20.07.2016р. Б. / Правове поле Ватикану як ознака міжнародно-правової суб'єктності

На праві Ватикану, як на одній з найбазовіших ознак державності цього організму, варто зупинитись детальніше. Ми вже зазначали, що беззаперечним і абсолютним главою держави Міста-Держави Ватикан є Папа Римський. Останній виконує також ролі глави Римо-Католицької Церкви, Вселенського Архієрея, Єпископа Римського та примаса Італії. Тобто, Папа Римський — політичний керівник Ватикану (теократичний монарх), релігійний керівник Римо-Католицької Церкви і голова цієї церкви в Італії.

      Т. Л. Сироїд підкреслює: “Правова система Ватикану основана на канонічному праві (ius canonicum), законодавстві самого Ватикану і Італії. Головними джерелами діючого у Ватикані права є: 1) Кодекс Канонічного права (Codex Juris Canonic) і апостоличні постанови; 2) закони, промульговані для міста Ватикану Верховним главою церкви або делеговані йому владою, а також постанови, прийняті компетентною владою” [15, c. 815]. Законодавча, виконавча і судова влада Ватикану в повному обсязі належить Папі Римському. Він делегує певні повноваження для здійснення “мирської влади” Римській курії і Колегії кардиналів.

      С. Дьяченко визначає форму правління Ватикану як “виборну монархію особливого типу” [5, c. 18]. Дьяченко вперше деталізував обширне поняття “абсолютної теократичної монархії”, яке вживали відносно Ватикану юристи-міжнародники Л. Опенгейм і М. Гердеген [4; 16; 17]. Про виборний характер ватиканської монархії говорила також Ема Веселі у своїй книзі “Вибори Папи” [3]. Ми цілком погодимося із цією формулою. Папу Римського обирають на конклавах кардинали. По суті, конклави якраз і виступають такими зборами кардиналів, що збираються спеціально для обрання Понтифіка. Папа Римський обирається на пожиттєвий термін і, згідно з Кодексом канонічного права, здійснює свої обов'язки до кінця життя, “якщо йому вистачає духу”. Саме це формулювання дозволило вперше в історії інституту папства залишити трон Папі Бенедикту XVI у 2013 році. В разі смерті чи зречення престолу, обов'язки правителя Ватикану і розпорядителя Римо-Католицької Церкви виконує камерленго [22; 23].

      Хоч вся повнота трьох гілок влади і належить Понтифіку, він, за Кодексом канонічного права, може делегувати частину своїх повноважень найбільш заслуженим кардиналам. Так, керівником виконавчої влади є державний секретар Ватикану. Він очолює державний секретаріат Ватикану, що виконує функції уряду. Про це ми вже зазначали.

      В свою чергу, державний секретаріат є “дикастерією”, тобто інституцією, що входить в Римську курію. Вона є найголовнішим адміністративним органом Ватикану та всієї Римо-Католицької Церкви. У Римській курії юридично об'єднано менеджмент Церкви і Міста-Держави. Вона діє “від імені і по завданню” Папи Римського та є органом виконавчої влади для католицизму загалом [24].

      Історична еволюція Римської курії досить цікава. Першопочатково вона складалась із “помічників Папи”. По суті, повноваження “допомоги Папі” зберігаються і сьогодні. У середньовіччі вона складалась із судей, нотаріусів, палатинських дияконів, апостольських адвокатів, папських капеланів. Їх було організовано у “відомства” пенітенціарної системи, апостольської палати, папської і світської канцелярій. Римська курія допомагала Папі Римському в управлінні Папською областю до 1870 року. Після захоплення Риму Італією Римська курія переорієнтувалась переважно на міжнародні справи та міжцерковні відносини [25].

      Першу реформу Римської курії здійснив Папа Сикст V, що видав у 1588 році апостольську конституцію “Immensa Aeterni Dei”. Саме з 1588 року почався сучасний етап юридичного розвитку цієї управлінської інституції. До складу Римської курії було долучено Колегію кардиналів.

