У
Ватикані Святіший Отець Франциск дав свою згоду на канонічне обрання
Синодом Єпископів УГКЦ священика Петра (Лози) єпископом-помічником
Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ.
Департамент інформації УГКЦ поспілкувався з о. Петром (Лозою) до його
висвячення на єпископа, яке має відбутися 12 липня у День пам’яті
святих апостолів Петра і Павла. Адже о. Петро (Лоза) своїм служінням
демонструє, що один з найбільш почесних та важливих проявів любові — це
служити не лише тим людям, які часом віддаляються від Бога, а саме тим,
які здавалося б про Нього зовсім забули...
Отче, щиро вітаємо Вас з номінацією на єпископа! Скажіть, будь ласка, що для вас це означає, як це — бути єпископом-помічником?
Перш за все, Небесний Отець таким чином кличе мене до нового (трішки
іншого) служіння в Церкві. Це не тільки вияв певної уваги до мене.
Передусім тепер моє життя змінюється. Саме тому це потребує ще більшої
посвяти у церковному служінні, що вимагає від мене Всевишній.
Останні роки ви служили на Чернігівщині, а тепер будете
єпископом на Львівщині. Який досвід Ви здобули там? Можливо, Ви отримали
певні уміння чи практику, яку б хотіли застосувати на Львівщині?
Господь скерував мене так, що у мене справді є різний досвід служіння
(щодо географічного контексту, — ред.). У мене ще під час моїх
богословських студій було служіння в Інсбруку (Австрія). Окрім цього, я
як священик мав можливість послужити для людей і на Вінниччині, а також і
на Львівщині у Гніздичиневі-Кохавино.
Попри те, що це не був довгий період, я багато чому навчився тоді,
коли служив ще на Західних теренах Україні, адже я перебував на Чернігівщині лише
останні роки.
Під час мого служіння на Чернігівщині мене найбільше захоплювало те,
як тамтешні люди вчаться жити церковним життям. Тобто як саме ці люди
пізнають нашу Церкву, як вони “пробують на смак” оце християнське життя
(втілювати для себе). І це був неймовірний досвід! Тож я можу тільки
порадіти за тих людей, які пізнали нашу Церкву, як вони утвердилися у
своїй вірі, які зараз вони є ревними парафіянами в нашій спільноті в
Чернігові.
Як саме вони пізнають, відкривають для себе Українську Греко-Католицьку Церкву?
Хтось просто заходить, щоб подивитися на наш храм і в такий спосіб
знайомиться з отцями чи сестрами. Хтось довідується про нас через якусь
акцію, яка проходила у місті. Зазвичай до нас приходять ті люди, яких
покликали наші парафіяни. Вони є свідками і тими, хто там розповсюджує
буття нашої Церкви. Звичайно, що для деяких було великим здивуванням,
коли вони (наприклад) прийшли до нашого храму, а до них підійшов
священик чи сестра-монахиня і запитали про те, як їхні справи і чи їх
щось цікавить. Саме це їх так притягує. На мою думку, там є чимало наших
парафій, які радо приймають людей, очікують і йдуть служити тим людям,
які там є....
Отче, Ви маєте досвід служіння у в’язницях, а також допомоги людям, які опинилися за ґратами...
Можете поділитися, будь ласка, своїм досвідом такого служіння. Як
вважаєте, чи можливо вийти з української в’язниці і бути нормальним
членом суспільства?
Це було не дуже тривале служіння такого характеру в моєму житті. Моя роль насправді не була й такою вагомою...
На жаль, чоловіки та жінки, які виходять із в’язниці, часом не мають
куди йти. Буває й таке, що у родині їх ніхто не чекає, або ж вони
взагалі навіть не мають своєї сім’ї. Вони думають про те, як далі знайти
роботу, отримати житло, як далі (звично) “влитися” з іншими у соціальне
життя (у суспільство).
