч хвороб, і у мене немає сил зосередитися, як би я цього не бажав...».
У певному сенсі, саме «важка молитва» зробила Падре Піо не тільки
зразком молитви, а й наставником молитви, особливо близьким сучасній
людині, якій часто не вдається відірватися від того, що відбувається
навколо, яка не завжди вміє зрозуміти і прийняти сенс і причини того, що
відбувається.
У листах до духовних наставників Падре Піо нерідко писав саме про
такий стан духу, коли іноді йому здавалося, що молитва його марна і
навіть відкинута Богом: «...Я молюся безперервно, але моя молитва
ніколи не підноситься від цього низького світу: небо, мій Отче, здається
мені зробленим з бронзи; залізна рука лежить на моїй голові: вона
постійно відштовхує мене далеко-далеко...».
Різні події життя, особливо самі скорботні, спонукали його йти вперед
по шляху молитви, в пошуках лику Господнього, з довірливим відданням
себе Божественному провидінню та повним смиренням перед задумом Бога про
його душу. «Стогну, плачу, блукаю, - писав падре Піо, - терзаюся
болем і безсиллям, моя бідна душа підкоряється Господу, кажучи: 'Ісусе
найсолодший, нехай буде не моя, а Твоя воля'. Завжди повторюю: Fiat (хай
буде!), і не бажаю нічого, крім точного виконання цього Fiat, саме так,
як того вимагає Він, щедрий і сильний...».
Падре Піо - справжній учитель молитви саме тому, що він сам був
слухняним учнем, уважним і вірним голосу Духа і голосу духовних
керівників, які день за днем вели його по дорогах довіри і глибокого
єднання з Господом.
Як безмовна, молитва серця, так і інтенсивна, довга молитва перед і
після здійснення Євхаристії, протягом усього життя Падре Піо була для
нього центром апостольства і духовності, «золотим ключиком» для того,
щоб увійти в серце Боже і в той же час взяти на себе тягар безлічі бур,
що потрясали серця його братів: «Мене поглинула любов до Бога і
любов до ближнього, - пише він, - Бог завжди присутній у моїх думках і в
серці. Ніколи не втрачаю Його з виду: захоплююся Його красою, Його
добротою і Його скорботами, Його милосердям ... У Ньому я відчуваю себе
завжди умиротвореним, принаймні внутрішньо; а в зовнішньому іноді не все
так добре. Що ж до братів? На жаль, часто, якщо не сказати постійно,
мені доводиться говорити разом з Мойсеєм: пробач їм їхній гріх, а якщо
ні, то витри мене з книги Своєї. Як жахливо жити серцем!».
Завдяки своєму духовному досвіду й повсякденному шляху рука об руку з
Господом Падре Піо був одночасно щедрим і практичним, коли мова йшла
про молитовний шлях його духовних чад. Одній духовній дочці він послав
справжнісіньке «керівництво» для повсякденної молитви, щоб вона могла
рости в єднанні з Господом. Це керівництво зберігає сьогодні всю свою
актуальність і педагогічну цінність. Серед основних пунктів Падре Піо
вказував на наступні:
- Присвячувати два моменти протягом дня духовним роздумам
- Не випускати з поля зору присутність Бога
- Як можна частіше поновлювати благі наміри
- Молитися перед обідом і після нього
- Молитися перед сном і після сну
- Віддавати в руки Господа нічний відпочинок.
Ця програма була запропонована духовній дочці, яка вже досягла
певного прогресу на шляху до досконалості, однак вона може бути корисним
зазначенням для будь-якої людини, яка бажає доручити самому Господу
керівництво власними кроками, навіть коли вони повільні і невпевнені.
Ось як продовжував свої настанови Падре Піо: «Ви не повинні
падати духом або впадати в зневіру, коли дії Ваші не виходять з тією
досконалістю, з якою Вам би хотілося; але що Ви хочете? Ми слабкі, ми -
земні, а не будь-яка земля дає плоди, які хотів би хлібороб...».
Згадаймо про так звані молитви серця, або Ісусову молитву. Папа Іван
Павло II в одному з роздумів перед молитвою «Ангел Господній», говорячи
про цей особливий вид молитви, відомий насамперед східній традиції,
підкреслював, що вона полягає в «умінні слухати, в глибокому і
гостинному мовчанні, голос Духа». Хоча ця молитва і відбувається в
серці, вона таємним чином набуває спільнотний сенс, не випадково вона
лежить в основі надзвичайної інтуїції Падре Піо - створення «Молитовних
груп», ланцюжків сердець, які об'єдналися перед лицем Христовим.
Падре Піо, - безсумнівно, один зі святих, до яких віруючі звертаються
найчастіше з тим, щоб випросити заступництва і покровительства, і таким
чином, як сам він любив повторювати, він може продовжувати своє
улюблене служіння - розради і духовного керівництва. Падре Піо був
дарований нам Господом, а потім вказаний Церквою як зразок і наставник
християнського життя, і особливо - як «людина молитви і страждання».
Своїм духовним чадам він давав просту пораду:
«Перед Богом схили коліно і з найбільшим смиренням повторюй цю
коротку молитву: 'Помилуй мене, жебрака і хворого'. Потім встань і чини
свої повсякденні справи зі святою безпристрасністю».
Це - урок гіганта духу, який протягом усього свого життя, як сам він говорив, «хотів бути лише бідним монахом- молільником».
Падре Піо був не тільки молитвеником, а й людиною діяльного
милосердя. У 1947 році його зусиллями почалися будівельні роботи над
Будинком полегшення страждань, який відкрив свої двері в травні 1956
року. У цій лікарняній структурі численні хворі отримують догляд і
лікування «з людським обличчям». Як під час його життя, так і після його
смерті багато людей отримали чудесні зцілення у відповідь на молитви до
падре Піо. У канонічному процесі його прославлення був наведений
випадок: восьмирічний хлопчик Маттео Піо Кольтелла захворів на важку
форму менінгіту. Його органи поступово відмовляли. За молитвами
подвижника хлопчик отримав несподіване і повне зцілення.
У 1962 році захворіла на злоякісну пухлину близька знайома Кароля
Войтили, який звернувся письмово до Падре Піо, просячи його молитви. Ця
жінка, Ванда Полтавська, донині живе в Кракові.
Подібно до свого вчителя - святого Франциска, Падре Піо носив на
своєму тілі стигмати. Святий з П'єтрельчіно соромився їх і називав ці
знаки «своєю ганьбою». Стигми змушували його відчувати себе великим
грішником. Але в той же час він відчував і особливу присутність Господа,
тому знімав рукавички під час здійснення Євхаристії з почуття
благоговіння перед Богом і поваги до знаку - нехай, в його розумінні, і
ганебного, принизливого, - але дарованого Самим Господом.
Стигми Падре Піо являли собою п'ять ран, які з'явилися в п'яти місцях
- там же, де повинні були знаходитися рани від розп'яття у Спасителя:
на долонях, ступнях і в області ребра. Рани приносили Падре Піо великі
фізичні страждання. Вони зберігалися до останніх місяців життя Падре
Піо, а в момент його смерті повністю, безслідно зникли з його тіла.
І в Церкві, і поза нею було чимало суперечок про справжність і
значення стигматів - Христових знаків на тілі людини. Для віруючих вони є
надприродним знаменням, при цьому ми поважаємо і думку тих, хто не
визнає наявність надприродного компонента в подібних феноменах. Для нас,
віруючих, стигмати у святих є дивом, що знаменує прийдешнє пришестя
Царства Божого. З пастирської точки зору, є також чимало аспектів, над
якими вони допомагають задуматися: сьогодні, в XXI столітті, коли краса
людського тіла ототожнюється з фізичною досконалістю, Падре Піо неначе
звертається до нас, кажучи, що і тіло, зазначене болем і стражданням, є
храмом присутності Бога, найвищої досконалості. Таким чином, самі
страждання роблять людину досконалою.
Немає коментарів:
Дописати коментар