      У 1908 році Папа Пій Х видав апостольську конституцію “Sapienti consilio”, текст якої був повністю одобрений “Кодексом канонічного права” в редакції 1917 року. Ця конституція, підкріплена Кодексом, оформила сучасну структуру курії: вона мала складатись з конгрегацій, трибуналів і управлінь. При цьому, трибунали мали виконувати судову владу в рамках Церкви, а управління займались політико-економічними питаннями. Основні ж повноваження (на рівні міністерських) надавались Конгрегаціям (чи Священним Конгрегаціям). Саме вони мають координувати систему управління як Римо-Католицькою Церквою, так і Ватиканом. Ще з XVI століття в Римі існувало п'ятнадцять Конгрегацій. Апостольська конституція Пія Х зменшила їхню кількість до дванадцяти [1; 25].

      В цьому контексті, особливо важливими виявились положення Другого Ватиканського Собору. Декрет Собору під назвою “Christus Dominus” проголошував новий курс для Римської курії: інтернаціоналізація, церковна глобалізація, залучення до роботи в установах курії примасів і архиєреїв з усіх католицьких країн і спільнот. Папа Павло VI 15 серпня 1967 року видав апостольську конституцію “Regimini Ecclesiae universae”, що повністю запроваджувала усі рішення Другого Ватиканського Собору відносно адміністративної реформи Ватикану.

      Папа Павло VI скоротив кількість Священних Конгрегацій з дванадцяти до дев'яти. Він же розпочав у 1974 році підготовку наступного етапу ватиканської адміністративної реформи. Завершити її судилося Івану Павлу ІІ, який 28 червня 1988 року видав апостольську конституцію “Pastor bonus”. Стаття 38 конституції Івана Павла ІІ оголошувала про необхідність розробки статуту кожним підрозділом курії.

      Апостольська конституція 1988 року була доповнена двома “motu proprio” (папськими юридичними документами, що видаються з його особистої ініціативи). Перший документ — “Lusti iudicis” регулював положення про “куріальних адвокатів та юристів”. Другий документ — “Nil primo anniversario” оголошувала про створення “Управління справами Апостольської Столиці”. Ним було затверджено той склад Римської курії, який існує і сьогодні.

      Отже, Римська курія складається з Державного секретаріату Святого Престолу, Секретаріату у справах економіки Святого Престолу, 9 конгрецій із чотирма комісіями, 3 трибуналів, 9 папських комісій, 12 папських рад, 5 міжвідомчих комісій. До складу Римської Курії входить також ряд інших установ Ватикану. Розгляньмо їх детальніше.

      Однією з найдавніших та найавторитетніших Священних Конгрегацій є Конгрегація доктрини віри або ж “Конгреграція Віровчення”. Це найголовніша установа Римської курії. В сферу її повноважень входить нагляд за дотриманням ортодоксальності та чистоти віри, католицької моралі та боротьби із відступниками — схизматиками. Вона була заснована в 1542 році і діяла до 1908 року під назвою “Верховна Священна Конгрегація Римської і Вселенської Інквізиції”. Протягом 1908-1965 років вона носила назву “Верховна Священна Конгрегація Священної Канцелярії”. В 1983 році її було переіменовано в “Священну Конгрегацію Доктрини Віри”. В 1542 році Конгрегацію було засновано як центральний судово-адміністративний орган Священної Інквізиції згідно з буллою Папи Павла ІІІ “Licet ab initio”. Статус римської Конгрегації наданий був цьому органу 22 січня 1588 року апостольською конституцією Папи Сикста V “Immensa Aeterni Dei”. Де-юре, від самого початку, юрисдикція Конгрегації розповсюджувалась на “вселенські масштаби”. Це відповідало і її назві. Де-факто, більшість своїх повноважень Конгрегація здійснювала в межах Папської держави. Аж до 1965 року Конгрегацію очолював особисто Папа. Це було підтверджено і Кодексом канонічного права в редакції 1917 року. Однак, Папа Павло VI реорганізував організацію цієї інституції на основі рішень Другого Ватиканського Собору спеціальним motu proprio під назвою “Integrae servandae” від 7 грудня 1965 року. Конгрегацію було позбавлено назви “Верховна” і замість Папи її тепер очолює кардинал-префект. Слід зазначити, що префектом цієї Конгрегації протягом 1981-2005 років був майбутній Папа Бенедикт XVI (Йозеф Ратцінгер). До складу Конгрегації Доктрини Віри входить три особливі комісії: комісія з тлумачення розриву шлюбів, Папська Біблейська комісія, Міжнародна богословська комісія. Станом на сьогодні, Конгрегація Доктрини Віри складається з префекта, 3 архієпископів, 1 єпископа та 25 кардиналів. Загальний штат Конгрегації: 33 члени [22].

      Конгрегація у справах Східних Церков була створена Папою Григорієм ХІІІ в 1573 році з метою підтримки східних католицьких церков, тобто таких, що сповідують візантійський обряд. Вона одразу зайняла помітне місце в сфері міжнародних відносин, підтримували стосунки з грецькою та ієрусалимською церквами. Після Берестейської унії 1596 року Конгрегація виступала керівним органом Греко-католицької церкви в Україні та Білорусії. Однак, вже в 1622 році спеціальною буллою Папи Григорія XV Конгрегацію було реорганізовано. З 1627 року існувала спеціальна “Комісія у справах східного обряду”. Відновлено давню Конгрегацію було лише 1 травня 1917 року Папою Бенедиктом XV. Це рішення було продиктовано розпадом Російської імперії та можливістю розповсюдження Греко-католицької віри на теренах України та Білорусії. Можливість ця була нівельована більшовицькою революцією, але Конгрегація залишилась і до сьогодні. Її роль зросла після 1991 року і нині вона є керуючим органом у справах Української Греко-Католицької Церкви та інших католицьких церков візантійського обряду. Реформування Римської курії піля Другого Ватиканського Собору призвело до оформлення в 1967 році чотирьох управлінь Конгрегації: візантійського, вірменського, антіохійського та александрійського. Очолює Конгрегацію префект-кардинал, членами Конгрегації є східні католицькі Патріархи. Для Конгрегації особливу вагу займає проблематика так званого “екуменічного діалогу”. Екуменізм за визначенням Другого Ватиканського Собору розуміється як “всехристиянський рух” за об'єднання усіх церков. В рамках екуменізму в Конгрегації по справам Східних Церков діють комісії по літургії, по вивчення християнського Сходу, по підготовці духовенства, Папська Палестинська Місія і Католицька Асоціація Допомоги Близькому Сходу [8; 9].

      Конгрегація Богослужіння та Дисципліни Таїнств була створена Папою Павлом VI 11 липня 1975 року на основі апостольської конституції “Constans nobis”. Цією конституцією зливались в одну структуру Конгрегація Богослужіння та Конгрегація дисципліни таїнств. Протягом 1984-1988 років вона була знову розділена, але в 1988 році Папа Іван Павло ІІ вирішив повернути її до статусу 1975 року. Конгрегація спостерігає за правильним дотриманням таїнств, богослужінням, вшануванням мощів. Також Конгрегація займається теоретичними і практичними питаннями щодо молитов і практики благочестя.

      Конгрегація по Канонізації Святих веде свою історію ще від 1588 року, коли було засновано Священну Конгрегацію Обрядів. Ця установа проіснувала з 1588 до 1969 років. Сучасну інституцію було запроваджено Папою Павлом VI в апостольській конституції “Sacra Rituum Congregatio”. Останні зміни в Статут Конгрегації були внесені Папою Іваном Павлом ІІ апостольською конституцією “Divinus perfectionis Magister” 25 січня 1983 року. Головне завдання цієї установи — підготовка беатифікаційних і канонізаційних матеріалів.

      Конгрегація Євангелізації Народів була створена ще 1622 року як “Конгрегація пропаганди віри” Папою Григорієм XV. Ця Конгрегація від самого початку займалась проблематикою навернення в католицьку віру жителів колоніальних регіонів — Латинської Америки та Африки. Конгрегація справляла значний політичний і юридичний вплив на теренах Іспанської та Португальської імперій. Поряд із Конгрегацією Священної Інквізиції вона була найбільш могутньою папською установою. В сучасному вигляді вона була створена Папою Іваном Павлом ІІ в апостольській конституції “Pastor Bonus”. Ця Конгрегація займається адмініструванням місіонерської діяльності, має значний міжнародний вплив. Одним із найголовніших сучасних завдань Конгрегації є участь в проекті “Нової Євангелізації Європи”, що набув великої актуальності після Другої світової війни.

      Конгрегація у Справах Духовенства була заснована ще 2 липня 1564 року як “Конгрегація кардиналів по виконанню і тлумаченню постанов Тридентського Собору”. Перетворення її в сучасний інститут відбувалось протягом 1908-1967 років. Ця Конгрегація має три основні управління: по розгляду діяльності духовенства, по питанням апостольства і катехизації, по питанням майна Церкви.

      Конгрегація у Справах Інститутy Посвяченого Життя та Спільнот Апостольського Життя майже повністю сконцентрована на управління монастирським життям і організаційною роботою щодо монастирських груп. Вона є спадкоємницею “Священної Конгрегації по консультування монашествуючих”, яку заснував Папа Сикст V 27 травня 1586 року. Сучасної назви Конгрегація набула вже за часів Івана Павла ІІ.

      Конгрегація Католицької Освіти є особливо важливою інституцією Римської курії. Вона відповідає за католицьку загалом і теологічну зокрема освіти в усьому світі. Її також називають “Конгрегацією семінарій і католицьких університетів”. Вона була створена ще Папою Сикстом V, але сучасного вигляду набула після апостольської конституції “Quod divina sapientia docet” Папи Льва ХІІ. З 1967 року в структурі Конгрегації існують управління: католицьких університетів, католицьких семінарій і католицьких шкіл.

      Конгрегація по Справам Єпископів має історичне коріння ще в 1588 році. Вона займається питанням об'єднання та розмежування церков, визнанням чи невизнанням нових церковних організмів всередині Римо-Католицької Церкви. В сучасному вигляді існує після видання Папою Іваном Павлом ІІ в 1988 році апостольської конституції “Pastor Bonus”.

      Вся повнота законодавчої влади у Римо-Католицькій Церкві та Місті-Державі Ватикані належить Папі Римському. Однак, він і тут делегував ряд повноважень окремій інституції. Згідно з декретом Другого Ватиканського Собору “Christus Dominus” за часів Папи Павла VI було створено дорадчий орган у законодавчих справах Церкви при Римській курії. Називається він “Синод єпископів”. Синод єпископів є зменшеною формою церковного Собору. По суті, на момент зібрання Вселенських Соборів, останнім з яких був Другий Ватиканський Собор, дорадчі функції у законодавчих справах належать саме їм. Оскільки ж зібрання Соборів відбувається лише в особливо важливих питаннях, щоденну роботу із підготовки та впровадження церковного законодавства, зміни та реформування канонічного права здійснює саме Синод єпископів. Цей Синод залишається складовим інститутом Римської курії. Однак, якщо Священні Конгрегації виконують роль виконавчої гілки влади, то Синод концентрує свою діяльність саме навколо здійснення законодавчої влади. Повний склад Синоду збирається раз на три роки. Очолює Синод Папа Римський, він же затверджує всі його рішення. Варто зазначити, що під егідою Синоду єпископів практикується також скликання так званих “єпархіальних синодів”, завданням яких є релігійно-політична мобілізація духовенства та мирян того чи іншого регіону [25].

      Судова гілка влади в Римській курії представлена трьома трибуналами. Перший — Верховний Трибунал Апостольської Пенітенціарії. Його основним завданням є вирішення питань щодо “внутрішньої підсудності”. Пенітенціарія є органом адміністративної юстиції Святого Престолу. Основну частину своєї влади вона здійснює саме відносно світського виміру правового поля Міста-Держави Ватикан. Юрисдикція Апостольської Пенітенціарії розповсюджується на зняття відлучення від церкви, диспенсацію та менеджмент індульгенцій. Фактично, Апостольська Пенітенціарія слугує прикладом перенесення канонічного законодавства у мирську площину. Цікавим юридичним аспектом є видання та управління розповюдженням індульгенцій. Очолює цю установу Великий Пенітенціарій. Сфера його діяльності стосується насамперед здійснення адміністративної юстиції. Перелік повноважень Великого Пенітенціарія відомий ще з часів Папи Гонорія ІІІ, але в офіційну юридичну площину він був переведений аж у 1988 році апостольською конституцією Папи Івана Павла ІІ “Pastor Bonus”. Згідно з нормами цієї конституції, Великим Пенітенціарієм зазвичай має бути кардинал [22; 25].

      Верховний Трибунал Апостольської Сигнатури був створений Папою Пієм Х в 1909 році. До того ще з часів ХV століття при Святому Престолі існувала Сигнатура Правосуддя. По суті, Верховний Трибунал Апостольської Сигнатури виконує функції Верховного суду Святого Престолу. Він є найвищим судовим органом Римо-Католицької Церкви і Міста-Держави Ватикан. Сучасний стан верховного судочинства Ватикану та Римо-Католицької Церкви був визначений Іваном Павлом ІІ в апостольській конституції “Pastor Bonus”. Очолює Верховний Трибунал префект, членами Трибуналу виступають кардинали та єпископи. Всіх членів Верховного Трибуналу призначає Папа Римський. Він же призначає і “референтів” цієї установи — “доповідачів”, які виконують основний обсяг світської юридичної роботи. Завданням Верховного Трибуналу є синтез світського та церковного права в “істинному та правдивому судочинстві”. Існує три секції Верховного Трибуналу: секція верховного судочинства Ватикану, секція управління системою правосуддя Римо-Католицької Церкви та секція керівництва адміністративною юстицією. Секція верховного судочинства Ватикану займається розглядом справ пов'язаних з оскарженням дій ватиканської влади та здійсненням загальної юрисдикції на Містом-Державою. Секція управління системою правосуддя Римо-Католицької Церкви займається створенням міжєпархіальних та регіональних церковних судів, розглядом внутрішньоцерковних справ по всьому світу. Секція керівництва адміністративною юстицією розглядає оскарження нормативно-правових актів Святого Престолу, рішень Синоду єпископів та рекомендаційних рішень Римської курії. Адміністративна секція також регулює публічно-правову взаємодію між Священними Конгрегаціями, Синодом єпископів та єпархіями Римо-Католицької Церкви.

      Апостольський Трибунал Римської Роти є другим за значенням судовим органом Римо-Католицької Церкви. Його історія нараховує понад 800 років і традиційно Трибунал називають “Священною Римською Ротою”. Він є вищим апеляційним судом Римо-Католицької Церкви, а також католицьких церков східного обряду. Члени Роти — аудитори та голова — Декан, призначаються Папою Римським. Аудиторами Роти призначаються найкращі церковні судді з усього світу. Трибунал готує “декрети” або “пропозиції” і публікує їх латинською мовою. Рота має виключну юрисдикцію в цивільно-правовій і господарсько-правовій сферах Ватикану та в галузі приватного і канонічного права Римо-Католицької Церкви. Рота є апеляційним судом третьої інстанції, вона розглядає справи, що не були остаточно вирішені початковими судами чи першими апеляційними судами Римо-Католицької Церкви. Цей Трибунал має повну юрисдикцію в розгляді питань щодо будь-якої галузі канонічного права. У випадках якщо відповідачем є єпископ, Рота має первинне право юрисдикції. Слід однак зазначити, що рішення Трибуналу Римської Роти можуть бути скасовані Верховним Трибуналом Апостольської Сигнатури [14; 15].

      Отже, специфічне правове поле Ватикану є невіддільним від правового поля Римо-Католицької Церкви. Вивчаючи міжнародно-правовий статус Святого Престолу слід також акцентувати і на аспектах канонічного права.

      Римська курія також складається з Папських Рад, Папських комісій і Папських комітетів. Вони відіграють помітну роль в законотворчій діяльності Синоду єпископів та Папи Римського. По суті, спеціалісти цих інституцій готують необхідні документи, а також вивчають політичне, релігійне, соціально-культурне підгрунтя для впровадження нормативно-правових актів Римо-Католицької Церкви.

      Папська рада у справах мирян була заснована на основі декрету Другого Ватиканського Собору під назвою “Apostolicam Actuositatem”. Її головна мета — створення платформи для взаємодії між Папою Римським і католицькими організаціями всього світу. Під цими організаціями маються на увазі структури “Католицької дії”, “Opus Dei” та інші [8]. Діяльність цієї ради є особливо важливою в контексті сучасної еволюції католицьких релігійно-політичних рухів. Йдеться про здійснення Папської юрисдикції над всесвітнім католицьким громадянським суспільством. Раду було створено Папою Павлом VI в motu proprio “Catholicam Christi Ecclesiam” від 6 січня 1967 року. З 15 вересня 1967 року Рада входить до складу Римської курії. Її структура та значення повністю приведені у відповідність з канонічними нормами діяльності Священних Конгрегацій.

      Папська рада по підтримці християнської єдності має на меті налагодження екуменічного діалогу. Створена в сучасному вигляді вона була на основі апостольської конституції Папи Івана Павла ІІ “Pastor Bonus”. Рада складається із секції по відносинам із східними церквами та секції по відносинам із західними церквами та Всесвітньою Радою Церков. Діяльність цієї інституції є особливо важливою в контексті участі Святого Престолу у системі міжнародних відносин. Протягом останнього часу наростає значення запровадження діалогу з нехристиянськими релігіями. В цьому контексті, Папська рада продовжує виконання рішень Другого Ватиканського Собору.

      Папська рада по справам сім'ї була заснована Папою Іваном Павлом ІІ на основі motu proprio “Familia a Deo Instituta” від 9 травня 1981 року. Ця рада покликана підтримувати в сучасному глобалізованому світі традиційні та християнські родинні цінності, сприяти налагодженню правильного внутрішнього клімату в родинах. Її діяльність є тим більше важливою та цікавою, оскільки до складу ради входить також велика кількість мирян, зокрема і одружених пар.

      Папська рада справедливості та миру була заснована в 1967 році, але сучасний вигляд їй надав Папа Іван Павло ІІ апостольською конституцією “Pastor Bonus”. Рада повністю зосереджена навколо вироблення та юридичної імплементації соціальної доктрини Римо-Католицької Церкви. Коло її зацікавлень — соціальні, культурні та економічні процеси в усьому світі.

      Папська рада “Єдиним Серцем” увійшла до складу Римської курії також на основі апостольської конституції Івана Павла ІІ “Pastor Bonus”. До складу ради входять Фонд Івана Павла ІІ, який бореться із поширенням засухи та її наслідками і Фонд розвитку найбідніших сільських общин Латинської Америки. Ця рада зосереджена навколо проблематики надання гуманітарної допомоги і матеріальної підтримки потребуючим цього регіонам. Основні акценти робляться на Африці та Південній Америці.

      Папська рада по пастирській опіці над мігрантами і подорожуючими була створена Іваном Павлом ІІ в 1988 році. Сьогодні діяльність цієї ради активізувалась в зв'язку з посиленням відтоку мігрантів з Близького Сходу на Європейський континент.

      Папська рада по пастирській опіці над працівниками охорони здоров'я була заснована Папою Іваном Павлом ІІ в motu proprio “Dolentium Hominum”. В сучасному вигляді рада існує з 1989 року. Її діяльність є важливою для світового процесу розробки норм біоетики та медичного права. По суті, це найстаріший державний інститут в сфері розробки нормативно-правового підгрунтя для медичного права.

      Папська рада по інтерпретації законодавчих текстів має на меті “інтерпретацію законів Церкви”. Вона координує свою діяльність із Синодом єпископів. Сучасна рада склалась на основі Папської комісії, заснованої Іваном Павлом ІІ в 1984 році під назвою “Комісія по ревізії та автентичному перекладу Кодексу Канонічного права”. В Папську раду комісія була перетворена в 1999 році.

      Папська рада по міжрелігійному діалогу була створена 28 червня 1988 року Папою Іваном Павлом ІІ. Її діяльність базується на основі рекомендацій Другого Ватиканського Собору і спрямована на встановлення тісних контактів із нехристиянськими релігіями.

      Папська рада по культурі розпочала свою діяльність як вища церковна установа одразу після закінчення Другого Ватиканського Собору. В Папську раду вона була перетворена 20 травня 1982 року Іваном Павлом ІІ. Нині Папська рада складається з двох секції: “Віра і Культура” та “Діалог з Культурами”.

      Папська рада по масовим комунікаціям була створена на основі апостольської конституції Івана Павла ІІ “Pastor Bonus” 28 червня 1988 року. Вона займається підготовкою релігійних фільмів і телепередач, католицьким телебаченням. Сьогодні в діяльності Папської ради збільшується акцент на сучасних соціальних мережах.

      Папська рада по підтримці нової євангелізації була створена 28 червня 2010 року Папою Бенедиктом XVI. Вона є однією з наймолодших установ Римської курії, але поле для її діяльності неймовірно обширне. Ця рада займається проблемами “повернення” європейської спільноти у лоно Римо-Католицької Церкви.

      Папська комісія у справах Латинської Америки була заснована Папою Пієм ХІІ 19 квітня 1958 року. Її організація та діяльність також були відрегульовані апостольською конституцією Івана Павла ІІ “Pastor Bonus”. Сьогодні значення комісії особливо зросло після приходу на папський трон першого вихідця із Південної Америки — Папи Франциска.

      Папська комісія по культурній спадщині Церкви була створена Іваном Павлом ІІ. Її діяльність багато в чому збігається з роботою Папської комісії по священній археології і Папською Біблейською Комісією. Ці три Папські комісії займаються культурною спадщиною римо-католицизму. В їхньому середовищі зосереджено велику кількість фахівців-науковців. Вони також консультують Священні Конгрегації, Синод єпископів і Папські ради. Багато в чому ці комісії допомагають іншим двом комісія — Папській комісії “Ecclesia Dei” та Міжнародній Теологічній Комісії. Основним завданням першої є налагодження контактів із католиками-традиціоналістами, що не визнають новий варіант літургії, запроваджений на основі рішень Другого Ватиканського Собору після 1970 року. Міжнародна Теологічна Комісія теж була заснована одразу після Другого Ватиканського Собору. Її засновником є Синод єпископів. Разом із тим, вона відіграє важливу роль в тлумаченні канонічного права.

      Папський комітет по міжнародним євхаристичним конгресам був оформлений ще в 1879 році, але сучасна його структура була заснована Іваном Павлом ІІ в 1986 році.

      Папський комітет по історичним наукам був створений Папою Пієм ХІІ 7 квітня 1954 року “для вивчення історії Святого Престолу”. Папський комітет виступає об'єднуючою державною установою для наукових інституцій Ватикану.

      Неймовірно цікавою установою з позицій юриспруденції виступає Папська комісія по справам Міста-Держави Ватикану. Комісія складається з шести кардиналів, котрих на п'ятирічний термін призначає Папа Римський. По суті, ця комісія, що входить до складу Римської курії, виконую роль законодавчого органу Ватикану. Якщо Синоду єпископів Папа Римський делегував законодавчі повноваження в контексті всієї Римо-Католицької Церкви, то Папська комісія по справам Міста-Держави Ватикан займається виключно суверенітетом самого Ватикану. При цьому, вона координує свою діяльність із Синодом єпископів.

      Папська Дисциплінарна Комісія Римської курії була створена 5 жовтня 1981 року Іваном Павлом ІІ. Її діяльність співвідноситься із трьома ватиканськими трибуналами. Однак, первинним завданням Комісії є застосування дисциплірнарних заходів саме до працівників Римської курії.

      До складу Римської курії входить також Апостольська Палата. Вона слідкує за матеріальними цінностями Святого Престолу та за майном Папи Римського. Майновими правами займаються також Адміністрація церковного майна Святого Престолу, Управління фінансової інформації Святого Престолу, Префектура економічних справ Святого Престолу. Остання виконує функції “Державного Банку Ватикану”. Питаннями церемоніалу Папи Римського займаються Префектура Папського Дому і Служба Папських Літургічних Церемоній. “Фабрика Святого Петра” займається питаннями історико-культурного збереження Базиліки Святого Петра. До складу Римської курії входять також Прес-служба Святого Престолу, Центральна статистична служба Церкви, Служба Папських милостей. Окремо варто зазначити, що під юрисдикцією Римської курії також знаходяться Швейцарська гвардія, Ватиканська апостольська бібліотека, Ватиканський секретний архів і Кадрова Служба Святого Престолу.

      Виконавчу владу на території Ватикану здійснює Губернаторство Міста-Держави Ватикан. Протягом 1929-1952 років існувала посада Губернатора Міста-Держави Ватикан, яку займав Камілло Серафіні. До 1997 року Губернатора Ватикану не призначали. Лише в 1997 році згідно з постановою Папи Івана Павла ІІ було визначено, що той, хто очолює Папську комісію у справах Міста-Держави Ватикан є одночасно і Губернатором Ватикану. Губернаторство Міста-Держави Ватикан здійснює виконавчу владу над Ватиканом від імені Папи Римського.

      Отож, правове поле Ватикану складається з двох різновидів політичної влади — Святого Престолу і Міста-Держави Ватикану. Римська курія водночас керує і Римо-Католицькою Церквою, і Ватиканом. При цьому, існує автономне Губернаторство Міста-Держави Ватикан, що теоретично зосереджує в собі ознаки світської влади. На чолі всієї цієї системи стоїть Папа Римський. Від його імені та з його дозволу працюють всі інституції Ватикану. Наявність Папської комісії у справах Міста-Держави Ватикан, Губернаторства Міста-Держави Ватикан і Синоду єпископів лише підтверджують нашу тезу про те, що Ватикан є повноцінною державою, а отже, і повноцінним суб'єктом міжнародного права.

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики

Література:

1. Адамов Е. А. Дипломатия Ватикана в начальную эпоху империализма. / Е. А. Дахин. — М., 1931. — 320 с.

2. Аллан Т. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права. / Т. Р. С. Аллан. — К., 2008. — 388 с.

3. Веселі Е. Вибори Папи: від святого Петра до Франциска. / Ема Веселі. — Жовква: Місіонер, 2014. — 392 с.

4. Гердеген М. Міжнародне право. / Матіас Гердеген. — К.: КІС, 2011. — 516 с.

5. Дьяченко С. В. Особенности международной правосубьектности Святого Престола. / С. В. Дьяченко. // Автореферат канд. дисс. — М.: МГИМО (У) МИД России, 2008. — 27 с.

6. Компаративістське дослідження у конституційному праві. // Проблеми сучасної конституціоналістики. / За ред. М. П. Орзіха. — Випуск 1. — К., 2011. — с. 58-87.

7. Конституция Сан-Марино (от 8 июля 1974). — Режим електронного доступу: https://archive.is/20120730082422/worldconstitutions.ru/archives/140.

8. Лєкомт Б. Таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2012. — 344 с.

9. Лєкомт Б. Нові таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2015. — 312 с.

10. Лубський В. Історія релігій. / В. Лубський, В. Козленко, М. Лубська, Г. Севрюков. —  К.: Тандем, 2002. — 640 с.

11. Льон О. І. Міжнародна правосуб'єктність Ватикану. / О. І. Льон. // Режим електронного доступу: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/224/Lyon_mijn_pravosub_vatikan.pdf;jsessionid=97842E38E217A9E218DAD6C34F3DC90D?sequence=1.

12. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015. — 552 с.

13. Мельник В. М. Міжнародно-правове становище Сан-Маріно в геополітичному контексті. / В. М. Мельник. // Наука. Інновації. Соціально-економічний розвиток. / Матеріали ХХХ Міжнародної науково-практичної конференції, Чернівці, 15-16 грудня 2015 р. — Том 5. — Київ: Науково-видавничий центр “Лабораторія думки”, 2015. — с. 25-27.

14. Отрош М. І. Особливості міжнародної правосуб'єктності Святого Престолу. / М. І. Отрош. // Режим електронного доступу: http://kul.kiev.ua/images/chasop/2013_1/yyyyy/312.pdf.

15. Сироїд Т. Л. Міжнародно-правовий статус Ватикану. / Т. Л. Сироїд. // Форум права. — №4. — 2012. — с. 814-818.

16. Тункин Г. И. Теория международного права. / Г. И. Тункин. — М.: Зерцало, 2000. — 507 с.

17. Устрялов Н. Италия: колыбель фашизма. / Николай Устрялов. — М.: Алгоритм, 2012. — 240 с.

18. Хоружий Г. Ватикан: історія і сучасність. / Григорій Хоружий. — Львів: Місіонер, 2007. — 280 с.

19. Шоню П. Цивилизация классической Европы. / Пьер Шоню. — М., Екатеринбург: АСТ, 2008. — 604 с.

20. Cardinale H. The Holy See and the International Order. / H. Cardinale. – England, 1976. – 375 p.

21. Biography of John XXIII. / URL: http://www.vatican.va/special/canonizzazione-27042014/documents/biografia_gxxiii_canonizzazione_en.html.

22. Kock H. Holy See. / H. S. Kock, in: EPIL, Bd. 2, 1995. – p. 866.

23. “St. John XXIII, patron saint of Christian unity?”. / URL: http://www.lastampa.it/2014/03/24/vaticaninsider/eng/reviews/st-john-xxiii-patron-saint-of-christian-unity-HjCVo7kDIcH4Qh6LZRA1aJ/pagina.html.

24. Williams Paul L. The Vatican Exposed. / L. P. Williams. – New-York:

Джерело:    Воїни Христа Царя