Якщо у в’язниці вони могли “впорядкувати” свої спокуси чи проблеми,
то на волі можуть знову легко до них повернутися... Тож у в’язниці люди
надзвичайно потребують, щоб їм показали, що вони для когось є важливими,
потрібними, що їх хтось чекає. Також для нас, що живемо у вільному
житті, залишається питання: а як ми сприймаємо цю людину і в чому ми
могли б її допомогти?..
Звісно, духовний супровід допомагає їм розібратися зі своїми
проблемами, знайти відповіді на певні запитання. Однак не кожна людина
потім належно застосовує їх на практиці, чимало людей духовною
підтримкою так і не скористалися...
Є чимало в’язнів, які виходять на волю і повертаються до звичного
життя, — влаштовуються на роботу, створюють/живуть у сім’ї і так далі...
Проте у той же час стільки ж людей повертають до тих немочей, на які
піддалися і яких не побороли...
Чим для вас буде відрізнятися священиче служіння від єпископського? Як ви це бачите?
Передусім це абсолютно новий етап мого служіння, якого я маю вчитися і
набиратися нового досвіду відповідальності за повірений мені Божий люд.
Напевно це також було і в моєму священичому служінні, але не в таких
обсягах, як це належить до єпископа.
Стою перед чимось новим. Не знаю, що мене чекає, як це буде
відбуватися? Але ставлю собі за приклад Пресвяту Богородицю, яка також
не знала, як це станеться, лише поручала себе Божому провидінню та Божій
підтримці.
Тому я буду намагатися втілювати різні завдання, які будуть виникати
під час мого служіння. Зокрема я очікую підказки від владики Михайла
(Колтуна), бо я поставлений йому допомагати. Поки що це є для мене
певним орієнтиром.
Отче, як ви розумієте словосполучення “Божа воля”?
Як каже апостол Павло: «Воля Божа – святість ваша». Тобто, жити
згідно волі Божої – це уникання всякого гріха. Це жити в добрі і творити
добро. Адже кожна людина налаштована до добра, бо хоче по
відношенню до себе отримати добре слово, якусь добру річ – ніхто не
бажає поганого ставлення до себе, чи отримувати зіпсуті предмети. Так і
завдання людини, що хоче жити згідно волі Божої – це найперше відчувати в
собі відповідальність покликання до творення добра.
Можемо відчувати нездатність чи замало мати довіри то того, що спроможні зробити в своєму житті. Робімо, що в наших силах, ніби все залежало
б від нас, але і надіймося на Господа, ніби все залежало від Нього.
Через нашу молитву, будемо розпізнавати та отримувати сили до сповнення Божої волі у нашому житті.
Людина, яка живе в соціумі, спільноті завжди йде на якісь компроміси. На які компроміси Ви б не змогли піти?
Звісно, що в сучасному світі є багато викликів у повсякденному житті
християнина. Проте ніколи не варто йти проти Божого Слова, проти Його
волі. Ми мусимо свідчити правду, а також не повинні йти на компроміси
щодо гріха. Варто духовно збагачуватися, щоб пізнавати Божу любов та
ділитися цим досвідом з іншими.
Оксана Войтко, Оксана Климончук
Довідка:
Отець Петро (Лоза), народився 3 червня 1979 року в Колоденцях, на
Львівщині. 1997 року вступив до Згромадження Найсвятішого Ізбавителя
(Редемптористи), склавши довічні обіти 2003 року, як повідомляють
численні ЗМІ.
Священичу формацію розпочав в семінарії Редемптористів у Львові
(1998-2001), a завершив богослoвські студії в університеті в Інсбруку
(Австрія), де навчався в 2001-2009 роках.
Після священичих свячень 26 серпня 2008 року душпастирював у Вінниці,
де був віце-парохом, а потім парафіяльним адміністратором у
Гніздичині-Кохавино.
З 2011 до 2014 року був Провінційним дорадником Львівської Провінції Згромадження Найсвятішого Ізбавителя.
З 2014 року є адміністратором парафії святих Петра і Павла в Чернігові та одночасно капеланом у двох місцевих в’язницях.
Джерело: Департамент інформації УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар