Рано
чи пізно кожен із нас постає перед проблемою вибору власного
покликання. Дехто ще з дитячих років, серцем відчувши і розумом
розпізнавши його, впевнено прямує до своєї мети. Іншому може бути важче -
через численні сумніви, помилки, падіння він навпомацки шукає, в який
же спосіб Бог хоче послужитися його життям для користі людства. Але
попри всі труднощі цього пошуку Господь не залишає свого вірного, а за
допомогою різних людей та обставин скеровує туди, де найбільше хоче його
бачити.
Не зразу розпізнав своє покликання і святий Григорій, єпископ міста
Ниси в Малій Азії IV століття, якого без перебільшення вважають стовпом
Церкви через його значний внесок у поборювання тогочасних єресей шляхом
чіткого викладу правдивої науки у своїх листах та догматичних,
екзегетичних, морально-аскетичних трактатах. По-різному Бог провадив
Григорія до високого уряду, який у свою чергу мав привести його до ще
більшої, кінцевої для кожного християнина мети, - святості. Доводилось
його на цьому шляху і запрошувати, і на поминати, і навіть тягнути.
Першим знаком для майбутнього покликання Григорія стало його
народження у сім’ї побожного адвоката Василія, яка у майбутньому подарує
Церкві аж кількох святих. Крім самого Григорія, канонізують ще його
матір Емілію, сестру Макрину, відому своїми аскетичними подвигами,
братів Василія, названого потім Великим, архиєпископа Кесарії
Кападокійської, та Петра, єпископа Севастії.
З юності Григорія захопили світські науки, адже Всевишній наділив
хлопця здібностями неабиякими. Освіту здобув удома. Закінчивши навчання,
він з головою поринув у працю вчителя філософії та риторики, а добре
відшліфоване мистецтво красномовства ставило Григорія у центрі уваги
багатьох товариств – на судових засіданнях, наукових диспутах, бенкетах,
що на певний час віддалило його від церковного життя.
Це був бурхливий період самопізнання і самоствердження. Однаково
сильний потяг і до світського, і до божественного розривав Григорія. Він
то з великою ревністю брався за виконання обов’язків читця при церкві,
то потрапляв під звабу суспільного визнання. Останнє тягнуло за собою
захоплення Григорія язичницькою літературою. Близький приятель Григорій
Богослов, через багатий духовний досвід якого Бог неодноразово даватиме
йому підказки, лагідно дорікне цьому «мудрому мужеві», що той «покинув
читати священні, зручні для пиття духовного книги, а взяв до рук солені і
не питні бездуховні словеса і захотів називатися ритором, а не
християнином».
Але переломною у формуванні світогляду Григорія та відкритті ним
свого покликання стала подія його одруження – він «поєднався ж подружжям
із блаженною Теозвою, яку святий Григорій Богослов пізніше багатьма
похвалами вшанував, називаючи її добром Церкви, прикрасою Христовою і
справді святою священиковою жінкою, честю рівною і великих таїнств
достойною» (Дмитро Туптало).
Побожна, милосердна до вбогих, віддана молитві Теозва позитивно
вплинула на чоловіка. Обоє посвятилися життю у чистоті, як брат із
сестрою. Така праця на ниві власних душ згодом принесла цьому святому
подружжю рясні плоди – чоловік за порадою св. Григорія Богослова прийняв
священство, а дружина в чині диякониси ревно служила хворим, жебракам,
жінкам, які готувалися до хрещення.
Григорій досить скоро овдовів. Його брат Василій Великий на той час
уже був архиєпископом Кесарії, центру провінції Кападокії у Малій Азії,
яка кишіла аріянами. Аби зарадити цій біді, Василій у містах підвладної
йому території засновує нові єпархії, на чолі яких ставить православних
(тобто тих, які сповідували правдиву, а не єретичну, науку) єпископів,
аби перешкодити швидкому поширенню єресі. Тому під святим послухом він
наказав Григорію зайняти єпископський престол у місті Ниса.
Все ще вагаючись, Григорій таки відповідає згодою. Він поступово
усвідомлює важливість своєї місії і пізнає дію Божої благодаті на шляху
її здійснення. Святитель активно включається у співпрацю з нею, що
незабаром принесе для всієї Церкви неоціненні плоди.
Він стійко переносить переслідування єретиків та прихильної до них
влади, що гартує його віру для подальших досягнень. Відсутність за цих
умов будь-яких запорук щодо збереження життя робить його відкритішим на
Бога і здатним віддаватися Йому у всіх своїх терпіннях. За час свого
поневіряння св. Григорій Ниський неодноразово пересвідчувався, як Отець
Небесний опікується долею вірних Йому дітей.
Ця довіра до Бога підживлює в ньому силу, щоб продовжувати боротьбу
проти єресей на офіційному рівні – на помісному соборі в Антіохії (379
р.) та Другому Вселенському Соборі в Царгороді (381 р.), які увінчалися
тріумфом православного вчення.
Св. Григорій Ниський ділиться здобутим на шляху подружнього,
священичого та єпископського покликань досвідом на сторінках своїх
творів, а спадщину Церкви збагачує глибшим пізнанням Таїнства Пресвятої
Тройці, Воскресіння, дії Божественної благодаті, створення і влаштування
всесвіту, місця людини серед усього Божого створіння, містичної єдності
з Богом, аскези, життя в подружжі та дівоцтві.
У всьому цьому немислимому для пересічної людини обсягу праці св.
Григорій Ниський свідомий Божого проводу. Він нарешті добровільно, зі
смиренням і любов’ю, підкоряється йому і ще за свого земного життя
переконується в результативності такої постави. А ми маємо нагоду
простежити цю результативність і після його смерті – св. Григорія
Ниського канонізували, його творчу спадщину визнали такою, що відображає
правдиву віру Церкви, через що Сьомий Вселенський Собор у Нікеї (787
р.) зарахував святителя до Отців Церкви.
Його життєва місія не одразу була очевидною. Але Бог від самого
початку в різний спосіб не переставав запрошувати його до неї. Він до
кожного людського серця вміє підібрати такий ключ, який дозволить
відкритися на Нього, на те, ким ми є, і ким ми повинні бути. Адже, як
каже св. Максим Ісповідник: «Людина стає собою тоді, коли виконує Божу
волю».
Василь Калита
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар